Зниклий герой

XXXIII ПАЙПЕР

Пайпер прокинулась із ознобом.

Їй наснився жахливий сон про старого з ослячими вухами, який ганявся за нею і кричав: «Ти — квач!» — Ох, боженько. — її зуби клацали. — Він перетворив мене на золоту.

— Але тепер усе гаразд. — Джейсон нахилився до Пайпер і підіткнув під неї ковдру, однак їй усе одно було так холодно, наче її обіймає Борей.

Вона кліпнула, намагаючись зрозуміти, де вони перебувають. Поряд палало багаття, заповнюючи повітря їдким димом. На скелястій стіні мерехтіло світло від вогню. Вони були в неглибокій печері, що не надавала належного укриття. Назовні завивав вітер. У печеру залітав сніг. Можливо, був день, а може, й ніч. Через бурю важко було сказати.

— Л-л-лео? — видавила з себе Пайпер.

— Присутній і навіть не золотий. — Лео також був закутаний у ковдри. Вигляд у нього був не дуже, однак ліпший ніж у Пайпер.

— Я теж пройшов крізь прекрасний курс ометалювання, — додав він. — Але я вийшов з нього швидше. Гадки не маю чому. Нам довелось занурити тебе в річку, щоб цілком повернути. Намагались тебе висушити, але... там дуже, дуже холодно.

— У тебе переохолодження, — сказав Джейсон. — Ми використали максимально можливу кількість нектару. Тренер Хедж ще додав трохи природної магії...

— Спортивна медицина. — Над Пайпер замаячило страшненьке обличчя тренера. — Є у мене таке захоплення. Декілька днів у роті буде запах диких грибів і «Гаторейда»[43], але це мине. Ти, швидше за все, не помреш. Швидше за все.

— Дякую, — мляво відповіла Пайпер. — Як ви перемогли Мідаса?

Джейсон розповів їй.

Тренер фиркнув.

— Малий удає скромнягу. Бачила б ти його. Кі-я! Бах! Як бабахне блискавкою!

— Тренере, ви навіть цього не бачили, — сказав Джейсон. — Ви були надворі та їли газон.

Та сатир ще не договорив.

— А потім прийшов я зі своїм кийком, і ми запанували в тій кімнаті. Після цього я сказав йому: «Малий, я пишаюсь тобою! Якби ж ти ще попрацював над своїми біцепсами...»

— Тренере, — промовив Джейсон.

— Га?

— Замовкніть, будь ласка!

— Авжеж.

Тренер сів біля вогню й почав жувати свій кийок.

Джейсон поклав долоню на чоло Пайпер, щоб перевірити температуру.

— Лео, не підкинеш палива у вогонь?

— Буде зроблено.

Лео викликав декілька вогняних шарів розміром з бейсбольні м’ячі і кинув їх у багаття.

— У мене такий поганий вигляд? — затремтіла Пайпер.

— Та ні, — відповів Джейсон.

— Жахливий з тебе брехун, — промовила вона. — Де ми?

— Пік Пайкс, Колорадо.

— Але ж це скільки — п’ять сотень миль від Омахи?

— Щось типу того, — погодився Джейсон. — Я запряг грозових духів, щоб вони доставили нас так далеко. Їм це не сподобалось — тому полетіли трохи швидше, ніж хотілось, і ледь не врізались у гору, перш ніж мені вдалося сунути їх назад у рюкзак. Знову таке пробувати я не хочу.

— Чому ми тут?

Лео чмихнув носом.

— Я у нього те саме запитав.

Джейсон втупив очі в хуртовину, наче очікував щось побачити.

— Той блискучий слід, що ми бачили вчора... Він досі був у небі, хоч і сильно поблякнув. Я летів за ним, поки не загубив. А потім... якщо чесно, не знаю. Просто відчув, що це правильне місце для зупинки.

— Авжеж правильне. — Тренер Хедж виплюнув скалки від кийка. — Плавучий палац Еола мусить стояти на якорі над нами, на самій вершині. Це одна з його найулюбленіших пристаней.

— Можливо, через це. — Джейсон насупив брови. — Не знаю. Є ще щось...

— Мисливиці прямували на захід, — пригадала Пайпер. — Ти думаєш, вони десь поряд?

Джейсон потер руку, наче татуювання знову йому докучало.

— Не уявляю, як хтось міг би вижити на горі в таку погоду. Хуртовина просто шалена. Уже вечір перед сонцестоянням. Але нам нічого не залишалося, окрім як перечекати хуртовину тут, бо треба було дати тобі деякий час на відпочинок, перш ніж спробувати вирушити далі.

Йому не потрібно було її переконувати. Завивання вітру назовні лякало її, і вона не могла припинити тремтіти.

— Треба зігріти тебе. — Джейсон сів біля неї і дещо незграбно простягнув руки. — Е, ти не заперечуєш, якщо я...

— Та, мабуть, ні. — Пайпер намагалася здатися байдужою.

Він обійняв її, і вони присунулися до багаття. Тренер Хедж пожував кийок і виплюнув скалки у вогонь.

Лео дістав кухарське приладдя і почав смажити на залізній пательні котлети для бургерів.

— Отже, народе, оскільки ви пригорнулися одне до одного і приготувались до часу розповідей... є дещо, що я хочу вам розказати. На шляху до Омахи мені наснився сон. Його дещо важко було зрозуміти через перешкоди і втручання «Колеса Фортуни»...

— «Колесо Фортуни»? — Пайпер припустила, що Лео жартує, але, коли той відвів очі від бургерів, його обличчя виявилось убивче серйозним.

— Річ у тому, — сказав він, — що зі мною говорив мій татко Гефест.

Лео розповів їм про свій сон. У світлі вогнища, під завивання вітру, розповідь здавалась навіть більш моторошною. Пайпер уявила голос бога із радіоперешкодами, що попереджає про велетнів, синів Тартару, і про те, що Лео втратить деяких друзів на своєму шляху.

Вона намагалася зосередитися на чомусь приємному: обійми Джейсона, тепло, що повільно розходилось тілом, але страх не відступав.

— Я не розумію. Якщо напівбоги та боги повинні об’єднати зусилля для вбивства велетнів? Навіщо богам мовчати? Якщо ми потрібні їм...

— Ха! — сказав тренер Хедж. — Боги ненавидять відчувати потребу в людях. Їм подобається, коли потребують їх, але не навпаки. Справи мусять зовсім погіршитись, перш ніж Зевс визнає, що помилився, коли зачинив Олімп.

— Тренере, — промовила Пайпер, — це майже розумне зауваження.

Хедж образився.

— Що? Я взагалі-то розумний сатир! Не здивований, що ви, пиріжечки, не чули про Битву Велетнів. Боги не люблять про неї згадувати. Визнання того, що для перемоги над ворогом тобі потрібні смертні, — не кращий піар. Це просто ганьба.

— Однак річ не тільки в цьому, — промовив Джейсон. — Коли мені наснилась Гера в клітці, вона сказала, що Зевс поводиться занадто параноїдально навіть для нього. І те саме з Герою... вона говорила, що пішла до тих руїн через якийсь голос у голові. Що, коли хтось маніпулює богами, як Медея маніпулювала нами?

Пайпер здригнулася. У неї виникла така сама думка — що якась невидима сила керує всім за лаштунками і допомагає велетням. Можливо, ця сама сила інформує Енцелада про їх пересування і навіть збила їх дракона в небі над Детройтом. Можливо, це спляча Брудожінка Лео або якийсь інший її прибічник...

Лео поклав булочки для гамбургерів рум’янитись на пательні.

— Еге ж, Гефест говорив щось подібне, начебто Зевс поводиться дивніше, ніж зазвичай. Але бентежить мене більше те, чого Гефест не сказав. Декілька разів він починав говорити про напівбогів і звідки в нього стільки дітей, і все таке. Не знаю... Поводився так, наче об’єднати найвеличніших напівбогів майже неможливо — і Гера типу намагається, але це дійсно дурнувата витівка, а ще є якась таємниця, яку йому розповідати мені не можна.

Джейсон сіпнувся. Пайпер відчула, як напружилися його руки.

— Так само поводився Хірон, коли ми були в таборі, — сказав він. — Він згадував про священну клятву не обговорювати... щось. Тренере, ви з цього приводу нічого не знаєте?

— Та ні. Я всього лише сатир. Нам не розповідають найцікавішого. Особливо старим... — Він зупинив себе.

— Старим, як ви? — запитала Пайпер. — Але ж ви не такий вже і старий, чи не так?

— Шістсот шість, — пробурчав тренер.

Лео закашлявся.

— Вибачте, що?

— Дивись: штани не спали, Вальдес! Це лише п’ятдесят три за людськими мірками. Однак, еге, я нажив деяких ворогів у Раді копитних старійшин. Я захисник уже дуже довгий час. Але вони почали говорити, що я стаю непередбачуваним. Занадто запальним. Уявляєте?

— Овва. — Пайпер намагалась не дивитися на друзів. — Важко в це повірити.

Тренер насупив брови.

— Отож-бо, а потім ми нарешті отримали чудову війну з титанами, і чи відправили мене на передову? Ні! Мене відіслали бозна-куди — на канадський кордон, можете в це повірити? А потім після війни вони відправили мене на пенсію. У «Школу дикунів». От ще! Наче я застарий і не можу бути корисним лише тому, що мені подобається грати в нападі. Усі ці квіткозбирачі в раді — тільки й мови про природу.

— Я гадала, сатири люблять природу, — наважилась Пайпер.

— Трясця, та я обожнюю природу, — сказав Хедж. — Природа передбачає, що великі вбивають і їдять маленьких! А коли ти... ну, розумієте... не дуже високий сатир, як я, ти набираєш форму, носиш велику палицю і нікому не дозволяєш над собою глузувати! Оце природа. — Хедж обурено фиркнув. — Квіткозбирачі. Що б не було, сподіваюсь, ти готуєш щось вегетаріанське, Вальдес! Я не їм м’ясо.

— Авжеж, тренере. Не їжте свій кийок. У мене тут котлетки з тофу. Пайпер теж вегетаріанка. Я підкину їх за хвилинку.

Повітря наповнилось запахом смажених бургерів. Узагалі-то Пайпер ненавиділа запах смаженого м’яса, однак її живіт загурчав так, наче вирішив збунтуватися.

«Я втрачаю контроль, — подумала вона. — Думай про броколі. Моркву. Сочевицю».

Живіт був не єдиним, що бунтувало. Лежачи біля вогню в обіймах Джейсона, Пайпер відчувала, як совість, наче пекуча куля, повільно продирається до її серця. Почуття провини, яке вона тамувала протягом останнього тижня, від першого видіння про Енцелада, зводило її з розуму.

Друзі хотіли їй допомогти. Джейсон навіть сказав, що ладний піти в пастку, щоб врятувати її тата. А вона від них відгородилась.

Якщо Пайпер правильно розуміла, то вже прирекла батька на загибель, коли напала на Медею.

Дівчина переборола бажання схлипнути. Можливо, у Чикаго вона вчинила правильно, урятувавши друзів, однак цим лише відстрочила вирішення своєї проблеми. Вона б ніколи не змогла зрадити друзів, і все ж малюсінька частинка її душі від розпачу запитувала: «А що, коли б змогла?»

Вона спробувала уявити, що сказав би тато. «Гей, татку, якби тебе колись закував у кайдани велетень-канібал і мені довелось би зрадити парочку друзів, щоб тебе врятувати, що мені слід було б зробити?»

Дивно, що це ніколи не спадало на думку, коли вони грали в «Три запитання». Авжеж, тато б ніколи не сприйняв це серйозно. Він радите розповів би їй одну зі старих казок дідуся Тома — щось про сяйливих дикобразів і пташок, які говорять, — а потім би посміявся, бо порада була дурною.

Якби ж вона краще пам’ятала дідуся. Інколи їй снився той маленький двокімнатний будиночок у Оклахомі. Цікаво, як воно — зростати там?

Тато вважав це нісенітницею. Він усе життя провів, тікаючи від того місця, від спогадів, граючи будь-які ролі, окрім корінного американця. Він завжди говорив Пайпер, як їй пощастило зростати в багатстві та турботі у чудовому будинку в Каліфорнії.

Вона навчилася трохи соромитися свого походження — як соромився тато старих світлин з 80-х, коли в нього була пухнаста зачіска і шалений одяг. «Можеш повірити, що я колись отак от виглядав?» — запитував він. Бути черокі для нього було те саме — щось смішне і трошки ніякове.

Але ким тоді вони були? Тато, здавалось, не знав. Можливо, тому він завжди був таким нещасним, змінюючи ролі. Можливо, тому Пайпер почала цупити речі, шукати те, чого тато не міг їй дати.

Лео поклав котлетки з тофу на пательню. Вітер усе навіснів. Пайпер пригадала стару історію, яку їй розповів тато... ту, що, можливо, відповідала на деякі запитання.

Одного дня в другому класі вона повернулася додому в сльозах і почала домагатись від тата відповіді, чому він назвав її Пайпер. Діти глузували з неї через те, що «Пайпер черокі» — якийсь літак.

Тато розсміявся, наче це ніколи не спадало йому на думку.

— Ні, Пайпс. Чудовий літак. Не тому я так тебе назвав. Твоє ім’я обрав дідусь Том. Коли він уперше почув, як ти кричиш, то сказав, що в тебе сильний голос — ліпший, ніж у будь-якого сопілкаря[44]. Він сказав, що колись ти опануєш найскладніші черокійські пісні, навіть зміїну пісню.

— Зміїну пісню?

Тато розповів їй легенду, як одного дня черокійська жінка побачила занадто близько до своїх дітей змію і вбила її камінням, не усвідомлюючи, що це був цар гримучих змій. Змії приготувалися до війни з людьми, але чоловік тієї жінки спробував з ними примиритись. Він пообіцяв зробити що завгодно, щоб відплатити гримучим зміям. Ті звірилися на його слово і сказали йому відправити свою жінку до струмка, щоб вони змогли її вкусити і забрати життя за життя. Чоловік був у розпачі, але виконав бажання. Змій вразило те, що чоловік відмовився від усього, аби дотримати слово. Вони навчили його зміїної пісні, щоб нею могли користатися всі черокі. З того часу якщо якийсь черокі зустрічав змію і співав ту пісню, змія бачила в ньому друга і не кусала його.

— Це жахливо! — промовила Пайпер. — Він дозволив убити свою жінку?

Тато розвів руками.

— Велика жертва. Однак одне життя принесло багато років миру між зміями та черокі. Дідусь Том вірив, що музика черокі здатна вирішити будь-яку проблему. Він уважав, що ти навчишся багатьох пісень і станеш найвеличнішим музикантом у родині. Тому ми назвали тебе Пайпер.

Велика жертва. Її дідусь передбачив щось щодо неї, коли вона була лише малям? Чи відчував він, що вона дитина Афродіти? Тато, мабуть, сказав би, що це нісенітниці. Дідусь Том не був оракулом.

І все ж... Вона пообіцяла допомагати на цьому завданні, і друзі розраховують на неї. Вони врятували Пайпер, коли Мідас перетворив її на золото, повернули до життя. Вона не може відплатити їм брехнею.

Потрохи їй ставало тепліше. Вона припинила тремтіти і влаштувалась на грудях Джейсона. Лео роздав їжу. Пайпер не хотілось рухатися, говорити чи ще щось робити, щоб не зіпсувати цю мить. Однак вона була змушена це сказати.

— Треба поговорити. — Вона підвелась, так щоб бачити обличчя Джейсона. — Не хочу більше нічого від вас приховувати, хлопці.

Вони глянули на неї з ротами, набитими бургерами. Тепер запізно давати задню.

— За три дні до подорожі до Великого каньйону, — промовила вона, — я мала видіння — про велетня, який розповів мені, що мого батька викрали. Він сказав, що я повинна співпрацювати, інакше його вб’ють.

Полум’я пожвавіло.

Зрештою Джейсон промовив:

— Енцелад? Ти згадувала це ім’я раніше.

Тренер Хедж присвиснув.

— Великий велетень. Дихає вогнем. Не хотів би я, щоб він підсмажив мого козлотатка.

Джейсон зиркнув на нього, наче мовляв: «Замовкніть».

— Пайпер, продовжуй. Що сталося потім?

— Я... я намагалась зв’язатися з татом, але додзвонилась тільки до його особистої помічниці, а вона сказала мені не хвилюватися.

— Джейн? — пригадав Лео. — Хіба Медея не говорила щось про маніпулювання нею?

Пайпер кивнула.

— Щоб повернути тата, я мусила зірвати це завдання. Я не усвідомлювала, що це будемо ми. А потім після того, як ми почали пошуки, Енцелад надіслав мені ще одне попередження: він сказав, що хоче, щоб ви двоє померли. Хотів, щоб я привела вас до гори. Не знаю точно, до якої, але вона на території затоки Сан-Франциско — я бачила міст Золоті Ворота з її вершини. Я мушу прибути туди до полудня в день сонцестояння, завтра. Для обміну.

Вона нездатна була зустрітись очима з друзями. Вона чекала, що вони закричать на неї, або відвернуться, або виштовхають у хуртовину.

Натомість Джейсон підсунувся до неї та знову її обійняв.

— Боже, Пайпер, мені дуже шкода.

Лео кивнув.

— Без жартів. І ти цілий тиждень ходиш із цим тягарем? Пайпер, ми могли допомогти тобі.

Вона витріщилася на них.

— Чому ви не кричите на мене чи ще щось таке? Мені наказали вас убити!

— Та годі тобі, — сказав Джейсон. — Ти вже врятувала нас обох на цьому завданні. Я в будь-яку мить віддав би своє життя в твої руки.

— І я, — промовив Лео. — Можна і мені обійми?

— Ви не розумієте! — випалила Пайпер. — Я, швидше за все, щойно вбила тата, розповівши оце.

— Сумніваюсь, — відригнув тренер Хедж. Він їв свій бургер з тофу, загорнутим у паперову тарілку, і жував усе разом, наче тако. — Велетень ще не отримав бажаного, отже, йому досі потрібен твій тато для впливу на тебе. Він дочекається умовленого часу, щоб подивитись, чи ти з’явишся. Він хоче, щоб ти спрямувала пошуки до тієї гори, так?

Пайпер невпевнено кивнула.

— Це означає, що Геру тримають у іншому місці, — зробив висновок Хедж. — І її треба врятувати в той самий день. Тож ти повинна обирати — врятувати татка чи врятувати Геру. Якщо підеш за Герою, то Енцелад подбає про твого татка. Та навіть якщо ти співпрацюватимеш, Енцелад ніколи тебе не відпустить. Очевидно, що ти — одна з семи із Великого Пророцтва.

Одна з семи. Вона говорила про це з Джейсоном і Лео напередодні і припускала, що це правда, однак все одно було важко в це повірити. Вона не почувалась такою значною. Вона лише дурнувата дочка Афродіти. Навіщо комусь знадобиться її обманювати і вбивати?

— Отже, ми не маємо вибору, — нещасно промовила вона. — Ми повинні врятувати Геру, інакше цар велетнів звільниться. Таке наше завдання. Доля світу залежить від цього. До того ж Енцелад, здається, якось спостерігає за мною. Він не дурний. Він зрозуміє, якщо ми змінимо напрямок і підемо іншим шляхом. Він уб’є мого тата.

— Він не вб’є твого тата, — сказав Лео. — Ми врятуємо його.

— У нас немає часу! — закричала Пайпер. — До того ж це пастка.

— Ми твої друзі, королево краси, — сказав Лео. — Ми не маємо наміру дозволити твоєму татові померти. Нам лише потрібно придумати план.

Тренер Хедж буркнув.

— Було б легше, коли б ми знали, де ця гора. Можливо, Еол вам розповість. Затока має погану славу поміж напівбогів. Стара домівка титанів, гора Отріс, височіє над горою Там, де тримає небо Атлас. Сподіваюся, що це не та гора, яку ти бачила.

Пайпер намагалася пригадати панораму, яку бачила вві сні.

— Гадаю, що ні. Ця була віддалена від моря.

Джейсон насупився, дивлячись на вогонь, наче намагався щось пригадати.

— Погана слава... щось тут не так. Затока...

— Гадаєш, ти бував там? — запитала Пайпер.

— Я... — Він виглядав так, наче був на межі прояснення. А потім до його очей повернувся біль. — Я не знаю. Хедж, що сталося з горою Отріс?

Хедж відкусив ще один шматок паперу з бургером.

— Ну, минулого літа Кронос збудував новий палац. Велике мерзенне місце. Очікувалось, що це буде штаб-квартира його нового царства. Однак, жодних битв там не було. Кронос виступив на Мангеттен, спробував захопити Олімп. Якщо я правильно пам’ятаю, він залишив декількох титанів охороняти палац, але після поразки Кроноса в Мангеттені цілий палац просто розвалився сам по собі.

— Ні, — сказав Джейсон.

Усі подивилися на нього.

— Що означає «ні»? — запитав Лео.

— Там сталося дещо інше. Я... — він напружився і перевів погляд на вхід до печери. — Ви це чули?

Одну мить — нічого. А тоді Пайпер почула виття, що пронизувало ніч.