Зниклий герой

XXII ПАЙПЕР

Пайпер борсалась у повітрі. Далеко внизу вона побачила міські вогні, що мерехтіли в ранньому світанку, а за декілька сотень ярдів некеровано крутилося тіло бронзового дракона: крила ледве рухалися, а в пащі, наче зламана лампочка, блимав вогонь.

Повз неї пролетіло якесь тіло — це Лео, який кричав та несамовито хапався за хмари.

— Не кру-у-уто!

Вона спробувала покликати його, але він уже був занадто далеко внизу.

Десь над нею закричав Джейсон:

— Пайпер, вирівняйся! Витягни руки й ноги!

Стримати свій страх було важко, і все ж вона зробила, як він порадив, та повернула собі абияку рівновагу. Вона падала, витягнувши руки та ноги, як парашутист. Вітер під нею здавався твердою крижаною брилою. А за мить Джейсон уже був поруч і тримав її за талію.

«Дякувати богові», — подумала Пайпер. Але інша її частина подумала: «Чудово! Другі за тиждень обійми, і обидва рази тому, що я ледве не розбиваюсь на смерть».

— Треба підхопити Лео! — крикнула вона.

Їх падіння сповільнилося, коли Джейсон оволодів вітрами, проте їх усе одно кидало то вгору, то вниз, так, наче вітри не хотіли співпрацювати.

— Зараз буде жорстко, — попередив Джейсон. — Тримайся!

Пайпер сильніше зімкнула руки навколо нього, і Джейсон ринувся додолу. Пайпер, швидше за все, кричала, але звуки не вилітали з її рота. Зображення в очах розпливлося.

А потім — БАХ! — вони врізались у ще одне тепле тіло — Лео, який продовжував звиватися та лаятися.

— Припини борсатися! — сказав Джейсон. — Це я!

— Мій дракон! — закричав Лео. — Ти мусиш врятувати Фестуса!

Джейсон і без цього ледь утримав їх двох у повітрі, і Пайпер була переконана, що він ніяк не зможе допомогти п’ятдесятитонному металевому дракону. Але перш ніж вона могла спробувати вгамувати Лео, знизу пролунав вибух. З-поза складського комплексу викотився вогняний шар, і Лео скрикнув:

— Фестус!

Обличчя Джейсона червоніло від напруження, він намагався підтримувати повітряну подушку під ними, та переривчасте ґальмування було найбільшим, на що він міг спромогтись. Це не було схожим на вільне падіння, вони наче, підскакуючи, котилися донизу велетенськими сходами, долаючи по сто футів за раз, від чого шлунок Пайпер почувався не найліпшим чином.

Поки вони хиталися зиґзаґами, Пайпер встигла де- тально розгледіти фабричний комплекс унизу: склади, труби, дротяну огорожу та стоянку із засніженими машинами. Вони все ще були достатньо високо, щоб удар об землю розмазав їх у калюжу, коли Джейсон застогнав:

— Я не можу...

І вони камінням полетіли донизу.

Вони вдарились об дах найбільшої будівлі — складу — і з тріском провалились у темряву.

На жаль, Пайпер спробувала приземлитися на ноги. І ногам це не сподобалося. У лівій щиколотці спалахнув біль, коли вона вдарилася об холодну металеву поверхню.

Кілька секунд вона не усвідомлювала нічого, окрім болю — болю настільки жахливого, що у вухах дзвеніло, а очі застелило багрянцем.

А потім вона почула голос Джейсона десь унизу, що лунав крізь приміщення.

— Пайпер! Де Пайпер?

— Ай, друзяко! — поскаржився Лео. — Це моя спина! Я тобі не диван! Пайпер, куди ти поділася?

— Тут, — ледве вимовила вона, скиглячи.

Вона почула шаркання та бурмотіння, а потім важкі кроки металевими сходами.

В очах почало прояснюватися. Вона була на металевій кладці, що кільцем оточувала складське приміщення. Лео та Джейсон приземлилися знизу і зараз піднімались до неї сходами. Вона поглянула на свою ногу, і до горла підступила нудота. Пальці на ногах начебто не мають дивитися в цей бік, чи не так?

О боже. Вона змусила себе відвести погляд, поки її не знудило. Зосередься на чомусь іншому. На будь-чому іншому.

Зазублена дірка, яку вони зробили в даху, зяяла футів на двадцять вище. Як вони взагалі пережили це падіння? Зі стелі звисало декілька електричних лампочок, що тьмяно мерехтіли, але майже не освітлювали такий величезний простір. Поряд із Пайпер на металевій стіні красувався логотип компанії, але його майже повністю зафарбували графіті. Знизу в напівтемряві приміщення вона змогла .розрізнити величезні машини, механічні маніпулятори та недороблені вантажівки на конвеєрі. Це місце мало такий вигляд, наче його залишили багато років тому.

Джейсон і Лео підійшли до неї.

Лео запитав:

— Усе гаразд?.. — А потім він побачив її ногу. — Ох ні, не все гаразд.

— Спасибі, що підбадьорив, — застогнала Пайпер.

— Усе буде добре, — сказав Джейсон, проте Пайпер почула хвилювання в його голосі. — Лео, маєш щось для першої допомоги?

— Так... так, авжеж.

Він порився у своєму поясі для інструментів і витягнув купку бинтів та рулон скотчу, що здавались завеликими для кишень пояса. Пайпер помітила цей пояс учора вранці, але не подумала запитати про нього в Лео. Він не здавався чимось особливим — такий собі звичайний шкіряний пояс з купою кишень, який міг би носити коваль чи тесля. І здавалося, що він був порожнім.

— Як ти... — Пайпер спробувала сісти і зморщилась від болю. — Як ти витягнув усе це з порожнього пояса?

— Чаклунство, — відповів Лео. — Поки що не розібрався повністю, але я можу викликати з кишень майже будь-які інструменти і ще деякі корисні речі.

Він сунув руку в іншу кишеню і витягнув маленьку олов’яну коробочку.

— М’ятні льодяники?

Джейсон вихопив льодяники.

— Це приголомшливо, Лео. А зараз не міг би ти щось зробити з її ногою?

— Я механік, старий. Можливо, коли б вона була автомобілем... — Він клацнув пальцями. — Стривай, що то була за лікувальна їжа, якою тебе нагодували в таборі, — харчі Рембо?

— Амброзія, дурнику, — вимовила Пайпер крізь зуби. — Має бути в мене в рюкзаку, якщо її не розчавило.

Джейсон обережно стягнув рюкзак з її плечей. Він порився в припасах, які спакували діти з будиночка Афродіти, і знайшов пакет, набитий розчавленими квадратними тістечками, що нагадували лимонне печиво. Він відламав шматок і дав Пайпер.

Смак був зовсім не таким, як вона очікувала. Він нагадав їй татів суп із чорної квасолі, який він готував їй у дитинстві. Тато годував ним Пайпер щоразу, коли вона захворювала. Цей спогад її розслабив, хоч і засмутив. Біль у щиколотці згасла.

— Ще, — промовила вона.

Джейсон нахмурився.

— Пайпер, нам не слід ризикувати. Нам сказали, що завелика кількість може вбити. Давай я спробую вправити твою ногу.

Шлунок Пайпер затремтів.

— Ти вже колись це робив?

— Так... здається.

Лео знайшов стару дерев’яну дощечку та зламав її навпіл, щоб отримати шину. А потім приготував бинти та скотч.

— Тримай її ногу нерухомою, — сказав йому Джейсон. — Пайпер, буде боляче.

Коли Джейсон вправив ногу, Пайпер так несамовито здригнулася, що шибонула Лео в руку, і той закричав чи не голосніше за неї. Коли туман в очах розсіявся і вона знову змогла нормально дихати, то побачила, що нога спрямована в правильний бік, а на щиколотку наклали шину з фанери, бинтів та скотчу.

— Ох, — вимовила вона.

— Боженько, королево краси! — Лео потер свою руку. — Радий, що це було не моє обличчя.

— Перепрошую, — промовила вона. — І не називай мене королевою краси, або я вдарю тебе ще раз.

— Ви обидва молодці! — Джейсон знайшов флягу в рюкзаку Пайпер і дав їй попити. За декілька хвилин її живіт угамувався.

Коли біль минув, Пайпер почула, як назовні завиває вітер. Крізь дірку в даху летіли сніжинки, після зустрічі з Хіоною Пайпер менш за все хотілось бачити сніг.

— Що сталось із драконом? — запитала вона. — Де ми знаходимося?

Обличчя Лео спохмурніло.

— Не знаю, що сталося з Фестусом. Він просто смикнувся вбік, наче врізався в невидиму стіну, і почав падати.

Пайпер пригадала попередження Енцелада: «Я покажу тобі, як легко можна вибити з голови бунтарський дух». Йому вдалося збити їх з такої далекої відстані? Це неможливо.

Якщо він такий могутній, навіщо йому потрібно, щоб вона зраджувала своїх друзів, коли він може просто вбити їх самотужки? І як цей велетень може стежити за нею крізь хуртовину за тисячі миль від себе?

Лео вказав на логотип на стіні.

— А щодо того, де ми зараз...

Було важко щось розгледіти крізь графіті, однак Пайпер розрізнила величезне червоне око з написом: «МОНОКЛЬ МОТОРЗ, СКЛАДАЛЬНИЙ ЗАВОД І».

— Зачинений автомобільний завод, — сказав Лео. — Здається, ми впали в Детройті.

Пайпер не вперше чула про зачинені автомобільні заводи в Детройті, отже, в цьому був сенс. Тільки місце, де вони приземлилися, було аж занадто гнітючим.

— Наскільки це далеко від Чикаго?

Джейсон передав їй флягу.

— Три чверті шляху від Квебеку, мабуть. Та річ у тому, що без дракона нам доведеться подорожувати по землі.

— У жодному разі, — сказав Лео. — Це небезпечно.

Пайпер пригадала, як земля тягнула її за ноги уві сні і як цар Борей говорив про жахи.

— Він має рацію. До того ж я не знаю, чи можу ходити. А три людини... Джейсоне, ти не зможеш перенести стількох через країну самотужки.

— Не зможу, — відповів Джейсон. — Лео, ти впевнений, що дракон у небі не зламався? Ну, Фестус старий, і...

— І я міг не полагодити його належним чином?

— Я цього не казав, — заперечив Джейсон. — Я до того... можливо, ти ще зможеш його полагодити?

— Не знаю. — Лео здавався пригніченим. Він витягнув з кишень декілька шурупів і почав вертіти їх у руках. — Доведеться знайти, де він приземлився, якщо він узагалі цілий.

— Це я винна, — не подумавши випалила Пайпер. Вона просто не могла вже це витримувати. Ця таємниця про її батька спалювала її зсередини, наче завелика кількість амброзії. Якщо вона і далі буде брехати друзям, то, здавалось, згорить дощенту.

— Пайпер, — м’яко промовив Джейсон, — ти спала, коли у Фестуса почалися перебої. Ти не винна.

— Еге ж, ти просто в шоці, — погодився Лео. Він навіть не намагався жартувати в її бік. — Тобі боляче. Просто відпочивай.

Вона хотіла розповісти їм усе, але слова застрягли в горлі. Ці двоє були такими милими до неї. І все ж, якщо Енцелад якимсь чином за нею стежить, одне недоречне слово може спричинити смерть її батька.

Лео підвівся.

— Слухай, е-е... Джейсоне, чому б тобі не залишитися з нею, друзяко? А я пошукаю Фестуса. Думаю, він упав десь неподалік цього складу. Якщо я його знайду, можливо, з’ясую причину падіння й полагоджу.

— Це занадто небезпечно, — сказав Джейсон. — Тобі не слід іти самому.

— Та в мене є скотч і м’ятні льодяники. Усе буде гаразд, — відповів Лео, трохи поспішно, тож Пайпер зрозуміла, що він тільки намагався здаватися спокійним. — Ви просто не втікайте нікуди без мене.

Лео сунув руку у свій чарівний пояс, витягнув ліхтарик і попрямував униз по сходах, залишивши Пайпер і Джейсона вдвох.

Джейсон усміхнувся їй, хоч було помітно, що він збентежений. Точнісінько таким було його обличчя, коли він уперше її поцілував на даху гуртожитку в «Школі дикунів», — цей гарненький маленький шрам на його губі вигинався півмісяцем. Від цього спогаду на душі стало тепліше. А потім вона пригадала, що того поцілунку ніколи насправді не було.

— Виглядаєш краще, — промовив Джейсон.

Пайпер не була впевнена, чи він має на увазі її ногу, чи те, що вона вже втратила свою чарівну вроду. Її джинси роздерлися від падіння крізь дах. Черевики заляпало брудним розталим снігом. Вона не знала, як виглядало її обличчя, але припускала, що жахливо.

Яке їй до цього діло? Вона ніколи не турбувалася про такі речі в минулому. Можливо, це її дурнувата матуся, богиня кохання, плутає їй думки. Якщо в неї почнуть з’являтися поривання почитати модні журнали, треба буде розшукати Афродіту і дати їй стусана.

Вона вирішила зосередитися на щиколотці. Поки вона нею не рухала, біль був не таким уже й страшним.

— Ти чудово впорався, — сказала вона Джейсону. — Де ти навчився надавати першу допомогу?

Він знизав плечима.

— Відповідь незмінна. Я не знаю.

— Але ти почав щось пригадувати, чи не так? Як те пророцтво латинською мовою в таборі або той сон про вовчицю.

— Усе нечітке, — сказав він. — Як дежавю. Бувало, що забуваєш якесь слово чи ім’я, і воно начебто крутиться на язиці, але пригадати не можеш? Це те ж саме — тільки з цілим життям.

Пайпер частково його розуміла. Останні три місяці — життя, де вона думала, що в неї стосунки з Джейсоном, — виявилися Туманом.

«Хлопець, якого в тебе ніколи не було? — сказав Енцелад. — Хіба це важливіше за твого власного батька?»

Їй слід було помовчати, і все ж вона озвучила запитання, яке не давало їй спокою відучора.

— Ця світлина у твоїй кишені, — промовила вона. — Це хтось із твого минулого?

Джейсон відсахнувся.

— Перепрошую, — сказала вона. — Мене це не стосується. Забудь.

— Та ні... усе гаразд. — Риси його обличчя пом’якшали. — Просто я сам ще намагаюсь розібратися. Її звуть Талія. Вона моя сестра. Я не пам’ятаю жодних подробиць. Навіть не впевнений, звідки це знаю, але... е-е, чого ти усміхаєшся?

— Нічого. — Пайпер намагалась здихатись від усмішки. Це не його стара дівчина. Вона почувалась безглуздо щасливою. — Е-е-е, просто... це чудово, що ти пригадав. Аннабет говорила мені, що та стала мисливицею Артеміди, так?

Джейсон кивнув.

— Мені здається, що я повинен її відшукати. Гера залишила мені цей спогад не просто так. Це якось пов’язано з нашим завданням. Але... мені також здається, що це може бути небезпечним. Я не певен, що хочу з’ясовувати правду. Це ненормально?

— Ні, — відповіла Пайпер. — Зовсім ні.

Вона втупила очі в логотип на стіні. «МОНОКЛЬ МОТОРС» — самотнє червоне око. Щось у цьому логотипі її бентежило.

Можливо, справа в думках про Енцелада, що, ймовірно, спостерігає за нею і тримає батька в заложниках. Вона мусить його врятувати. Але як вона може зрадити друзів?

— Джейсоне, — промовила Пайпер, — до речі, про правду, я мушу тобі дещо сказати... дещо про мого тата...

Їй не випала змога. Десь знизу брязнув метал, наче зачинилися двері. Звук відбився луною повсюди.

Джейсон підвівся. Дістав свою монету, підкинув її і схопив у повітрі золотий меч. Він перехилився через поруччя.

— Лео? — вигукнув він.

Ніхто не відповів.

Джейсон присів поряд із Пайпер.

— Мені це не подобається.

— Він може бути в біді, — сказала Пайпер. — Сходи перевір.

— Я не можу залишити тебе саму.

— Усе буде гаразд. — Вона була налякана, але не хотіла це визнавати. Вона дістала свій Катоптріс і зробила впевнений вигляд. — Хтось наблизиться — я його простромлю.

Джейсон завагався.

— Я залишу тобі рюкзак. Якщо не повернуся за п’ять хвилин...

— Панікувати? — припустила вона.

Він видавив усмішку.

— Радий, що ти знову нормальна. Макіяж та сукня лякали значно більше, ніж кинджал.

— Гони вже, Спаркі[35]. Доки до тебе не дісталася.

— Спаркі?

Навіть ображеним Джейсон виглядав привабливо. Це було нечесно. А потім він пішов до сходів і зник у темряві.

Пайпер лічила подихи, намагаючись оцінити, скільки минуло часу. Вона збилась з рахунку десь на сорока трьох. І тоді щось у приміщенні гупнуло.

Луна стихла. Серце Пайпер калатало, але вона не покликала на допомогу. Інстинкти підказували, що не треба цього робити.

Вона втупила очі у свою забинтовану щиколотку. «Я начебто не можу втекти». Тоді вона знову глянула на позначку «Монокль Моторе». Голос у голові докучав їй, застерігав про небезпеку. Щось із грецької міфології...

Її руки схопили рюкзак. Вона дістала квадратики амброзії. Завелика кількість її вб’є, однак ще трішки можуть вилікувати ногу.

БУМ!

Цього разу звук пролунав ближче, просто під нею. Вона вийняла цілий квадратик амброзії і запхала собі до рота. Серце калатало ще швидше. Шкіра запалала.

Вагаючись, вона зігнула щиколотку проти шини. Жодного болю, жодної закляклості. Вона перерізала скотч кинджалом і почула тяжкі кроки на сходах, наче хтось ішов у металевих черевиках.

Скільки часу минуло? П’ять хвилин? Довше? Кроки не були схожі на Джейсонові, однак, може, він несе Лео? Урешті Пайпер не втрималась. Стискаючи кинджал у руці, вона вигукнула:

— Джейсоне?

— Так, я, — промовив він з темряви, — піднімаюсь.

Без сумніву, це голос Джейсона. То чому всі її інстинкти говорили «біжи»?

Не без зусиль вона стала на ноги.

Кроки наблизились.

— Усе гаразд, — заспокоїв голос Джейсона.

Нарешті з темряви з’явилось обличчя — огидний чорний вищір, розбитий ніс і єдине, налите кров’ю око посеред лоба.

— Усе добре, — промовив циклоп, бездоганно імітуючи голос Джейсона. — Ти саме вчасно до обіду.