Зниклий герой

VI ЛЕО

— Як він загинув? — запитав Лео. — Я — про Бекендорфа.

Вілл Соліс почвалав уперед.

— Вибух. Бекендорф і Персі Джексон підірвали повний чудовиськ круїзний лайнер. Бекендорф не вижив.

Знову це ім’я — Персі Джексон, зниклий безвісти хлопець Аннабет. «Цей хлопчина тут усюди», — подумав Лео.

— Отже, Бекендорф був дуже крутим у таборі? — запитав Лео. — Тобто... до того як підірвався?

— Він був класним, — погодився Вілл. — Усьому табору було нелегко, коли він загинув. Джейк... він став старостою в розпал війни. Так само як і я, до речі. Джейк зробив усе, на що був здатний, але він ніколи й не хотів бути лідером. Йому більше до вподоби майструвати всілякі речі. А потім, після війни, усе пішло шкереберть. Колісниці Дев’ятого Будиночка підривалися.

Роботи скаженіли. Усі винаходи псувалися. Це було наче прокляття, урешті його так і прозвали — Прокляттям Дев’ятого Будиночка. А потім із Джейком стався нещасний випадок...

— Якимось чином пов’язаний із проблемою, про яку він згадував, — припустив Лео.

— Вони над цим працюють, — мляво промовив Вілл. — От ми й прийшли.

Кузня виглядала наче паровий локомотив, що врізався в Парфенон і застряг у ньому. Білі мармурові колони тягнулися вздовж укритих сажею стін. Над дивакуватим фронтоном, на якому була висічена купка богів і чудовиськ, плювалися димом труби. Будівля стояла на березі ріки, що обертала декілька водяних коліс, об’єднаних із групою бронзових шестірень. Лео чув, як усередині скрегочуть механізми, реве вогонь і дзвенять молоти об ковадла.

Вони ввійшли всередину, і з десяток хлопців та дівчат, які працювали над різними речами, завмерли. Залишилося чутно тільки ревіння ковальських міхів та постукування шестірень і важелів.

— Привіт, народе, — сказав Вілл. — Це ваш новий брат, Лео... е-е... яке в тебе прізвище?

— Вальдес.

Лео оглянув таборян навколо. Невже кожен із них був йому родичем? Його двоюрідні брати мали великі родини, але в нього завжди була тільки мама... доки не загинула.

Діти підійшли й почали тиснути Лео руку та відрекомендовуватися. Їхні імена злилися воєдино: Шейн, Крістофер, Нісса, Харлі (хе, як мотоцикл!). Лео був упевнений, що ніколи не припинить їх плутати. Їх занадто багато. Занадто!

Жоден із них не був схожим на іншого — у всіх різні типи облич, колір шкіри й волосся, зріст. Вам би нізащо не спало на думку: «Гей, подивіться, та це ж Гефестові хлоп’ята!». Але водночас у кожного були могутні руки — грубі й мозолисті, заплямовані машинним мастилом. Навіть маленький Харлі, якому виповнилося не більше восьми на вигляд, міг протриматися шість раундів проти Чака Норріса й навіть не спітніти.

А ще їх об’єднував похмурий настрій. Плечі опущені, наче їх сильно побило життя. Дехто виглядав так, ніби їх побили ще й фізично. Лео нарахував три перев’язані руки, пару милиць, одну пов’язку на оці, шість еластичних бинтів і близько семи тисяч лейкопластирів.

— Ну, що ж! — сказав Лео. — Я чув, у вас тут уміють розважатися!

Ніхто не засміявся. Усі тільки витріщилися на нього.

Вілл Соліс поплескав Лео по плечу.

— Я вас залишу, друзі, щоб ви познайомилися. Хтось відведе Лео потім на вечерю?

— Я можу, — сказала одна з дівчат. «Нісса», — пригадав Лео. Вона була вдягнена в камуфляжні штани та майку, що відкривала м’язисті плечі. Скуйовджене темне волосся стирчало з-під червоної бандани. Якби не пластир з веселим смайликом, дівчина виглядала б точнісінько як героїня бойовика. Здавалось, що вона кожної миті може схопити кулемет і почати знищувати лихих прибульців.

— Круто, — сказав Лео. — Завжди мріяв про сестру, здатну мене відлупцювати.

Нісса не посміхнулася.

— Ходімо, жартівнику! Покажу тобі тут усе.

Лео далеко не вперше був у майстерні. Він виріс серед механіків та найрізноманітніших інструментів. Мама жартувала, що його першою іграшкою був гайковий ключ. Утім, нічого схожого на табірну кузню Лео ніколи не бачив.

Один хлопець виготовляв бойову сокиру. Він знову й знову випробовував лезо на бетонній плиті. З кожним ударом сокира проходила крізь плиту, наче крізь теплий сир, але хлопця це не задовольняло, і він знову й знову заточував лезо.

— Що він планує знищити цією штукою? — запитав Лео Ніссу. — Крейсер?

— Усяко буває. Навіть із Небесною бронзою...

— Це метал?

Вона кивнула.

— Видобута з надр самого Олімпу. Надзвичайно рідкісна. Так от, здебільшого вона розщеплює чудовиськ при самому дотику, але ті, що сильніші й більші, мають товстенну шкіру. Драгони, наприклад...

— Тобто дракони?

— Споріднені види. Ти навчишся їх відрізняти на заняттях із боротьби з монстрами.

— Заняття з боротьби з монстрами. Авжеж, у мене саме є чорний пояс у цьому.

Дівчина навіть не спробувала посміхнутися. «Сподіваюся, вона не завжди така серйозна», — подумав Лео. Має ж бути хоч якесь почуття гумору в його родичів по батьківській лінії?

Вони пройшли повз пару хлопців, які майстрували заводну іграшку. Принаймні цим вона здавалася. Це був шестидюймовий кентавр (напівлюдина, напівкінь), озброєний крихітним луком. Один з таборян прокрутив хвіст кентавра, і той з гуркотом ожив. Він поскакав по столу, волаючи: «Помри, комаре! Помри, комаре!» — і стріляючи на всі боки.

Вочевидь, це траплялося не вперше, тому що всі швидко попадали на підлогу, окрім Лео. У його сорочку встигли встромитися шість стрілоподібних голок, перш ніж один з таборян схопив молот і вщент розтрощив кентавра.

— Дурнувате прокляття! — змахнув молотом до неба таборянин. — Я всього лише хочу чарівний засіб проти комах! Хіба я так багато прошу?

— Ай, — вимовив Лео.

Нісса витягла голки з його сорочки.

— Нічого страшного. Ходімо звідси, доки вони його не відновили.

Дорогою Лео тер груди.

— Часто таке буває?

— Останнім часом, — відповіла Нісса, — усе, що ми майструємо, перетворюється на мотлох.

— Прокляття?

Нісса насупила брови.

— Я не вірю в прокляття. Але щось дійсно не так. А якщо ми не розв’яжемо проблему з драконом, стане ще гірше.

— Проблему з драконом? — Лео сподівався, що вона говорить про крихітного дракона, можливо, такого, що вбиває тарганів. Утім, він мав передчуття, що це не так.

Нісса підвела його до великої настінної мапи, яку роздивлялася пара дівчат. На ній був зображений табір — ділянка у формі півкола з протокою Лонг-Айленд на півночі, лісами на заході, будиночками на сході та кільцем пагорбів на півдні.

— Мусить бути на пагорбах, — промовила перша дівчина.

— Ми дивилися на пагорбах, — заперечила інша. — Ліси — краща схованка.

— Але ми вже встановили пастки...

— Постривайте, — сказав Лео. — Ви, дівчата, загубили дракона? Справжнього величезного дракона?

— Це бронзовий дракон, — відповіла Нісса. — Утім, так, це робот у натуральну величину. Будиночок Гефеста сконструював його в далекому минулому. Потім він загубився в лісах. Про нього забули, поки Бекендорф не зібрав його по частинах і переконструював декілька років тому. Дракон допомагав захищати табір, але... він трохи непередбачуваний.

— Непередбачуваний, — повторив Лео.

— Виходить з ладу й трощить будиночки, підпалює людей, намагається з’їсти сатирів.

— Досить непередбачувано.

Нісса кивнула.

— Бекендорф був єдиним, хто міг його контролювати. Після його смерті дракон почав поводитися дедалі гірше. Зрештою зовсім оскаженів і втік. Час від часу він з’являється, руйнує щось і знову втікає. Усі очікують, що ми знайдемо його й знищимо...

— Знищимо? — Лео був вражений. — У вас є бронзовий дракон у натуральну величину, і ви хочете його знищити?

— Він дихає вогнем, — почала пояснювати Нісса. — Смертоносний і некерований.

— Проте це дракон! Це ж такий відпад! Хіба ви не можете спробувати поговорити з ним, утихомирити?

— Ми намагалися. Джейк Мейсон намагався. Ти бачив, що з того вийшло.

Лео згадав Джейка, замотаного бинтами, що лежить на самоті у своєму ліжку.

— І все ж...

— У нас немає вибору. — Нісса повернулася до інших дівчат. — Спробуймо більше пасток у лісі... тут, тут і тут. Наживка — тридцятивідсоткове моторне мастило.

— Дракон його п’є? — запитав Лео.

— Еге, — з жалем зітхнула Нісса. — Він так любив ласувати мастилом, приправленим соусом табаско[14], перед сном. Якщо він ускочить у пастку, ми нападемо з кислотними розпилювачами — вони потрібні, щоб розчинити його панцир. А потім візьмемо металорізи і... і закінчимо справу.

Усі спохмурніли ще більш. Лео зрозумів, що вони теж не хочуть убивати дракона.

— Народе, — сказав він. — Має бути інший вихід.

Нісса, здавалося, сумнівалась у цьому, проте декілька інших таборян відірвалися від роботи й підтягнулися послухати розмову.

— Наприклад? — запитав один з них. — Ця штука дихає вогнем. Ми навіть близько дістатися не можемо.

«Вогонь», — подумав Лео. Ох, матінко рідна, які речі він міг би розповісти їм про вогонь... Але він мусить бути обережним, навіть якщо вони його брати та сестри. Особливо якщо він повинен з ними жити.

— Ну... — він завагався. — Гефест — бог вогню, так? Отже, хіба ви не мусите мати типу вогнестійкість чи щось подібне?

Ніхто не відреагував так, ніби Лео сказав дурницю, що було полегшенням, проте Нісса похмуро похитала головою.

— Це здібність циклопів, Лео! Діти Гефеста... у нас вправні руки. На цьому все. Ми будівельники, столяри, збройні майстри... і таке інше.

Лео поникнув.

— Оце так...

Хлопець позаду промовив:

— Ну, у далекому минулому...

— Гаразд, гаразд, — поступилася Нісса. — У далекому минулому деякі діти Гефеста народжувались із владою над вогнем. Але ця здібність була дуже, дуже рідкісною. І завжди небезпечною. Такі напівбоги не народжувалися століттями. А останній...

Вона поглядом звернулася по допомогу до одного з підлітків.

— Тисяча шістсот шістдесят шостий рік, — сказала дівчина. — Хлопець на ім’я Томас Фейнор. Він улаштував Велику лондонську пожежу, знищив майже ціле місто.

— Ага, — погодилась Нісса. — Коли з’являється така дитина Гефеста, це зазвичай передує якійсь катастрофі. А нам достатньо катастроф.

Лео намагався не виказувати своїх почуттів, але це давалося важко.

— Гадаю, я вас зрозумів. І все ж шкода. Якщо б ви були вогнестійкими, то могли би близько підібратися до дракона.

— Тоді він би вбив нас своїми пазурами та іклами, — сказала Нісса. — Або просто розчавив. Ні, ми маємо його знищити. Повір мені, коли б хтось міг знайти інший вихід...

Вона не договорила, але Лео її зрозумів. Це було велике випробовування для будиночка. Якщо вони зможуть зробити те, що було під силу тільки Бекендорфу, якщо зможуть подолати дракона, не вбиваючи його, можливо, тоді прокляття спаде. Але свіжих ідей вони не мали. І тепер будь-який таборянин, який збагне, як це зробити, стане героєм.

Здалеку пролунав горн. Таборяни почали складати інструменти й винаходи. Лео не помічав час, а коли глянув у вікно, побачив, що сонце вже сідає. Синдром порушення уваги інколи давався взнаки. Якщо йому було нудно, п’ятдесят хвилин у класі здавалися шістьма годинами. Якщо його щось цікавило, наприклад екскурсія табором напівбогів, години вислизали, і день кінчався.

— Вечеря, — промовила Нісса. — Ходімо, Лео!

— У павільйон для трапези, так? — запитав він.

Вона кивнула.

— Ідіть уперед, народе, — сказав Лео. — Дасте мені... хвилинку?

Нісса завагалася. Але потім вираз її обличчя пом’якшав.

— Авжеж. Усе це нелегко збагнути. Пам’ятаю свій перший день. Приходь, коли будеш готовий. Тільки нічого не чіпай. Ледве не кожна річ тут може тебе вбити, якщо не будеш обережним.

— Не чіпатиму, — пообіцяв Лео.

Його сусіди по будиночку вийшли з кузні. Лео залишився на самоті зі звуками ковальських міхів і водяних коліс, клацанням і стрекотанням маленьких механізмів.

Він припав очима до мапи — до точок, у яких його новоявлені родичі планували встановити пастки на дракона. Це неправильно. Зовсім неправильно.

«Дуже рідкісна, — подумав Лео. — І завжди небезпечна». Він простягнув перед собою руку й поглянув на пальці. Довгі й тонкі, не мозолисті, як в інших дітей Гефеста. Лео ніколи не був крупним або сильним підлітком. У суворих районах, суворих школах, суворих дитячих будинках він уцілів завдяки своєму мозку. Він був класним клоуном, придворним блазнем, тому що рано збагнув — якщо викидати жарти й удавати, що ти не наляканий, то, швидше за все, тебе не відлупцюють. Навіть найкрутіші малолітні бандити будуть тебе терпіти, тримати поруч задля сміху. До того ж гумор — чудовий спосіб приховати біль. А якщо й це не спрацьовувало, завжди залишався план «Б». Утікати. Знову й знову.

Ще був план «В», проте він пообіцяв собі ніколи більше його не здійснювати.

А зараз Лео так і кортіло спробувати те, чого він не робив з часів маминої загибелі.

Він витягнув пальці. Вони затремтіли, наче пробуджувалися від сну. Їх пронизало голками. А потім спалахнуло полум’я — яскраво-червоні вихри вогню танцювали в його долоні.