Зниклий герой

XI ЛЕО

Лео пішов після того, як Пайпер перетворилася на красуню. Авжеж, усе це було приголомшливо (у неї був макіяж! Оце так диво!), однак Лео мав справи важливіші. Він вислизнув з амфітеатру і побіг у темряву, запитуючи себе, у що вплутався.

Він підвівся в присутності купи сильніших і хоробріших напівбогів та добровільно (добровільно!) підписався на завдання, під час якого його, швидше за все, вб’ють.

Він нікому не розповів про зустріч із тією Каллідою, своєю старою нянькою, але, щойно почув про Джейсонове видіння (пані в чорній сукні й шалі), зрозумів, що це була та сама жінка. Тія Калліда була Герою. Його лиха нянька була царицею богів. Від такої нісенітниці мізки можуть підсмажитися.

Він пошкандибав до лісу і спробував не думати про дитинство — про всю цю плутанину, що призвела до маминої смерті. Але марно.

Уперше тія Калліда спробувала вбити Лео, коли йому виповнилося близько двох років. Вона наглядала за ним, доки мати була в цеху. Авжеж, вона не була його тіткою насправді — усього лише одна з сусідських бабусь, така собі типова тія, яка допомагає наглядати за дітьми. Вона пахла, наче запечена в меді шинка, і завжди носила вдовичу сукню та чорну шаль.

— Вкладемо тебе подрімати, — промовила вона. — Подивимося, чи це ти насправді, мій маленький герой.

Лео куняв. Вона поклала його, загорнутого в ковдру, у теплу купку червоних і жовтих... подушок? Ліжко нагадувало комірку в стіні, було зроблене з почорнілих цеглин. Над головою знаходився металевий отвір, а ще вище була квадратна дірка, крізь яку Лео бачив зорі. Він пам’ятав, як затишно було лежати і як він хапав іскри, схожі на світляків. Хлопчик задрімав і бачив уві сні човен із вогню, що плив крізь попіл. Він уявив, як керує ним, орієнтуючись по зірках. Десь поруч тія Калліда сиділа у своєму кріслі-гойдалці — скрип, скрип, скрип — і наспівувала колискову. Уже в два роки Лео міг розрізняти англійську та іспанську, і він пам’ятав, що тія Калліда співала мовою, несхожою на жодну з них.

Усе йшло добре, доки мати не повернулася додому. Вона скрикнула й підбігла, щоб схопити малюка:

— Як ти могла?

Але стара пані зникла.

Лео пам’ятав, як дивився крізь мамине плече на полум’я, що звивалося навколо його ковдри. Лише кілька років по тому він зрозумів, що спав у розпеченому каміні.

А що було найдивнішим? Те, що тію Калліду не заарештували і навіть не вигнали з їх будинку. Протягом наступних років вона ще декілька разів з’являлася знову. Одного разу, коли Лео виповнилося три, вона дозволила йому гратися ножами.

— Ти повинен рано навчитися володіти зброєю, — наполягала вона, — якщо колись хочеш стати моїм героєм.

Лео вдалося не вбити себе, однак йому здавалось, що тії Калліді у будь-якому випадку було б байдуже.

Коли Лео виповнилося чотири, тія знайшла для нього гримучу змію на пасовищі неподалік. Вона дала йому палицю й підбурювала штрикнути тварину.

— Де твоя відвага, маленький герою? Доведи мені, що мойри[20] недарма тебе обрали.

Лео витріщився на ті жовті очі. У вухах лунало безпристрасне «сшш-сшш-сшш» зміїного брязкальця. Він не міг змусити себе штрикнути змію. Це не здавалося чесним. Вочевидь, змія була такої самої думки щодо кусання маленьких дітей. Лео міг присягнутися, що вона подивилася на тію Калліду так, наче хотіла сказати: «Ви у своєму розумі, жіночко?» І зникла у високій траві.

Іншого разу, коли вона наглядала за ним, Лео виповнилося п’ять. Тоді вона принесла йому кольорові крейди і блокнот. Вони сіли разом за стіл на задньому дворі квартирного комплексу, під старим горіховим деревом. Поки тія Калліда співала свої дивні пісні, Лео намалював вогняний човен із барвистими вітрилами, рядами весел, вигнутою кормою і приголомшливим кінцем щогли. Він було вже закінчив і думав підписати роботу так, як навчився у дитсадку, коли малюнок підхопило вітром і віднесло в небо.

Лео хотів заплакати. Він витратив стільки часу на цей малюнок... але тія Калліда тільки розчаровано фиркнула.

— Ще не час, маленький герою! Одного дня ти отримаєш завдання. Ти відшукаєш своє призначення, і твоя важка подорож нарешті себе виправдає. Але спершу тобі доведеться пережити купу горя. Мені шкода, але героїв інакше створити неможливо. А зараз не запалиш мені вогника, га? Зігрій ці старі кістки.

За декілька хвилин з’явилася мама Лео і скрикнула від жаху. Тія Калліда зникла, а Лео сидів серед диму й вогню. Блокнот згорів ущент. Крейдочки розплавились і перетворилися на липку різнокольорову калюжку, що булькотіла. Руки Лео палали, повільно пропалюючи поверхню столу. Багато років по тому люди з квартирного комплексу цікавилися, як комусь вдалося так глибоко випалити відбитки долоньок п’ятирічної дитини у твердій деревині.

Тепер Лео знав, що тією Каллідою, його психічно хворою нянею, увесь цей час була Гера. Це робило її ким... його божественною бабусею? Його родина була дивнішою, ніж він гадав.

Цікаво, чи знала всю правду мама? Лео пригадав, що після того останнього відвідування мама віднесла його додому і мала з ним довгу розмову, але він тоді мало що зрозумів.

— Вона більше не повернеться.

У його мами було вродливе обличчя, лагідні очі та кучеряве темне волосся, але через тяжку працю вона виглядала старшою, ніж була насправді. Під очима темніли мішки, а на руках — мозолі. Вона першою в сім’ї закінчила коледж, отримала диплом інженера-механіка і могла спроектувати будь-що, полагодити будь-що, сконструювати будь-що.

Ніхто її не наймав. Жодна компанія не сприймала її серйозно, тож вона опинилась у цеху, намагаючись заробити достатньо грошей, щоб утримувати себе та сина. Від неї завжди пахло мастилом, а коли вона розмовляла з Лео, то постійно говорила то іспанською, то англійською, використовуючи їх, наче додаткові інструменти. Минули роки, перш ніж Лео дізнався, що не всі розмовляють таким чином. Вона навіть навчила його азбуки Морзе, перетворивши це на гру, тож вони могли відстукувати одне одному короткі повідомлення, коли були в різних кімнатах: «Я люблю тебе. Усе гаразд?». Отакі прості речі.

— Мені байдуже, що каже Калліда, — сказала йому мама. — Мені байдуже до долі і до мойр. Ти занадто малий для цього. Ти досі моє маля.

Вона взяла його за руки, шукаючи опіки, але, звісно, не знайшла жодного.

— Лео, послухай мене. Вогонь — це інструмент, як і все інше, але він значно небезпечніший. Ти не знаєш, на що здатний. Будь ласка, пообіцяй мені — більше жодного вогню, доки не зустрінешся з батьком. Одного дня, міхо[21], ти зустрінеш його. Він усе пояснить.

Лео пам’ятав ці слова: колись він познайомиться зі своїм батьком. Мама не відповідала на запитання про нього. Лео ніколи його не бачив. Навіть фото у мами не було, але вона казала про нього так, наче він вийшов у магазин і от-от повернеться. Лео намагався вірити їй. Настане день — і все стане зрозумілим.

Наступні декілька років вони прожили щасливо. Лео майже забув про тію Калліду. Він досі бачив сни про летючий човен, але інші дивні події теж почали здаватися сном.

Усе зруйнувалося, коли йому виповнилося вісім. На той час кожну вільну годину він проводив у цеху з мамою. Він умів користуватися інструментами. Робив розрахунки краще за більшість дорослих. Навчився уявляти у трьох вимірах і подумки розв’язувати задачі з механіки, так само як мама.

Одного вечора вони затрималися допізна. Мама закінчувала модель свердла, яку сподівалася запатентувати. Якби вона продала прототип, їхнє життя могло б змінитися. Вона нарешті б відпочила.

Доки мама працювала, Лео подавав їй приладдя і розповідав безглузді жарти, щоб підтримувати її в гарному настрої. Він радів, коли міг насмішити її. Тоді вона посміхалась і говорила:

— Твій батько пишатиметься тобою, міхо! Незабаром ти його зустрінеш, я певна.

Мамине робоче місце містилося у самому кінці цеху. Увечері тут було дещо моторошно через те, що вони залишалися зовсім самі. Кожний звук відбивався луною в темному приміщенні, але Лео на це не зважав, поки поряд була мама. Якщо він заблукає, вони завжди можуть зв’язатися за допомогою азбуки Морзе. По завершенні їм доводилося проходити крізь увесь цех — через кімнату для відпочинку назовні до стоянки для авто, зачинивши за собою двері.

Того вечора вони вже скінчили і дійшли до кімнати для відпочинку, коли мама збагнула, що в неї немає ключів.

— Дивно, — вона насупила брови. — Я була певна, що взяла їх. Зачекай тут, міхо! Я тільки на хвилинку.

Вона ще раз посміхнулася до нього (остання її посмішка в його житті) і повернулася.

Минуло кілька секунд, коли внутрішні двері з гуркотом зачинилися. А за ними зачинилися і зовнішні.

— Мамо?

Серце Лео закалатало. Щось важке грюкнуло в приміщенні. Він побіг до дверей, але, скільки б не тягнув і не бив ногами, вони не відчинялися.

— Мамо!

Він несамовито настукав повідомлення крізь стіну: «Усе гаразд?»

— Вона тебе не чує, — промовив голос.

Лео озирнувся і побачив дивну жінку.

Спочатку він вирішив, що це тія Калліда. Вона була закутана в чорну одежу, а її обличчя вкривала вуаль.

— Тія? — запитав він.

Жінка хмикнула, мляво й тихо, наче наполовину була вві сні.

— Я не твій хранитель. Усього лише родинна схожість.

— Що... що вам потрібно? Де моя мама?

— Ах... відданий матері. Як мило. Але, бач, у мене теж є діти... і я розумію, що одного дня ти битимешся проти них. Коли вони спробують пробудити мене, ти їм завадиш. Я не можу цього дозволити.

— Хто ви? Я не хочу ні з ким битися.

Вона пробурмотіла, наче сновида в трансі:

— Розсудливий вибір.

Із жахом Лео усвідомив, що жінка насправді спить. За вуаллю були заплющені очі. Але дещо було ще химернішим — її одяг був не з тканини. Він був зроблений із землі — сухого чорного бруду, що кружляв навколо неї. Бліде спляче обличчя ледь визирало з пилової завіси, і в Лео було моторошне відчуття, що вона щойно повстала з могили. Якщо жінка спала, то краще б вона й не прокидалася, подумав Лео. Він був упевнений, що, якщо це станеться, вона стане ще страшнішою.

— Поки що я не здатна тебе знищити, — пробурмотіла жінка. — Мойри цього не дозволять. Проте вони не захищають твоєї матері і не перешкодять мені зламати твій дух. Згадай цю ніч, маленький герою, коли тобі скажуть піти проти мене.

— Не чіпай мою маму!

Страх стиснув його горлянку, коли жінка почовгала вперед. Вона пересувалася радше як лавина, аніж людина, — темна стіна землі, що рухалася йому назустріч.

— Як ти мене зупиниш? — прошепотіла вона.

Вона пройшла просто крізь стіл, і частинки її тіла знову з’єдналися на іншому кінці. Вона нависла над ним, і він знав, що вона так само пройде крізь нього. А він був єдиним, що відділяло її від мами.

Його руки спалахнули.

На обличчі жінки з’явилася сонна посмішка, наче вона домоглася свого. Лео з відчаєм закричав. В очах почервоніло. Язики полум’я охопили земляну жінку, стіни, зачинені двері. І Лео знепритомнів.

Коли він отямився, то був у машині швидкої допомоги.

Медсестра намагалася бути люб’язною. Вона сказала йому, що приміщення згоріло вщент. Його мати не вціліла. Медсестра виказувала співчуття, але Лео відчував тільки порожнечу. Він утратив самовладання, точнісінько як попереджала мати. Він винуватий у її смерті.

Незабаром за ним прийшла поліція, і вони вже не були такі люб’язні. За їхніми словами, вогонь зайнявся в кімнаті для відпочинку, точнісінько там, де стояв Лео. Він дивом уцілів, і все ж, яка дитина зачинятиме двері робочого місця матері, знаючи, що та всередині, а тоді влаштовуватиме пожежу?

А потім сусіди по будинку розповіли поліції, яким Лео був дивним хлопчиком. Вони розповіли про відбитки, випалені на столі в садку. Вони завжди знали, що із сином Есперанси Вальдес щось не так.

Родичі відмовлялися брати хлопчика до себе. Його тітка Роза назвала Лео «діабло»[22] і прагнула, щоб соцробітники швидше забрали його геть. Так Лео вирушив до свого першого дитячого будинку. За декілька днів він утік. У деяких дитячих будинках він залишався довше, ніж в інших. Він клеїв дурня, з кимось товаришував, удавав, що нічого його не турбує, але потім усе одно тікав. Тільки так він міг послабити біль: постійний рух, що дає відчуття дедалі більшої віддаленості від попелу того цеху.

Лео пообіцяв собі, що ніколи більше не гратиметься з вогнем. Він уже дуже давно не згадував про тію Калліду чи сплячу жінку, закутану в земляні одежі.

Лео майже дістався лісу, коли йому почувся голос тії Калліди: «Ти не винний, маленький герою! Наш ворог повстає. Час припинити тікати».

— Геро, — пробурчав Лео, — тебе навіть не має тут, га? Ти в ув’язненні бозна-де.

Відповіді не було.

Але тепер Лео принаймні хоч щось розумів. Гера наглядала за ним протягом усього його життя. Якимсь чином вона знала, що одного дня він їй знадобиться. Можливо, ці мойри, про яких вона згадувала, могли віщувати майбутнє. Лео не був певен. Проте він знав, що йому судилося піти на це завдання. Джейсонове пророцтво застерегло їх щодо землі, і Лео був упевнений, що це стосувалось сплячої жінки із цеху, закутаної в одежі з рухливого бруду.

«Ти відшукаєш своє призначення, — пообіцяла тія Калліда. — Твоя важка подорож зрештою себе виправдає».

Можливо, Лео дізнається, що означає той летючий човен з його снів. Можливо, зустріне батька або навіть помститься за загибель матері.

Але зараз у нього є інші справи. Він обіцяв Джейсону повітряний транспорт.

Не човен з його снів... поки що ні. Немає часу конструювати щось настільки складне. Потрібне більш швидке рішення. Потрібен дракон.

Перед самим лісом він завагався, удивляючись у цілковиту пітьму. Ухали сови, а вдалечині щось сичало, наче зміїний хор.

Лео пригадав, що сказав йому Вілл Соліс: «Нікому не варто ходити в ліс поодинці, неозброєним так точно». У Лео не було нічого: ані меча, ані ліхтарика, ані супутника.

Він озирнувся на вогні будиночків. Ще можна розвернутися і сказати всім, що пожартував. Смішно ж! Нісса може піти на завдання замість нього. А він залишиться в таборі і навчиться бути частиною родини Гефеста. Але його турбувало запитання: скільки часу має минути, перш ніж він стане таким, як його сусіди по будиночку, — жалюгідним, пригніченим, переконаним у власному невезінні?

«Вони не захищають твоєї матері і не перешкодять мені зламати твій дух, — говорила спляча жінка. — Згадай цю ніч, маленький герою, коли тобі скажуть піти проти мене».

— Повірте, жіночко, — пробурмотів Лео. — Я пам’ятаю. І ким би ви не були, я гепну вас обличчям у багнюку, у стилі Лео.

Він глибоко вдихнув і занурився в ліс.