Зниклий герой

XIV ДЖЕЙСОН

Джейсон прокинувся від гуркоту грому. А потім пригадав, де перебуває. У Першому Будиночку завжди була гроза. Купольну стелю над його ліжком прикрашала блакитно-біла мозаїка у вигляді хмарного неба. Нею пересувались черепичні хмари, змінюючи колір з білого на чорний. Звідусіль гуркотів грім, а золоті черепиці спалахували, наче блискавки.

За винятком ліжка, яке принесли йому таборяни, у будинку не було жодних нормальних меблів: ані стільців, ані столів чи шаф. Наскільки Джейсон устиг помітити, тут не було навіть ванної кімнати. У стінах були висічені заглиблення, у кожному з яких стояла бронзова жаровня чи золота статуя орла на мармуровому п’єдесталі. Посеред кімнати височіла двадцятифутова статуя Зевса в класичних грецьких одіяннях з щитом і здійнятою напоготові блискавкою — так от і вдарить когось.

Джейсон придивився до статуї, намагаючись знайти хоч щось спільне між собою та володарем небес. Чорне волосся? Ні. Невдоволене обличчя? Ну, можливо. Борода? Ні, дякую. У своїх одіяннях та сандалях Зевс був наче дуже мускулистий і дуже розлючений хіпі.

Еге ж, Перший Будиночок. Велика честь, як казали йому інші таборяни. Авжеж, якщо вам подобається спати в холодному храмі на самоті з хіпі Зевсом, що витріщається на вас усю ніч.

Джейсон підвівся й потер шию. Через заклик блискавки та поганий сон у нього все тіло заклякло. Та маленька вчорашня витівка далась йому не так легко, як решті могло здатися. Від неї він ледве не знепритомнів.

Поряд із ліжком для нього поклали новий одяг: джинси, кросівки і помаранчеву футболку Табору напівкровок. Йому, безперечно, треба було б перевдягнутися, але, подивившись на свою розірвану бузкову футболку, він засумнівався, чи слід. Чомусь здавалося неправильним одягати табірну футболку. Він досі відчував, що йому тут не місце, попри все, що говорили.

Джейсон почав пригадувати свій сон, сподіваючись, що він пригадає більше про Лупу чи про той зруйнований будинок посеред лісу. Він знав, що бував там у минулому. Вовчиця була справжньою. Однак від спроб пригадати у нього розболілася голова. А позначки на його передпліччі начебто почали пекти.

Якщо він відшукає ті руїни, то відшукає і своє минуле. Що б не зростало всередині того кам’яного шпиля, він мав йому перешкодити.

Джейсон глянув на хіпі Зевса.

— Я б не відмовився від допомоги.

Статуя не відповіла.

— Дякую, татку, — пробурмотів Джейсон.

Він перевдягнувся і подивився на своє віддзеркалення в щиті Зевса. У металі обличчя виглядало розпливчастим і дивним, наче от-от розчиниться в калюжі із золота. Йому точно було далеко до Пайпер минулого вечора, коли вона зненацька змінилася.

Джейсон досі не з’ясував, як через це почуватися. Він повівся як ідіот, коли вчора перед усіма випалив, що вона красуня. Наче раніше з нею щось було не так. Авжеж, вона виглядала наперевершено після того, як Афродіта над нею попрацювала, але ж вона тоді була сама на себе несхожа, ще й нітилася через загальну увагу.

Джейсону навіть стало шкода її тієї миті. Мабуть, це було дивно, враховуючи те, що її щойно визнала богиня і перетворила на найвродливішу дівчину в таборі. Усі почали підлабузнюватися до неї, говорити, яка вона неймовірна і як очевидно, що саме їй слід піти на завдання, — однак уся ця увага жодним чином не стосувалася того, якою Пайпер була насправді. Нова сукня, новий макіяж, сяйлива рожева аура — і зненацька всі її полюбили. Джейсону здавалося, що він її розуміє.

Учора ввечері, коли він закликав блискавку, реакція таборян здалася йому знайомою. Він, безперечно, стикався з подібним багато років тому — люди, які дивились на нього з трепетом тільки тому, що він був сином Зевса, і поводилися з ним особливим чином. Але це не мало жодного стосунку до нього. Нікому не було діла до хлопця, а лише до його великого жахливого татка, який стояв за ним зі згубною блискавкою, ніби мовлячи: «Поважай цього хлопчину, або нагодую високою напругою!»

Після вогнища, коли всі почали повертатися до своїх будиночків, Джейсон підійшов до Пайпер і формально запросив її вирушити з ним на завдання.

Та ще досі не отямилась, але кивнула, потерши руки, що, напевно, змерзли в тій безрукавній сукні.

— Афродіта забрала мою куртку, — буркнула вона. — Обібрала власна матуся.

На першому рядку амфітеатру Джейсон знайшов плед і накинув на плечі дівчини.

— Знайдемо тобі нову куртку, — пообіцяв він.

Вона видавила усмішку. Джейсону закортіло стиснути її в обіймах, але він стримався. Не хотілось, щоб вона подумала, що він такий само обмежений, як усі інші, — намагається залицятися до неї тільки тому, що вона стала до нестями вродливою.

Він був радий, що Пайпер вирушить на завдання з ним. Біля вогнища Джейсон намагався поводитися хоробро, але насправді було не так. Весь цей задум піти проти лихої сили, достатньо могутньої, аби викрасти Геру, лякав його до нестями, здебільшого ще й тому, що хлопець не знав свого власного минулого. Йому знадобиться допомога, і здавалося правильним, щоб Пайпер була поряд. Але все було занадто заплутаним, щоб ще копатися в тому, наскільки вона йому подобається і чому. Він уже достатньо заморочив їй голову.

Джейсон узув свої нові черевики, уже готовий забратися з цього холодного й порожнього будинку. А тоді побачив дещо, чого не помітив минулого вечора. З одного із заглиблень пересунули жаровню і утворили там щось схоже на спальне місце. На підлозі скаткою лежали постільна білизна і рюкзак, а до стіни було приліплено декілька світлин.

Джейсон підійшов ближче. Хто б тут не спав, було це дуже давно. Від білизни тхнуло затхлістю. Товстий шар пилу вкривав рюкзак. Деякі із світлин попадали зі стіни на підлогу.

На одній світлині була Аннабет. Значно молодша, юків восьми, однак Джейсон був упевнений, що це вона: ге саме біляве волосся та сірі очі, той самий збентежений погляд, наче вона обмірковувала мільйон думок одночасно. Вона стояла біля рудоволосого хлопця з лукавою посмішкою приблизно чотирнадцяти чи п’ятнадцяти років. На ньому була обшарпана шкіряна броня зверх футболки. Він указував на алею позаду них, наче мовляв фотографу: «Гайда, зіткнемося з усілякими створіннями в темній алеї і повбиваємо їх!» На іншій світлині були Аннабет з тим самим хлопцем, що сиділи біля вогнища й нестримно реготали.

Нарешті Джейсон підняв одну зі світлин, що впали. Це була серія знімків, як ті, що роблять у кабінках для самостійного фотографування, — Аннабет і рудоволосий хлопець, але ще з однією дівчиною поміж них. Їй було десь п’ятнадцять. Волосся чорне, нерівне, як у Пайпер, чорна шкіряна куртка і сріблясті прикраси робили її схожою на гота. Весела посмішка говорила про те, що вона тут зі своїми двома найкращими друзями.

— Це Талія, — промовив хтось.

Джейсон обернувся.

Аннабет заглядала через його плече. Вираз її обличчя був сумним, наче світлина повернула важкі спогади.

— Вона інша дитина Зевса, яка тут мешкала... проте недовго. Перепрошую, слід було постукати.

— Та нічого, — відповів Джейсон. — Не те щоб я вважав це місце домівкою.

Аннабет була вдягнена для подорожі: зимова куртка зверх табірного одягу, ніж на поясі й рюкзак через плече.

— Ти часом не змінила свого рішення щодо того, щоб піти з нами? — запитав Джейсон.

Вона похитала головою.

— У тебе і без цього хороша команда. Я вирушаю на пошуки Персі.

Джейсон був трохи розчарований. Було б непогано під час подорожі мати когось, хто знає, що робити. Тоді йому б не здавалось, що він веде Пайпер і Лео на певну смерть.

— Агов, ти впораєшся, — пообіцяла Аннабет. — Щось мені підказує, що це не перше твоє завдання.

У Джейсона була непевна підозра, що вона має рацію, але краще йому від цього не ставало. Усі начебто вважали його таким хоробрим і впевненим у собі, і зовсім не бачили, яким розгубленим він почувався насправді. Як вони можуть йому довіряти, коли навіть він не знає, хто такий?

Джейсон подивився на світлини, де усміхалась Аннабет. «Цікаво, коли востаннє вона усміхалась», — подумав Джейсон. Напевно, вона добряче закохана в цього хлопчину, Персі, коли так запекло його шукає. Джейсон навіть трохи йому позаздрив. Чи його хтось шукає в цю саму мить? Що, коли десь так само турбуються через нього і шаленіють від хвилювань, а він навіть не може пригадати свого старого життя?

— Ти знаєш, хто я, — припустив він. — Чи не так?

Аннабет вхопилась за піхви свого кинджала. Вона стала шукати очима стільця, щоб сісти, але тут, звісно, жодного не було.

— Якщо чесно, Джейсоне... Я не певна. Моя ліпша здогадка — ти одинак. Таке іноді трапляється. За певних обставин табір не знайшов тебе, але ти все одно вцілів завдяки тому, що постійно переїжджав. Навчився битися. Самотужки давав раду монстрам. Ти досяг неймовірного.

— Перше, що мені сказав Хірон, — пригадав Джейсон, — було «ти мусив померти».

— Можливо, тому, — сказала Аннабет, — що більшість напівбогів ніколи б не впоралися самотужки. А дитина Зевса... тобто небезпечніше й бути не може. Можливість того, що ти доживеш до п’ятнадцятирічного віку, не знайшовши Табору напівкровок, була мізерною. І все ж, як я вже казала, таке дійсно трапляється. Талія втекла з дому, коли була маленькою. Вона роками виживала самотужки. Деякий час навіть дбала про мене. Тож, мабуть, ти теж одинак.

Джейсон випростав свою руку.

— А ці позначки?

Аннабет глянула на татуювання. Вони, вочевидь, її бентежили.

— Ну, орел — це символ Зевса, у цьому є сенс. Дванадцять рядків — можливо, вони означають роки, якщо ти робив позначки з того часу, як тобі виповнилося три роки. SPQR — це гасло давньої Римської імперії: «Senatus Populusque Romanus», або «Сенат та люди Риму». Хоча навіщо ти випалив це на власній руці, я гадки не маю. Хіба що в тебе був украй суворий учитель латини...

Джейсон був майже впевнений, що причина інша. До того ж не здавалося можливим, щоб він був одинаком усе своє життя. Але що тоді? Аннабет досить чітко дала зрозуміти, що Табір напівкровок для напівбогів — єдине безпечне місце у світі.

— У мене, е... був химерний сон минулої ночі, — сказав він. Здавалося дещо безглуздим розповідати такі речі, однак Аннабет не виглядала здивованою.

— Мало не весь час це трапляється з напівбогами, — відповіла вона. — Що ти побачив?

Він розповів їй про вовків, зруйнований будинок та два кам’яних шпилі. Поки він говорив, Аннабет почала походжати, виглядаючи дедалі більш схвильованою.

— І ти не пам’ятаєш, де розташовується той будинок? — запитала вона.

Джейсон похитав головою.

— Але я впевнений, що бував там.

— Секвойї, — вона замислилась. — Можливо, Північна Каліфорнія. А вовчиця... я вивчала богинь, духів і чудовиськ усе своє життя. Ніколи не чула про Лупу.

— Вона сказала, що ворог — «вона». Я подумав, що це Гера, проте...

— Я б не стала довіряти Гері, але вважаю, що ворог не вона. А та річ, що зростає із землі... — Аннабет спохмурніла. — Ти мусиш зупинити її.

— Ти знаєш, що це таке, еге ж? — запитав він. — Або принаймні маєш здогадку. Я бачив твій вираз обличчя вчора ввечері біля вогнища. Ти дивилась на Хірона так, наче щось зрозуміла, але не хотіла нас лякати.

Аннабет завагалась.

— Джейсоне, з пророцтвами така річ... що більше ти знаєш, то більше намагаєшся їх змінити, а це може бути згубним. Хірон уважає, що краще віднайти свій власний шлях, з’ясувати все самотужки, коли прийде час. Якби він розповів мені все до мого першого завдання з Персі... мушу визнати, що не певна, чи змогла б піти на це. Для твого завдання це навіть більш важливо.

— Усе настільки кепсько?

— Ні, якщо впораєшся. Принаймні я сподіваюся, що ні.

— Але ж я не знаю навіть з чого почати. Куди мені вирушати?

— Слідуй за чудовиськами, — припустила Аннабет:

Джейсон замислився. Грозовий дух, що напав на нього у Великому каньйоні, сказав, що його викликає покровителька. Якщо Джейсон відстежить грозових духів, то матиме змогу знайти того, хто ними керує. А це, можливо, виведе на Герину в’язницю.

— Добре, — сказав він. — Як мені знайти грозових духів?

— Я б, швидше за все, запитала у бога вітру, — відповіла Аннабет. — Еол — господар усіх вітрів, але він трохи... непередбачуваний. Ніхто не може його відшукати, хіба що він сам хоче, щоб його знайшли. Гадаю, слід пошукати щастя в одного з чотирьох сезонних вітрів, які працюють на Еола. Найближчий з них, він найчастіше має справу з героями, — це Борей, Північний Вітер.

— То якщо я пошукаю його в гугл-картах...

— Та його не так вже й важко знайти, — заспокоїла Аннабет. — Він оселився у Північній Америці, як і решта богів. І, звісно, обрав найстаріше північне поселення, щонайдалі на північ.

— Мен? — припустив Джейсон.

— Далі.

Джейсон спробував уявити малу. Що було далі за Мен? Найстаріше північне поселення...

— Канада, — вирішив він. — Квебек.

Аннабет посміхнулась.

— Сподіваюся, ти говориш французькою.

Джейсон аж відчув спалах збудження. Квебек — тепер він принаймні мав ціль. Відшукати Північного Вітра, відстежити грозових духів, з’ясувати, на кого вони працюють і де розташовується зруйнований будинок. Звільнити Геру. Усе протягом чотирьох днів. Чудово.

— Дякую, Аннабет!

Він подивився на світлини, які не випускав з рук увесь цей час.

— То, гм... кажеш, небезпечно бути дитиною Зевса? Що трапилось із Талією?

— О, з нею все добре, — відповіла Аннабет. — Вона стала мисливицею Артеміди — однією зі служниць богині. Вони мандрують країною і вбивають чудовиськ. Ми нечасто бачимо їх у таборі.

Джейсон підвів очі на величезну статую Зевса. Він розумів, чому Талія спала в цій ніші. Це було єдине місце в будинку, куди не сягав зір хіпі-татка. Та навіть цього виявилось недостатньо. Дівчина вирішила піти з Артемідою і стати частиною ватаги, що краще, ніж залишатись у цьому холоднючому храмі зі своїм двадцятифутовим батьком (Джейсоновим батьком), який сердито на неї дивився. «Нагодую високою напругою!» Джейсону неважко було зрозуміти почуття Талії. Він замислився, чи не існує мисливської ватаги для хлопців.

— А хто той інший підліток на світлині? — запитав він. — Рудоволосий хлопець.

Аннабет напружилася. Делікатна тема.

— Це Люк, — відповіла вона. — Він уже помер.

Джейсон вирішив, що краще йому не розпитувати далі. Але те, як Аннабет вимовила це ім’я, схилило його до думки, що Персі Джексон був не єдиним хлопцем, який коли-небудь їй подобався.

Він знову зосередився на обличчі Талії. Йому все здавалось, що ця світлина з нею важлива. Щось він випускав з уваги.

Джейсон відчував дивний зв’язок із цією іншою дитиною Зевса, людиною, яка могла зрозуміти його розгубленість, можливо, навіть відповісти на деякі запитання. Проте якийсь наполегливий шепіт усередині нього повторював: «Небезпечно. Тримайся подалі».

— Скільки їй зараз? — поцікавився він.

— Важко сказати. Деякий час вона була деревом. А зараз безсмертна.

— Що?

Його вираз обличчя, певно, варто було бачити, бо Аннабет розсміялась.

— Не турбуйся! Це не те, через що проходять усі діти Зевса. Довго розповідати, але... ну, вона тривалий час була невизнаною. Якби вона зростала нормально, то їй було б десь за двадцять, але виглядає вона так само, як на цій світлині, наче вона... ну, приблизно твого віку. П’ятнадцять чи шістнадцять?

Якісь слова, сказані вовчицею уві сні, крутилися в голові. Він почув, як запитує:

— Яке в неї прізвище?

Аннабет знітилася.

— Вона, чесно кажучи, не користувалась своїм прізвищем. Тільки за великої потреби використовувала мамине, однак вони не дуже ладнали. Талія втекла, коли була дуже маленька.

Джейсон чекав.

— Усе гаразд? — запитала Аннабет.

Спалахнув уламок пам’яті — можливо, крихітна частинка, яку Гера забула викрасти. Або, можливо, залишила там навмисно — достатньо для того, щоб він пригадав це ім’я і знав, що копатися в минулому дуже небезпечно.

«Ти мусив померти», — сказав Хірон. Це не було просто зауваження стосовно того, що Джейсон — одинак, який вижив. Хірон знав дещо певне... дещо про Джейсонову родину.

Слова вовчиці з його сну нарешті стали зрозумілими для нього, цей жарт на його адресу. Він уявив, як Лупа ричить вовчим сміхом.

— У чому справа? — наполягала Аннабет.

Джейсон не міг це тримати в собі. Це б його вбило, до того ж він потребував допомоги Аннабет. Якщо вона знає Талію, то, можливо, щось порадить.

— Ти повинна присягнути, що нікому іншому не розповіси, — сказав він.

— Джейсоне...

— Присягнись, — наполіг він. — Доки я не з’ясую, що відбувається, що все це означає...

Він потер пекуче татуювання на передпліччі.

— Ти повинна тримати це в таємниці.

Аннабет вагалася, але цікавість перемогла.

— Гаразд. Доки ти не дозволиш, я не поділюсь ні з ким тим, що ти розповіси. Присягаюсь Стіксом.

Прогуркотів грім, голосніше, ніж було звичайним для будиночка.

— Грейс[26], — промовила Аннабет. — Талія Грейс.

Джейсонові пальці заніміли. Світлина полетіла додолу.

«Ти наша остання надія», — проричала вовчиця.

Джейсон підняв світлину з підлоги.

— Моє прізвище — Грейс, — промовив він. — Це моя сестра.

Аннабет зблідла. Джейсон бачив, як усередині неї б’ються тривога, недовіра і гнів. Вона вирішила, що він бреше. Його твердження неможливе. І якась частина Джейсона думала так само, однак щойно він промовив ті слова вголос, у нього не залишилося сумнівів, що вони правдиві. А тоді широко розчинилися двері будиночка. Усередину влетіли півдюжини таборян, очолені лисим хлопчиною з будиночка Іриди, Бутчем.

— Хутко! — заволав він, і важко було сказати, була на його обличчі збудженість чи переляк. — Дракон повернувся.