Зниклий герой

XXI ПАЙПЕР

Пайпер не розслаблялася, поки сяйво Квебека не згасло позаду.

— Ти була приголомшлива, — сказав їй Джейсон.

Така похвала мала б ощасливити її. Однак усе, про що вона думала зараз, — це неприємності попереду. «Лихі створіння заворушилися», — застеріг її Зет. І вона про це знала не з чуток. Що ближче вони до сонцестояння, то менше у Пайпер часу для ухвалення рішення.

Вона відповіла Джейсону французькою:

— Коли б ти знав правду про мене, то не вважав би мене такою приголомшливою.

— Що ти сказала? — перепитав він.

— Я сказала, що лише поговорила з Бореєм. Це було не так уже й важко.

Вона не озирнулась, однак припустила, що він посміхнувся.

— Агов, — сказав він. — Ти врятувала мене від долі крижаного героя з колекції Хіони. Я твій боржник.

«Ця частина, безперечно, була найлегшою», — подумала вона. Пайпер ні за що в житті не дозволила б цій крижаній відьмі залишити Джейсона собі. Значно більше її турбувало, чому Борей змінив форму і чому відпустив їх. Це якось було пов’язано із Джейсоном та з його татуюваннями на руці. Борей припустив, що Джейсон був у якомусь сенсі римлянином, а римляни з греками не ладнали. Вона все чекала, що Джейсон надасть якісь пояснення, але він, вочевидь, не хотів це обговорювати.

До цієї миті Пайпер відкидала його сумніви щодо слушності перебування в Таборі напівкровок. Очевидно ж, що він напівбог. Де ще йому місце? Але зараз... що коли він щось інше? Що коли він ворог? Такі думки дратували її не менше, ніж ця Хіона.

Лео передав їм сандвічі зі свого рюкзака. Він не промовив жодного слова з тієї самої миті, як вони розповіли йому про те, що сталося в тронній залі.

— Я досі не можу повірити, що Хіона... — промовив він. — Вона здавалася такою милою.

— Повір мені, друже, — сказав Джейсон. — Сніг може бути гарним, але зблизу він холодний і брудний. Ми знайдемо тобі кращу дівчину для випускного балу.

Пайпер усміхнулась, але Лео не виглядав задоволеним. Він мало що розповів про час, проведений у палаці, і про те, чому Бореади відділили його від них. Пайпер здавалося, що він щось приховує. Що б це не було, але його настрій, схоже, впливав на Фестуса, який буркотів і фиркав парою, намагаючись не змерзнути в холодному небі Канади. Дракон на ім’я Щасливчик почувався не дуже щасливим.

Вони летіли та їли сандвічі. Пайпер гадки не мала, де Лео відшукав припаси, та він не забув захопити навіть вегетаріанську їжу для неї. Сандвіч з авокадо та сиром був неперевершеним.

Усі мовчали. Що б не чекало на них у Чикаго, усі розуміли, що Бореади відпустили їх тільки тому, що були впевнені в згубності цього завдання.

Здійнявся місяць, і вгорі засяяли зорі. Повіки Пайпер почали важчати. Зустріч з Бореєм та його дітьми насправді налякала її більше, ніж вона те визнавала. А тепер, коли її шлунок став повним, адреналіну в крові поменшало.

«Підбери шмарклі, пиріжку! — закричав би на неї тренер Хедж. — Не будь слимаком!»

Пайпер не полишали думки про тренера з тієї самої миті, як Борей сказав, що той досі живий. Їй ніколи не подобався Хедж, однак він зістрибнув зі скелі, аби врятувати Лео, і пожертвував собою, аби захистити їх на оглядовому майданчику. Тепер вона розуміла, що всі ті рази в школі, коли тренер тиснув на неї та кричав, щоб вона швидше бігла чи більше віджималася, або навіть відвертався від неї, залишивши самотужки розбиратися зі злими дівчиськами, старий козочоловік намагався допомогти їй. Він у власний дратівний спосіб намагався підготувати її до життя напівбога.

На оглядовому майданчику грозовий дух Ділан сказав щось і про тренера: що того перевели в «Школу дикунів» через те що він став занадто старий, і що це було наче покарання. «До чого це все? — думала Пайпер. — І чи пояснюється цим завжди сварливий настрій тренера?» Якою б не була правда, та зараз, коли Пайпер знала, що Хедж живий, у неї з’явилося сильне прагнення його врятувати.

«Не поспішай, — дорекла вона сама собі. — Маєш і більші проблеми. У цієї подорожі не буде щасливого кінця».

Вона — зрадниця, точнісінько як Сілена Боргард. І рано чи пізно її друзі про це дізнаються.

Вона підвела очі на зорі та пригадала одну ніч, багато років тому, коли вони з татом ночували просто неба біля будинку дідуся Тома. Дідусь Том помер багато років тому, але тато залишив цей дім в Оклахомі, бо в ньому минуло його дитинство.

Вони повернулися на декілька днів з наміром навести там лад для продажу, хоч Пайпер і гадки не мала, хто надумає купувати занедбаний будиночок із віконницями замість вікон та двома крихітними кімнатками, що тхнули сигарами. Перша ніч була такою задушливою (без кондиціонера всередині серпня), що тато вирішив ночувати на дворі.

Вони розклали спальні мішки та слухали, як дзижчать цикади на деревах. Пайпер вказувала на сузір’я, про які читала: Геркулес, Аполлонова ліра, Стрілець.

Тато схрестив руки за головою. У старій футболці та джинсах він виглядав, як звичайний хлопчина з Талекви в Оклахомі — черокі, який ніколи не залишав племінних земель.

— Твій дідусь сказав би, що ці грецькі малюнки — цілковита дурня. Він говорив мені, що зорі — це створіння з блискучим хутром, як чарівні дикобрази. Колись, у далекому минулому, деякі мисливці навіть ловили кількох таких у лісі. Вони не знали, що накоїли, доки не наставала ніч і зоряні створіння не починали сяяти. Від їх хутра відлітали золоті іскри, тож черокі відпускали їх назад у небо.

— Ти віриш у чарівних дикобразів? — запитала Пайпер.

Тато розсміявся.

— Я гадаю, що дідусь Том розповідав багато дурні, точнісінько як і греки. Проте небо велике. Гадаю, там достатньо простору і для Геркулеса, і для дикобразів.

Вони ще посиділи деякий час, доки Пайпер не наважилася запитати про те, що її турбувало.

— Тату, чому ти ніколи не граєш корінних американців?

Тиждень тому він відмовився від декількох мільйонів доларів за роль Тонто в римейку «Самотнього Рейнджера». Пайпер досі намагалася зрозуміти причину. Він грав будь-які ролі: латино-американського вчителя в хуліганській школі Лос-Анджелесу, відважного ізраїльського шпигуна в пригодницькому блокбастері, навіть сірійського терориста в стрічці про Джеймса Бонда. І авжеж, він був відомий усім як Цар Спарти. Але якщо це була роль корінного американця (байдуже, яка саме роль), тато відмовлявся. Він підморгнув їй.

— Занадто близько до витоків, Пайпс! Легше вдавати того, ким я не є.

— Хіба це не набридає? Хіба тобі ніколи не кортіло, ну, якби ти знайшов таку справжню роль, що змогла б змінити погляди людей?

— Якщо така, роль існує, Пайпс, — сумно промовив він, — то я її ще не знайшов.

Вона глянула на зорі, намагаючись уявити їх у вигляді сяючих дикобразів. Усе, що вона побачила, це знайомі їй схематичні малюнки: Геркулес, який біжить по небу назустріч битвам із чудовиськами. Тато, ймовірно, мав рацію. Греки та черокі були однаково божевільні. Зірки — це всього лише вогняні шари.

— Тату, — промовила вона, — якщо тобі не подобається бути поряд із витоками, чому ми ночуємо на подвір’ї дідуся Тома?

Його сміх відбився луною в тихій оклахомській ночі.

— Здається, ти занадто добре мене знаєш, Пайпс.

— Ти насправді не збираєшся продавати це місце, еге ж?

— Ні, — зітхнув він. — Імовірно, ні.

Пайпер кліпнула, струшуючи з голови спогади. Вона усвідомила, що задрімала на спині дракона. Як тато міг удавати із себе стількох людей, якими не був? Зараз вона намагалася робити те саме, і це розривало їй серце.

Можливо, вона зможе прикидатись ще деякий час? Вона ж може мріяти про те, що знайде спосіб урятувати батька, не зраджуючи друзів, навіть якщо в цю мить щасливий кінець історії здавався так само ймовірним, як і існування чарівних дикобразів?

Пайпер відкинулася на теплі груди Джейсона. Він не заперечив. Щойно вона заплющила очі, то поринула в сон.

Уві сні вона знову була на вершині гори. Примарне пурпурове багаття відкидало тіні на дерева. Очі Пайпер виїдав дим, а земля була такою гарячою, що підошви черевиків липли до неї.

Із темряви прогримів голос:

— Ти забуваєш свої обов’язки.

Пайпер його не бачила, але це, без сумніву, був її найменш улюблений велетень — той, що називав себе Енцеладом. Вона подивилася навкруги в пошуках батька, але стовпа, до якого його прикували, більше тут не було.

— Де він? — закричала вона. — Що ти з ним зробив?

Сміх велетня був наче шипіння лави, що звергається з вулкана.

— Його тіло у відносній безпеці, однак розум бідної людинки більше не витримує моєї компанії. Незрозуміло, чому я здаюсь йому... обурливим. Тобі слід поспішати, дівчинко, або, боюсь, нема чого буде й рятувати.

— Відпусти його! — крикнула вона. — Забери мене замість нього. Він усього лише смертний!

— Але ж, моя дорогенька, — прогуркотів велетень, — ми повинні доводити свою любов батькам. Саме цього я хочу. Покажи мені, що цінуєш життя свого батька, виконавши моє прохання. Хто важливіший — рідний батько чи віроломна богиня, яка використала тебе, гралась із твоїми почуттями, маніпулювала твоїми спогадами, га? Яке тобі діло до Гери?

Пайпер затремтіла. Усередині неї вирувало стільки люті та страху, що вона ледве могла говорити.

— Ти просиш мене зрадити друзів.

— На жаль, моя дорогенька, твої друзі приречені на смерть. Їх завдання нездійсненне. Навіть якщо ви досягнете свого, ти чула пророцтво: вивільнення гніву Гери означатиме вашу смерть. Питання в тому — помреш ти разом із друзями чи будеш жити разом із батьком.

Багаття заревіло. Пайпер спробувала відступити, та ноги не слухалися. Вона усвідомила, що земля тягне її донизу, чіпляючись до черевиків, наче мокрий пісок. Подивившись угору, вона побачила, як у небо злетіли міріади пурпурових іскор, а на сході здіймалося сонце. У долині внизу сяяли вогні міст, а далеко на заході, за пасмом горбкуватих пагорбів, вона крізь непроглядний туман побачила знайому споруду.

— Навіщо ти мені це показуєш? — запитала Пайпер. — Ти розкриваєш своє місцезнаходження.

— Так, тобі знайоме це місце, — промовив велетень. — Приведи своїх друзів сюди замість справжнього місця призначення, і я дам собі раду з ними. Або навіть краще: убий їх ще до того, як дістанешся сюди. Мені байдуже, що ти обереш. Але будь на вершині в полудень дня сонцестояння — і зможеш забрати свого батька та піти з миром.

— Я не можу, — промовила Пайпер. — Ти не можеш просити мене...

— Зрадити цього дурнуватого хлопчиська Вальдеса, який завжди тебе дратував, а зараз щось приховує від тебе? Відмовитися від хлопця, якого в тебе ніколи не було? Хіба це важливіше за твого власного батька?

— Я знайду спосіб тебе здолати, — відповіла Пайпер. — Я врятую і тата, і друзів.

Велетень заричав у тіні.

— Колись я теж був зарозумілим. Гадав, що боги ніколи мене не здолають. А потім вони скинули на мене гору, втиснули в землю, де я страждав століттями, непритомніючи від болю. Це навчило мене терпіння, дівчинко! Навчило не діяти легковажно. Земля прокидається, і з її допомогою я видерся назад. І я тільки перший. Мої брати повстануть за мною. Нашій помсті не перешкодити — не цього разу. А тобі, Пайпер МакЛін, потрібен урок покірності. Я покажу тобі, як легко можна вибити з голови бунтарський дух.

Сон розвіявся. І Пайпер із криком прокинулася — вони падали з неба.