Зниклий герой

XLI ЛЕО

Лео сподівався, що таксі відвезе їх аж на саму вершину. Аякже.

Автомобіль кренився і скрипів, поки вони піднімались угору, а на півшляху виявилось, що будиночок лісничого зачинений і дорогу перекриває ланцюг.

— Далі відвезти не можу, — сказав таксист. — Вам точно туди потрібно? Шлях назад буде довгим, і моя машина дивно поводиться. Я не зможу на вас чекати.

— Точно.

Лео вийшов першим. Він мав погане передчуття щодо поведінки авто, і коли подивився вниз, зрозумів, що не помилявся. Колеса тонули в дорозі, наче вона була з сипучого піску. Не занадто глибоко, але достатньо, щоб водій запідозрив проблеми з трансмісією або ведучим мостом. Та Лео знав, що річ в іншому.

Дорога була з щільного ґрунту. Не було жодного приводу їй ставати м’якою, але туфлі Лео вже починали тонути. Гея влаштовувала їм перешкоди.

Поки друзі виходили, Лео заплатив таксисту. Він розщедрився — а чому б у біса ні? Усе одно гроші Афродіти. До того ж він передчував, що, можливо, ніколи не повернеться із цієї гори.

— Решти не потрібно, — сказав він. — І їдьте звідси. Швидко.

Водій не став сперечатися. Незабаром від нього залишився тільки слід пилу.

Вид з гори був приголомшливим. Околиці гори Ді- абло являли собою мозаїку містечок — сітку облямованих деревами вулиць, гарних передмість для середнього класу, крамниць і шкіл. Усі ці звичайні люди, які живуть звичайним життям, — те, чого Лео ніколи не знав.

— Це Конкорд, — сказав Джейсон, вказавши на північ. — Під нами Волнат-Крік. На півдні, за он тими пагорбами, Денвіль. А в цьому напрямку... — Він вказав на захід, де пасма золотистих пагорбів, наче всередині чаші, утримували шар туману. — Це Берклі-Хіллс. Іст- Бей. А далі Сан-Франциско.

— Джейсоне? — Пайпер торкнулася його руки. — Ти щось пригадав? Ти бував тут?

— Так... ні. — Він з болем подивився на неї. — Це просто здається важливим.

— Це земля титанів. — Тренер Хедж кивнув у західний бік. — Лихе місце, Джейсоне. Повір мені, краще не підходити до Сан-Франциско ближче, ніж ми зараз.

Та Джейсон дивився у напрямку туманної чаші з такою тугою, що Лео стало ніяково. Чому Джейсон відчуває такий зв’язок із цим місцем — місцем, яке Хедж назвав лихим, повним темного чаклунства і давніх ворогів? Що, коли Джейсон звідти? Усі не припиняли натякати, що Джейсон — ворог, що його прибуття до Табору напівкровок — небезпечна помилка.

«Ні, — подумав Лео. — Нісенітниці». Джейсон їхній друг.

Лео постарався поворухнути ногою, але підбори вже повністю потонули в бруді.

— Агов, народе, — сказав він. — Ходімо вже.

Решта помітила проблему.

— Тут Гея сильніша, — буркнув Хедж. Він скинув туфлі з копит і передав їх Лео. — Притримай їх для мене, Вальдес! Вони мені до вподоби.

Лео фиркнув.

— Так, пане тренере. Бажаєте, щоб їх відполірували?

— Оце командний дух, Вальдес, — схвально кивнув Хедж. — Та спершу нам краще видертись нагору, поки можемо.

— Звідки нам знати, де велетень? — запитала Пайпер.

Джейсон вказав у напрямку вершини. Над нею здіймався стовп диму. Здалеку Лео прийняв його за хмару, але це було не так. Щось горіло.

— Де дим, там і вогонь, — сказав Джейсон. — Нам краще поквапитись.

У «Школі дикунів» Лео брали на декілька примусових походів. Він уважав, що в чудовій фізичній формі. Та видиратись на гору, коли земля намагається поглинути ноги, — усе одно що тренуватися на біговій доріжці із липкої стрічки для мух.

Вітер був різким та пронизливим, однак не минуло й години, а Лео вже закотив рукави сорочки. Хотів би він, щоб Афродіта дала йому спортивні шорти і більш зручні черевики, однак він був вдячний за капелюх, що захищав очі від сонця. Він сунув руки в пояс з інструментами і почав викликати приладдя — шестерні, крихітний ключ, декілька бронзових планок. Він ішов і майстрував, не дуже над цим замислюючись, просто крутив деталі в руках.

Поки вони дійшли до гребня гори, Лео перетворився на наймоднішого спітнілого і брудного героя всіх часів. Його руки були в мастилі.

Маленька річ, яку він змайстрував, була чимось на кшталт заводної іграшки — з тих, що деренчать і ходять по столу. Він не знав, яка з неї може бути користь, і все ж сунув у кишеню пояса.

Він скучив за своєю армійською курткою з усіма її кишенями. Але ще більше скучив за Фестусом. Саме в цю мить йому б став у пригоді вогнедишний бронзовий дракон. Та Лео розумів, що Фестус ніколи не повернеться — принаймні не в старому вигляді.

Він поплескав по папірцю в кишені — малюнок крейдою, який він зробив за столиком для пікніків під пекановим деревом, коли йому було п’ять років. Він пригадав, як співала тія Калліда, поки він малював, і як він засмутився, коли вітер вихопив малюнок з рук. «Ще не час, маленький герою, — сказала йому тія Калліда. — Одного дня ти отримаєш завдання. Ти відшукаєш своє призначення, і твоя важка подорож урешті себе виправдає»:

Тепер Еол повернув картинку. Лео непевен був, чи близько він до свого призначення, але ця подорож пригнічувала його не менше, ніж ця дурнувата гора. Щоразу, коли Лео вирішував, що вони дійшли до вершини, виявлялося, що це лише черговий кряж, позаду якого ще один, навіть вищий.

«Усе згодом, — сказав собі Лео. — Сьогодні потрібно вціліти. А з крейдяним малюнком долі дам собі раду потім».

Нарешті Джейсон присів за. кам’яною стіною. Жестами він наказав їм зробити те саме. Лео присів поряд з ним. Пайпер довелось силою примусити тренера Хеджа нахилитися.

— Не хочу, щоб мій одяг забруднився! — поскаржився Хедж.

Пайпер на нього шикнула.

Неохоче, але сатир став навколішки.

Точнісінько за кряжем, за яким вони сховались, у тіні останнього кряжа гори розташовувалась лісиста улоговина розміром приблизно з футбольне поле. Там влаштував свій табір велетень Енцелад.

Дерева зрубили, щоб зробити височенне пурпурове багаття. По краях галявини валялись додаткові колоди і будівельне спорядження: землерийна машина, велика краноподібна штука з лезами на кінці, наче в електричної бритви («Певно, лісозаготівельна машина», — подумав Лео.), і довгий металевий станок з лезом сокири, схожий на гільйотину, поставлену боком, — гідравлічний колун.

Нащо велетню потрібне будівельне обладнання, Лео гадки не мав. Він не міг навіть уявити, як таке створіння, що перед ним, влізе у водійське місце. Велетень Енцелад був таким величезним, таким жахливим, що Лео не хотів на нього навіть дивитись.

І все ж він змусив себе зосередитися на чудовиську.

Для початку, велетень був заввишки у тридцять футів — не нижчий за дерева навколо. Лео не сумнівався, що той зміг би побачити їх за кряжем, коли б не був такий зайнятий химерним пурпуровим багаттям. Він кружляв навколо вогню і підспівував щось собі під ніс. Вище пояса велетень виглядав як людина. На його широких грудях сиділа бронзова броня, прикрашена візерунками у вигляді полум’я. Руки були неймовірно м’язистими. Кожний з біцепсів перебільшував розміром Лео. Шкіра була кольору бронзи, але забруднена сажею. Обличчя мало грубу форму, наче в недоробленої глиняної статуї, очі палали білим світлом. Волосся було сплутане в кошлаті дреди до плечей і прикрашене кістками.

Нижче пояса він лякав ще більше. Ноги були лускатими і зеленими, з пазурами замість ступнів — наче задні ноги дракона. У руці Енцелад тримав спис завбільшки з флагшток. Час від часу він занурював кінець у вогонь, від чого метал ставав яскраво-червоним.

— Гаразд, — зашепотів тренер Хедж. — От який план...

Лео його піддражнив:

— Ви ж не збираєтесь нападати один!

— Ай, та годі вам.

— Дивіться. — Пайпер ледве чутно схлипнула.

На протилежному боці від багаття Лео розрізнив чоловіка, прив’язаного до стовпа. Його голова звисала, як у непритомного, через що Лео не бачив обличчя, але Пайпер, здавалось, не мала жодних сумнівів.

— Тато, — промовила вона.

Лео глитнув. Хотів би він, щоб це був фільм Трістана МакЛіна. Тоді тато Пайпер удавав би непритомність. Він звільнився б від оков і здолав би велетня якимось майстерно прихованим противелетневим газом. Заграла б героїчна музика, і Трістан МакЛін здійснив би приголомшливу втечу, забираючись геть в уповільненому русі, тоді як позаду нього вибухав би гірський схил.

Але це не фільм. Трістан МакЛін — напівживий, і його збираються з’їсти. А перешкодити цьому можуть тільки три модно одягнені підлітки-напівбоги і козел з нарцисичним розладом особистості.

— Нас четверо, — завзято прошепотів Хедж. — А він один.

— Ви пропустили ту обставину, що він тридцять футів заввишки? — поцікавився Лео.

— Гаразд, — відповів Хедж. — Тоді я, ти і Джейсон відволікаємо його. Пайпер обходить нишком і звільняє татка.

Усі подивились на Джейсона.

— Що? — запитав він. — Я не головний.

— Ні, — сказала Пайпер. — Головний.

Вони начебто ніколи це не обговорювали, але ніхто не заперечив, навіть Хедж. Спільні зусилля допомогли їм дійти так далеко, та коли мова йшла про життєво важливі речі, Лео знав точно — питати треба Джейсона. Хоч він і втратив пам’ять, у ньому була якась така урівноваженість. Можна було одразу збагнути, що він бував у битвах раніше і знав, як залишатись розважливим. Лео був не з довірливих, але Джейсону міг довірити своє життя.

— Шкода це говорити, — зітхнув Джейсон, — але тренер Хедж має рацію. Відволікання — найкраща можливість для Пайпер.

<<Не чудова можливість, — подумав Лео. — Навіть не найбільш безпечна. Просто їх найкраща можливість».

Однак вони не могли сидіти тут весь день за обговоренням. Полудень — кінцевий термін велетня — був близько, до того ж земля досі намагалась тягнути їх униз. Коліна Лео вже на два дюйми потонули в бруді.

Лео глянув на будівельне обладнання, і йому спав на думку шалений план. Він дістав маленьку іграшку, яку зробив на підйомі, і усвідомив, яка з неї може бути користь — якщо йому пощастить, чого майже ніколи не траплялося.

— Уперед до розваг, — сказав він. — Перш ніж до мене повернеться здоровий глузд.