Зниклий герой

XXIX ЛЕО

Лео не припиняв озиратись. Якась його частина все ще очікувала побачити розлючених драконів та летючу колісницю з волаючою продавчинею-чаклункою, що кидається зіллями, але переслідувачі не з’являлися.

Він скерував дракона на південний захід. З часом дим від палаючого універмагу розплився вдалечині, але зітхнути з полегшенням Лео зміг, лише коли засніжені поля змінили чиказьке передмістя і почало сходити сонце.

— Молодець, Фестусе. — Він поплескав дракона по металевій шкірі. — Це було неперевершено.

Дракон здригнувся. У його шиї ляснули і клацнули шестерні.

Лео насупився. Не до вподоби йому цей шум. Може, знову підводить контрольний диск — тільки не це, дай Боже, це щось незначне. Щось таке, що він здатен полагодити.

— Я відрегулюю тебе на наступній зупинці, — пообіцяв Лео. — Ти заробив трохи мастила з табаско.

Фестус зашумів зубами, та навіть це вийшло якось мляво. Він летів зі стабільною швидкістю, величезні крила намагалися зловити вітер, але ноша була заважкою. Дві клітки в лапах і три людини на спині — що більше Лео про це думав, то більше хвилювався. Навіть у металевого дракона є обмеження.

— Лео. — Пайпер доторкнулась до його плеча. — Ти добре почуваєшся?

— Еге... непогано, як на зомбі, якому промили мозок, — він сподівався, що його збентеження не помічають. — Дякую, що врятувала нас там, королево краси. Якби ти не звільнила мене від тих чарів...

— Не переймайся через це, — сказала Пайпер.

Але Лео дуже переймався. Він жахливо почувався через те, як легко Медея нацькувала його проти кращого друга. І ті почуття — образа на те, що Джейсон завжди був у центрі уваги і начебто не дуже й потребував Лео, — з’явилися не на порожньому місці. Інколи він справді це відчував — чим зовсім не пишався.

Та більш за все йому не давало спокою те, що він дізнався про маму. У Підземному царстві Медея побачила майбутнє. І через це її покровителька, жінка в чорних земляних одежах, дісталась до того цеху сім років тому, щоб налякати малого хлопчика і зруйнувати йому життя. Ось через що померла його мати — через те, що одного дня може зробити Лео. Отже, навіть якщо справа не в його вогняних здібностях, винним у маминій смерті якоюсь мірою все одно залишається він.

Коли вони залишили Медею в тому універмазі, Лео стало аж занадто приємно. Він сподівався, що вона не вибереться і повернеться точнісінько на Поля покарання, де їй і місце. І цими почуттями він не пишався так само.

І якщо душі повертаються з Підземного царства... чи є якась можливість повернути назад маму?

Він намагався відкинути геть ці думки. Теж мені Франкенштейн. Це неприродно. Неправильно. Медею, може, й повернули до життя, та навряд вона цілком була людиною, із цими шиплячими нігтями та сяючою головою і всім іншим.

Ні, мами більше немає. Якщо він вважатиме інакше, то в нього просто поїде дах. І все ж, ці думки ніяк не полишали Лео, лунаючи в голові голосом Медеї.

— Незабаром нам доведеться спуститися, — попередив він друзів. — За пару годин, щоб упевнитись, що Медея нас не переслідує. Не думаю, що Фестус зможе пролетіти більше.

— Гаразд, — погодилась Пайпер. — До того ж тренер Хедж, мабуть, не проти вийти з клітки. Та ось тільки куди ми прямуємо?

— До затоки Сан-Франциско, — припустив Лео. Спогади про універмаг були нечіткими, але, здавалось, він щось таке чув. — Медея щось говорила про Окленд?

Пайпер так довго не відповідала, що він задумався, чи не сказав чогось недоречного.

— Тато Пайпер, — утрутився Джейсон. — Щось трапилось із твоїм татом, так? Його заманили в якусь пастку.

Пайпер важко зітхнула.

— Слухайте, Медея говорила, що ви обидва помрете в затоці. І до того ж... навіть якщо ми туди дістанемось, затока Сан-Франциско величезна! Спочатку нам треба знайти Еола і здихатись від грозових духів. Борей говорив, що Еол — єдиний, хто може нам підказати, куди саме прямувати.

Лео рохнув.

— То як ми знайдемо Еола?

Джейсон нахилився вперед.

— Тобто ти цього не бачиш? — він указав уперед, але Лео нічого не побачив, окрім хмар та вогнів декількох міст, що сяяли в сутінках.

— Що? — запитав він.

— Оце... що б це не було, — сказав Джейсон. — У повітрі.

Лео озирнувся. Пайпер мала такий самий розгублений вигляд, як і він.

— Гаразд, — сказав Лео. — Можна конкретніше щодо того «що б це не було»?

— Наче слід від літака, — відповів Джейсон. — Окрім того, що воно сяє. Дуже мляве, але воно, безперечно, там є. Ми летіли за ним від Чикаго, тож я вирішив, що ти його бачиш.

Лео похитав головою.

— Можливо, Фестус його відчуває. Гадаєш, його Еол зробив?

— Ну, це чарівний вітряний слід, — сказав Джейсон. — Еол — вітряний бог. Гадаю, він знає, що в нас в’язні для нього. І вказує нам, куди летіти.

— Або це ще одна пастка, — промовила Пайпер.

Її тон занепокоїв Лео. Вона була не просто збентеженою. Вона здавалась пригніченою, навіть у відчаї, наче їх долю вже визначено і винна в цьому вона.

— Пайпс, усе гаразд? — запитав він.

— Не називай мене так.

— Добре, гаразд. Тобі завжди не подобаються імена, які я тобі вигадую. Але якщо твій тато в небезпеці і ми можемо допомогти...

Вона притулилась спиною до Джейсона і заплющила очі.

«Ну добре, — подумав Лео, — досить чіткий знак, що вона не хоче розмовляти».

Якийсь час вони пролетіли мовчки. Фестус начебто знав, куди летіти. Він тримався напрямку, обережно повертаючи на південний захід і, хотілося сподіватися, до фортеці Еола. Візит до ще одного вітряного бога, нова божевільна пригода — о, так. Лео не міг дочекатися.

У голові було занадто багато думок, щоб заснути, та, оскільки небезпека вже минула, його тіло вирішило інакше. Сил ні на що не залишилося. Від монотонного биття драконових крил важчали повіки. Він почав клювати носом.

— Подрімай трошки, — сказав Джейсон. — Усе гаразд. Передай мені віжки.

— Та пусте, зі мною все гаразд...

— Лео, ти не машина. До того ж тільки я бачу цей слід. Я подбаю про те, щоб ми не заблукали.

Очі Лео почали мимоволі заплющуватися.

— Ну добре. Можливо, лише...

Він не закінчив речення і звалився на теплу шию дракона.

Уві сні він почув уривчастий голос, наче зі зламаного радіо:

— Альо? Ця штука працює?

В очах прояснилось... начебто. Усе було туманним і сірим. Подекуди з’являлись смужки з інтерференцією. Він ще ніколи не бачив снів з поганим зв’язком.

Він, здавалось, знаходився в майстерні. Краєм ока він помітив циркулярні станки, металеві планки та клітки з інструментами. В одній зі стін весело палало горно.

Це не табірна кузня — занадто велика. Не «Бункер 9» — набагато тепліша і більш затишна, і, очевидно, не занедбана.

А потім Лео усвідомив, що щось перешкоджає його зору — щось величезне й волохате, і так близько, що йому довелося скосити очі, аби роздивитись. Виявилось, що це величезна потворна фізіономія.

— Матінко рідна! — вискнув він.

Пика посунулася назад і стала чіткішою. На Лео витріщався бородатий чолов’яга в замурзаному синьому робочому комбінезоні. Грубе обличчя вкривали рубці, наче його покусав бджолиний рій або проволочили по гравію. Можливо, і те, і те.

— Гм! — сказав чолов’яга. — Швидше батько, хлопче! Гадав, ти здатен відрізнити одне від другого.

Лео кліпнув.

— Гефест?

Уперше в житті опинившись у присутності батька, Лео мав би втратити дар мови, чи затремтіти від розчулення, чи ще щось таке. Однак після всього, через що він пройшов за останні декілька днів, після циклопів, чаклунки і обличчя в туалетному бруді усе, що відчув Лео, — це спалах люті.

— І от зараз ти вирішив з’явитися? — випалив він. — Після п’ятнадцяти років? Неймовірний з тебе батько, Хутроликий. І якого біса ти встромляєш свого потворного носа в мої сни?

Бог здійняв брову. У бороді спалахнула маленька іскра. А потім він закинув голову назад і голосно розсміявся, від чого на столі загуркотіли інструменти.

— Розмовляєш точнісінько як твоя мама, — сказав Гефест. — Я сумую за Есперансою.

— Вона вже сім років як померла, — голос Лео затремтів. — Хоча несхоже, щоб тобі було діло до цього.

— Але мені є діло, синку. До вас обох.

— Еге. От чому я ніколи тебе не бачив до сьогодні.

Бог видав лункий гортанний звук, але виглядав радше зніяковілим, ніж розлюченим. Він витяг крихітний моторчик із кишені та почав розгублено гратися з поршнями — точнісінько як робив Лео, коли хвилювався.

— Я невправний з дітьми, — зізнався бог. — Чи з людьми. Ну, з будь-якими органічними формами життя, якщо чесно. Я думав заговорити до тебе на похороні твоєї мами. І ще раз, коли ти був у п’ятому класі... той науковий проект, над яким ти працював, парове стріляюче курча. Вражаюче.

— Ти це бачив?

Гефест тицьнув на найближчий робочий стіл з блискучим бронзовим дзеркалом, де було туманне зображення Лео, який спав на спині дракона.

— Це що, я? — запитав Лео. — Ну... тобто я зараз, котрий бачить цей сон... у якому я дивлюсь, як бачу сон?

Гефест почухав бороду.

— Щось ти мене заплутав. Але так — це ти. Я завжди за тобою наглядаю, Лео. Але говорити з тобою, це, е-е... інше.

— Ти боїшся, — сказав Лео.

— Втулки та шестірні! — закричав бог. — Авжеж ні!

— Еге ж, ти боїшся. — Але злість Лео згаснула. Він роками думав, що скаже татові, якщо вони зустрінуться, — як влаштує йому прочуханку за те, що той уникав батьківських обов’язків. Та зараз, дивлячись на бронзове дзеркало, Лео уявив, як тато роками слідкував за його зростанням, навіть за його дурнуватими дослідами.

Можливо, Гефест і був козлом, однак Лео в якомусь сенсі розумів, що той відчуває. Лео знав, як це — тікати від людей, серед яких ти чужий. Знав, як це — ховатись у майстерні замість того, щоб мати справу з органічними формами життя.

— Отже, — буркнув Лео. — Ти спостерігаєш за всіма своїми дітьми? У таборі їх типу дванадцять. Як тобі взагалі... Та нехай. Не хочу знати.

Гефест, напевно, зашарівся, однак його обличчя було таким побитим, що важко було визначити емоції.

— Боги не такі, як смертні, хлопче! Ми здатні перебувати у багатьох місцях водночас — де б нас не закликали люди, де б не була потрібною сфера нашого впливу. Насправді наша сутність лише інколи цілком перебуває в одному місці — наша істинна форма. Вона небезпечна, достатньо могутня, щоб смертний помер від одного погляду. Отже, так... багато дітей. Додай до цього наші різні подоби, грецькі і римські. — Пальці бога застигли на його двигунчику. — Ну, словом, бути богом важко. І так, я намагаюсь наглядати за всіма моїми дітьми, але за тобою особливо.

Лео був майже певен, що Гефест щойно ледве не проговорився і не виказав щось важливе, але що саме, він гадки не мав.

— Чому ти зв’язався зі мною зараз? — запитав Лео. — Я гадав, що боги змовкли.

— Змовкли, — пробурчав Гефест. — Наказ Зевса дуже дивний, навіть для нього. Він заблокував усі видіння, сни і повідомлення через Іриду з Олімпу та до нього. Гермес розсиджується без діла і божеволіє від нудьги, бо не може доставляти пошту. На щастя, я залишив старе піратське обладнання.

Гефест погладив машину на столі. Це було якесь поєднання супутникової тарілки, шестициліндрового двигуна та кавоварки. Щоразу, коли Гефест торкався машини, сон Лео мерехтів і змінював колір.

— Користувався ним під час Холодної війни, — з любов'ю промовив бог. — Бéзкoштoвнe радіо «Гефест». Оце були часи. Головним чином я тримаю його для кабельного телебачення або для створення вірусних відео- роликів...

— Вірусних відеороликів?

— Але зараз воно знову стало в пригоді. Якщо Зевс дізнається, що я з тобою зв’язувався, мені несолодко прийдеться.

— Чому Зевс поводиться, як козел?

— Гм. Його в цьому не перевершити, хлопче. — Гефест називав його сухо «хлопцем» так, наче Лео був якоюсь набридливою деталлю — додатковою шайбою, можливо, у якої не було чіткого призначення, але Гефест не хотів її викидати через страх, що колись вона йому знадобиться.

Не дуже це зігрівало серце. Однак Лео непевен був, що хоче, щоб його називали «сином». Бо й він не був готовий називати цього великого дивакуватого чолов’ягу «татом».

— Гадаю, це друга Війна Титанів, — промовив Гефест. — Вона вивела Зевса з рівноваги. Ми, боги, були... ну, присоромлені. Не думаю, що можна ще якось це описати.

— Але ж ви перемогли, — сказав Лео.

Бог зітхнув.

— Ми перемогли тому, що напівбоги з... — він знову завагався, наче ледве щось зайве не бовкнув, — з Табору напівкровок узяли все на себе. Ми перемогли, тому що наші діти бились замість нас у наших битвах і виявились розумнішими за нас. Якщо б ми поклались на Зевсів план, то всі провалилися б у Тартар битися із штормовим велетнем Тифоном, а Кронос би переміг. І так кепсько, що смертні виграли війну за нас, а ще цей малий вискочка, Персі Джексон...

— Хлопець, який зник.

— Гм. Так. Він. Йому достало зухвальства відмовитись від безсмертя і сказати нам, щоб ми приділяли більше уваги своїм дітям. Гм, без образ.

— Ох, які образи? Будь ласка, продовжуй мною нехтувати.

— Дуже розуміюче з твого боку... — Гефест насупився, а потім стомлена зітхнув. — Це був сарказм, так? У машин зазвичай не буває сарказму. Та, як я казав, боги почувались присоромленими. Присоромленими смертними. Спочатку, авжеж, ми були вдячні. Але за декілька місяців ці почуття згасли. Ми боги все ж таки. Нами мають захоплюватися. Нас мають поважати. Перед нами схилятися.

— Навіть якщо ви не праві?

— Особливо, коли не праві! А почути відмову Джексона від нашого дару, наче бути смертним чомусь краще, ніж бути богом... ну, це стало Зевсу поперек горла. Він вирішив, що саме час повернутися до традиційних цінностей. Богів потрібно поважати. За дітьми треба спостерігати, але не навідувати. Олімп закрили. Принаймні такою була частина його пояснень. І авжеж, ми почали чути плітки про лихих створінь, що заворушились під землею.

— Тобто про велетнів. Про чудовиськ, що миттєво відроджуються. Про померлих, що повертаються. Усілякі такі дрібнички?

— Еге ж, хлопче. — Гефест повернув ручку на своєму піратському радіо. Сон Лео спалахнув кольорами, ось тільки обличчя бога було суцільним скупченням червоних шрамів та жовтих і чорних синців, що краще б усе знову стало чорно-білим.

— Зевс думає, що може повернути назад перебіг подій, — промовив бог, — заколисати землю, якщо ми будемо сидіти тихо. Жоден з нас у це не вірить. Та я не стану заперечувати, що ми не в кращій формі, щоб битись у ще одній війні. Ми ледве пережили титанів. Якщо повторюється стара схема, те, що наближається, навіть гірше.

— Велетні, — промовив Лео. — Гера сказала, що напівбоги і боги мусять об’єднати зусилля, щоб їх перемогти. Це правда?

— М-м-м. Ненавиджу погоджуватися з матір’ю, але так. Цих велетнів важко вбити, хлопче. Інша порода.

— Порода? Говориш так, наче це якісь скакуни.

— Ха! Радше бійцівські пси. На самому початку, бач, усі створіння походили від одних батьків — Геї та Урана, Землі та Неба. У них були різні групи дітей — титани, старші циклопи і так далі. А потім Кронос, головний титан... ну... ти, мабуть, чув про те, як він порізав свого батька Урана косою і захопив владу над всесвітом. А потім з’явились ми — боги, діти титанів, і перемогли їх. Але й це був не кінець. Земля народила нову групу дітей, тільки тепер від Тартара, духа вічної безодні, — найтемнішого і найбільш лихого місця в Підземному царстві. Це були велетні, і їх породили з єдиною метою — помститися нам за падіння титанів. Вони ожили, щоб знищити Олімп, і дуже близько наблизились до своєї мети.

Борода Гефеста почала жевріти. Він неуважно загасив полум’я.

— А що робить моя бісова мати — настирлива дурепа грає в небезпечну гру. Але вона має рацію щодо одного: ви, напівбоги, мусите об’єднатись. Це єдиний спосіб розплющити очі Зевсу, переконати олімпійців, що вони повинні прийняти вашу допомогу. І це єдиний спосіб перемогти те, що наближається. Ти граєш значну роль у цьому, Лео.

Погляд бога був направлений кудись далеко. Лео подумав, чи той справді може розділятися на багато частин — де ще він знаходився цієї миті? Можливо, його грецька частина лагодила авто або була на побаченні, у той час коли римська частина дивилась бейсбол і замовляла піцу. Лео спробував уявити, як це — мати багато особистостей. Він сподівався, що це не спадкоємне.

— Чому я? — запитав він, і щойно він це сказав, його прорвало. — Чому ти визнав мене зараз? Чому не тоді, коли мені було тринадцять, як належало? Або ти міг визнати мене в сім, коли померла мама! Чому ти не відшукав мене раніше? Чому не попередив мене про все це?

Руки Лео спалахнули вогнем.

Гефест сумно поглянув на нього.

— Це найважче, хлопче! Дозволяти дітям іти своїм шляхом. Я не можу втручатися. Мойри про це подбали. А щодо визнання, то ти особливий випадок, хлопче. Вибір часу мусив бути точним. Я не можу пояснити краще, але...

Сон Лео почав розпливатися. На якусь мить він перетворився на повторний показ «Колеса Фортуни»[41]. А потім Гефест знову став чітким.

— Трясця, — сказав він. — Я не можу більше розмовляти. Зевс відчуває нелегальний сон. Він володар неба усе ж таки, і радіохвиль включно. Просто послухай, хлопче, ти граєш дуже важливу роль. Твій друг Джейсон має рацію: вогонь — це дар, не прокляття. Я не даю це благословення будь-кому. Вони ніколи не переможуть велетнів без тебе, а тим паче їхню володарку, якій вони служать. Вона гірша за будь-якого титана чи бога.

— Хто? — наполегливо запитав Лео.

Гефест насупився, його зображення почало розпливатися.

— Я казав тобі. Так, я впевнений, що казав. Просто знай: під час подорожі ти втрачатимеш друзів і важливі речі. Але ти в цьому не винний, Лео. Ніщо не вічне, навіть найкращі машини. І будь-що можна використати знову.

— Що ти маєш на увазі? Не подобається мені це.

— І не повинно подобатись. — Зображення Гефеста стало ледве видним, тільки пляма серед перешкод. — Просто стережися...

Сон Лео перемкнувся на «Колесо Фортуни», точнісінько коли колесо зупинилось на позначці «Банкрот» і глядачі виголосили:

— О-о-о!

А потім Лео раптом прокинувся під крики Джейсона та Пайпер.