Зниклий герой

XXV ДЖЕЙСОН

Джейсону наснилося, що його обмотали ланцюгами і він висів догори ногами наче шмат м’яса. Усе боліло: руки, ноги, груди, голова. Особливо голова. Вона була наче переповнена водою повітряна куля.

— Якщо я мертвий, — прошепотів він, — чому мені так боляче?

— Ти не мертвий, мій герою, — пролунав жіночий голос. — Твій час не настав. Ходи сюди, поговори зі мною.

Думки Джейсона відлинули від тіла. Він чув рев чудовиськ, крики його друзі, вогняні вибухи, але все це наче відбувалось у паралельному всесвіті і віддалялось усе далі й далі.

Він опинився у земляній клітці. Коріння дерев і кам’яні завитки сплітались воєдино, ув’язнюючи його. За ґратами він бачив дно висохлого дзеркального басейну, інший земляний шпиль, що здіймався з протилежного боку, а над ними — червоні кам’яні уламки згорілого будинку.

Поряд із ним у клітці, схрестивши ноги, сиділа жінка в чорних одежах, з покритою головою. Вона відсунула вуаль і відкрила обличчя, яке виявилось величавим і прекрасним, проте змученим стражданнями.

— Гера, — вимовив Джейсон.

— Ласкаво прошу до моєї в’язниці, — промовила богиня. — Ти не помреш сьогодні, Джейсоне. Твої друзі тобі допоможуть — цього разу.

— Цього разу? — запитав він.

Гера вказала на завитки її клітки.

— Наближаються важчі випробування. Сама земля заворушилась проти нас.

— Ви — богиня, — сказав Джейсон. — Чому ви не можете просто втекти?

Гера сумно усміхнулась. Її постать почала сяяти, поки блиск не заповнив усю клітку сліпучим світлом. Повітря затремтіло та загуло. Молекули розщеплялись на частини, наче від ядерного вибуху. Джейсон припустив, що коли б він знаходився тут насправді, то вже перетворився б на пару.

Клітка мала розлетітися на шматки. Земля — розколотися, а зруйнований будинок — повністю розвалитися. Однак, коли сяйво згасло, клітка навіть не зрушила з місця. За ґратами нічого не змінилось. Тільки Гера виглядала інакше — трохи більш згорблена й стомлена.

— Деякі сили могутніші навіть за богів, — сказала вона. — Мене нелегко стримати. Я можу перебувати у різних місцях водночас. Але якщо спіймати більшу частину моєї сутності, це наче нога у ведмежому капкані. Я не можу втекти, і я прихована від очей інших богів. Тільки ти здатний мене знайти, і я слабшаю щодня.

— Тоді чому ви сюди прийшли? — запитав Джейсон. — Як вас схопили?

Богиня зітхнула.

— Я не могла сидіти склавши руки. Твій батько, Юпітер, вважає, що може відмовитись від світу і таким чином заколисати наших ворогів. Він вважає, що ми, олімпійці, занадто захопились справами смертних, долями наших дітей-напівбогів, особливо з того часу як після війни погодилися визнавати їх усіх. Він уважає, що саме це призвело до того, що наші вороги заворушилися. Тому він зачинив Олімп.

— Але ви не згодні.

— Ні, — промовила вона. — Я часто не розумію настрою або рішень свого чоловіка, однак навіть для Зевса це занадто параноїдально. Я не можу збагнути, чому він був таким наполегливим і переконаним. Це... несхоже на нього. Будучи тільки Герою, я, може, і погодилася би з його рішенням. Але я також і Юнона.

Її постать замерехтіла, і Джейсон побачив броню під простими чорними одежами: накидку з козячої шкіри — символ римського воїна — поперек бронзового плащу.

— Юнона Монета, так мене колись називали. Юнона — Та, Що Попереджає. Я була охоронцем держави, покровителькою Вічного Риму. Я не можу сидіти склавши руки, коли нападають на нащадків моїх людей. Я відчула небезпеку в цьому священному місці. Голос...

Вона завагалася.

— Голос сказав, що мені слід прийти сюди. У богів немає того, що ти назвав би свідомістю, так само як і снів, але цей голос звідкілясь узявся — лагідний і наполегливий. Він попередив мене, сказав прийти сюди. Отже, у той самий день, коли Зевс зачинив Олімп, я вислизнула геть, не сказавши йому про свої наміри, щоб він не зміг мені перешкодити. І прийшла сюди, щоб усе з’ясувати.

— Це була пастка, — припустив Джейсон.

Богиня кивнула.

— Я занадто пізно зрозуміла, наскільки швидко заворушилася земля. Я виявилась навіть дурнішою за Юпітера — рабиня своїх власних поривань. Саме так усе сталося вперше. Мене полонили велетні, і моє ув’язнення почало війну. Зараз наші вороги повстають знову. Боги можуть перемогти їх тільки за допомогою найвеличніших наявних героїв. А та, кому служать велетні... Її неможливо перемогти взагалі — тільки тримати сплячою.

— Я не розумію.

— Незабаром зрозумієш, — промовила Гера.

Клітка почала стискатися. Завитки спліталися дедалі щільніше. Постать Гери затремтіла, наче полум’я свічки на слабкому вітрі. З клітки Джейсон побачив, як на краю басейну збираються якісь постаті — незграбні гуманоїди з горбатими спинами і лисими головами. І якщо очі його не дурили, то в кожної було більше однієї пари рук. Ще він чув вовків, але не тих, яких бачив з Лупою. З їх виття він зрозумів, що це інша зграя — голодніша, агресивніша, жадаюча крові.

— Поспішай, Джейсоне, — промовила Гера. — Мої наглядачі наближаються, а ти починаєш прокидатися. Мені забракне сил, щоб з’являтися перед тобою, навіть у снах.

— Чекай, — сказав він. — Борей сказав нам, що ти граєш у небезпечну гру. Що він мав на увазі?

Очі Гери дико блиснули, і Джейсону стало цікаво, чи справді вона зробила щось божевільне.

— Обмін, — промовила вона. — Єдиний спосіб здобути мир. Ворог сподівається на наш поділ, і якщо ми залишимося розділені, нас знищать. Ти — мій дар на знак примирення, Джейсоне, міст, що допоможе подолати тисячоліття ненависті.

— Що? Я не...

— Я не можу розповісти тобі більше, — промовила Гера. — Ти прожив так довго тільки тому, що я забрала твої спогади. Знайди це місце. Повернися туди, де все почав. Твоя сестра допоможе.

— Талія?

Картина почала розчинятися.

— Прощавай, Джейсоне! Остерігайся Чикаго. Там на тебе чекає найнебезпечніший смертний ворог. Якщо тобі судилось померти, то від її руки.

— Хто вона? — випалив він.

Але постать Гери розпливлась, і Джейсон прокинувся. Його очі розплющилися.

— Циклопи!

— Овва, сонько.

Пайпер сиділа позаду нього на бронзовому драконі, тримаючи його за талію, щоб він не втратив рівновагу. Лео сидів попереду й керував. Вони спокійно летіли зимовим небом, наче нічого й не траплялось.

— Д-Детройт, — заїкнувся Джейсон. — Хіба ми не робили вимушеної посадки? Я гадав...

— Усе гаразд, — сказав Лео. — Ми втекли, але тебе добряче стукнули по голові. Як почуваєшся?

Голова Джейсона пульсувала. Він пригадав завод, як спускався з кладки, як якесь створіння нависло над ним — обличчя з одним оком, величезний кулак — а потім в очах потемніло.

— Як ви... циклопи...

— Лео розірвав їх на шмаття, — сказала Пайпер. — Він був неймовірним. Він може викликати вогонь...

— Та то пусте, — випалив Лео.

Пайпер розсміялась.

— Замовкни, Вальдес! Дай мені розповісти. Годі вже тобі.

І вона розповіла, як Лео самотужки переміг родину циклопів; як звільнив Джейсона і помітив, що циклопи відроджуються; як Лео замінив електронну схему дракона і знову підняв їх у небо, саме тієї миті, коли на заводі пролунало ревіння циклопів, жадаючих помсти.

Джейсон був вражений. Здихатися трьох циклопів з одним лише поясом для інструментів? Непогано. Не те щоб йому було лячно слухати, як близько він наблизився до смерті, але почувався він через усе це жахливо. Він вступив просто в засідку і цілий бій провів непритомним, тоді як його друзі захищались самотужки. І який з нього ватажок?

Коли Пайпер розповіла йому про іншого хлопця, якого начебто з’їли циклопи, того, з фіолетовою футболкою, що розмовляв латиною, голова Джейсона ледве не вибухнула. Син Меркурія... Йому здавалось, що він знає того хлопця, але імені не пам’ятав.

— Отже, я не один, — сказав він. — Є й інші, такі як я.

— Джейсоне, — промовила Пайпер, — ти ніколи не був один. У тебе є ми.

— Я... я знаю... але Гера щось казала. Мені наснилося...

Він розповів їм, що бачив і що сказала богиня в клітці.

— Обмін? — перепитала Пайпер. — Що це означає?

Джейсон похитав головою.

— Але небезпечна гра Гери — це я. Тільки пославши мене в Табір напівкровок, здається, вона порушила якесь правило, щось таке, що може спричинити катастрофу...

— Або врятувати нас, — з надією промовила Пайпер. — Та частина про сплячого ворога нагадує ту жіночку, про яку розповідав Лео.

Лео прокашлявся.

— Щодо цього... вона начебто з’являлась до мене в Детройті, у калюжі відходів з туалетних кабінок.

Джейсон не був певен, чи правильно все розчув.

— Ти сказав... туалетні кабінки?

Лео розповів їм про величезне обличчя на заводському подвір’ї.

— Не знаю, чи її взагалі неможливо вбити, — сказав він, — але туалетними сидіннями її не перемогти. За це я ручаюсь. Вона хотіла, щоб я вас зрадив, друзі, і я такий: «Пф-ф, авжеж, послухаюсь обличчя в туалетній жижі».

— Вона намагається розділити нас. — Пайпер відірвала руки від його талії. Він відчував її напруженість, навіть не дивлячись на неї.

— Щось не так? — запитав він.

— Я просто... Чому вони з нами граються? Хто ця жіночка і як вона пов’язана з Енцеладом?

— Енцеладом? — Джейсон начебто вперше чув це ім’я.

— Ну... — голос Пайпер затремтів. — Це один з велетнів. Просто одне з імен, яке я запам’ятала.

Джейсон підозрював, що насправді все було набагато складніше, але вирішив не тиснути. У неї видався важкий ранок.

Лео почухав голову.

— Ну, не знаю щодо цього Оладка...

— Енцелада, — виправила Пайпер.

— Яка різниця? Але Старе Туалетне Обличчя згадувало інше ім’я. Порожній Рон, чи щось таке?

— Порфіріон? — запитала Пайпер. — Він був царем гігантів. Здається.

Джейсон уявив темний шпиль у старому дзеркальному басейні — здіймається все вище, тоді коли Гера слабшає.

— Зроблю здогадку навмання, — сказав він. — У давніх історіях Порфіріон викрав Геру. Це стало початком війни між велетнями та богами.

— Начебто так, — погодилась Пайпер. — Але ці міфи дуже сплутані та суперечливі. Таке враження, наче ніхто не хотів, щоб ця історія зберіглась. Я тільки пам’ятаю, що була війна, і велетнів було майже неможливо вбити.

— Героям та богам довелося співпрацювати, — промовив Джейсон. — Це сказала мені Гера.

— Це буде нелегко здійснити, — пробурчав Лео, — коли боги відмовляються навіть розмовляти з нами.

Вони летіли на захід, а Джейсон губився в думках — з першої до останньої неприємних. Він не певен був, скільки минуло часу, коли дракон нирнув у просвіт між хмарами, і під ними, сяючи в променях зимового сонця, з’явилось місто на краю величезного озера. Уздовж берега півмісяцем вишикувалися хмарочоси, позаду яких тягнулися до західного обрію вкриті снігом квартали та дороги.

— Чикаго, — промовив Джейсон.

Він подумав про те, що сказала Гера уві сні. Запекліший ворог чекає на нього тут. Якщо йому судилось померти, то від її руки.

— Однією проблемою менше, — сказав Лео. — Ми дісталися сюди живими. То як будемо шукати грозових духів?

Джейсон помітив, як щось промайнуло під ними. Спочатку він вирішив, що це маленький літак, але той був занадто маленьким, занадто темним і швидким. Штукенція полетіла в напрямку хмарочосів, звиваючись і змінюючи форму... і лише на мить перетворилася на димну фігуру коня.

— Що, коли ми полетимо он за цим, — запропонував Джейсон, — і подивимось, куди це він прямує?