Зниклий герой

VII ДЖЕЙСОН

Тільки-но Джейсон побачив будинок, він зрозумів, що йому кінець.

— От ми й прийшли! — весело промовила Дрю. — Великий Будинок, штаб-квартира табору.

Будинок не виглядав загрозливо. Звичайний чотириповерховий маєток, світло-блакитний з білими смугами. Крісла, картярський стіл і порожній інвалідний візок на просторій веранді. Музичні підвіски, що перетворювалися з німф на дерева під час обертання. Джейсон міг уявити, як сюди приїжджають на літній відпочинок люди похилого віку, сидять на веранді та дивляться на захід сонця, потягуючи сік. У той самий час вікна, здавалось, витріщалися на нього, наче люті очі. А широко розчинені двері були ладні його проковтнути. На верхівці даху розвернувся під силою вітру бронзовий флюгер у формі орла. Він указував просто на хлопця, ніби наказував йому, щоб той забирався геть.

Кожна клітина тіла Джейсона говорила йому, що він на ворожій місцевості.

— Я не повинен тут бути, — сказав він.

Дрю охопила його руку.

— Ой, та що ти таке кажеш. Тобі тут саме місце, солоденький. Повір мені, я бачила багато героїв.

Дрю пахла Різдвом — дивне поєднання сосни та мускатного горіха. «Цікаво, вона завжди має такий запах чи це якісь особливі святкові парфуми?» — подумав Джейсон. Її рожева підводка для очей увесь час відвертала увагу. Щоразу, коли вона кліпала, він не міг не подивитися на неї. Можливо, у цьому й задум — щоб підкреслити теплі карі очі. Вона була привабливою. Без сумнівів. Проте в її присутності хлопець почувався незручно.

— Слухай, я вдячний... — Джейсон обережно вислизнув із її обіймів.

— Річ у тому дівчиську? — Дрю надула губи. — Ой, благаю, скажи, що ти не зустрічаєшся з «королевою смітника».

— Ти Пайпер маєш на увазі? Е-е...

Джейсон не знав, що відповісти. Він не думав, що бачив Пайпер до сьогодні, але чомусь відчував через це свою провину. Він знав, що йому не слід тут перебувати. Не слід товаришувати із цими людьми, і вже напевне не слід зустрічатися з однією з них. Проте... Пайпер тримала його за руку, коли він опритомнів у тому автобусі. Вона була впевнена, що вони зустрічаються. Вона поводилася дуже сміливо на оглядовому майданчику, билась із тими вентусами. А коли Джейсон зловив її в повітрі і вони летіли впритул одне до одного, він не міг не визнати, що йому захотілося її поцілувати. І все ж це було неправильно. Він не пам’ятає навіть власного минулого. Він не може отак гратися з її почуттями.

Дрю закотила очі.

— Дай-но допоможу тобі зробити вибір, солоденький! Ти заслуговуєш на більше. Хлопець із таким обличчям і безсумнівними здібностями...

Проте вона дивилася не на нього. Дрю витріщалась у порожнечу над його головою.

— Ти чекаєш на символ? — припустив Джейсон. — Як той, що з’явився над головою Лео?

— Що? Ні! Ну... так. Тобто з того, що я почула, ти дуже могутній. Ти будеш важливою персоною в таборі, тож я вирішила, що твої батько чи мати визнають тебе відразу. І я б залюбки на це подивилася. Я хочу бути з тобою в цю мить! Отже, хто з твоїх батьків бог? Будь ласка, тільки не кажи, що мама. Буде прикро, якщо ти виявишся сином Афродіти.

— Чому?

— Тоді ти будеш моїм єдиноутробним братом, дурнику! Не можна зустрічатися з кимось із. власного будиночка. Фе!

— Але хіба не всі боги рідня одне одному? — запитав Джейсон. — Усі, хто тут є, хіба не твої двоюрідні брати чи щось таке?

— Який ти чарівний! Солоденький, окрім твого батька чи матері, божественна частина твоєї сім’ї не враховується. Отже, будь-хто з іншого будиночка тобі не рідня. Тож хто з твоїх батьків бог — мама чи тато?

Як завжди, у Джейсона не було відповіді. Він подивився вгору, але жодного сяйливого символу над його головою не з’явилося. Флюгер на вершині Великого Будинку досі вказував на нього. Цей бронзовий орел витріщався, ніби хотів сказати: «Розвертайся, малий, доки можеш».

А тоді почулися кроки. Ні... не ніг... Копит.

— Хіроне! — гукнула Дрю. — Це Джейсон. Він абсолютно неймовірний!

Джейсон так поспішно відступив, що ледь не впав. З-за кута веранди з’явився чоловік, верхи на коні. Тільки-от не зовсім верхи — він сам був частиною коня. Вище пояса — людина з кучерявим каштановим волоссям і охайною бородою. На ньому була футболка з написом «Кращий кентавр у світі» та лук із сагайдаком, скріплені ременем на спині. Нижче пояса він був білим жеребцем, через що його голова знаходилась дуже високо, і він був змушений пригинатися, аби не чіплятися за ліхтарі на веранді.

Хірон спочатку посміхався до Джейсона. Але потім зблід, як смерть.

— Ти... — Очі кентавра розширилися, наче в загнаного звіра. — Ти мусив померти.

Хірон наказав Джейсону (добре, запросив, але прозвучало це як наказ) зайти в дім. Дрю він відіслав до її будиночка, що дівчині, зважаючи на її вигляд, не дуже сподобалося.

Кентавр риссю дістався порожнього інвалідного візка на веранді. Зняв сагайдак та лук і задки підійшов до сидіння, що розкрилося, наче коробка фокусника. Хірон обережно ступив усередину своїми задніми ногами й почав занурюватися в простір, що мав би бути для цього замалим. Джейсону уявилася вантажівка, що намагається припаркуватися. БІП! БІП! БІП! Нижня частина кен- тавра зникла, візок згорнувся, і з нього вискочили дві фальшиві ноги, укриті пледом. Тепер Хірон виглядав як звичайний смертний чоловік у інвалідному візку.

— Ходімо зі мною, — наказав він. — Поп’ємо лимонаду.

Вітальня мала такий вигляд, наче її поглинув тропічний ліс. Угору по стінах і по стелі вилися виноградні лози, що Джейсону здалося трохи дивним. Він був упевнений, що рослини не можуть отак от рости в приміщенні, тим паче взимку, але ці були вкриті зеленим листям і рясніли Гронами червоного винограду.

Біля каміна, в якому тріскотів вогонь, стояли шкіряні крісла. В одному з кутів пищав і блимав старенький ігровий автомат з «Пакменом»[15]. На стінах висіла безліч масок: веселі та сумні, як у грецькому театрі; прикрашені пір’ям, як на Маді Гра[16]; венеціанські карнавальні з великими пташиними дзьобами; різьблені дерев’яні з Африки. Виноградні лози проросли крізь їхні роти і нагадували вкриті листям язики. А крізь дірки для очей у деяких виднілися червоні виноградини.

Та найстрашнішим було опудало леопардової голови над каміном. Воно виглядало настільки живим, що, здавалось, переслідує Джейсона очима. А потім воно загарчало, від чого Джейсон ледь не вистрибнув зі штанів.

— Ану, Сеймуре, — дорік Хірон опудалові. — Джейсон — наш друг. Поводься чемно.

— Ця штука жива! — вимовив Джейсон.

Хірон порився в боковій кишені свого візка й витягнув звідти пакет сосисок. Він кинув одну леопардові. Той проковтнув її та облизнувся.

— Перепрошую за цей декор, — сказав Хірон. — Усе це було подарунком на прощання від нашого старого директора, перш ніж його відізвали на Олімп. Він уважав, що це не дасть нам його забути. У пана Ді було своєрідне почуття гумору.

— Пан Ді? — запитав Джейсон. — Діоніс?

— Хм... гм... — Хірон налив лимонаду, його руки трохи тремтіли. — Щодо Сеймура, то пан Ді звільнив його з розпродажу в Лонг-Айленді. Розумієш, леопард — один зі священних звірів пана Ді. Тож його обурило те, що хтось міг зробити з такого шляхетного створіння опудало. Він вирішив подарувати Сеймуру життя, припустивши, що життя висячої голови — це краще, ніж відсутність життя взагалі. Хоча, мушу визнати, Сейму- рові пощастило більше, ніж його попередньому власнику.

Сеймур вишкірився й обнюхав повітря, наче розшукував сосиски.

— Якщо він лише голова, — сказав Джейсон, — куди потрапляє вся їжа, яку він з’їдає?

— Краще тобі не знати, — відповів Хірон. — Прошу, сідай.

Незважаючи на ураган у животі, Джейсон пригостився лимонадом. Хірон умостився у візку і спробував посміхнутися, але Джейсон відчув його напруження. Очі старого були темними й глибокими, наче дно колодязя.

— Отже, Джейсоне, — сказав він, — не міг би ти розповісти мені... звідки родом?

— Якби я знав...

Джейсон розповів йому все: від своєї появи в автобусі до аварійної посадки в Таборі напівкровок. Не мало сенсу приховувати якісь дрібниці, до того ж Хірон був чудовим слухачем. Він ніяк не реагував на розповідь, окрім того що кивав, заохочуючи розповідати далі.

Коли Джейсон закінчив, старий чоловік зробив ковток лимонаду.

— Зрозуміло, — сказав Хірон. — І в тебе, мабуть, є запитання до мене?

— Тільки одне, — визнав Джейсон. — Що ви мали на увазі, коли сказали, що я мав бути мертвим?

Хірон занепокоєно подивився на хлопця, наче очікував, що Джейсон може спалахнути вогнем.

— Синку, ти знаєш, що означають ті написи на твоїй руці? Колір твоєї футболки? Ти хоч щось пам’ятаєш?

Джейсон подивився на татуювання на передпліччі: «SPQR», орел, дванадцять прямих ліній.

— Ні, — відповів він. — Нічого.

— Ти знаєш, де перебуваєш? — запитав Хірон. — Ти розумієш, що це за місце і хто я такий?

— Ви — кентавр Хірон, — сказав Джейсон. — Гадаю, ви той самий, що був у давніх міфах і навчав грецьких героїв, зокрема Геракла. Це табір для напівбогів, дітей олімпійських богів.

— Отже, ти віриш, що ті боги досі існують?

— Так, — миттєво відповів Джейсон. — Тобто я не вважаю, що нам треба їм поклонятися, чи приносити в жертву курчат, чи ще щось таке, але вони все ж існують, бо є складовою цивілізації. Вони пересуваються з країни до країни разом зі зміною центру влади — так вони колись рушили з Давньої Греції до Риму.

— Краще й не скажеш. — Щось у голосі Хірона змінилося. — Отже, ти вже знаєш, що боги справжні. Тебе вже визнали, чи не так?

— Можливо, — відповів Джейсон. — Я не зовсім упевнений.

Леопард Сеймур загарчав.

Хірон почекав трохи, і тут Джейсон зрозумів, що щойно сталося. Кентавр переключився на іншу мову, а Джейсон його зрозумів і автоматично відповів так само.

— Quis eram... — Джейсон затнувся, а тоді свідомо зробив зусилля й промовив англійською. — Що це було?

— Ти знаєш латину, — зауважив Хірон. — Авжеж, більшість напівбогів розуміють декілька фраз. Ця мова в їхній крові, але не так глибоко, як давньогрецька. Ніхто не може бігло розмовляти латинською мовою без тренувань.

Джейсон спробував зрозуміти, до чого Хірон усе це говорить, але забагато частин його пам’яті було загублено. Він досі відчував, що йому не слід тут бути. Це було неправильно... і небезпечно. Але принаймні Хірон не виглядав загрозливо. Навіть більше, кентавр, здається, хвилювався за нього і боявся за його безпеку.

В очах Хірона віддзеркалився вогонь, від чого вони наче вкрилися брижками.

— Я навчав твого тезку — першого Джейсона[17]. На його долю випав тяжкий шлях. Я бачив багатьох героїв. Бачив, як вони приходять і йдуть. Інколи їх чекав щасливий кінець. Але здебільшого сумний. Від цього в мене розривається серце. Щоразу, коли вмирає один з моїх учнів, я наче втрачаю власну дитину. Але ти... ти несхожий на жодного з тих, кого я коли-небудь навчав. Твоя присутність у цьому місці може перетворитися на катастрофу.

— Спасибі, — сказав Джейсон. — Ви, безперечно, вмієте надихати своїх учнів.

— Перепрошую, синку! Проте це правда. Я сподівався, що після успіху Персі...

— Ви маєте на увазі Персі Джексона? Хлопця Аннабет, зниклого безвісти?

Хірон кивнув.

— Я сподівався, що після того, як він досяг успіху в Битві Титанів і врятував Олімп, ми житимемо в спокої. Я зможу насолодитися останнім тріумфом, щасливим кінцем, а потім, можливо, тихо піти на спочинок. Мав здогадатися! Остання глава наближається, як і раніше. Ще не таке буде.

Ігровий автомат видав «пі-пі-пі-пі», оголошуючи смерть Пакмена.

— Чу-у-у-у-дово, — вимовив Джейсон. — Отже, остання глава. Траплялося раніше. Ще не таке буде. Звучить непогано, проте не могли б ми повернутися до тієї частини, де я мав бути мертвим? Мені вона найбільше не подобається.

— Боюсь, синку, я не можу пояснити. Я присягнув Стіксом і всім священним, що ніколи... — Хірон нахмурився. — І все ж ти тут, що вже є порушенням тієї самої клятви. Це так само неможливо. Я не розумію. Хто міг таке зробити? Хто...

Леопард Сеймур завив. Його розкрита паща завмерла. Ігровий автомат припинив пищати. Камін більше не тріскотів. Полум’я в ньому застигло, наче то було червоне скло. Маски безмовно витріщилися на Джейсона зі своїми моторошними виноградними очима і вкритими листям язиками.

— Хіроне? — гукнув Джейсон. — Що відбу...

Старий кентавр теж застиг. Джейсон зіскочив з крісла, але Хірон не реагував. Його рот завмер на половині слова. Очі не кліпали. Груди не дихали.

— Джейсоне, — промовив голос.

На одну жахливу мить йому здалось, що говорить леопард. А потім темний туман виплив із пащі Сеймура, і Джейсона охопила ще гірша думка: «Грозові духи!».

Він витяг з кишені золоту монету. Одне обертання — і вона перетворилася на меч.

Туман набув форми жінки в чорних одежах. Її обличчя приховувала відлога, але очі сяяли в темряві. На плечах лежала накидка з козячої шкіри. Джейсон не знав, з чого зрозумів, що це була саме козяча шкіра, і все ж він її впізнав і був певен, що це важливо.

— Ти що, збираєшся напасти на свою покровительку? — дорекла йому жінка. Її голос відбивався луною в голові. — Опусти свій меч.

— Хто ви?! — запитав Джейсон. — Як ви...

— У нас обмаль часу. Моя в’язниця сильнішає з кожною годиною. Я накопичувала сили цілий місяць, щоб дати змогу найслабшим чарам пробитися крізь кайдани. Мені вдалося доставити тебе сюди, але тепер у мене залишилося мало часу і ще менше сил. Можливо, це наша остання розмова.

— Ви у в’язниці? — Джейсон вирішив, що, мабуть, не буде опускати меч. — Ми не знайомі, і ви не моя покровителька.

— Ми знайомі, — наполягла вона. — Я знаю тебе від народження.

— Я не пам’ятаю. Я нічого не пам’ятаю.

— Так, не пам’ятаєш, — погодилася жінка. — Це теж було необхідно. Багато років тому твій батько віддав мені твоє життя як подарунок, щоб угамувати мій гнів. Він назвав тебе Джейсоном на честь мого улюбленого смертного. Ти належиш мені.

— Овва! — сказав Джейсон. — Нікому я не належу.

— Час віддавати борги. Знайди мою в’язницю. Звільни мене, або їх цар повстане із землі, і я буду знищена. Тоді ти ніколи не повернеш собі пам’ять.

— Це що, погроза? Ви забрали мої спогади?

— У тебе є час до заходу сонця у день сонцестояння. Чотири короткі дні. Я в тебе вірю!

Темна жінка розчинилася, і туман повернувся в леопардову пащу.

Час ожив. Виття Сеймура перетворилося на кашель, ніби він проковтнув жмут шерсті. Вогонь живо затріскотів, ігровий автомат запищав, і Хірон сказав:

— Хто міг насмілитися привести тебе сюди?

— Швидше за все, пані з туману, — припустив Джейсон.

Хірон здивовано підвів очі.

— Хіба ти щойно не сидів... Чому в тебе оголений меч?

— Дуже прикро вам це говорити, — сказав Джейсон, — але, гадаю, ваш леопард щойно з’їв богиню.

Він розповів Хірону про відвідування в застиглому часі та темну туманну постать, що зникла в пащі Сеймура.

— О боги, — пробурмотів Хірон. — Це багато що пояснює.

— Тоді чому б вам не пояснити це ще й мені? — сказав Джейсон. — Будь ласка.

Перш ніж Хірон устиг щось сказати, назовні, на веранді, почулася хода. Вхідні двері розчинилися навстіж, і увірвалися Аннабет та якась рудоволоса дівчина, які тягли попідруч Пайпер.

Голова Пайпер звисала, наче вона була непритомною.

— Що трапилося? — Джейсон кинувся до них. — Що з нею?

— Будиночок Гери, — Аннабет задихалася, наче вони сюди бігли. — Видіння. Погане.

Рудоволоса дівчина підвела очі, і Джейсон побачив, що вона плаче.

— Здається... — вона ковтнула сльози. — Здається, я її вбила.