Зниклий герой

IV ПАЙПЕР

Пайпер швидко зрозуміла, що серцем Аннабет була не на екскурсії.

Вона розповідала про різні приголомшливі речі, що пропонував табір: магічну стрільбу з лука, їзду на пегасах, лавову стіну, битви з чудовиськами. Однак сама вона не виявляла жодного захоплення, наче її розум був деінде. Вона вказала на відкритий обідній павільйон з видом на протоку Лонг-Айленд (саме так, Лонг-Айленд, що в Нью-Йорку; настільки велику відстань вони подолали на колісниці). Аннабет пояснила, що Табір напівкровок здебільшого був літнім табором, хоч деякі- діти жили тут протягом усього року, а зараз вони прийняли так багато таборян, що тепер тут завжди людно, навіть узимку.

«Цікаво, хто керує табором?» — подумала Пайпер. І звідки вони знають, що Пайпер та її друзям тут місце? Чи доведеться їй жити тут постійно? І чи виявиться вона в чомусь вправною? Чи обов’язково битися з чудовиськами?

Безліч запитань поставало у дівчини, але, врахувавши настрій Аннабет, вона вирішила мовчати.

Коли дівчата піднялися на один із пагорбів, що оточували табір, Пайпер побачила дивовижний краєвид на долину: величезні масиви лісів, що простягнулися на північний захід, казкове узбережжя, струмочок, озеро, пишні зелені луки. Тут відкривалася повна панорама будиночків таборян — чудернацький набір споруд, виставлених грецькою літерою омега — Ω. Виток будиночків обрамляв ігровий майданчик і крилами розходився в обидва боки. Загалом Пайпер нарахувала двадцять будиночків. Один сяяв золотом, другий — сріблом. У третього була трава на даху. Ще один був яскраво-червоним, з окопами й колючим дротом навколо. Один з будиночків був чорним, із палаючими зеленим вогнем смолоскипами на вході.

Поміж засніжених пагорбів і лук усе це здавалося окремим, іншим світом.

— Долина прихована, від смертних очей, — сказала Аннабет. — Також, як ти могла помітити, ми керуємо погодою. Кожний будиночок представляє якогось грецького бога і є житлом для його дітей.

Вона подивилася на Пайпер, наче намагалася оцінити, як та сприймає новини.

— Кажеш, моя мама богиня?

Аннабет кивнула.

— Ти сприймаєш це напрочуд спокійно.

Пайпер не могла відповісти їй чому. Їй було важко визнати, що так просто пояснювалися ті дивні почуття, що виникали в неї протягом стількох років; сварки з батьком через те, що в домі не було жодної маминої світлини і що він ніколи не міг точно розповісти, як і чому мама їх залишила. Але найбільше її бентежив той сон, що попередив її про ці події. «Незабаром вони тебе знайдуть, напівбогине, — гуркотів голос у ньому. — Коли вони це зроблять, виконуй наші вказівки. Слухайся — і, можливо, твій батько не помре».

Пайпер знервовано перевела подих.

— Мабуть, у це трохи легше повірити після такого ранку. Отже, хто моя мама?

— Незабаром дізнаємося, — відповіла Аннабет. — Тобі скільки... п’ятнадцять? Боги начебто мають визнавати своїх дітей у тринадцять. Такою була угода.

— Угода?

— Вони дали обіцянку минулого літа... ну, довго розповідати... але вони пообіцяли більше не нехтувати своїми дітьми-напівбогами, визнавати їх до того, як їм виповниться тринадцять. Іноді це потребує трохи більше часу, але ти бачила, як швидко визнали Лео, щойно він сюди потрапив. Тобі не доведеться довго чекати. Можу заприсягтися, увечері біля вогнища нам подадуть знак.

Цікаво, чи в неї теж з’явиться над головою палаючий молот, чи, з її везінням, щось навіть більш дурнувате. Палаючий вомбат[7], наприклад. Хто б не був її матір’ю, Пайпер не сумнівалася, що та з гордістю визнає доньку-клептоманку з купою проблем.

— Чому в тринадцять?

— Чим старше стаєш, — сказала Аннабет, — тим частіше чудовиська тебе помічають і намагаються вбити. Тому ми відправляємо захисників у школи, щоб вони шукали вас і доставляли в табір, перш ніж стане запізно.

— Як тренер Хедж?

Аннабет кивнула.

— Він... він був сатиром — наполовину людиною, наполовину козлом. Сатири працюють на табір: знаходять напівбогів, захищають їх і приводять сюди, коли настає час.

Пайпер було зовсім не важко повірити в те, що тренер Хедж був наполовину козлом. Вона бачила, як цей чолов’яга їсть. Тренер їй ніколи сильно не подобався, але вона й уявити не могла, що він пожертвує своїм життям заради них.

— Що з ним сталося? — запитала вона. — Коли ми піднялися в небо, він... він загинув?

— Важко сказати, — на обличчі Аннабет проступив вираз болю. — З грозовими духами... важко битися. Навіть наша краща зброя, Небесна бронза, проходить крізь них без ушкоджень, хіба що нападеш зненацька.

— Меч Джейсона перетворив їх на пил, — пригадала Пайпер.

— Тоді йому пощастило. Якщо гарненько дати чудовиську копняка, то можна перетворити його на пил, відправити назад до Тартару.

— До Тартару?

— Величезна прірва у Підземному царстві, звідки приходять найжахливіші чудовиська. Щось на кшталт безодні зла. Хай там як, після перетворення на пил минають місяці, навіть роки, перш ніж вони зможуть відродитися. Але оскільки той грозовий дух, Ділан, утік... хоча я не знаю, навіщо йому залишати Хеджа живим. Усе ж таки Хедж був захисником. Він розумів, на що йде. У сатирів немає смертної душі. Він відродиться деревом, чи квіткою, чи ще чимось подібним.

Пайпер уявила тренера Хеджа кущиком дуже розлючених фіалок. Від цієї думки вона почувалася ще гірше.

Дівчина втупилася поглядом на будиночки внизу, її охопили жахливі думки. Хедж загинув заради того, щоб вона безпечно потрапила сюди. Десь там, унизу, будиночок її мами, а це означає, що вона має братів і сестер, яких мусить зрадити. «Роби, як ми скажемо, — сказав голос. — Або наслідки будуть болісними». Вона сховала руки під пахвами, намагаючись зупинити їх тремтіння.

— Усе буде добре, — пообіцяла Аннабет. — У цьому місці в тебе є друзі. Усі ми пройшли через багато дивних речей. Ми розуміємо, як тобі зараз.

«Сумніваюся», — подумала Пайпер.

— За останні п’ять років мене виганяли з п’ятьох різних шкіл, — промовила вона. — Мій батько вже не знає, куди мене віддати на навчання.

— Тільки з п’ятьох? — не здавалось, що Аннабет глузує. — Пайпер, усіх нас уважали непоправними бешкетниками. Я втекла з дому, коли мені виповнилося сім.

— Серйозно?

— О, так. У більшості з нас діагностували синдром порушення уваги або дислексію, або і те, і те...

— У Лео цей синдром, — пригадала Пайпер.

— Так. Це тому, що ми пристосовані до битви. Невгамовні, імпульсивні — ми погано ладнаємо з нормальними дітьми. Чула б ти, скільки неприємностей було від Персі... — Її обличчя спохмурніло. — У всякому разі, напівбоги мають погану славу. Ось, що ти накоїла?

Зазвичай, коли хтось про таке запитував, Пайпер починала бійку, чи змінювала тему, чи робила щось несподіване. Але незрозуміло чому вийшло так, що вона розповіла правду.

— Я цуплю речі, — промовила вона. — Ну, не зовсім цуплю...

— У тебе незаможна родина?

Пайпер гірко розсміялася.

— І не близько. Я робила це... не знаю чому. Заради уваги, можливо. У мого батька ніколи немає часу на мене, якщо тільки я не втрапляю в неприємності.

Аннабет кивнула.

— Добре тебе розумію. Але ти сказала, що не зовсім цупила? Що ти маєш на увазі?

— Ну... ніхто мені ніколи не вірить. Поліція, учителі... навіть люди, у яких я брала ті речі, — вони були настільки розгублені, що заперечували те, що сталося. Але правда в тому, що я нічого не краду. Я просто прошу. І мені дають. Навіть «БМВ» з відкидним верхом. Я просто попросила. І продавець сказав: «Авжеж. Забирай». Мабуть, пізніше він збагнув, що накоїв. І тоді за мною прийшла поліція.

Пайпер чекала. Вона звикла до того, що люди називають її брехункою. Але коли вона здійняла очі, Аннабет просто кивнула.

— Цікаво. Якщо б твій батько був богом, я би припустила, що ти дитина Гермеса, заступника крадіїв. Він може бути досить переконливим. Але твій батько — смертний...

— Вельми, — погодилася Пайпер.

Аннабет похитала головою, вочевидь, заінтригована.

— Тоді я не знаю. Якщо пощастить, твоя мама визнає тебе ввечері.

Пайпер ледь не сподівалася, щоб цього не сталося. Якщо її мати богиня, чи не може вона знати про сон? І про те, що її доньці наказали робити? Цікаво, чи олімпійські боги колись били блискавкою своїх дітей або кидали до Підземного царства за те, що ті були лихими?

Аннабет розглядала її. Пайпер вирішила, що відтепер буде більш обережною з тим, про що розповідає. Аннабет, безумовно, була кмітливою. Якщо хтось і зможе дізнатися про секрет Пайпер...

— Гаразд, — урешті промовила Аннабет. — Мені ще дещо потрібно перевірити.

Вони ще трохи пройшли вгору, перш ніж дісталися печери біля верхівки пагорба. Під ногами були розкидані кістки та старі мечі. Обабіч входу, який прикривала оксамитова завіса з вишитими зміями, палали смолоскипи. Усе це нагадувало декорації до якоїсь дивакуватої лялькової вистави.

— Що там усередині? — запитала Пайпер.

Аннабет устромила голову всередину, зітхнула й опустила завісу.

— Зараз нічого. Тут мешкає моя подруга. Я чекаю на неї декілька днів, але поки що марно.

— Твоя подруга мешкає в печері?

Аннабет мляво посміхнулася.

— Узагалі-то її родина мешкає в розкішній квартирі у Квінзі[8], а сама вона відвідує закриту елітну школу для дівчат у Коннектикуті. Але так, коли вона тут, у таборі, то мешкає в печері. Вона наш оракул — віщує нам про майбутнє. Я сподівалася, що вона зможе мені допомогти...

— ...відшукати Персі, — вгадала Пайпер.

Сили враз залишили Аннабет, ніби вона занадто довго тримала всі емоції в собі. Вона присіла на камінь, її обличчя охопив такий біль, що Пайпер відчула себе катом.

Вона напружилася, щоб відвести погляд. Її очі перенеслися на верхівку пагорба, де самотньо здіймалася над небокраєм сосна. Щось блищало на нижній гілці — якийсь ворсистий золотистий килимок для ванної.

Ні... не килимок для ванної. Це було Руно.

«Гаразд, — подумала Пайпер. — Грецький табір. У них є копія Золотого Руна».

А потім вона поглянула на підніжжя дерева. Спочатку їй здалося, що це купа величезних бузкових канатів. Але канати мали луски, як у плазунів, лапи з пазурами і змієподібні голови з жовтими очима та димучими ніздрями.

— Це... дракон, — пробурмотіла вона. — Це що, те саме Золоте Руно?

Аннабет кивнула, але було зрозуміло, що вона майже не слухає. Її плечі поникли. Вона протерла очі й важко зітхнула.

— Перепрошую. Трохи стомилась.

— Ти ледве тримаєшся на ногах, — сказала Пайпер. — Скільки часу ти вже шукаєш свого хлопця?

— Три дні, шість годин і приблизно дванадцять хвилин.

— І ти гадки не маєш, що з ним сталося?

Аннабет сумно хитнула головою.

— Ми були такі схвильовані тим, що в нас обох завчасно почалися зимові канікули. Зустрілися в таборі у вівторок і вважали, що проведемо три тижні разом. Було б так чудово. А потім після вогнища він... він поцілував мене на ніч, пішов до свого будиночка, а вранці... зник. Ми обшукали весь табір. Телефонували до його мами. Спробували знайти його всіма способами, що тільки знали. Усе марно. Він просто розчинився в повітрі.

«Три дні тому», — подумала Пайпер. Тієї ж ночі в неї був той сон.

— Скільки часу ви разом?

— З серпня, — відповіла Аннабет. — Вісімнадцятого серпня.

— Майже в той самий час я зустріла Джейсона, — сказала Пайпер. — Але ми разом лише декілька тижнів.

Аннабет поморщилася.

— Пайпер... стосовно цього. Мабуть, тобі треба сісти.

Пайпер знала, про що почує. Усередині неї зростала тривога, ніби вода заповнювала легені.

— Слухай, я знаю, що Джейсон думав... він думав, що бозна-звідки з’явився в нашій школі сьогодні. Але це неправда. Я знаю його чотири місяці.

— Пайпер, — сумно промовила Аннабет, — це Туман.

— Туман... що?

— Це така собі завіса, що відокремлює світ смертних від чарівного світу. Розум смертних нездатний збагнути такі дивовижні речі, як боги та чудовиська, тому Туман змінює дійсність. Він змушує смертних дивитися на речі таким чином, щоб вони могли їх зрозуміти. Наприклад, їхні очі можуть зовсім не помітити цієї долини або побачити дракона й вирішити, що це купа канатів.

Пайпер глитнула.

— Ні. Ти сама сказала, що я не звичайна смертна. Я напівбогиня.

— Навіть напівбоги можуть потрапити під його дію. Я бачила таке багато разів. Чудовиська проникають у такі місця, як школи, удаючи із себе людей, і всі вважають, що знають їх. Упевнені, що ті завжди були поряд. Туман може змінювати пам’ять, навіть створювати спогади про те, чого ніколи не було...

— Але Джейсон — не чудовисько! — наполягла Пайпер. — Він людина, чи напівбог, чи як ви його там називаєте. Мої спогади не фальшиві. Вони такі справжні. Спогади про те, як ми підпалили штани тренера Хеджа. Спогади про те, як ми з Джейсоном дивилися на метеоритний дощ на даху гуртожитку, і я врешті змусила цього дурка поцілувати мене...

І от вона вже плутано розповідала Аннабет про весь семестр у «Школі дикунів». Джейсон сподобався їй з першого тижня. Він був таким милим з нею і таким терплячим, що навіть мирився з гіперактивним Лео та його придуркуватими жартами. Він прийняв її такою, якою вона є, і не засуджував її за безглузді вчинки. Вони провели багато годин, розмовляючи, дивлячись на зірки, і врешті-решт тримаючись за руки. Усе це не могло бути фальшивим.

Аннабет стиснула губи.

— Пайпер, твої спогади значно виразніші, ніж у багатьох. Я визнаю це і не знаю, чому це так. Але якщо ти так добре його знаєш...

— Знаю!

— Тоді звідки він?

Пайпер ніби вдарили поміж очей.

— Він мав мені сказати, але...

— Ти помічала його татуювання до сьогодні? Він колись розповідав тобі про своїх батьків, друзів, попередню школу?

— Я... я не знаю, але...

— Пайпер, яке в нього прізвище?

У голові була порожнеча. Вона не знала прізвища Джейсона. Як це можливо?

Вона почала плакати. Почуваючись повною дурепою, вона сіла на камінь поруч із Аннабет. Це було занадто. Невже все добре, що було в її дурнуватому, жалюгідному житті, мають забрати?

«Так, — відповів їй сон. — Так, якщо не зробиш те, що ми скажемо».

— Агов, — промовила Аннабет. — Усе владнається. Джейсон тепер тут. Хтозна? Можливо, у вас щось вийде по-справжньому.

«Навряд, — подумала Пайпер. — Навряд, якщо сон не бреше». Але сказати цього вона не могла.

Вона витерла сльозу зі щоки.

— Ти витягла мене сюди, щоб ніхто не побачив, як я реву, еге ж?

Аннабет знизала плечима.

— Подумала, тобі буде важко. Я розумію, як це — втратити хлопця.

— Але я все одно не можу повірити... Я знаю, що між нами щось було. А зараз воно просто зникло. Він навіть не впізнає мене. Якщо він справді з’явився тільки сьогодні, то навіщо? Як він туди потрапив? Чому він нічого не пам’ятає?

— Чудові запитання, — сказала Аннабет. — Сподіваюся, Хірон дасть цьому раду. Але поки що нам потрібно вас оселити. Готова спускатися назад?

Пайпер подивилася на шалений вінегрет з будиночків у долині. Її нова домівка. Родина, яка, можливо, буде її розуміти. Але незабаром і вони стануть черговою купкою людей, яку вона розчарує. Чергове місце, з якого її викинуть. «Ти зрадиш їх для нас, — попередив її голос. — Або втратиш усе».

Вона не має вибору.

— Так, — збрехала вона. — Я готова.

На ігровому майданчику купка таборян грала в баскетбол. Вони були неймовірними гравцями. Жоден кидок не минав кошика. Триочкові залітали один за одним.

— Будиночок Аполлона, — пояснила Аннабет. — Купка хвальків з метальною зброєю — стрілами, баскетбольними м’ячами.

Вони пройшли повз центральне вогнище, біля якого двоє хлопців рубалися на мечах.

— Справжні мечі? — помітила Пайпер. — Хіба це не небезпечно?

— Ну, начебто в цьому й сенс, — відповіла Аннабет. — Ой, перепрошую. Поганий жарт. Он там мій будиночок № 6, — вона хитнула головою вбік сірої будівлі з різьбою у вигляді сови на дверях. Крізь відчинені двері Пайпер побачила книжкові полиці, стенди зі зброєю й одну з тих комп’ютерних дошок, що іноді бувають у шкільних кімнатах. Дві дівчини малювали мапу, яка нагадувала бойовий план.

— До речі, стосовно мечей, — сказала Аннабет, — ходімо сюди.

Вона повела Пайпер за будиночок до великого металевого сараю, що виглядав так, ніби був призначений для зберігання садового приладдя. Аннабет відкрила його ключем, але всередині було не садове приладдя, хіба що хтось захоче піти війною проти помідорів. Сарай був заповнений усіма можливими видами зброї: мечі, списи й навіть палиці, як у тренера Хеджа.

— Кожному напівбогу потрібна зброя, — сказала Аннабет. — У Гефеста роблять найкращу, але в нас теж непоганий вибір. У будиночку Афіни стратегія понад усе — ми обираємо відповідну зброю для відповідної людини. Так, погляньмо...

Пайпер не була зараз налаштована обирати смертоносні речі, але вона розуміла, що Аннабет намагається зробити для неї щось приємне.

Аннабет вручила їй величезний меч, який Пайпер ледве могла підняти.

— Ні, — промовили вони одночасно.

Аннабет порпалася трохи далі в сараї і принесла щось інше.

— Дробовик? — запитала Пайпер.

— «Моссберг 500». — Аннабет перевірила затвор, наче робила це щодня перед сном. — Не хвилюйся. Він не може зашкодити людині. Модифікований так, щоб стріляти тільки Небесною бронзою, він убиває тільки чудовиськ.

— Ем, не думаю, що таке на мій смак, — сказала Пайпер.

— М-м-м, дійсно, — погодилася Аннабет. — Занадто показний.

Вона поклала дробовик назад і почала водити пальцем уздовж стійки з арбалетами, коли дещо в кутку сараю впало Пайпер в очі.

— Що це там? — запитала вона. — Ніж?

Аннабет викопала ніж і здмухнула пил із піхов. Здавалось, що ця річ століттями не бачила денного світла.

— Не знаю, Пайпер, — невпевнено сказала Аннабет. — Гадаю, що тобі не потрібен такий. Мечі зазвичай кращі.

— Ти користуєшся ножем. — Пайпер показала на піхви, закріплені на поясі Аннабет.

— Так, але... — Аннабет потиснула плечима. — Ну що ж, подивись, якщо хочеш.

Чохол був з потертої чорної шкіри, скріпленої бронзою. Нічого пафосного, нічого показного. Гладенька дерев’яна ручка чудово сиділа в долоні. Коли Пайпер вийняла ніж із піхов, то побачила трикутний клинок завдовжки вісімнадцять дюймів[9] — бронза блищала так, немов була вчора відполірована. Лезо було вбивчо гострим. Власне віддзеркалення в клинку застало Пайпер зненацька. Вона виглядала старшою, більш серйозною, не такою наляканою, як почувалася.

— Він тобі пасує, — погодилась Аннабет. — Цей тип ножів називають «паразоніум». Здебільшого парадна зброя, яку носили високопоставлені офіцери грецької армії. Такий ніж означав, що ти могутня й заможна людина, але і в бою він міг легко тебе захистити.

— Мені подобається, — сказала Пайпер. — Чому ти вважала, що він не підійде?

Аннабет зітхнула.

— Цей ніж багато що пережив. Більшість людей не наважилася би його взяти. Його перша володарка... ну, її доля не дуже щасливо склалася. Її звали Єленою.

Пайпер не одразу зрозуміла.

— Стривай, ти маєш на увазі Єлену? Єлену Троянську?

Аннабет кивнула.

Раптом Пайпер подумала, що непогано було б тримати цей кинджал хірургічними рукавичками.

— І він лежить у вашому сараї?

— Ми оточені речами з Давньої Греції, — відповіла Аннабет. — Це не музей. Така зброя... нею мають користуватися. Ми напівбоги, і такий у нас спадок. Це був весільний подарунок Менелая, першого чоловіка Єлени. Вона назвала кинджал Катоптрісом.

— Що це означає?

— Скло, що бачить. Дзеркало. Вочевидь, тому, що тільки так Єлена його й використовувала. Не впевнена, що він колись був у бою.

Пайпер знову подивилась на клинок. Якусь мить на неї витріщалося власне віддзеркалення, але потім зображення змінилося. Вона побачила полум’я й потворне обличчя, наче висічене з каменю. Почула той самий сміх, що й уві сні. Її батько в ланцюгах, прикутий до стовпа перед ревучим вогнищем.

Вона впустила ніж.

— Пайпер?

Аннабет крикнула до хлопців із будиночка Аполлона, які були на майданчику:

— Агов! Тут потрібна медична допомога!

— Не треба, я... я в нормі, — вимовила Пайпер.

— Точно?

— Так. Я просто...

Вона мусить опанувати себе. Тремтячими пальцями Пайпер підняла кинджал.

— Я просто стомилася. Стільки всього сталося сьогодні. Але... ніж я хочу залишити, якщо можна.

Аннабет завагалась. А потім відмахнулася від хлопців із будиночка Аполлона.

— Гаразд, якщо ти впевнена. Ти серйозно зблідла щойно. Я подумала, може, у тебе напад чи щось таке.

— Усе добре, — запевнила її Пайпер, хоча серце досі стукотіло. — У таборі є... телефон? Я можу зателефонувати батькові?

Сірі очі Аннабет бентежили не менше, ніж клинок кинджала. Вона, здавалось, аналізує мільйон варіантів, намагаючись прочитати думки Пайпер.

— Нам заборонено використовувати телефони, — сказала вона. — Більшість напівбогів, використовуючи мобільний телефон... Ну, це все одно що надіслати сигнал чудовиськам, повідомити, де знаходишся. Але... у мене є.

Вона дістала телефон з кишені.

— Начебто проти правил, але якщо це залишиться нашою таємницею...

Пайпер удячно взяла телефон, намагаючись утримати руки від тремтіння. Вона відійшла від Аннабет і відвернулася.

Дівчина зателефонувала на приватну лінію батька, хоч і знала, що на неї чекає. Голосова пошта. Вона намагалась уже протягом трьох днів — з того самого часу, як побачила сон. У «Школі дикунів» дозволяли скористатися телефоном тільки раз на день, і вона телефонувала щовечора, та все марно.

Неохоче вона набрала інший номер. Особиста помічниця батька відповіла миттєво:

— Офіс пана МакЛіна.

— Джейн, — процідила Пайпер крізь зуби. — Де мій батько?

Якусь мить Джейн мовчала. Вочевидь, міркувала, чи зможе здихатися від Пайпер, кинувши слухавку.

— Пайпер, я гадала, тобі заборонено телефонувати зі школи.

— Може, я не в школі, — відповіла Пайпер. — Може, я втекла, щоб жити серед лісових створінь.

— М-м-м, — Джейн не здавалася стурбованою. — Гаразд, я скажу йому, що ти телефонувала.

— Де він?

— Відійшов.

— Ти не знаєш, чи не так? — Пайпер знизила голос, сподіваючись, що Аннабет надто чемна, щоб підслуховувати. — Коли ти збираєшся телефонувати до поліції, Джейн? Він міг утрапити в халепу.

— Пайпер, ми не робитимемо з цього медійний цирк. Я впевнена, що з ним усе гаразд. Час від часу він зникає. Але завжди повертається.

— Тож це правда. Ти гадки не маєш...

— Мені час іти, Пайпер, — одрізала Джейн. — Щасти в школі.

Дзвінок обірвався. Пайпер лайнулася. Вона повернулася до Аннабет і віддала їй телефон.

— Марно? — запитала Аннабет.

Пайпер не відповіла. Вона не була впевнена, що не почне плакати знову.

Аннабет поглянула на екран телефона й завагалася.

— Твоє прізвище МакЛін? Вибач, мене це не стосується. Але здається дуже знайомим.

— Поширене прізвище.

— Так, мабуть. Чим займається твій батько?

— Мистецтвом, — мимоволі відповіла Пайпер. — Мистецтвом черокі.

Її стандартна відповідь. Не брехня, просто не цілковита правда. Більшість людей, почувши це, уважають, що її батько продає індіанські сувеніри в придорожній крамниці в резервації. Фігурки Сидячого Бика[10], намиста з мушель, зошити з Великим Вождем[11] — щось на кшталт цього.

— Зрозуміло, — Аннабет не здавалась переконаною, але сховала телефон. — Ти добре почуваєшся? Підемо далі?

Пайпер прив’язала свій новий кинджал до пояса й пообіцяла собі, що, коли залишиться на самоті, з’ясує, як він працює.

— Звісно, — відповіла вона. — Я хочу побачити все.

Усі будиночки були крутими, але жоден з них не вразив Пайпер, як цей. Палаючих символів (вомбатів чи інших) над головою не з’явилося.

Будиночок був цілковито сріблястим і світився, як місячне сяйво.

— Артеміда? — припустила Пайпер.

— Ти розумієшся на грецькій міфології, — сказала Аннабет.

— Дещо прочитала, коли батько працював над проектом минулого року.

— Гадала, він займається мистецтвом черокі.

Пайпер прикусила язика.

— Ну, так. Але... розумієш, іншими речами він теж займається.

Пайпер вирішила, що проговорилася: МакЛін, грецька міфологія... На щастя, Аннабет начебто не помітила зв’язку.

— Так, про що це ми, — продовжила Аннабет. — Артеміда — богиня місяця й мисливства. Але таборян тут немає. Артеміда була вічною дівою, тож вона не має дітей.

— Овва, — така новина дещо ошелешила Пайпер. їй завжди подобалися історії про Артеміду, і вона гадала, що та стала б чудовою мамою.

— Ну, є мисливиці Артеміди, — виправила себе Аннабет. — Іноді вони нас відвідують. Вони їй не діти, а служниці — така собі ватага безсмертних дівчат-підлітків, які разом подорожують, полюють на чудовиськ і таке інше.

Пайпер пожвавішала:

— Начебто круто. Вони стають безсмертними?

— Якщо не загинуть у бою чи не порушать клятву. Я згадувала, що вони мусять заректися зустрічатися з хлопцями? Жодних стосунків. Назавжди. На вічність.

— О! — сказала Пайпер. — Тоді не зважай.

Аннабет розсміялася. На мить вона здалася майже щасливою, і, Пайпер подумала, що за кращих обставин вони могли б чудово проводити час, як подруги.

«Забудь про це,— нагадала вона собі. — Жодних друзів у тебе тут не буде. Варто їм лише дізнатися...»

Дівчата пройшли до наступного будиночка, № 10, що виглядав наче будиночок Барбі: мережані фіранки, рожеві двері та горщики з гвоздиками на підвіконнях. Коли вони опинилися біля входу, Пайпер ледве не знудило від запаху парфумів.

— Матінко моя рідна! Сюди що, приходять вмирати супермоделі?

Аннабет розсміялася.

— Будиночок Афродіти. Богині кохання. Дрю тут староста.

— Не дивно, — буркнула Пайпер.

— Не всі вони погані, — сказала Аннабет. — Попередня староста була чудовою.

— Що з нею сталося?

Обличчя Аннабет спохмурніло.

— Нам потрібно йти далі.

Вони оглянули решту будиночків, і Пайпер почувалася ще більш пригніченою. Може, вона була дочкою Деметри, богині родючості? Але ж вона вбивала кожну рослину, до якої торкалася. Афіна була крутою. А ще Геката, богиня чаклунства. Але все це не мало значення. Навіть тут, де всі мали знайти загубленого батька або матір, вона була впевнена, що залишиться небажаною дитиною. Вона не мала надії на вогнище ввечері.

— Ми почали з дванадцятьох олімпійських богів, — пояснювала Аннабет, — боги-чоловіки ліворуч, боги-жінки праворуч. А минулого року ми додали цілу купу нових будиночків для решти богів, які не мали тронів на Олімпі: Гекати, Аїда, Іриди...

— А що це за два великих будиночки в кінці? — запитала Пайпер.

Аннабет насупила брови.

— Зевс та Гера. Цар і цариця богів.

Пайпер попрямувала туди, і Аннабет рушила за нею, хоч і не дуже охоче. Будиночок Зевса здався Пайпер схожим на банк. Він був збудованим з білого мармуру, з великими колонами попереду й відполірованими бронзовими дверима із зображенням блискавки.

Будиночок Гери був меншим, але збудованим у такому самому стилі, за винятком дверей, на яких було вирізьблено візерунки у вигляді павичевого пір’я, що мерехтіло різними кольорами.

На відміну від решти будиночків, які всі до одного були галасливими, відчиненими та сповненими активності, ці два були зачиненими та тихими.

— Вони порожні? — запитала Пайпер.

Аннабет кивнула.

— Зевс тривалий час не мав дітей. Ну, майже. Зевс, Посейдон та Аїд — старші брати серед богів. Їх називають Великою Трійцею. Їх діти дуже могутні та небезпечні. Останні сімнадцять років, плюс-мінус, вони намагались уникати появи власних дітей-напівбогів.

— Намагались уникати?

— Іноді вони... е-е... шахраювали. У мене є подруга, Талія Грейс. Вона дочка Зевса. Але вона облишила життя в таборі, стала мисливицею Артеміди. Мій хлопець, Персі, син Посейдона. І ще є один хлопець, який час від часу з’являється, — Ніко, син Аїда. Окрім них, більше немає дітей богів Великої Трійці. Принаймні нам відомих.

— А що ж до Гери? — Пайпер подивилася на двері із зображенням павичевого пір’я. Цей будиночок турбував її, хоч вона не розуміла чому.

— Богиня шлюбу, — тон Аннабет був таким удавано обережним, наче вона намагалася не лаятися. — У неї немає дітей ні від кого, окрім Зевса. Тож так, жодних напівбогів. Цей будиночок просто почесний.

— Тобі вона не подобається, — помітила Пайпер.

— Є про що розповісти, — погодилась Аннабет. — Я вважала, що ми склали мир, але коли Персі зник... у мене було дивне видіння від неї.

— Вона сказала тобі знайти нас. Але ти вважала, що там буде Персі.

— Гадаю, краще нам про це не говорити. Зараз я не можу сказати про Геру нічого доброго.

Пайпер подивилася на землю біля дверей.

— Тоді хто сюди заходить?

— Ніхто. Цей будиночок тільки почесний, я ж казала. Ніхто не заходить.

— Хтось таки заходить. — Пайпер указала на сліди ніг на пильному порозі.

Мимоволі вона штовхнула двері, і ті легко розчинилися навстіж.

Аннабет відступила.

— Е... Пайпер, я не вважаю, що нам варто...

— Ми начебто маємо робити всякі небезпечні речі, чи не так? — І Пайпер зайшла всередину.

Будиночок Гери не належав до тих місць, де Пайпер схотіла би мешкати. Там було холодно, наче в морозильній камері. У центрі, на троні, в оточенні білих колон, сиділа кам’яна богиня, десять футів заввишки, убрана в золотавий одяг. Пайпер завжди уявляла грецькі статуї білими та з порожніми очима, але ця була яскраво розфарбована, через що майже нагадувала живу людину... тільки величезну. Пронизливі очі Гери наче спостерігали за Пайпер.

У ніг богині, у бронзовій жаровні, палав вогонь. Якщо будиночок завжди порожній, то хто його запалив, подумала Пайпер. На плечі Гери сидів кам’яний сокіл, а в руках вона тримала жезл із квіткою лотоса на верхівці. Волосся богині було заплетене в чорні коси. Обличчя посміхалося, але очі були холодними й розважливими, вона ніби мовила: «Матері краще знати. А тепер не перешкоджай мені, або доведеться через тебе переступити».

Більше в будиночку нічого не було: ані ліжок, ані меблів, ані вікон — нічого, чим можна було б користуватися, мешкаючи тут. Як для богині домівки та шлюбу будиночок Гери занадто нагадував склеп.

Ні, вона не була її мамою. Принаймні в цьому Пайпер була впевнена. Вона ввійшла сюди не через те, що відчувала добрий зв’язок, навпаки, в цьому місці посилювалося її моторошне передчуття. Її сон — цей жахливий ультиматум, що вона отримала, — мав якийсь зв’язок із будиночком Гери.

Вона завмерла. Вони були не самі. Позаду статуї, біля маленького вівтаря, стояла постать, закутана в чорну шаль. Відкритими залишалися тільки її руки, підняті долонями вгору. Вона, здається, щось наспівувала, заклинання чи молитву.

Аннабет охнула.

— Рейчел?

Інша дівчина озирнулася. Вона зняла шаль, відкривши копицю кучерявого рудого волосся й покрите ластовинням обличчя, що зовсім не пасували до серйозності будиночка й чорної хустки. Їй виповнилося приблизно сімнадцять. Цілком звичайний підліток у зеленій блузі та рваних джинсах, укритих візерунками. Попри холодну підлогу, вона була босоніж.

— Привіт! — Вона підбігла й обійняла Аннабет. — Мені так прикро! Я приїхала, тільки-но змогла.

Вони поговорили декілька хвилин про хлопця Аннабет і про те, що не було жодних звісток і таке інше, доки Аннабет не згадала про Пайпер, яка ніяково стояла поруч.

— Так неввічливо з мого боку, — перепросила Аннабет. — Рейчел, це Пайпер, одна з напівбогів, яких ми сьогодні врятували. Пайпер, це Рейчел Елізабет Дер, наш оракул.

— Подруга, яка мешкає в печері, — здогадалася Пайпер.

Рейчел широко посміхнулася.

— Це я.

— Тο ти оракул? — запитала Пайпер. — Ти можеш віщувати майбутнє?

— Швидше, майбутнє час від часу зненацька на мене кидається, — відповіла Рейчел. — Я промовляю пророцтва. Дух оракула часом перехоплює контроль і через мене розповідає всілякі важливі речі, які майже ніхто не розуміє. Але так, у пророцтвах ідеться про майбутнє.

— О... — Пайпер переступила з ноги на ногу. — Це круто.

Рейчел розсміялася.

— Не переймайся. Усім це здається трохи лячним. Навіть мені. Але здебільшого я безпечна.

— Ти напівбог?

— Ні, — відповіла Рейчел. — Звичайна смертна.

— Тоді що ти... — Пайпер обвела кімнату рукою.

Усмішка Рейчел згасла. Вона глянула на Аннабет, а потім знову на Пайпер.

— Просто передчуття. Щодо цього будиночка і зникнення Персі. Вони якось пов’язані. Я почала прислуховуватися до свого передчуття, особливо з минулого місяця, ВІДКОЛИ боги змовкли.

— Змовкли? — перепитала Пайпер.

Рейчел невдоволено зиркнула на Аннабет.

— Ти досі їй не розповіла?

— Я наближалася до цього, — відповіла Аннабет. — Пайпер, останнього місяця... ну, це нормально для богів не розмовляти дуже часто зі своїми дітьми. Але зазвичай ми можемо розраховувати на деякі повідомлення. Час від часу. Деякі з нас навіть бувають на Олімпі. Я провела майже ціле півріччя в Емпайр-Стейт-Білдінг.

— Що, перепрошую?

— Сьогочасний вхід до гори Олімп.

— О... Авжеж, чому б ні?

— Аннабет перебудовувала Олімп після пошкоджень, завданих під час війни з титанами, — пояснила Рейчел. — Вона приголомшливий архітектор. Ти маєш побачити ту закусочну...

— Про що це я, — продовжила Аннабет, — близько місяця тому Олімп замовкнув. Вхід зачинено, і нікого не впускають. Ніхто не знає чому. Боги наче намертво забили двері. Навіть моя мама не відповідає на молитви, а директора табору, Діоніса, відкликали.

— Директором табору був бог... вина?

— Так, це...

— Довго розповідати, — вгадала Пайпер. — Гаразд. Що далі?

— Та начебто нічого додати, — відповіла Аннабет. — Напівбогів усе одно визнають, але на цьому все. Жодних повідомлень. Жодних відвідин. Жодних знаків, що боги хоча б чують нас. Наче щось сталося... щось дуже погане. А потім зник Персі.

— І з’явився Джейсон під час нашої екскурсії, — додала Пайпер. — Без спогадів.

— Хто такий Джейсон? — запитала Рейчел.

— Мій... — Пайпер зупинила себе, перш ніж устигла сказати «хлопець», і це зусилля викликало біль у грудях. — Мій друг. Але ж, Аннабет, ти казала, що Гера прислала тобі видіння.

— Так, — відповіла Аннабет. — Перша звістка від богів за місяць, і від Гери — найменш чуйної богині. І звертається вона до мене, найменш улюбленого напівбога. Вона каже мені, що я дізнаюся, що сталося з Персі, якщо рушу до Великого каньйону і знайду хлопця з одним черевиком. Замість цього я знаходжу вас, а хлопець з одним черевиком — це Джейсон. Жодного сенсу.

— Відбувається щось погане, — погодилася Рейчел.

Вона подивилася на Пайпер, і та відчула палке бажання розповісти про свій сон, зізнатися, що вона знає, що відбувається... принаймні частково. І це погане — лише початок.

— Дівчата, — почала вона. — Я... я маю...

Перш ніж вона встигла продовжити, тіло Рейчел задерев’яніло. Її очі засяяли зеленуватим світлом, і вона схопила Пайпер за плечі.

Пайпер спробувала відійти, але руки Рейчел були як сталеві затиски.

— Звільни мене, — сказала Рейчел. Але це був не її голос. Він ніби належав дорослій жінці, яка знаходилась десь далеко в кінці довгого лункого тунелю. — Звільни мене, Пайпер МакЛін, інакше земля поглине нас. Ти мусиш зробити це до сонцестояння.

Кімната почала обертатися. Аннабет спробувала відтягти Пайпер від Рейчел, але нічого не вийшло. Їх обвив зелений дим, і Пайпер уже не розуміла, чи притомна вона, чи марить. Гігантська статуя богині здійнялася з трону. Нависла над Пайпер. Вп’ялася в неї очима. Рот статуї відкрився. Її подих був наче вкрай міцні парфуми. Вона промовила тим самим лунким голосом:

— Наші вороги заворушилися. Вогняний — тільки один із них. Підкоришся його волі — їхній цар повстане. І тоді на всіх нас чекає загибель. ЗВІЛЬНИ МЕНЕ!

Коліна Пайпер підкосилися, усе поринуло в темряву.