Зниклий герой

XIII ДЖЕЙСОН

Джейсону наснилися вовки.

Він стояв на галявині, оточений лісом з секвойями. Перед ним здіймалися руїни великого кам’яного будинку. Низько опустились сірі хмари і змішались із туманом, що стелився долом. Холодний дощ застиг у повітрі. Зграя велетенських сірих звірів кружляла навколо нього, звірі торкались його ніг, ричали й шкірилися. Вони легко підштовхували його в напрямку руїн.

Джейсон не мав палкого бажання стати найбільшим у світі собачим печивом, тож вирішив робити те, чого вони хотіли.

Під черевиками хлюпала земля. Наче тотемні стовпи, здіймалися верхівки димоходів, давно вже не приєднаних до стін. Колись, напевно, цей будинок був величезним — багатоповерховим, з масивними брусованими стінами і гострокінцевим дахом, що шугав у височінь. Але тепер від нього не залишилося нічого, крім кам’яного скелета.

Джейсон пройшов під входом, що ось-ось мав обвалитися, і опинився у внутрішньому дворі. Перед ним був порожній басейн, довгий і прямокутний. Джейсон не міг визначити, наскільки він глибокий, — на його дні стелився туман. Басейн оминала ґрунтова доріжка, що вела до нерівних стін будинку. Під аркою з неотесаного червоного вулканічного каменю походжали вовки. На дальньому кінці басейну сиділа велетенська вовчиця, на декілька футів вища за Джейсона. Її очі в імлі сяяли сріблом, а хутро було кольору каміння — м’якого шоколадно-червоного.

— Я знаю це місце, — сказав Джейсон.

Вовчиця привітала його. Не те щоб вона розмовляла, але Джейсон її розумів. Рухи її вух та вусів, блиск очей, те, як вона кривила рота, — усе це було частиною її мови.

«Авжеж, — сказала вовчиця. — Тут вовченям ти почав свою подорож. А тепер маєш відшукати шлях назад. Нове завдання, новий початок».

— Це несправедливо, — відповів Джейсон.

Але варто було це промовити, і він уже знав — вовчиці скаржитися немає сенсу. Вовки не знають співчуття. Вони ніколи не сподіваються на справедливість.

Вовчиця сказала: «Перемога або смерть. Наш шлях довіку».

Джейсон хотів заперечити, що не може перемогти, якщо не знає, хто він чи куди йому слід іти. Проте він знав цю вовчицю. Її звали Лупа, Вовчиця-матір, найвеличніша зі свого роду. Багато років тому вона знайшла його в цьому місці, захистила, виховала, зробила обраним, але варто Джейсону показати слабкість — і вона роздере його на шматки. Замість того, щоб бути її вовченям, він стане її обідом. У вовчій зграї слабкість неприпустима.

— Ти можеш направити мене?

З грудей Лупи вирвався рик, і туман у басейні розсіявся.

Спочатку Джейсон не зрозумів, що бачить. На протилежних кінцях басейну з цементної підлоги прорвалися два темних шпилі, наче свердла якихось масивних бурових машин, що проходять крізь поверхню. Джейсон не міг визначити, чи ті шпилі зроблені з каменю, чи це якась скам’яніла лоза, але вони складалися наче з товстих завитків, що спліталися в одне на вершині. Кожний шпиль був у п’ять футів заввишки, але вони не були однаковими. Ближчий до Джейсона — темніший і здавався цільним (його завитки були злиті воєдино). На очах у хлопця він просунувся з підлоги ще далі та розширився.

Завитки на іншому кінці ставка були менш щільними, наче прути клітки. Усередині Джейсон ледве міг розгледіти туманну постать, яка намагалася звільнитись від ув’язнення.

— Гера, — промовив Джейсон.

Вовчиця рикнула на знак згоди. Решта вовків оточила басейн, вони ричали на шпилі, і хутро на їх спинах ставало сторчма.

«Ворог обрав це місце, щоб пробудити свого наймогутнішого сина, царя велетнів, — сказала Лупа. — У нашій святині, де визнають напівбогів, — у місці смерті або життя. У цьому зотлілому храмі. Храмі вовків. Це мерзенно. Ти мусиш її зупинити».

— Її? — Джейсон розгубився. — Тобто Геру?

Вовчиця роздратовано клацнула зубами.

«Скористайся відчуттями, вовче! Мені не має діла до Юнони, але якщо вона паде, наші вороги пробудяться. І це стане кінцем для всіх нас. Ти знаєш це місце. Відшукай його знову. Очисти наш храм. Зупини це, доки не стало запізно».

Темний шпиль повільно збільшився, наче бутон якоїсь жахливої квітки. Джейсон відчував, що якщо він колись розпуститься, то звільнить таке, з чим він не волів би зіткнутися.

— Хто я? — запитав Джейсон вовчицю. — Скажи мені хоча б це.

Вовки не славляться почуттям гумору, проте Джейсон був упевнений, що запитання розважило Лупу. Він був наче вовченя, яке випробовує свої пазурі у спробі побути альфа-самцем.

— Ти наша остання надія, як завжди, — вовчиця скривила пащу так, наче щойно дотепно пожартувала. — Не підведи, сину Юпітера!