Зниклий герой

XXXI ДЖЕЙСОН

Джейсон би помер разів п’ять на шляху до парадних дверей.

Спочатку люк на доріжці з активацією на рух, потім лазери на сходах, потім розпилювач паралітичного газу на перилах ґанку, чутливі до тиску отруйні шипи на килимку під дверима і, авжеж, вибуховий дверний дзвінок. Лео все знешкодив. Він наче носом відчував ці пастки і діставав зі свого пояса точнісінько ті інструменти, які були потрібні для дезактивації.

— Ти неймовірний, старий, — промовив Джейсон. Лео нахмурився, обстежуючи замок парадних дверей.

— Еге ж, неймовірний, — сказав він. — Не здатен полагодити дракона, але неймовірний.

— Агов, ти не...

— Парадні двері незамкнені, — перервав Лео.

Пайпер недовірливо витріщилась на двері.

— Справді? Усі ці пастки, а двері незамкнені?

Лео повернув ручку. Двері вільно відчинилися. Він без вагання зайшов усередину.

Перш ніж Джейсон пішов за ним, Пайпер схопила його за руку.

— Йому знадобиться деякий час, щоб оговтатися після Фестуса. Не сприймай це близько до серця.

— Авжеж, — сказав Джейсон. — Так, авжеж.

І все ж він почувався жахливо. У крамниці Медеї він наговорив Лео досить грубих речей — речей, які друг ніколи не сказав би, годі й згадувати про те, що він ледве не проткнув Лео мечем. Коли б не Пайпер, вони обидва були б мертві. Та і Пайпер ця сутичка далась зовсім нелегко.

— Пайпер, — промовив він. — Знаю, що в Чикаго я був у заціпенінні, але щодо твого батька — якщо він у біді, я хочу допомогти. Мені байдуже, чи то пастка, чи ні.

Її завжди різнокольорові очі зараз здавались спустошеними, наче вона побачила щось таке, із чим не могла дати собі раду.

— Джейсоне, ти не розумієш, про що говориш. Будь ласка, не змушуй мене почуватися ще гірше. Ходімо. Нам слід триматись разом.

Вона зайшла всередину.

«Разом, — сам собі сказав Джейсон. — Еге ж, це у нас чудово виходить».

Перше враження Джейсона від будинку: темно.

За луною від своїх кроків він зробив висновок, що вестибюль був величезним, навіть більшим за пентхаус Борея, але єдине світло йшло ззовні від прожекторів на подвір’ї. Тьмяні промені визирали з-за щілин між товстими оксамитовими шторами. Вікна здіймалися приблизно на, десять футів угору. Між ними уздовж стін стояли металеві статуї в натуральну величину. Коли очі Джейсона пристосувалися, він розгледів дивани, розташовані літерою «U» посередині кімнати, журнальний столик між ними і величезне крісло в дальньому кінці. Угорі поблискувала велетенська люстра. Уздовж дальньої стіни розташовувався рядок зачинених дверей.

— Де вмикач світла? — його голос тривожно розійшовся кімнатою.

— Не бачу такого, — промовив Лео.

— Вогонь? — запропонувала Пайпер.

Лео витяг руку, але марно.

— Не працює.

— Твій вогонь не працює? Чому? — запитала Пайпер.

— Ну, якби я знав...

— Добре, добре, — сказала вона. — Що будемо робити... розвідувати?

Лео похитав головою.

— Після всіх тих пасток назовні? Погана думка.

У Джейсона спиною пробігли мурахи. Він ненавидів бути напівбогом. Озирнувшись навкруги, він зрозумів, що йому тут незатишно. Він уявив лихих грозових духів, що ховаються за шторами, драконів під килимом, люстру із смертоносних крижаних бурульок, готових їх простромити.

— Лео має рацію, — сказав він. — Не слід нам розділятися — як у Детройті.

— О, дякую, що нагадав про циклопів, — голос Пайпер затремтів. — Мені не вистачало цього.

— Залишилося декілька годин до світанку, — сказав Джейсон. — Занадто холодно, щоб чекати назовні. Пропоную принести клітки всередину і влаштувати табір у цій кімнаті. Почекаємо до світанку, а потім вирішимо, що робити далі.

Ніхто не запропонував нічого кращого, тож вони вкотили всередину клітки з тренером Хеджем і ураганними духами і влаштувалися.

На щастя, Лео не знайшов на диванах жодних подушок, що вистрілювали отрутою чи бились електрострумом.

У Лео начебто не було настрою знову готувати тако. До того ж не було вогню, тому вони вирішили вдовольнитись холодним пайком.

Джейсон їв і роздивлявся металеві статуї уздовж стін. Вони нагадували грецьких богів чи героїв. Можливо, це був хороший знак. Або, можливо, їх використовували для навчальної стрільби. На журнальному столику стояв чайний сервіз і лежала купка глянсових брошур, але Джейсон не міг розібрати слова. Велике крісло навпроти столу нагадувало трон. Жоден з них не побажав у нього сідати.

Клітки для канарок анітрохи не робили це місце затишнішим. Вентуси не припиняли біситися у своїй в’язниці, крутились та шипіли. У Джейсона було тривожне відчуття, що вони за ним спостерігають. Він відчував їх ненависть до дітей Зевса — володаря небес, який наказав Еолу ув’язнити їхній рід. Ніщо на світі не втішило б їх більше, ніж можливість розірвати Джейсона на шматки.

Щодо тренера Хеджа, він досі був заморожений, з розкритим ротом і здійнятим кийком. Лео працював над кліткою, намагаючись відчинити її різними інструментами, та замок, здавалось, не хотів піддаватися. Джейсон вирішив не сидіти поряд, якщо Хедж раптом розтане і ввійде в режим козлоніндзі.

Попри збентеженість, щойно його шлунок став повним, Джейсон почав клювати носом. Дивани виявились занадто зручними — набагато ліпшими за спину дракона. До того ж два останні рази він стояв на варті, поки друзі спали. Він був виснаженим.

Пайпер уже скрутилась калачиком на іншому дивані. Можливо, дійсно вже заснула, а можливо, просто уникала розмови про свого тата. Що б не мала на увазі Медея в Чикаго, коли говорила, що Пайпер зможе повернути свого тата, якщо буде співпрацювати, — звучало це недобре. Думка про те, що Пайпер ризикнула життям власного батька, щоб їх урятувати, змушувала Джейсона почуватися ще більш винним.

І у них залишалось обмаль часу. Якщо він не помилявся, то був ранок двадцятого грудня. Це означало, що завтра — зимове сонцестояння.

— Поспи, — сказав Лео, що досі працював над зачиненою кліткою. — Твоя черга.

Джейсон глибоко вдихнув.

— Лео, перепрошую за ту дурню, що я сказав у Чикаго. Це був не я. Ти не набридливий і вмієш сприймати речі серйозно — особливо свою роботу. Хотів би я вміти хоч половину того, що можеш ти.

Лео опустив викрутку. Він глянув на стелю і похитав головою, наче мовляв: «І що мені робити з цим хлопцем?»

— Я взагалі-то дуже стараюсь, щоб бути набридливим, — сказав Лео. — Не ображуй мої здібності в цьому. І як мені на тебе ображатись, якщо ти весь час вибачаєшся? Я — скромний механік. Ти в нас — принц небес, син володаря всесвіту. Я просто зобов’язаний на тебе ображатись.

— Володаря всесвіту?

— Атож, ти весь такий — бам! Людина з блискавкою. І ще: «Дивіться, як я лечу. Я орел, що несеться...»

— Замовкни, Вальдес!

Лео видавив усмішку.

— Отож бо, бачиш. Я насправді набридливий.

— Перепрошую за вибачення.

— Дякую.

Він знову повернувся до роботи, але напруга між ними послабшала. Лео досі виглядав сумним і знесиленим — та вже не таким розсердженим.

— Лягай, поспи, Джейсоне, — наказав він. — Піде декілька годин на те, щоб звільнити цього козлочоловіка. А потім мені ще треба вигадати, як зробити клітку вітрів поменше, тому що я не збираюсь волочити це одоробло до Каліфорнії.

— Лео, але ж ти таки полагодив Фестуса, чуєш, — сказав Джейсон. — Знову дав йому ціль. Мені здається, що це завдання було найважливішою подією його життя.

Джейсон боявся, що ляпнув щось не те і знову розлютив Лео, однак той лише зітхнув.

— Сподіваюсь, — сказав він. — А зараз спи, старий. Хочу деякий час побути без вас — органічних форм життя.

Джейсон не дуже зрозумів, що це означало, але не став сперечатися. Він заплющив очі та довго і блаженно спав без снів.

Він прокинувся лише тоді, коли здійнявся крик.

— Ар-р-р!

Джейсон скочив на ноги. Важко було сказати, що було більш нестерпним — яскраве сонячне світло, що тепер заливало всю кімнату, чи волаючий сатир.

— Тренер прокинувся, — сказав Лео, хоч говорити це начебто і не було потреби. Глісон Хедж скакав навколо на своїх волохатих ногах, розмахував кийком і горланив: «Помри!» Він розчавив чайний сервіз, пройшовся кийком по диванах і кинувся на трон.

— Тренере! — крикнув Джейсон.

Хедж озирнувся, важко дихаючи. Очі були такими несамовитими, що Джейсон боявся, що той накинеться на нього. На сатирі досі були помаранчеве пола та тренерський свисток, але над кучерявим волоссям чітко здіймались роги, а м’ясисті ноги, безперечно, були козлячими. Чи доречно називати козла м’ясистим? Джейсон вирішив про це не думати.

— Ти новенький, — сказав Хедж, опускаючи кийок. — Джейсон.

Він глянув на Лео, потім на Пайпер, яка, вочевидь, також щойно прокинулась. Її волосся виглядало так, наче стало притулком для дружелюбного хом’яка.

— Вальдес, МакЛін, — сказав тренер. — Що відбувається? Ми були у Великому каньйоні. Напали anemoi thuellai і...

Його очі націлились на клітку з грозовими духами, і він знову перейшов у бойову готовність.

— Помріть!

— Охолоньте, тренере! — Лео загородив йому шлях, що було досить хоробро, хоч Хедж і був на шість дюймів нижчий. — Усе гаразд. Вони ув’язнені в клітці. Ми щойно дістали вас із такої самої.

— Клітки? Клітки? Що відбувається? Тільки те, що я сатир, ще не означає, що я не можу змусити тебе віджатись на ліктях, Вальдес!

Джейсон прокашлявся.

— Тренере... Глісоне... е, чи як ви хочете, щоб ми вас називали? Ви врятували нас у Великому каньйоні. Це було неймовірно сміливо.

— Авжеж було!

— Прилетів рятувальний загін і доставив нас у Табір напівкровок. Ми думали, що втратили вас. А потім дізналися, що грозові духи забрали вас до своєї... е-е, господарки, Медеї.

— Ця відьма! Стривай... це неможливо. Вона смертна. Вона мертва.

— Еге, ну, — сказав Лео, — якимсь чином вона більше була не мертва.

Хедж кивнув, його очі звузились.

— Отже! Вас послали на небезпечне завдання. Урятувати мене. Неперевершено!

— Е... — Пайпер піднялась на ноги, здіймаючи руки так, щоб тренер Хедж на неї не кинувся. — Узагалі-то, Глі... можна мені кликати вас тренером Хеджем, як раніше? Глісон звучить якось незвично. У нас інше завдання. Ми начебто випадково вас знайшли.

— О... — Бадьорість тренера наче вітром здуло, однак лише на мить. Його очі знову загорілись. — Однак випадковостей не існує! Тільки не на завданнях. Цьому судилось трапитись! То це відьомське лігво? Чому все золоте?

— Золоте? — Джейсон озирнувся навкруги. Судячи з того, як охнули Лео та Пайпер, вони теж не помітили цього раніше.

У кімнаті була ціла купа золота — статуї, чайний сервіз, який розчавив Хедж, крісло, що, безперечно, було троном. Навіть штори — здавалось, вони самостійно розсунулись на світанку — були зшиті із золотих ниток.

— Круто, — сказав Лео. — Не дивно, що в них такий захист.

— Це не... — Пайпер знітилася, — це не лігво Медеї, тренере. Це маєток якогось багатія в Омасі. Ми втекли від Медеї та розбились тут.

— Це доля, пиріжки! — наполягав Хедж. — Мені судилось вас захищати. То яке там завдання?

Перш ніж Джейсон зміг вирішити, чи хоче він усе пояснити, чи радше заштовхає тренера Хеджа назад у клітку, у кінці кімнати відчинилися двері.

Із них вийшов пухкенький чоловічок у білому халаті та із золотою зубною щіткою в роті. Він мав білу бороду і один з тих старомодних нічних ковпаків, натягнутих на сиве волосся. Коли він побачив гостей, то завмер, і зубна щітка випала з його рота.

Він озирнувся до кімнати позаду та покликав:

— Синку? Літе, вийди сюди, будь ласка! У тронній залі якісь дивні люди.

Тренер Хедж зробив те, що й очікувалось. Він здійняв кийок і закричав: «Помри!»