Зниклий герой

XXXIX ПАЙПЕР

Пайпер наснилося, що вона на даху гуртожитку «Школи дикунів».

Ніч у пустелі холодна, однак вона взяла ковдри і поряд був Джейсон, тож більше тепла вона не бажала.

Повітря пахнуло полином і паленим мескитовим деревом. Над обрієм, наче загострені чорні зуби, вимальовувалися гори Спрінг-Маунтінз, за ними тьмяно сяяв Лас-Вегас.

Зірки були такими яскравими, що Пайпер хвилювалась, чи побачать вони метеорний дощ. Не хотілось їй, щоб Джейсон подумав, що вона приволокла його сюди оманою. (Нехай це і була цілковита правда.) Але метеори не розчарували. Ледве не кожну хвилину один з них прокреслював на небі смужку білого, жовтого чи синього вогню. Пайпер була певна, що в дідуся Тома знайшлась би якась черокійська казка, щоб дати їм пояснення, та в цю мить вона була зайнята створенням власної казки.

Джейсон узяв її за руку — нарешті — і вказав на два метеори, що промайнули крізь атмосферу й утворили хрест.

— Овва, — сказав він. — Не можу повірити, що Лео не хотів це побачити.

— Узагалі-то, я його не кликала, — мимохідь промовила Пайпер.

Джейсон усміхнувся.

— О, справді?

— Гм. Тобі, бува, не здається, що троє це вже натовп?

— Еге, — визнав Джейсон. — Ти уявляєш, у які неприємності ми втрапимо, якщо нас тут застукають?

— Ну, я щось вигадаю, — відповіла Пайпер. — Я можу бути дуже переконливою. То ти хочеш потанцювати, чи як?

Він розсміявся. Його очі були неймовірними, а усмішка здавалась навіть чарівнішою в зоряному сяйві.

— Без музики. Уночі. На даху. Трохи небезпечно.

— Я небезпечна дівчина.

— Щодо цього я не маю сумнівів.

Він підвівся і подав їй руку. Вони повільно протанцювали декілька кроків, але це швидко перейшло в поцілунок. Пайпер ледве вдалось поцілувати його знову, тому що ніяк не могла припинити усміхатись.

А потім її сон змінився... або, можливо, вона вже померла, тому що якимсь чином знову опинилась в універмазі Медеї.

— Будь ласка, нехай це сон, — пробурмотіла вона, — а не моє вічне покарання.

— Ні, люба, — промовив солодкий жіночий голос. — Не покарання.

Пайпер озирнулась зі страхом, що побачить Медею, але перед нею стояла інша жінка, яка роздивлялася стелаж із п ятдесятивідсотковою знижкою.

Жінка була красунею — волосся до плечей, граціозна шия, бездоганні риси обличчя і приголомшлива фігура, на яку вона натягнула джинси й білосніжну майку.

На долю Пайпер випала змога побачити чимало акторок — більшість жінок, з якими зустрічався тато, були неймовірними красунями, — але ця від них відрізнялась. Вона була витонченою, без старань, модною без зусиль, вражаючою без макіяжу. Після зустрічі з Еолом, з його дурнуватими підтяжками обличчя і косметикою, ця жінка здавалась ще більш приголомшливою. У ній не було нічого фальшивого.

Та поки Пайпер дивилася, зовнішність жінки змінювалась. Пайпер не могла вирішити, який у тієї колір очей і волосся. Жінка ставала дедалі вродливішою, наче її вигляд підлаштовувався під думки Пайпер, щоб наблизитися до ідеалу краси тієї настільки, наскільки це було можливо.

— Афродіта... — промовила Пайпер. — Мамо?

Богиня усміхнулась.

— Тобі все це тільки сниться, мила. Якщо хтось буде цікавитися, мене тут не було. Гаразд?

— Я... — Пайпер хотіла запитати про тисячі речей, та в голові все скупчилось.

Афродіта взяла бірюзову сукню. Пайпер подумала, що та приголомшлива, але богиня зробила гримасу.

— Не мій колір, еге ж? Шкода, вона мила. А у Медеї тут дійсно є гарні речі.

— Ця... ця будівля вибухнула, — заїкаючись вимовила Пайпер. — Я бачила.

— Так, — погодилась Афродіта. — Припускаю, тому все зі знижками. Лише спогад тепер. До речі, вибач, що витягла тебе з іншого сну. Він був значно приємнішим, знаю.

Обличчя Пайпер спалахнуло. Вона не знала, більше злиться чи ніяковіє, та здебільшого відчула порожнечу та розчарування.

— Це було не насправді. Цього ніколи не відбувалося. То ж чому я пам’ятаю все так яскраво?

Афродіта усміхнулась.

— Тому що ти моя дочка, Пайпер. Ти бачиш можливості значно яскравіше, ніж інші. Ти бачиш, що може відбутися. І воно досі може — не здавайся. На жаль... — богиня обвела рукою універмаг. — Ти повинна зустрітися з іншими випробуваннями спочатку. Медея повернеться, разом з багатьма іншими ворогами. Брама Смерті відчинилася.

— Про що ти говориш?

Афродіта підморгнула їй.

— Ти кмітлива, Пайпер. Ти знаєш.

Її охопило крижане передчуття.

— Спляча жінка, та, яку Медея і Мідас називали покровителькою. Їй вдалось знайти новий вихід з Підземного царства. Вона дозволяє мертвим втікати назад у світ живих.

— Хм. І не просто мертвим. Найгіршим, найбільш могутнім, тим, що найімовірніше ненавидять богів.

— Чудовиська повертаються з Тартару тим самим шляхом, — здогадалася Пайпер. — Тому вони не залишаються пилом.

— Так. Їхня покровителька, як ти її звеш, у стосунках із Тартаром, духом безодні. — Афродіта витягнула золоту майку, розшиту блискітками. — Ні... у цьому я матиму сміховинний вигляд.

— Ти? — Пайпер ніяково розсміялася. — Ти не здатна виглядати не бездоганно.

— Ти люб’язна, — відповіла Афродіта. — Але справжня краса в тому, щоб знайти те, що тобі пасує, у чому ти виглядаєш найбільш природно. Щоб бути бездоганною, потрібно почуватися бездоганною — намагатися не бути тим, чим ти не є. Для богині це особливо важко. Ми так легко змінюємося.

— Тато вважав тебе бездоганною, — голос Пайпер затремтів. — Він так і не забув тебе.

Погляд Афродіти став віддаленим.

— Так... Трістан. О, він був неймовірним. Такий ніжний і добрий, веселий і вродливий. Однак усередині нього було стільки суму.

— Ми можемо не говорити про нього в минулому часі?

— Вибач, люба. Я не хотіла йти від твого батька, авжеж. Це завжди так важко, але це було на краще. Коли б він з’ясував, хто я насправді...

— Стривай, він не знав, що ти богиня?

— Авжеж ні. — Голос Афродіти здавався ображеним. — Я би так не вчинила з ним. Багатьом смертним змиритися з цим занадто важко. Це може зруйнувати їм життя! Запитай у свого друга Джейсона — милий хлопчик, до речі. Його бідолашна мати втратила голову, коли дізналась, що закохалась у Зевса. Ні, було набагато ліпше, щоб Трістан уважав мене смертною жінкою, яка покинула його без пояснень. Краще гірко-радісні спогади, ніж безсмертна недосяжна богиня. А це підводить мене до суті справи...

Вона розгорнула долоню і показала Пайпер блискучу скляну пляшечку з рожевою рідиною.

— Це зілля Медеї. Стирає тільки недавні спогади. Коли врятуєш батька, якщо врятуєш, дай йому це.

Пайпер не могла повірити в те, що чує.

— Хочеш, щоб я одурманила тата? Хочеш, щоб я змусила його забути, через що він пройшов?

Афродіта здійняла пляшечку. Рідина відкинула рожеве сяйво на її обличчя.

— Твій батько поводиться впевнено, Пайпер, але живе на межі двох світів. Він усе життя намагався зректися старих казок про богів і духів, і тієї ж миті боїться, що вони виявляться правдиві. Він боїться того, що відмовився від важливої частини себе, і колись це його зламає. Зараз його схопив велетень. Він живе в кошмарі. Навіть якщо він вціліє... якщо йому доведеться провести решту свого життя із цими спогадами, знаючи, що боги і духи ходять по землі, — це його знищить. Саме на це сподіваються наші вороги.

Пайпер хотілось крикнути, що Афродіта помиляється. Її тато був найсильнішою людиною з усіх, кого вона знала. Пайпер ніколи б не забрала його спогадів, як вчинила Гера з Джейсоном.

Та чомусь вона більше не могла гніватись на Афро- діту. Вона пригадала, що сказав тато місяці тому, на узбережжі Біг Сура: «Коли б я справді вірив у Країну привидів, чи духів тварин, чи грецьких богів... що ж, не думаю, що міг би спати вночі. Я би завжди шукав винних».

Тепер шукати винних хотіла й Пайпер.

— Хто вона? — запитала Пайпер. — Та, що керує велетнями?

Афродіта зморщила губи. Вона пішла до наступного стелажа, на якому висіли розбиті обладунки і рвані тоги, але Афродіта проглянула їх, наче дизайнерський одяг.

— У тебе сильна воля, — задумливо промовила вона. — Серед богів мене не дуже поважають. Над моїми дітьми насміхаються. Їх уважають самовдоволеними й обмеженими.

— Деякі з них такі і є.

Афродіта розсміялась.

— Твоя правда. Можливо, і я самовдоволена та обмежена, інколи. Дівчатам це можна пробачити. О, ця гарна. — Вона взяла підгорілий і заплямований бронзовий обладунок і піднесла його Пайпер подивитись. — Ні?

— Ні, — відповіла Пайпер. — Ти збираєшся відповідати на моє запитання?

— Терпіння, люба, — промовила богиня. — Я веду до того, що любов — наймогутніший стимул у світі. Вона спонукає смертних до величі. Найшляхетніші і найхоробріші вчинки здійснюються заради кохання.

Пайпер дістала свій кинджал і подивилась на дзеркальний клинок.

— На кшталт Єлени, яка розпочала Троянську війну?

— Ах, Катоптріс. — Афродіта усміхнулась. — Я рада, що ти його знайшла. Навколо мене створили такий ажіотаж через цю війну, але, якщо чесно, Паріс і Єлена були чарівною парою. І герої тієї війни зараз безсмертні — принаймні в людських спогадах. Любов могутня, Пайпер. Вона здатна поставити навколішки навіть богів. Я сказала це своєму синові Енею, коли він утік з Трої. Він думав, що зазнав невдачі. Уважав себе невдахою! Але поїхав до Італії...

— ...і став предком римлян.

— Саме так. Бач, Пайпер, мої діти здатні бути дійсно могутніми. Ти здатна бути дійсно могутньою, тому що моє походження єдине у своєму роді. Я ближча до початку світобудови, ніж будь-який олімпієць.

Пайпер спробувала пригадати народження Афродіти.

— Хіба ти не... народилась із моря? Стоячи на морській черепашці?

Богиня розсміялась.

— Цей художник Ботічеллі мав неабияку фантазію. Я ніколи не стояла на морській черепашці, дякувати богам. Але так, я народилась з моря. Першими істотами, що народилися від Хаосу, були Земля і Небо: Гея і Уран. Коли їх син, титан Кронос, убив Урана...

— Порізавши його на частини косою, — пригадала Пайпер.

Афродіта зморщила ніс.

— Так. Частини Урана впали в море. Його безсмертна сутність утворила морську піну. А з цієї піни...

— Народилася ти. Тепер я пригадую. Отже, ти...

— Остання дитина Урана, який був величнішим за богів- чи титанів. Отже, дивним чином я — найстарший Олімпійський бог. Як я вже говорила, кохання — могутня сила. А ти, моя дочка, здатна на значно більше, ніж просто бути вродливим обличчям. Тому ти маєш знати, хто пробуджує велетнів і хто здатен відчиняти двері в найглибші частини всесвіту.

Афродіта чекала, наче відчувала, як Пайпер повільно поєднує частинки головоломки, які утворюють жахливу картинку.

— Гея, — промовила Пайпер. — Уособлення землі. Вона наш ворог.

Вона сподівалась, що Афродіта скаже «ні», але богиня не відводила очей від вішалки з рваним обладунком.

— Вона спала цілу вічність, але зараз повільно пробуджується. Навіть сплячою вона могутня, а коли прокинеться... ми приречені. Ви повинні перемогти велетнів, перш ніж це трапиться, і змусити Гею повернутися до сну. Інакше повстання тільки почалося. Померлі продовжать воскресати. Чудовиська відроджуватимуться навіть з більшою швидкістю. Велетні сплюндрують колиску богів. І якщо вони це зроблять, полум’я охопить усю цивілізацію.

— Але ж Гея? Мати Земля?

— Не недооцінюй її, — застерегла Афродіта. — Це безжалісне божество. Вона підстроїла смерть Урана. Вона дала Кроносу серп і переконала його вбити власного батька. Поки титани панували над світом, вона мирно спала. Та коли боги перехопили владу, Гея пробудилась знову у всій своїй люті і подарувала життя новій расі — велетням, яким судилося знищити Олімп раз і назавжди.

— І це відбувається знову, — промовила Пайпер. — Повстання велетнів.

Афродіта кивнула.

— Тепер ти знаєш. Що робитимеш?

— Я? — Пайпер стиснула кулаки. — Що, на твою думку, я робитиму? Одягну гарненьку сукню і так улещу Гею, що вона повернеться до сну?

— Ох, якби ж це спрацювало, — відповіла Афродіта. — Але ні, тобі доведеться знайти власні сили і битись за те, що любиш. Як мої улюбленці Єлена і Парис. Як мій син Еней.

— Єлена і Парис загинули, — сказала Пайпер.

— А Еней став героєм, — відповіла богиня. — Перший видатний герой Риму. Сім найвеличніших напівбогів повинні об’єднатися, щоб перемогти велетнів, і ця спроба не матиме успіху без тебе. Коли дві сторони зустрінуться... ти станеш їх примирителем. Від тебе залежить, чекає на них дружба чи кровопролиття.

— Які дві сторони?

В очах Пайпер почало туманитися.

— Ти незабаром прокинешся, дитино моя, — промовила богиня. — Я не завжди сходжусь у думках із Герою, але згодна, що риск, на який вона зважилась, необхідний. Зевс тримав дві сторони окремо занадто довго. Тільки разом вам дістане сил урятувати Олімп. А тепер прокидайся, і сподіваюсь, тобі сподобається одяг, який я обрала.

— Який одяг? — запитала Пайпер, але сон розтанув у темряві.