Зниклий герой

XXIII ЛЕО

Хотів би Лео, щоб дракон приземлився не на туалети.

З усіх місць, де можна розбитися, рядок портативних туалетів був найгіршим варіантом. На заводському подвір’ї стояла дюжина пластикових кабінок, і Фестус розчавив їх усі. На щастя, ними довгий час не користувалися, і вибух від аварії перетворив більшість вмісту на попіл. І все ж з-під уламків витікали деякі досить соромітні хімікалії. Лео мусив обережно пересуватись і силуватись не дихати носом. Валив сніг, однак шкіра дракона була настільки гарячою, що парувала. Та Лео це, авжеж, не турбувало.

Після декількох хвилин лазіння по нерухомому тілу Фестуса Лео почав дратуватися. Дракон виглядав цілком непогано. Так, він звалився з неба і приземлився з великим вибухом, та його тіло навіть ніде не зім’ялося. Вогняний шар, вочевидь, утворився від накопичення газів усередині туалетних кабінок, а не від самого дракона. Крила Фестуса були неушкодженими. Здавалось, що нічого не зламано. Не було жодної причини, через яку він міг відключитись.

— Це не моя провина, — пробурчав Лео. — Фестусе, ти виставляєш мене в поганому світлі.

А тоді він відкрив панель керування на голові дракона, і його серце завмерло.

— Ох, Фестусе, якого біса?

Електросхему вкривала крига. Лео міг присягнутися, що вчора з нею все було гаразд. Він так старанно працював, щоб полагодити заіржавілі схеми, але щось спричинило миттєву заморозку всередині голови дракона, де через постійну високу температуру такого статися не могло б. Через кригу електросхема перевантажилась і підпалила контрольний диск. Лео не бачив жодної причини, через яку це могло статися. Авжеж, дракон був старим, але в цьому випадку це нічого не пояснювало.

Він міг замінити дроти. Це було неважко. Але підпалений контрольний диск був у поганому стані. Грецькі літери та малюнки, вирізьблені по краях, які, швидше за все, тримали всю магію, потерлись та почорніли.

Єдина частина, яку Лео не міг замінити, і саме вона була пошкоджена. Знову.

Він почув мамин голос: «Більшість проблем здаються гіршими, ніж вони є насправді, міхо. Не існує нічого невиправного».

Мама могла полагодити будь-що, і все ж Лео був упевнений, що вона ніколи не мала справи з п’ятдесятирічним чарівним металевим драконом.

Стиснувши щелепи, він вирішив, що мусить спробувати. Він не збирається йти пішки крізь хуртовину від Детройту до Чикаго і не збирається залишати друзів у скрутному становищі.

— Гаразд, — пробурмотів він, зчищаючи сніг з плечей. — Дай мені нейлонову щетинну щітку для деталей, нітрилові рукавички і, мабуть, банку того очисного аерозолю.

Пояс виконав прохання. Лео не міг стримати усмішки, коли діставав приладдя. У пояса були обмеження. Вони не давали чогось чарівного на кшталт меча Джейсона чи чогось величезного типу бензопили. Він пробував просити і те, і те. І якщо він за раз просив забагато речей, поясу був потрібен деякий час на відпочинок, перш ніж знову почати працювати. Але все маленьке і просте, таке, що можна знайти в майстерні, — варто було лише попросити.

Він почав чистити головний диск. Поки він працював, дракона, що охолонув, завалювало снігом. Час від часу Лео доводилось перериватися, щоб викликати вогонь і розтопити його, але здебільшого він працював у режимі автопілота — руки мимоволі робили свою справу, тоді як думки блукали.

Лео не міг повірити, що поводився, наче придурок, у палаці Борея. Він мав здогадатись, що родина зимових богів зненавидить його з першого погляду. Син вогняного бога, що влітає на вогнедишному драконі в крижаний пентхаус, — мабуть, не кращий хід. І все ж він почувався невдахою. Доки Джейсон і Пайпер відвідували тронну залу, Лео довелось чекати у вестибюлі з Калом, напівбогом хокею та серйозних травм голови.

«Вогонь — це погано», — сказав йому Кал.

І це все підсумувало. Лео знав, що більше не зможе приховувати правду від друзів. Ще з Табору напівкровок він усе пригадував один рядок з Великого Пророцтва: «Грозі чи полум’ю підкориться світ».

А Лео був вогняним хлопцем, першим з 1666 року, коли згорів Лондон. Якщо він розповість друзям, на що насправді здатен («Агов, чуєте, народе? Я, можливо, знищу світ!»), з якого переляку хтось у таборі буде йому радий? Лео знову доведеться втікати. І хоча він звик до подібного, ця думка його пригнічувала.

А ще Хіона. Чорт забирай, оце дівчина! Лео розумів, що поводився, як повний телепень, але він не міг нічого із собою вдіяти. На годину віддати свій одяг у сервіс чистки, що, до речі, був на висоті. Причесати волосся, чого ніколи легко не вдавалося. І навіть виявити, чого його пояс здатен виробляти м’ятні льодяники, — сподіваючись наблизитися до неї. Але, звісно, усе марно.

Бути відкинутим — його вічна доля. Власними родичами, дитячими будинками... А далі можна й не продовжувати. Навіть у «Школі дикунів» останні декілька тижнів він почувався наче третє колесо, коли Джейсон та Пайпер, його єдині друзі, почали зустрічатися. Він був щасливий за них і все таке, але через це не міг позбавитися відчуття, що він більше їм не потрібний.

Коли Лео дізнався, що весь час перебування Джейсона в школі був ілюзією (таким собі глюком), у глибині душі він радів. Це була можливість почати все спочатку. Та зараз Джейсон і Пайпер знову йшли до того, щоб стати парою, — це було зрозуміло з їхньої поведінки на складі: наче вони хотіли поговорити віч-на-віч, без нього поряд. На що він сподівався? Знову опинився в стані третього зайвого. Хіона всього лише проявила байдужість трохи швидше, ніж інші.

— Досить, Вальдес, — докорив він собі. — Ніхто не почне тобою захоплюватися тільки через те, що ти порожнє місце. Полагодь цього дурнуватого дракона.

Лео так захопився роботою, що не певен був, скільки часу минуло, коли почувся чийсь голос.

— Ти помиляєшся, Лео, — сказав він.

Щітка випала з рук Лео на голову дракона. Він підвівся, але не побачив мовця. А тоді подивився на землю. Сніг та хімічний бруд з туалетів, навіть асфальт — розпливлися, наче перетворюючись на рідину. На площі завширшки в десять футів виокремилися очі, ніс та рот — велетенське обличчя сплячої жінки.

Вона не зовсім розмовляла. Її губи не рухалися. Але голос лунав у Лео в голові так, ніби коливання проходили крізь землю прямісінько до його ніг і відбивались угору через скелет.

«Ти вкрай їм потрібен, — промовила вона. — У деякому сенсі ти — найважливіший з сімох. Як контрольний диск у голові дракона. Без тебе сила решти — ніщо. Вони ніколи не дістануться до мене, ніколи не зупинять. І я цілковито прокинусь».

— Ти, — Лео так сильно тремтів, що гадки не мав, що говорить уголос. Востаннє він чув цей голос, коли йому виповнилося вісім, але це точно була вона: земляна жінка з цеху. — Ти вбила мою матір.

Обличчя заворушилося. Рот утворив сонну усмішку, наче під час приємного сну.

«Ах, але ж Лео. Я теж твоя мати — Перша Мати. Не перешкоджай мені. Відступи зараз. Дозволь моєму сину Порфіріону відродитися і стати царем, і я позбавлю тебе від тягаря. Ти зможеш жити спокійно».

Лео схопив перше, що було під рукою, — сидіння для унітаза — і жбурнув ним у земляне обличчя.

— Дай мені спокій!

Сидіння потонуло в рідкій землі. Сніг та бруд покрилися брижами, і обличчя розчинилося.

Лео втупив очі в землю, чекаючи, поки воно з’явиться знову. Але цього не сталося. Лео хотілося думати, що воно йому примарилося.

А тоді він почув гуркіт з боку заводу — наче два самоскиди врізались одне в одного. Прогримів та затріщав метал, і цей гуркіт розійшовся по всьому подвір’ї. Лео миттю зрозумів, що Джейсон і Пайпер у біді.

«Відступи зараз», — попередив щойно голос.

— Та ба, — буркнув Лео. — Дай-но мені найбільший молот, що в тебе є.

Він сунув руку в пояс і витягнув трифунтову кувалду з двосторонньою головкою розміром із печену картоплю. А потім зістрибнув зі спини дракона й помчався до складу.