Зниклий герой

XV ПАЙПЕР

Пайпер прокинулась і миттю схопила дзеркало. У будиночку Афродіти таких було чимало. Вона підвелась у ліжку, глянула на своє віддзеркалення й застогнала. Вона досі була вродливою.

Минулої ночі, після вогнища, вона все перепробувала. Скуйовдила волосся, змила макіяж, плакала, щоб очі почервоніли. Нічого не допомогло. Волосся знову стало бездоганним. Сам себе наніс чаклунський макіяж. А очі відмовлялися набрякати й наливатися кров’ю.

Вона б перевдяглась, та не було у що. Решта таборян з будиночка Афродіти їй дещо запропонували (хіхікаючи за її спиною, вона була певна), але кожний з нарядів був навіть більш модним та сміховинним, ніж те, що було на ній.

І тепер, після жахливого сну, змін так само не відбулося. Зранку Пайпер зазвичай виглядала як зомбі, але зараз — зачіска, наче в супермоделі, і бездоганна шкіра. Навіть жахливий прищик під носом, що супроводжував її стільки днів, якому вона дала ім’я Боб, і той зник.

Вона заричала в розпачі та скуйовдила пальцями волосся. Марно. Воно тільки відскакувало на старе місце. Виглядала вона наче черокійська барбі.

З протилежного кінця будинку гукнула Дрю:

— Ох, дорогенька, воно не зникне. — Її голос линув з удаваним співчуттям. — Матусине благословення триватиме щонайменше день. Можливо, тиждень, якщо пощастить.

Пайпер стиснула щелепи: «Тиждень?»

Решта дітей Афродіти (приблизно дюжина дівчат і п’ятеро хлопців) самовдоволено посміхались і глузували над її стражданнями. Пайпер знала, що слід удавати байдужість, не дозволяти нікому розгнівати себе. Вона безліч разів мала справу з обмеженими й популярними дітлахами. Але тут усе було інакше. Ці були її братами та сестрами, хоч вона й не мала з ними нічого спільного. Та як узагалі Афродіті вдалось завести стільки дітей майже одного віку?.. Хоча це не її справа. Вона не хоче знати.

— Не хвилюйся, сонечко. — Дрю фарбувала губи яскравою помадою. — Уважаєш, що тобі тут не місце? Ми цілком із тобою згодні. Правду я кажу, Мітчеле?

Один з хлопців здригнувся.

— Е-е, авжеж. Звісно.

— Мм... Гм... — Дрю дістала туш і почала підфарбовувати собі вії. Усі інші мовчки спостерігали. — Ну добре, народе, п’ятнадцять хвилин до сніданку. Будиночок сам у собі не прибереться! А щодо тебе, Мітчеле, гадаю, ти засвоїв урок. Еге ж, солоденький? Отже, почергуєш сьогодні прибиральником, добренько? Покажи Пайпер, як це робиться, бо я маю передчуття, що незабаром і їй доведеться цим займатися — якщо вціліє на своєму завданні. А зараз усі мерщій до роботи! Час мені приймати ванну!

Усі почали метушитися, заправляти постіль та складати одяг, тоді як Дрю загребла косметичку, фен та пензлики й попрямувала до ванної кімнати.

Хтось усередині зойкнув, і назовні вилетіла дівчинка років одинадцяти, наспіх закутана в рушники та з незмитим шампунем на волоссі.

Двері зачинилися, і дівчинка почала плакати. Пара старших таборян почали її втішати й витирати з волосся бульбашки.

— Знущаєтеся? — промовила Пайпер до всіх. — Чому ви дозволяєте Дрю поводитися із собою таким чином?

Декілька дітлахів збентежено зиркнули на Пайпер так, наче були згодні, проте нічого не відповіли.

Таборяни продовжили працювати, хоч Пайпер і не розуміла, навіщо прибирати в будиночку, що так нагадував ляльковий. Рожеві стіни та білі віконні рами, пастельних тонів занавіски (блакитні та зелені), що, звісно, відповідали кольору простирадл та пір’яних подушок на всіх ліжках.

Хлопцям належав окремий рядок ліжок, відділений завісою, але їх частина будинку виглядала так само чисто й охайно, як у дівчат. У цьому відчувалося щось неприродне. Кожний таборянин мав дерев’яну похідну скриню біля підніжжя ліжка, підписану фарбою, і Пайпер припустила, що одяг у кожній скрині був охайно складений та впорядкований за кольорами. Єдиною крихтою прояву свободи було те, як мешканці прикрасили особистий простір біля ліжка. В усіх були прикріплені різні плакати з тими знаменитостями, що їм здавалися найбільш привабливими. У декого були ще й особисті світлини, однак здебільшого висіли актори, співаки і таке інше.

Пайпер сподівалася, що не побачить «ту саму афішу». Минув майже рік після виходу фільму, і вже, напевно, кожний мав розірвати той старий плакат і прикріпити щось нове. Однак дива не сталося. Вона помітила один, на стіні поруч із прикомірком, у центрі колажу з відомими серцеїдами.

Заголовок був кислотно-червоним: «Цар Спарти». Нижче афіша зображувала головного героя від колін — його оголену до пояса засмаглу шкіру, чітко окреслені грудні м’язи та шість кубиків пресу. Він був убраний лише в грецький військовий кілт та багряну накидку, а в руці тримав меч. Здавалося, його щойно натерли маслом. Коротке чорне волосся блищало, а суворим обличчям збігали цівки поту. Сумні темні очі дивились просто в об’єктив, наче мовляли: «Я вб’ю ваших чоловіків та одружусь із вашими жінками! Ха-ха!»

Найжахливіша афіша всіх часів. Пайпер з татом довго над нею сміялися, коли вперше побачили. А потім ця стрічка зібрала до біса багато грошей. Афіша була всюди. Вона переслідувала Пайпер у школі, на вулиці і в інтернеті. Вона стала «тією самою» афішею: найбільш ніяковою річчю в її житті. Авжеж, на ній був зображений її батько.

Пайпер відвернулася, щоб ніхто не подумав, що вона витріщається на афішу. Можливо, коли всі підуть снідати, вона розірве її, і ніхто нічого не помітить.

Дівчина спробувала зайняти себе, та в неї не було одягу, щоб його складати. Вона поправила ліжко й помітила, що зверху лежала та ковдра, яку Джейсон накинув їй на плечі минулого вечора. Вона взяла її та піднесла до обличчя. На жаль, від неї пахло димом, а не Джейсоном. Він був єдиним, хто поводився з нею щиро після визнання. Так, наче його цікавили її відчуття, а не тільки дурнуватий новий одяг. Лишенько, як їй кортіло його поцілувати, але він так знітився в її присутності, майже перелякався. Та хіба вона могла його звинувачувати? Вона тоді світилася рожевим кольором.

— Перепрошую, — почувся голос біля її ніг. Хлопець-прибиральник, Мітчел, повзав на всіх чотирьох, підбираючи обгортки від шоколадок та пожмакані записки з-під ліжок. Вочевидь, діти з будиночка Афродіти не були такими вже й стовідсотковими фанатиками чистоти.

Вона забралася з його шляху.

— Що ти накоїв, що так розлютив Дрю?

Він зиркнув на двері до ванної кімнати, щоб переконатися, що вони досі зачинені.

— Минулого вечора, після того, як тебе визнали, я сказав, що з тобою, може, не так усе й погано.

Не те щоб це був комплімент, однак Пайпер була приголомшена. Хлопчина з будиночка Афродіти дійсно став на її бік?

— Дякую, — промовила вона.

Мітчел знизав плечима.

— Авжеж, на здоров’ячко. Бач, до чого це призвело. Проте, як би там не було, ласкаво просимо до Десятого Будиночка.

Дівчина з білявими косами й брекетами підбігла до Пайпер з гіркою одягу в руках. Вона скрадливо озиралась на всі боки, наче несла радіоактивні речовини.

— Я тобі дещо принесла, — прошепотіла вона.

— Пайпер, познайомся із Лейсі, — мовив Мітчел, який продовжував повзати по підлозі.

— Привіт, — захекано промовила Лейсі. — Ти можеш перевдягтися. Благословення тобі не перешкодить. А це, як бачиш, рюкзак, пайки, амброзія і нектар для надзвичайних обставин, пара джинсів, декілька змінних футболок і тепла куртка. У чоботах, може, буде не дуже комфортно. Але... ну... ми склалися всі потроху. Щасти на завданні!

Лейсі кинула речі на постіль і хотіла піти геть, та Пайпер схопила її за руку.

— Стривай. Дай хоч подякувати! Чому ти квапишся? Лейсі виглядала так, наче от-от вибухне від переляку.

— Ох, ну...

— Дрю може дізнатися, — пояснив Мітчел.

— Я буду змушена носити ганебні черевики! — Лейсі аж глитнула.

— Що-що? — запитала Пайпер.

Одночасно Лейсі та Мітчел вказали на чорну полицю, що, наче вівтар, висіла в куті кімнати. На ній лежала пара страшненьких ортопедичних медсестринських черевиків, яскраво білих із товстою підошвою.

— Одного разу мені довелося носити їх тиждень, — заскиглила Лейсі. — Вони ні до чого не пасують!

— А існують і гірші покарання, — застеріг Мітчел. — Бач, Дрю здатна заговорювати людей. Не в багатьох дітей Афродіти є така сила, однак якщо вона добре постарається, то може змусити тебе робити щось неприємне. Окрім тебе, Пайпер, я вже тривалий час не бачив нікого, хто зміг би проти неї встояти.

— Заговорювати... — Пайпер пригадала минулий вечір, як натовп біля вогнища схилявся то до неї, то до Дрю. — Тобто словами вмовити когось зробити щось. Або... дати тобі щось. Наприклад, авто?

— Ох, не підкидуй Дрю ідей! — охнула Лейсі.

— Проте так, — сказав Мітчел. — Вона таке може.

— То от чому вона староста? — промовила Пайпер. — Вона всіх вас переконала?

Мітчел дістав огидний кусень жуйки з-під ліжка Пайпер.

— Ні, вона успадкувала посаду після того, як Сілена Боргард загинула на війні. Дрю була другою за віком. Найстарший таборянин автоматично отримує посаду, хіба що хтось прожив тут більше років чи виконав більше завдань і хоче кинути виклик. У такому випадку — двобій, але такого майже ніколи не трапляється. У всякому разі ми застрягли з Дрю в ролі ватажка з серпня. Вона вирішила зробити деякі, гм, зміни в житті будиночка.

— Атож, вирішила! — Зненацька з’явилася Дрю і схилилася над ліжком. Лейсі пискнула, наче морська свинка, і спробувала втекти, але Дрю спинила її, ухопивши за руку. Вона зиркнула вниз на Мітчела.

— Ти, здається, пропустив сміття, дорогенький! Зробив би ти краще ще один обхід.

Пайпер глянула на ванну кімнату й побачила, що Дрю розкидала по підлозі все, що було в сміттєвому кошику, — дещо навіть огидне.

Мітчел підвівся на ноги. Він зміряв Дрю таким поглядом, наче збирався її гепнути (Пайпер би заплатила гроші, щоб на це подивитись), однак зрештою буркнув:

— Добре.

Дрю посміхнулася.

— Бачиш, Пайпер, сонечко, у нас тут чудовий будиночок. Чудова родина! Хоча щодо Сілени Боргард... ти могла б повчитися її прикладу. Вона таємно передавала інформацію Кроносу під час Битви Титанів, допомагаючи ворогу.

Дрю посміхнулася, уся така мила й невинна, зі своїм блискучо-рожевим макіяжем, об’ємним волоссям та духмяністю мускатного горіха. Вона виглядала, як будь- яка популярна дівчина підліткового віку будь-якої середньої школи. Очі були холодними, наче сталь. Пайпер здавалося, що Дрю дивиться їй просто в душу, витягуючи назовні всі таємниці.

«Допомагаючи ворогу».

— Ох, про це не говорять у жодному з решти будиночків, — повідомила Дрю. — Поводяться так, наче Сілена Боргард була героїнею.

— Вона поклала своє життя, щоб усе виправити, — буркнув Мітчел. — Вона була героїнею.

— Гм... — мовила Дрю. — Ще один день прибирання, Мітчеле! І все ж, що б там не було, Сілена забула, для чого потрібен цей будиночок. Ми утворюємо гарненькі пари в таборі. А потім руйнуємо все вщент і починаємо спочатку! Це ж найліпша розвага в житті. Ми не втручаємось у жодні інші справи на кшталт війн і завдань. Я, звісно, не була на жодному завданні. Це марнування часу!

Лейсі боязко здійняла руку.

— Але ж учора ввечері ти сказала, що хочеш піти на...

Дрю глянула на неї, і голос Лейсі стихнув.

— На завдання, — продовжила Дрю. — Ми, безумовно, не потребуємо того, щоб наш імідж заплямовували якісь шпигуни, чи не так, Пайпер?

Пайпер хотіла відповісти, але не могла. Не було ж жодної можливості, щоб Дрю знала про її сни чи про викрадення тата?

— Так прикро, що тебе не буде поряд, — зітхнула Дрю. — Проте, якщо ти вцілієш після свого завданнячка, не турбуйся, я знайду тобі когось у пару. Можливо, когось із цих неотесаних хлопців Гефеста. Або Кловіса? Він досить відразливий. — Дрю поглянула на неї із сумішшю співчуття й огиди. — Чесно кажучи, не думала, що для Афродіти можливо мати таку потворну дитину, однак... хто був твоїм батьком? Якийсь мутант, чи...

— Трістан МакЛін, — огризнулась Пайпер.

Щойно вона це сказала, то зненавиділа себе. Вона ніколи, ніколи не використовувала карту «відомий батько». Але Дрю розгнівала її.

— Мій тато — Трістан МакЛін.

Ошелешена тиша якусь мить її тішила, однак Пайпер було соромно за себе. Усі повернулись і витріщились на «ту саму афішу», де її батько хизується м’язами на весь світ.

— О боже мій! — скрикнула половина з дівчат.

— Чарівно! — промовив якийсь хлопчина. — Чувак з мечем, який убив іншого чувака в кіно?

— Він такий привабливий, як на старого, — промовила якась дівчина, а потім зашарілася. — Тобто перепрошую. Знаю, що він твій тато. Це так дивно!

— Це дивно, атож, — погодилась Пайпер.

— А ти зможеш дістати мені автограф? — запитала інша дівчина.

Пайпер видавила усмішку. Вона не могла сказати: «Якщо мій батько вціліє...»

— Авжеж, неодмінно, — спромоглася вона.

Дівчина заверещала від захоплення, і до Пайпер поспішили інші підлітки, ставлячи безліч запитань водночас:

— Ти колись була на зйомках?

— Ти мешкаєш у маєтку?

— Ти обідаєш із кінозірками?

— Ти пройшла обряд посвячення?

Це запитання застало Пайпер зненацька.

— Обряд чого? — перепитала вона.

Дівчата та хлопці захіхікали і почали пхати одне одного, наче це була якась непристойна тема.

— Обряд посвячення для дитини Афродіти, — пояснив один з них. — Змушуєш когось закохатись у себе. А потім розбиваєш йому серце. Кидаєш його. Щойно ти це зробиш, доведеш, що гідна Афродіти.

Пайпер витріщилася на них, намагаючись зрозуміти, чи вони жартують.

— Розбити комусь серце навмисно? Це жахливо!

Усі виглядали ошелешеними.

— Чого це? — запитав один хлопець.

— О боже мій! — сказала одна дівчина. — Закладаюсь, що Афродіта розбила серце твоєму татові! Закладаюсь, що він ніколи більше нікого не кохав, еге ж? Це так романтично! Коли ти пройдеш свій обряд посвячення, ти можеш стати точнісінько такою, як матуся!

— Нізащо! — заволала Пайпер, трохи голосніше, ніж збиралась. Інші діти позадкували. — Я не збираюсь нікому розбивати серце лише через якийсь дурнуватий обряд посвячення!

І це, звісно, дало Дрю змогу опанувати себе.

— Чудово, от ви й маєте! — втрутилась вона. — Сілена сказала те саме. Порушила звичай, закохалась у цього Бекендорфа і залишилася закоханою. Якщо цікава моя думка, саме через це все і скінчилось так трагічно для неї.

— Неправда! — пискнула Лейсі, але Дрю змірила її поглядом, і та заховалася серед інших.

— Певно, це має значення, — продовжила Дрю, — бо, Пайпер, сонечко, ти однаково не змогла б нікому розбити серце. А ця нісенітниця про те, що твій батько Трістан МакЛін, — це таке жебрання уваги.

Декілька дітей сумнівно кліпнули.

— Тобто він не її батько? — запитав хтось.

— Благаю. — Дрю закотила очі. — А зараз час снідати, народе. До того ж Пайпер потрібно починати своє завданнячко. Тож вирядіть її та випровадьте звідси геть!

Дрю розштовхала натовп, і всі заворушилися. Вона називала їх «сонечками» і «дорогенькими», але її тон давав чітко зрозуміти, що вона чекає підкорення. Мітчел та Лейсі допомогли Пайпер скласти речі. Вони навіть охороняли ванну кімнату, коли та зайшла всередину, щоб перевдягнутись у доречніший дорожній одяг. Поношені речі не були модними, дякувати богові: звичайні потерті джинси, футболка, зручна зимова куртка та похідні чоботи, що були їй в міру. Свій кинджал Катоптріс вона закріпила на ремені.

Коли Пайпер вийшла з ванної кімнати, то знову почувалася нормальною людиною. Інші таборяни стояли біля своїх ліжок, тоді як Дрю ходила навколо та все оглядала. Пайпер повернулась до Мітчела та Лейсі й лише губами промовила: «Дякую». Мітчел похмуро кивнув. Лейсі, усміхнувшись, заблищала всіма своїми брекетами. Пайпер сумнівалась, що Дрю коли-небудь хоч за щось їм дякувала. А ще вона помітила, що афішу з царем Спарти зім’яли та жбурнули в сміття. Наказ Дрю, без сумнівів. І хоча Пайпер нещодавно сама хотіла це зробити, зараз її це дратувало.

Побачивши її, Дрю знущально поплескала.

— Дуже гарно! Наша маленька мандрівниця знову вдягнена у звичне сміття. А тепер геть звідси! Не обов’язково з нами снідати. Щасти з... чимось. Бувай!

Пайпер підняла рюкзак на плече. Вона відчувала, що всі очі супроводжують її до дверей. Дівчина могла просто піти й забути про все це. Це було б так просто. Яке їй діло до цього будиночка, до цих обмежених дітей?

Тільки-от деякі з них спробували їй допомогти. Деякі навіть заступилися перед Дрю.

Біля дверей Пайпер розвернулася.

— Чуєте, усім вам зовсім не обов’язково слухатися наказів Дрю.

Інші діти засмикалися. Дехто глянув на Дрю, але та, здавалось, була занадто ошелешеною, щоб відповісти.

— Е-е... — спромігся один з них, — вона наша староста.

— Вона — деспот, — виправила Пайпер. — Ви здатні думати самотужки. Діти Афродіти заслуговують на щось більше, ніж це.

— Більше ніж це, — повторив один з дітлахів.

— Думати самотужки, — пробурмотів другий.

— Народе! — заверещала Дрю. — Не будьте тупими! Вона заговорює вас!

— Ні, — промовила Пайпер. — Я лише кажу правду.

Принаймні Пайпер здавалося, що в цьому річ. Вона не зовсім розуміла, як працюють ці заговори, однак їй не здавалось, що вона вкладає у свої слова якусь особливу силу. Їй не хотілось перемагати в суперечці, обманюючи когось. Це б робило її не ліпшою за Дрю. Пайпер усього лише говорила від щирого серця. До того ж, навіть коли б вона спробувала їх усіх заговорити, це не спрацювало б з тими, хто також на це здатний, на кшталт Дрю, так вона вважала.

Дрю глумливо вимовила:

— Може, ти й маєш трохи сили, пані кінозірко. Але ти нічогісінько не знаєш про Афродіту. Може, у тебе є чудові думки? Тоді яким має бути цей будиночок? Розкажи їм. А тоді, можливо, я розповім їм щось про тебе, га?

Пайпер хотіла зробити зворотний випад, та її лють обернулась на паніку. Вона була ворожою шпигункою, точнісінько як Сілена Боргард. Зрадниця від Афродіти. Дрю про це знала чи просто блефувала? Під лютим поглядом Дрю її впевненість починала руйнуватися.

— Не таким, — спромоглася Пайпер. — Афродіта не така.

Тоді вона відвернулась і вилетіла геть, перш ніж усі встигли помітити, що вона зашарілася.

Позаду неї реготала Дрю.

— Не таким? Ви це чули, народе? Та вона й уявлення не має!

Пайпер пообіцяла собі, що ніколи в житті не повернеться до цього будиночка. Вона покліпала очима, щоб здихатись сліз, і помчала крізь галявину, без жодного уявлення, куди саме... доки не побачила дракона, що стрімголов спускався з небес.