Зниклий герой

IX Пайпер

Пайпер бачила сон про свій останній день із батьком. Вони були на узбережжі Біг Сюр[18], відпочивали після серфінгу. Ранок був таким бездоганним, що Пайпер була впевнена: незабаром станеться щось неприємне — набіжить скажена зграя фотографів чи нападе величезна біла акула. Їй аж ніяк не могло щастити так довго.

Але поки що тільки для них були чудові хвилі, похмуре небо й узбережжя океану завдовжки з милю. Тато знайшов це віддалене місце, винайняв віллу на цьому березі та землю на протилежному і якимсь чином зберіг усе це в таємниці. Пайпер була впевнена: якщо він залишатиметься тут задовго, фотографи його знайдуть. Завжди так було.

— А ти молодчина, Пайпс. — Він обдарував її своєю фірмовою посмішкою: бездоганні зуби, ямочка на підборідді, вогник у темних очах, що завжди змушував дорослих жінок верещати й благати його залишити автограф на тілі перманентним маркером. «Серйозно, — думала Пайпер, — займіться вже справою». На його коротко стриженому чорному волоссі відблискували краплі солоної води. — Тобі вже краще вдається триматися на десятьох[19].

Пайпер засяяла від гордості, хоч і підозрювала, що тато лише намагається бути милим. Як і раніше, у більшості спроб вона гепалась у воду. Щоб отак от переїхати себе власною дошкою, дійсно потрібні особливі здібності. От її батько — природжений серфінгіст! Що було дивно, оскільки він виріс у незаможній сім’ї в Оклахомі за тисячі миль від океану. І все ж на гребні хвилі він був неймовірним. Пайпер давно вже облишила б серфінг, якби не можливість побути разом із батьком. Таких можливостей було не так уже й багато.

— Сандвіч? — Тато почав порсатися в кошику для пікніка, який зібрав його кухар Арно. — Подивимось: індичка з соусом песто, крабовий пиріг з васабі... Ага! Спеціально для Пайпер. Арахісове масло й варення.

Пайпер узяла сандвіч, хоч її шлунок ще не відійшов після хвиль. Вона завжди просила арахісове масло та варення. Хоча б тому, що була вегетаріанкою. Стала вона нею з того часу, коли вони проїжджали повз бойню в Чіно, і від смороду всі її нутрощі ледве не вивернуло назовні. Проте була ще одна причина. Такий сандвіч був простою їжею, такий саме міг їсти на ланч будь-який звичайний підліток. Часом вона вдавала, що його насправді зробив тато, а не персональний шеф-кухар із Франції, який полюбляє загортати сандвіч у золотисту фольгу, а замість зубочистки чіпляти бенгальський вогонь.

Хоч щось може бути простим? Із цієї ж причини вона відмовлялася від модного одягу, який пропонував їй батько, а також від дизайнерського взуття й походів до салону краси. Самотужки підстригала собі волосся ножицями для паперу, навмисно роблячи зачіску нерівною. І надавала перевагу поношеним черевикам, джинсам, футболці й старій куртці від «Полартек» з тих часів, коли вони захоплювалися сноубордингом.

А ще вона ненавиділа закриті школи для снобів, які, на думку тата, були для неї корисні. Її виганяли й виганяли. А він усе знаходив і знаходив нові.

Учора вона здійснила свою найбільшу крадіжку, коли поїхала в тому «позиченому» «БМВ» з автомобільного салону. Щоразу її витівки ставали шаленішими, тому що привернути увагу тата ставало дедалі важче.

Тепер вона шкодувала. Тато поки що не знав.

Вона хотіла розповісти йому вранці. Але він здивував цією поїздкою, і зруйнувати все це вона не змогла. Вони проводили день разом уперше за останні... Мабуть, місяці три?

— Що сталося? — він передав їй содову.

— Тату, є дещо...

— Стривай, Пайпс! Знову це серйозне обличчя. Готова до «будь-яких трьох запитань»?

Вони роками грали в цю гру — татів спосіб підтримувати стосунки в найкоротший проміжок часу. Можна поставити будь-які три запитання. Жодних обмежень, і тільки чесна відповідь. Решту часу тато обіцяв не лізти в справи Пайпер, що було нескладно, ураховуючи, що його ніколи не було поряд.

Пайпер була впевнена, що більшості підлітків було б украй ніяково грати в таку гру з батьками. Вона ж, навпаки, завжди чекала на неї. Це як серфінг — справа нелегка, але дає змогу відчути, що в тебе насправді є батько.

— Перше запитання, — почала Пайпер. — Мама. Нічого нового. Мама завжди була однією з тем. Тато смиренно знизав плечима.

— Що ти хочеш знати, Пайпс? Я вже все тобі розповів — вона зникла.-Я не знаю, чому й куди. Після твого народження вона просто пішла. З того часу жодних звісток.

— Гадаєш, вона ще жива?

Такі запитання були поза правилами. Тато мав право відповісти, що не знає. І все ж вона хотіла почути, що він скаже.

Він довго вдивлявся у хвилі.

— Твій дідусь Том, — врешті промовив тато, — розповідав мені, що, коли йти достатньо довго назустріч заходу сонця, можна дійти до Країни привидів і поговорити там із померлими. Він казав, що в давні часи можна було повернути померлих, але потім людство все зіпсувало. Ну, це довго розповідати.

— Як царство мертвих у греків, — пригадала Пайпер. — Воно теж було на заході. І Орфей... він намагався повернути свою дружину.

Тато кивнув. Рік тому в нього була найвидатніша роль — роль давньогрецького царя. Пайпер допомагала йому вивчати міфи — усі ці давні історії про людей, які перетворювались на каміння й варились у лавових озерах. Вони весело проводили час за читанням, і Пайпер здавалося, що в неї не таке вже й погане життя. На деякий час вона відчула близькість з татом, але, як і все інше, тривало це недовго.

— Греки та черокі мали багато спільного, — погодився тато. — Цікаво, що подумав би твій дідусь, якщо 6 побачив нас зараз, коли ми сидимо на краю західної землі. Він, безперечно, вирішив би, що ми привиди.

— Отже, ти кажеш, що віриш у ті байки? Гадаєш, мама померла?

На його очах виступили сльози, і Пайпер побачила смуток, що ховався за ними. Вона усвідомила, чим він так приваблював жінок. Зовні він здавався впевненим і загартованим, але його очі були сповнені смутку. Жінки жадали з’ясувати чому. Вони намагались утішити його, і завжди марно. Тато казав, що так з усіма черокі — у кожного всередині темрява, яку залишили покоління болі і страждань. Але Пайпер уважала, що за цим ховається дещо більше.

— Я не вірю в байки, — промовив він. — Їх весело розповідати, але коли б я вірив у Країну привидів, чи звіриних духів, чи грецьких богів... не думаю, що зміг би спокійно засинати. Я б тільки те й робив, що шукав винних.

«Винних у смерті дідуся Тома, який помер від раку легень, до того як тато встиг прославитись і заробити гроші на лікування, — подумала Пайпер. — У тому, що мама, єдина жінка, яку він коли-небудь кохав, пішла, навіть не залишивши прощальної записки. Вона залишила його з новонародженою дочкою, піклуватися про яку він був не готовий. У тому, що він досяг успіху, але залишався нещасним».

— Не знаю, чи вона жива, — сказав тато, — але впевнений, що вона могла б бути в Країні привидів. Її не повернути. Якби я вірив у протилежне... не думаю, що міг би з цим миритися.

Позаду них відчинилися двері авто. Пайпер озирнулася, і її серце завмерло. Назустріч крокувала Джейн у своєму діловому костюмі, хитаючись на підборах серед піску, з кишеньковим комп’ютером у руці. Вираз її обличчя був частково роздратованим, частково торжествуючим. Пайпер зрозуміла, що з нею зв’язалася поліція.

«Будь ласка, впади, — заблагала Пайпер. — Якщо існує який-небудь звіриний дух або грецький бог, що може мені допомогти, зроби так, щоб Джейн гепнулася. Я не прошу серйозної травми, усього лише відключіть її на залишок дня, будь ласочка».

Але Джейн наближалася.

— Тату, — швидко промовила Пайпер. — Учора дещо сталося...

Але він теж помітив Джейн. І вже зробив діловий вираз обличчя. Джейн би не з’явилася тут, коли б це не було щось важливе. Зателефонував голова студії, зазнав невдачі проект або Пайпер знову щось накоїла.

— Ми до цього повернемося, Пайпс, — пообіцяв він. — Треба дізнатися, що хоче Джейн. Сама знаєш, яка вона.

Так, Пайпер знала. Тато поплентався по піску назустріч помічниці. Пайпер не чула їхньої розмови, та в цьому й не було потреби. Вона добре вміла читати з обличчя. Джейн розповідала про вкрадене авто і час від часу тицяла на Пайпер, наче та була огидною кімнатною тваринкою, яка напаскудила на килим.

Татові сили й запал наче вітром здуло. Він жестом наказав Джейн почекати. А сам повернувся до Пайпер. Вона терпіти не могла цей погляд — наче вона зрадила його.

— Ти казала, що старатимешся, Пайпер, — сказав він.

— Тато, я ненавиджу цю школу. Я не можу. Я хотіла тобі розповісти про «БМВ», але...

— Тебе виключили. Машина. Пайпер? Тобі шістнадцять у наступному році. Я купив би тобі будь-яке авто. Як ти могла...

— Ти мав на увазі, що Джейн купила б мені авто? — зробила випад Пайпер. Вона не втрималася. Скипіла від злості й випалила: — Тату, просто послухай мене хоч раз. Я не можу чекати, доки ти поставиш свої дурнуваті три запитання. Я хочу ходити у звичайну школу. Я хочу, щоб ти ходив до мене на батьківські збори, а не Джейн. Або навчай мене вдома! Я стільки всього вивчила, коли ми разом читали про Грецію. Ми весь час могли б таке робити. Ми могли б...

— Не переводь усе на мене. Я роблю все, що можу, Пайпер! Ми про це вже розмовляли.

«Ні, ти завжди обриваєш цю розмову, — подумала вона. — Роками».

Тато зітхнув.

— Джейн поговорила з поліцією, виторгувала угоду. Автосалон не висуватиме звинувачень, але тобі доведеться погодитися ходити в школу-інтернат у Неваді. Вони спеціалізуються на проблемах... на підлітках з проблемами.

— От чим я є, — протремтів її голос. — Проблемою.

— Пайпер... ти обіцяла старатися. Ти розчарувала мене. Я не знаю, що ще можу зробити.

— Та що завгодно! Тільки зроби це сам! Без Джейн. Ти не можеш просто взяти й відіслати мене.

Тато опустив очі на кошик для пікніка. Його сандвіч лежав непочатий на клаптику золотистої фольги. Вони планували займатися серфінгом аж до заходу сонця. Тепер усе було зіпсовано.

Пайпер не могла повірити, що він поступиться Джейн. Тільки не цього разу. Не в чомусь настільки серйозному, як школа-інтернат.

— Поговори з нею, — сказав тато. — Дізнаєшся подробиці.

— Тату...

Він відвернувся, втупив очі в океан, наче бачив аж до самої Країни привидів. Пайпер пообіцяла собі, що не заплаче. Вона попрямувала через пляж до Джейн, яка холодно посміхнулась і показала квиток на літак. Як завжди, вона вже про все подбала. Пайпер була лише черговою проблемою дня, яку Джейн тепер могла викреслити зі списку.

Сон Пайпер змінився.

Вона вночі стояла на вершині гори. Знизу мерехтіли міські вогні. Перед нею палало багаття. Пурпурове полум’я, здавалось, давало більше тіні, ніж світла, але жар був таким сильним, що її одяг парував.

— Це друге попередження, — прогримів голос, настільки потужний, що струснув землю. Пайпер уже чула його в снах. Вона намагалася запевнити себе, що він був не таким лячним, як вона пригадувала, але він виявився ще страшнішим.

За вогнищем у темряві окреслилося величезне обличчя. Здавалось, що воно літає над вогнем, але Пайпер була впевнена, що воно є частиною гігантського тіла. Грубі риси, наче висічені з каменю. Ледве можна було прийняти це обличчя за живе, коли б не пронизливі безбарвні очі, схожі на необроблені алмази, і жахливі дреди, у які вплетені людські кістки. Обличчя посміхнулось, і Пайпер здригнулася.

— Зробиш, що тобі скажуть, — сказав велетень. — Вирушиш на завдання. Виконаєш наш наказ — і зможеш піти живою. Інакше...

Він вказав на вогонь. Там висів непритомний батько Пайпер, прив’язаний до стовпа.

Вона спробувала крикнути. Хотіла покликати тата і змусити велетня його відпустити, але голос не слухався.

— Я буду спостерігати, — сказав велетень. — Служи мені, і ви обидва вцілієте. Даю слово Енкелада. Підведеш... що ж, я спав протягом тисячоліття, юна напівбогине. Я вельми зголоднів. Підведеш, і я добре пообідаю.

Велетень зареготав. Земля затремтіла. Під ногами Пайпер утворилася тріщина, і дівчина впала в темряву.

Вона прокинулась із таким відчуттям, наче на ній станцювала ірландська трупа з чечітки. Груди боліли, і ледве вдавалося дихати. Вона потягнулася до піхов кинджала, який дала Аннабет, і стиснула їх у долоні. Катоптріс, зброя Єлени Троянської.

Отже, Табір напівкровок не був сном.

— Як почуваєшся? — запитав хтось.

Пайпер спробувала зосередитися. Вона лежала в ліжку з білою завісою з одного боку, такому самому як у шкільному медпункті. Поряд сиділа рудоволоса дівчина, Рейчел Дер. На стіні був плакат із мальованим са- тиром (він підозріло нагадував тренера Хеджа), у котрого з рота стирчав термометр. Підпис мовив: «Не дай хворобі зламати тобі роги!»

— Де... — Пайпер не договорила, побачивши у дверях цього хлопця.

Він був схожий на звичайного каліфорнійського чолов’ягу-серфінгіста — м’язистий і засмаглий, з білявим волоссям, одягнений у шорти й футболку. Але по всьому тілу він мав сотні синіх очей — на руках, ногах і на обличчі. Очі були навіть на ступнях. Вони витріщалися на неї з-під ремінців його сандалій.

— Це Аргус, — сказала Рейчел, — голова служби безпеки. Він тут стежить за всім... так би мовити.

Аргус кивнув. Око на його підборідді підморгнуло.

— Де... — знову спробувала Пайпер, але рот був наче набитий бавовною.

— Ти у Великому Будинку, — відповіла Рейчел. — В управлінні табором. Ми принесли тебе сюди, коли ти ослабла.

— Ти схопила мене, — пригадала Пайпер. — Голос Гери...

— Мені так прикро через це, — сказала Рейчел. — Чесне слово, те захоплення свідомості — не моя ідея. Хірон зцілив тебе нектаром...

— Нектаром?

— Напій богів. У незначній кількості він зцілює напівбогів, якщо не... е-е... обертає на попіл.

— О! Цікаво.

Рейчел нахилилась уперед.

— Ти пам’ятаєш видіння?

На мить Пайпер жахнулася, вирішивши, що Рейчел має на увазі сон з велетнем. Але потім вона збагнула, що дівчина говорить про те, що сталося в будиночку Гери.

— З богинею щось трапилося, — відповіла Пайпер. — Вона наказала мені звільнити її, наче вона потрапила в пастку. І згадувала землю, що поглине нас, і когось вогняного, а ще щось про сонцестояння.

Аргус, який стояв у куті, видав лункий грудний звук.

Усі його повіки одночасно затріпотіли.

— Гера створила Аргуса, — пояснила Рейчел. — Він стає дуже вразливим, коли справа стосується її безпеки. Ми намагаємось утримувати його від плачу, тому що в останній раз, коли це трапилося... ну, це спричинило ту ще повінь.

Аргус шмигнув носом. Схопив жменю серветок «Клінекс» зі столу й почав прикладати їх до очей по всьому тілу.

— Отже... — Пайпер намагалася не витріщатися на Аргуса, який витирав сльози зі своїх ліктів. — Що сталося з Герою?

— Точно не знаємо, — відповіла Рейчел. — Аннабет і Джейсон приходили до тебе, до речі. Джейсон не хотів тебе залишати, але Аннабет спало на думку дещо, здатне відновити його спогади.

— Це... це чудово.

Джейсон приходив до неї? Шкода, що вона тоді була непритомною. Але що буде, коли він поверне свої спогади? Пайпер досі не полишала надії, що вони дійсно знали одне одного. Їй не хотілося, щоб їхні стосунки виявилися лише витівкою Туману.

«Опустись нарешті з небес, — сказала вона собі. — Якщо ти збираєшся рятувати тата, то не має жодного значення, подобаєшся ти Джейсону чи ні. Зрештою він тебе зненавидить. Як і всі в цьому місці».

Пайпер опустила очі на парадний кинджал, що висів на боку. Аннабет говорила, що він був символом влади й високого положення і, здебільшого, не використовувався в бою. Галасу багато, а діла мало. Фальшивка, точнісінько як і вона сама. І ім’я його — Катоптріс, дзеркало. Вона не наважилася ще раз вийняти його з піхов, тому що не змогла б винести власного віддзеркалення.

— Не турбуйся, — Рейчел потріпала її за руку. — Джейсон начебто хороший хлопець. У нього теж було видіння, багато в чому схоже на твоє. Що б не відбувалось із Герою... гадаю, вам двом доведеться працювати разом.

Рейчел посміхнулася так, наче це була чудова новина. Пайпер навпаки ще більше занепала духом. Вона сподівалася, що до цього завдання (що б це не було) залучать невідомих людей. А зараз Рейчел буквально казала їй: «Чудова новина! Твого батька тримає в полоні велетенський людожер, але це далеко не все! Ти мусиш зрадити хлопця, який тобі подобається! Хіба це не приголомшливо?»

— Агов, — промовила Рейчел. — Не плач. Ти з усім розберешся.

Пайпер витерла сльози і спробувала опанувати себе. Це було на неї не схоже. Вона начебто хуліганка — загартована крадійка авто, бич закритих шкіл Лос-Анджелеса. І от вона сидить, плаче, як маленька дитина.

— Звідки тобі знати, через що мені доводиться проходити?

Рейчел знизала плечима.

— Я знаю, що це важкий вибір, і варіанти в тебе не найкращі. Як я вже казала, іноді в мене передчуття. До того ж тебе визнають сьогодні біля вогнища. Я майже впевнена. Коли дізнаєшся, хто твоя божественна мати, усе може трошки прояснитися.

«Прояснитися, — подумала Пайпер. — Не обов’язково поліпшитися».

Вона підвелась у ліжку. Голова боліла так, наче хтось загнав їй спис поміж очей. «Твою мати не повернути», — сказав батько. Але, ймовірно, сьогодні мама її визнає. Уперше в житті Пайпер не була певна, чи хоче цього.

— Сподіваюся, це Афіна. — Вона підняла очі з опаскою, що Рейчел буде сміятися з неї, але оракул лише усміхнулася.

— Не засуджую тебе, Пайпер. Якщо чесно, гадаю, Аннабет теж на це сподівається. Ви, дівчата, дуже схожі.

Від такого порівняння Пайпер відчула себе ще більш винуватою.

— Ще одне передчуття? Ти ж нічого про мене не знаєш.

— Ти ще здивуєшся.

— Ти кажеш це тільки тому, що ти — оракул. Завжди повинна казати щось таке таємниче.

Рейчел розсміялася.

— Не викривай мене, Пайпер! І не турбуйся. Усе владнається... можливо, тільки не таким чином, як ти того очікуєш.

— Краще від цього не стає.

Десь здалеку залунав горн. Аргус буркнув і відчинив двері.

— Вечеря? — припустила Пайпер.

— Ти проспала її, — відповіла Рейчел. — Час вогнища. Ходімо дізнаємося, хто ти.