Зниклий герой

XLVII ЛЕО

Керувати гелікоптером? Авжеж, чому б ні? Цього тижня Лео робив і божевільніші речі.

Коли вони летіли над містом Річмонд, сонце почало сідати. Лео не вірилось, що день минув так швидко. Він знов упевнився, що ніщо не змушує час летіти швидше за синдром порушення уваги і хорошу бійку на смерть.

Пілотуючи гелікоптер, він то почувався впевнено, то панікував. Якщо він про це не думав, то виявлялося, що він мимоволі смикає правильні перемикачі, слідкує за висотоміром, повільно тягне за ручку управління і летить прямо. Якщо він дозволяв собі думати, що робить, то починав панікувати. Він уявляв тітку Розу, що горланить на нього іспанською, мовляв, що він малолітній псих, який зараз розіб’ється і згорить. Частково він припускав, що вона має рацію.

— Усе гаразд? — запитала Пайпер з місця другого пілота. Вона здавалась більш знервованою, ніж Лео, тож він зробив натягнуто-хоробрий вираз обличчя.

— Краще й бути не може, — сказав він. — То що це за «Будинок Вовка»?

Джейсон нахилився між двох сидінь.

— Занедбаний маєток у долині Сонома. Його збудував напівбог — Джек Лондон.

Лео не міг визначити це ім’я.

— Актор?

— Письменник, — сказала Пайпер. — Усілякі пригоди, так? «Поклик предків»? «Біле ікло»?

— Еге, — відповів Джейсон. — Він був сином Меркурія... тобто Гермеса. Шукач пригод, подорожував світом. Деякий час навіть був волоцюгою. А потім заробив статок письменництвом. Придбав велике ранчо в провінції та вирішив побудувати величезний маєток — «Будинок Вовка».

— Названий так, тому що він писав про вовків? — припустив Лео.

— Частково, — відповів Джейсон. — Але місцеперебування і причина, чому він писав про вовків, — прозорий натяк на його особистий досвід. В історії його життя багато невідомого — як він народився, ким був його батько, чому він так багато мандрував — речі, які можна пояснити тільки якщо знаєш, що він був напівбогом.

Під ними промайнула затока, а гелікоптер полетів далі на північ. Попереду, скільки сягало око, тягнулись жовті пагорби.

— То Джек Лондон ходив у Табір напівкровок, — припустив Лео.

— Ні, — сказав Джейсон. — Ні, не ходив.

— Друзяко, у мене дах їде від твоїх таємничих балачок. Ти пам’ятаєш своє минуле чи ні?

— Частинами, — відповів Джейсон. — Тільки частинами. Жодна з них неприємна. «Будинок Вовка» розташовується на священній землі. Там Лондон почав свій шлях дитиною — там він з’ясував, що є напівбогом. Тому він туди повернувся. Думав, що зможе там жити, привласнити ту землю, але вона не була призначена для нього. «Будинок Вовка» був проклятий. Він згорів за тиждень до того, як Лондон і його дружина мали вселитись. Декілька років по тому Лондон помер, а його прах поховали на території маєтку.

— Отже, — сказала Пайпер, — звідки ти все це знаєш?

— Я так само почав свій шлях там, — сказав Джейсон. — Це могутнє місце для напівбогів, небезпечне місце. Якщо Гея заволодіє ним, використає його силу, щоб поховати Геру під час сонцестояння, і відродить Порфіріона — цього їй може виявитись достатньо, щоб повністю пробудитися.

Лео тримав руку на важелі керування, спрямовуючи гелікоптер на північ на повній швидкості. Попереду псувалася погода — точнісінько в тому місці, куди вони прямували, була темна пляма, схожа на пасмо хмар або бурю.

Тато Пайпер назвав його героєм. Та і Лео не міг повірити в те, через що пройшов, — бійку із циклопами, знешкодження вибухових дверних дзвінків, перемогу над шестирукими ограми за допомогою будівельного обладнання. Здавалось, що все це трапилось із іншою людиною. Він був просто Лео Вальдесом, осиротілим малим із Х’юстона. Він провів життя у втечах і частково досі хотів тікати. Чим він думав, коли вирішив летіти до проклятого маєтку на битву з черговими лихими чудовиськами?

У голові пролунав мамин голос: «Не існує нічого невиправного».

«Окрім тієї обставини, що тебе не повернути», — подумав Лео.

Возз’єднання Пайпер з її татом було останньою краплею. Навіть якщо він вціліє на цьому завданні і врятує Геру, на нього не чекають щасливі обійми. Він не повернеться до люблячої родини. Не побачить маму.

Гелікоптер здригнувся. Скрипнув метал, і Лео здалось, що він почув постукування азбукою Морзе: «Не кінець. Не кінець».

Він вирівняв гелікоптер, і скрипи припинились. Просто здалось. Він не може жити спогадами про маму або тією думкою, що засіла в його голові: якщо Гея повертає душі з підземного світу, чому він не може отримати з цього якусь користь? Від таких думок може поїхати дах. Йому є чим зайнятися.

Він дозволив інстинктам узяти гору над собою — точнісінько як у керуванні гелікоптером. Якщо він забагато думав про завдання або про те, що може трапитись, він панікував. Хитрість була в тому, щоб не думати — просто пережити це.

— Прибуваємо за тридцять хвилин, — сказав він друзям, хоча й не уявляв, звідки це знає. — Якщо бажаєте відпочити, зараз саме час.

Джейсон пристебнувся на задньому сидінні гелікоптера і майже одразу заснув. Пайпер і Лео не спали.

Після декількох хвилин незручної тиші Лео промовив:

— З твоїм татом усе буде добре, чуєш? Ніхто не стане його чіпати, поки цей скажений сатир поряд.

Пайпер підвела очі, і Лео вразило, як сильно вона змінилася. Не тільки зовнішньо. Її присутність відчувалася сильніше. Здавалося, що вона більш... тут. У «Школі дикунів» Пайпер провела семестр, намагаючись бути невидимою, ховаючись на задніх рядках класу, на останніх сидіннях в автобусі, у кутку їдальні, якомога далі від галасливих підлітків. Зараз її неможливо було не помітити. Не мало значення, у що вона була вдягнена, — її потрібно було бачити.

— Тато, — промовила вона з відсутнім поглядом. — Еге ж, знаю. Я думала про Джейсона. Я хвилююся через нього.

Лео кивнув. Що більше вони наближалися до темного скупчення хмар, то більше він хвилювався, так само як і вона.

— Він починає пригадувати. Це, мабуть, повинно трохи нервувати.

Гелікоптер здригнувся від зміни вітру, і серце Лео ледве не вистрибнуло з грудей. Він лайнувся і вирівняв вертоліт.

Пайпер видала знервований смішок.

— Довіритися тобі, кажеш?

— О, замовкни вже.

Він усміхнувся до неї, і на мить здалось, наче Лео просто спокійно відпочиває з другом.

І тоді вони влетіли в грозові хмари.