Двір шипів і троянд

Розділ 6

Маєток був розташований на пологих зелених пагорбах. Я ніколи не бачила нічого подібного, навіть наш колишній особняк не витримав би порівняння. Цей палац був вкритий серпанком троянд і плюща, з терасами, балконами і сходами, які буквально виростали з алебастрових країв. Це місце зусібіч оточував ліс, але він був так далеко, що я ледве бачила зелену смугу на небокраї. Мене захопило видовище кольорів, світла і приголомшлива різноманітність форм. Очі все це жадібно вбирали й ніяк не могли насититися. Будь-яка картина з натури стала б жалюгідною копією, не здатною передати всієї краси реальності. Моє захоплення, певно, подолало б і страх, якби це місце не було таким тихим і безлюдним. Навіть сад, крізь який ми йшли гравійною доріжкою, посипаною рінню, до головного входу в будинок, притихнув і спав. Над клумбами аметистових ірисів, білих пролісків та олійно-жовтих нарцисів, які ліниво погойдувалися під вітром, витав запах металу. Стільки кольору, сонячного світла, текстури… Мені кортіло пити цей краєвид, наче воду. Малювати його було безглуздо, жоден малюнок не передав би справжньої краси.

Звісно, усе це було магією, тому що навкруги буяла весна. Якими ж бо могутніми силами вони володіли, щоб досягнути такої неймовірної різниці між своїми землями та землями смертних, керувати порами року й погодою, наче ті належали їм? Спиною в мене стікав піт, зимовий одяг перетворився на задушливий панцир. Я покрутила зап’ястками й ворухнулася в сідлі. Тенет, які мене неволили, більше не було.

Фейрі досі йшов уперед, потім легко, одним стрімким рухом застрибнув на просторі мармурові сходи, які вели до важких дубових дверей. Ті безшумно розчинилися перед ним, і звір зайшов усередину.

Звичайно ж, уся подорож сюди була ретельно продумана. За допомогою магії він занурив мене в несвідомий стан, щоб я не знала, де перебуваю, і не змогла знайти дорогу додому. Я й гадки не мала, чи далеко звідси до Стіни й через землі яких фейрі пролягає дорога. Я сунула руку в потайну кишеню — вона спорожніла. Мій ніж зник.

Від думки про те, як мій плащ обшукують оті пазури і як вони знаходять ніж, відчула сухість у роті. Я намагалася відкинути свої лють, страх та огиду, коли кобила вирішила зупинитися біля підніжжя сходів. Що ж, послання зрозуміле. Величний маєток наче спостерігав і чекав.

Я кинула оком через плече на досі відчинені ворота. Якби я збиралась тікати, зробила б це зараз.

Південь. Можна було просто бігти на південь, щоб дістатися Стіни. Якщо, звісно, я не зіткнусь із чимось дорогою до неї. Я смикнула віжки, але кобила не ворухнулася, навіть коли я вп’ялася підборами їй у боки. Гаразд. Доведеться пішки.

Коліна в мене підігнулися, коли я зістрибнула на землю. В очах замерехтіло. Я вхопилася за сідло і здригнулася від болю й голоду, які забили всі почуття. Зараз, мені треба бігти зараз. Проте світ довкола мене все ще обертався й мерехтів.

Тільки справжній бовдур наважиться тікати в такому стані. Коли геть знесилений. Без запасів харчу. Я й пів кілометра не встигну пробігти, як фейрі мене дожене й пошматує. Як і обіцяв.

Я судомно вдихнула. Їжа. Знайти бодай якусь їжу, а вже потім бігти за першої можливості. Це здавалося мені непоганим планом.

Коли нарешті змогла триматися на ногах, я залишила кобилу біля сходів і крок за кроком стала підійматися. Подолавши останню сходинку, я затамувала дух і увійшла в прочинені двері.

Мене вразило розкішне оздоблення в будинку. Під ногами виблискували чорні й білі мармурові квадрати. Це був коридор із безліччю дверей. Посередині починалися сходи, а в дальньому кінці, за товстими скляними дверима, видно було ще один сад, ще більший і величніший. Жодного натяку на в’язницю. Знизу не долинало ні криків, ні стогонів. Лише тихе гарчання з найближчої до мене кімнати, настільки глибоке, що від нього затремтіли горщики з гортензіями, розставлені на невисоких підставках у коридорі. Немов у відповідь на моє мовчазне запитання, ліворуч розчинилися двостулкові двері. Це був німий наказ увійти.

Я протерла очі. Пальці в мене тремтіли. Я добре знала, що колись Вищі Фе будували для себе пишні палаци та храми по всьому світі — будівлі, які мої смертні пращури знищили після Війни. Проте я ніколи не замислювалася над тим, як живуть фейрі тепер, у якій розкоші й багатстві. Ніколи навіть уявити не могла, що фейрі, ті жорстокі чудовиська, володіють маєтками значно величнішими за будь-який будинок найбагатших смертних.

Затамувавши дух, я увійшла до зали. Довгий стіл — довший за той, що стояв у нашому колишньому маєтку, — займав майже увесь її простір. І повнісінько їжі — різної їжі — та вина. Від деяких страв ще здіймалася пара, і пахло так, що рот мій умить наповнився слиною. Принаймні всі страви були знайомі. Ніяких дивних делікатесів. Курчата, хліб, горошок, риба, спаржа, ягня… Такий пишний бенкет могли б дозволити собі тільки дуже заможні смертні.

І ще одна несподіванка. Звір попрямував до величезного крісла на чолі столу. Я затрималась у дверях, витріщаючись на їжу, гарячу чудову їжу, якої не могла торкнутися. Перше правило, якого нас навчали з дитинства, зазвичай у піснях та казках: якщо недоля раптом зведе тебе з фейрі, у жодному разі не пий їхнього вина, не торкайся їжі. Ніколи. Якщо, звісно, не хочеш бути поневоленим на все своє життя, стати їхнім рабом тілом і душею, опинитися потім у Прифії. Ну, останнє вже й так сталося, проте мені може випасти шанс обминути першу засторогу.

Звір усівся в крісло, яке застогнало під його вагою. І нараз, у сполоху білого сяйва, перетворився на чоловіка з волоссям кольору золота.

Я зціпила зуби, щоб не закричати, і сперлася на вкриту дерев’яними панелями стіну біля дверей, хапаючись за одвірок і намагаючись оцінити відстань до рятівного виходу. Цей звір не був звичайною людиною, хоча й дуже схожий. Утім, він і не був звичайним фейрі. Очевидно, він був представником Вищих Фе, одним із їхніх правителів: вродливий, смертельно небезпечний, безжальний.

Він виявився молодим, принаймні та частина обличчя, яку я могла розгледіти, здавалася молодою. Його ніс, вилиці та брови були вкриті вишуканою золотою маскою, інкрустованою смарагдами, які утворювали різноманітні візерунки з листя. Певно, якась скажена мода в колах Вищих Фе. Лишалися відкритими тільки очі, такі самі, як були у звіра, вольове підборіддя і щільно стиснуті губи.

— Тобі треба щось з’їсти, — промовив він.

На відміну від витонченої коштовної маски, темно-зелена туніка була аж надто непоказна. Замість прикрас — шкіряний перев’яз для меча. Такий одяг більше годився для битв, ніж для життя серед розкоші. Тим часом ні меча, ні навіть кинджала я в нього не побачила. Отже, я потрапила в полон не просто до фейського аристократа, але ще й до воїна.

Я зовсім не хотіла розмірковувати над тим, що саме змусило його вдягти цей перев’яз для меча, і щосили намагалася не дивитися на те, як виблискують на шкірі сонячні промені, що заглядали в широкі вікна за його спиною. Такого чистого неба я не бачила вже багато місяців. Фейрі налив вина з витонченої кришталевої карафки й випив геть усе одним духом.

Я тихенько відступала до дверей, а серце калатало так, що мене аж нудило.

Холодний метал дверних петель торкнувся моїх пальців. Якщо не зволікати, я зможу вибігти з будинку й дістатися воріт за лічені секунди. Він, безперечно, швидший — але якщо я дорогою перекину кілька тих вишуканих ваз та столів із зали, це може трохи уповільнити його. Хоча вуха фейрі — з витонченими загостреними кінчиками — одразу ж почують будь-який натяк на шурхотіння від моїх рухів.

— То хто ж ти? — все ж таки наважилася спитати я.

Його золотаве волосся мало такий самий колір, що і шкура його вовчої подоби. А велетенські кігті напевно й досі були напоготові під шкірою.

— Сідай! — похмуро сказав він, широким жестом охоплюючи стіл. — Поїж.

У голові роїлося застереження з дитячих пісень. Не можна потурати своєму шлунку, нехай я страшенно голодна. Один раз наситити черево, щоб стати рабинею цього фейрі? Ні, не варте це того.

Він тихо загарчав.

— Чи ти хочеш знепритомніти від голоду?

— Це небезпечно для смертних, — наважилася відповісти я, попри те що могла цим його образити.

Він розсміявся так само шорстко, як сміявся, коли ще був звіром.

— Наша їжа цілком придатна для перетравлення в людських шлунках!

Його дивні зелені очі прикували мене до місця. Ніби він міг відчути, що кожен м’яз мого тіла був ладен тікати.

— Йди, якщо хочеш, — додав він, показавши зуби. — Я не тюремник для тебе. Ворота все ще відчинені — ти можеш піти будь-куди у Прифії.

І звичайно ж, мене з’їдять або розірвуть на шмаття якісь безжальні фейрі. Тоді як кожен куточок його палацу був живий, чистий і неймовірно прекрасний. Але ж мені треба було тікати, мені треба було повернутися додому. Та клята обітниця, що її дала я матері, така холодна й безжальна, як сама мати, була всім, що в мене залишилося. Я не зрушила з місця. Я досі не мала наміру наближатися до їжі.

— Гаразд, — промовив чоловік із натяком на гарчання й почав накладати їжу собі в тарілку.

Я ще не встигла зіткнутись із можливими наслідками моєї вже другої відмови, коли повз мене блискавкою хтось пролетів і попрямував саме до чоловіка на чолі столу.

— Ну? — озвався незнайомець, ще один представник Вищих Фе, з червоно-рудим волоссям і в туніці кольору тьмяного срібла. На його обличчі також була маска.

Із натяком на поклон золотоволосому він схрестив руки на грудях, якимось дивним чином не помічаючи мене, прилиплої до стіни.

— Що ну? — І мій полонитель закинув голову рухом, схожим більше на звірячий, ніж на рух людини.

— Ендрас таки загинув?

Мій полонитель, або мій рятівник, не мало значення, ким він був, кивнув.

— Мені шкода, — тихо сказав він.

— Як? — спитав рудоволосий, і кісточки пальців, якими він вчепився у свої м’язисті руки, аж побіліли.

— Ясенева стріла.

Рудоволосий зашипів.

— Угода привела мене до смертної. Я дав їй прихисток.

— Дівчина… проста смертна дівчина вбила Ендраса.

Це було не запитання, а ствердження, з якого сочилася отрута.

Він подивився на протилежний кінець столу, де стояв мій порожній стілець.

— І вищі сили, згідно з умовами Угоди, вирішили, що вона винна.

А чоловік у золотій масці гірко розсміявся і вказав на мене.

— Магія Угоди та вищі сили привели мене прямісінько до її ґанку.

Незнайомець плавним рухом обернувся до мене. Маска на його обличчі була бронзова, у формі лисячої морди, і відкривала лише нижню частину його обличчя — разом зі страшним шрамом, що, схоже, збігав від брови до підборіддя. А ще маска не приховувала того факту, що в нього не було одного ока, натомість золота сфера рухалася так, наче він нею бачив. Бачив мене.

Навіть з іншого кінця кімнати я змогла побачити, як широко розкривається його живе руде око. Фейрі принюхався, вишкірив білі зуби й розвернувся до свого компаньйона.

— Та ти жартуєш, — тихо сказав він. — Оце кощаве дівчисько здолало Ендраса однісінькою ясеневою стрілою?

Покидьок. Просто покидьок. Шкода, що в мене вже не було ясеневої стріли, я б і його підстрелила.

— Вона зізналася, — стримано мовив золотоволосий, проводячи кінчиком пальця по обідцю свого кубка.

Його ніготь перетворився на довгий смертоносний пазур, який рипів по металу. Я відчайдушно намагалася дихати спокійно. Особливо після того, як він додав:

— Вона навіть не стала цього заперечувати.

Фейрі з маскою лиса присів на краєчок столу, і сонячне світло заплуталось у його довгому вогняно-рудому волоссі. Зважаючи на страшний шрам і відсутнє око, я розуміла, навіщо він носить маску, але ж інший Вищий Фе був цілком здоровий. Можливо, із солідарності. Бо як іще пояснити цю дивну моду серед Вищих Фе.

— Прекрасне рішення! — сердито прошипів рудоволосий. — І що ми тепер маємо? А все через твоє дивовижне милосердя. Ти зруйнував…

Я зробила крок уперед, лише один-єдиний крок. Я не знала, що скажу, але те, що я почула, мені дуже не сподобалося… Я стояла мовчки, проте одного кроку таки було достатньо.

— Дістала насолоду, вбиваючи мого друга, скажи, дівчино? — спитав у мене рудий. — Чи ти хоч вагалася? Чи через ненависть у твоєму серці в тебе навіть не виникло думки про те, щоб не позбавляти його життя? Маленькій смертній, напевне, приємно відчувати, що вбила такого воїна.

Золотоволосий мовчав, проте обличчя його напружилось. Вони дивилися на мене, а я несвідомо шукала ніж, якого вже не було.

— У будь-якому разі, — вів далі фейрі в лисячій масці, вишкіряючись до свого приятеля. Він напевне б посміявся, якби я кинулася на нього з ножем. — Можливо, існує спосіб…

— Люсьєне, — тихенько промовив мій полонитель, і десь у відлунні його імені я почула знайоме гарчання. — Поводься чемно.

Люсьєн на мить завмер, раптом зістрибнув із краєчка столу й низько мені вклонився.

— Перепрошую, леді. — Ще один жарт, спрямований на те, щоб принизити мене. — Мене звати Люсьєн. Придворний і емісар. — Він куртуазно мені вклонився. — Твої очі сяють, як зорі в нічному небі, а твоє волосся — як темне золото.

І нахилив голову, чекаючи, що і я назву своє ім’я. Проте будь-які розповіді про мене, будь-яка інформація про мою родину, звідки я…

— Її звати Фейра, — відповів замість мене правитель-звір.

Певно, він почув моє ім’я, коли був у нашому будинку. Ті пронизливі смарагдові очі впіймали мій погляд і знову поглянули на двері.

— Ейсіл відведе тебе до твоєї кімнати. Тобі не завадить ванна й чистий одяг.

Я вагалася: вважати це образою чи сприйняти як належне. Аж тут мене взяла за лікоть чиясь рука, і я здригнулася від несподіванки. Огрядна жінка з брунатним волоссям і простою латунною маскою пташки на обличчі взяла мене за руку й хитнула головою в напрямку відчинених дверей. Її сніжно-білий накрохмалений фартушок був зав’язаний поверх простої домотканої брунатної сукні — служниця. Тож виходить, що маски тут носять усі.

Якщо тут так піклуються про одяг — навіть про одяг слуг, можливо, я зумію зіграти на їхньому марнославстві або знайду інший спосіб їх обдурити? Попри воїнське вбрання господаря. Проте вони були Вищими Фе. Я повинна бути дуже хитрою й дуже тихою, щоб дочекатися слушного моменту для втечі. Тож я дозволила Ейсіл відвести мене. До кімнати — не до темниці. Що ж, невеличке полегшення.

Я тільки встигла зробити кілька кроків, коли Люсьєн загарчав:

— То це і є рука, яку Котел на нас направив? Вона вбила Ендраса? Нам не слід було взагалі його відсилати за Стіну — жоден із них не повинен був там опинитись. Це був украй божевільний задум.

Гарчання було гірке, а не погрозливе. Цікаво, чи він теж перевертень?

— Можливо, нам слід уже ухвалити рішення. І сказати: «Годі!» З дівчиськом нема чого панькатися. Закинь до темниці. А краще — убий. Мені байдуже до її долі. Вона просто тягар для нас. Вона скоріше встромить ножа тобі в спину, ніж заговорить з тобою або з кимось із нас.

Я намагалася дихати рівно, але спину заціпило, і…

— Ні, — коротко відрубав золотоволосий фейрі. — Ні, допоки не дізнаємося напевно, що іншого шляху не існує, ми не зробимо свого ходу. А дівчисько залишиться тут. Ніхто її пальцем не торкне. Тема закрита. Бачив би ти халупу, у якій вона жила. Справжнє пекло.

Щоки в мене спалахнули вогнем, коли я врешті змогла видихнути. Я щосили намагалася не дивитись на Ейсіл, яка пильно мене розглядала. Халупа — гадаю, саме такий вигляд мав наш котедж порівняно із цим палацом.

— Тоді ти й опікуйся нею, друже, — промовив Люсьєн. — Гадаю, вона стане прекрасною заміною Ендрасу. Можливо, навіть зможе тренуватися разом з іншими на кордоні.

Відповіддю Люсьєну стало гнівне гарчання господаря.

Блискучі й бездоганно чисті коридори поглинули мене, і більше я нічого не чула.

Ейсіл вела мене коридорами та залами всіх відтінків золота і срібла, аж поки ми не дісталися розкішної спальні на другому поверсі. Маю визнати, я не пручалася, коли Ейсіл та інші дві служниці — також у масках — купали мене, стригли волосся, а потім вискубували зайве з тіла, допоки я не відчула себе курчам, яке готують до вечері. Що взагалі-то могло бути й правдою.

Лише обіцянка Вищого Фе про можливість прожити решту днів у Прифії замість смерті не давала мені жахатися таких думок. Хоча ці фейрі, якщо не зважати на вуха, мали цілком людський вигляд, я так і не дізналася, як Вищий Фе звав своїх служниць. Однак я не наважувалася запитати чи взагалі звернутися до них, коли вони торкалися мого тіла, стоячи так близько, що я геть зосередилася на спробах утамувати тремтіння.

Утім, я поглянула на оксамитову сукню бірюзового кольору, яку принесла й розклала на ліжку Ейсіл, щільніше загорнулась у білий халат, упала в крісло й почала благати повернути мій старий одяг. Ейсіл відмовилась, а коли я знову попросила, докладаючи всіх зусиль, щоб звучати жалісно й нещасно, вона просто вилетіла з кімнати. Я не вдягала сукню вже багато років. І не мала наміру вбиратися в неї тоді, коли всі мої думки були про втечу. В такій сукні навіть просто рухатися буде важко.

Загорнута в халат, я й далі сиділа в кріслі, хвилина за хвилиною, а єдиними звуками було щебетання пташок, що линуло із саду за вікнами. Жодних криків, жодного дзенькоту бойової зброї, жодних натяків на вбивства чи катування.

Моя спальня була більша за весь наш котедж. З блідо-зеленими стінами, вкритими золотом витончених візерунків, і ліпниною, яка могла б здатися надто важкою, якби меблі кольору слонової кістки не підкреслювали її краси. Велетенське ліжко було тієї ж палітри кольорів, що й балдахін, який ледь тріпотів від вітру, що долітав із розчиненого вікна.

Мій халат був з найтоншого шовку, з чудовим мереживом, легким, наче павутиння наприкінці літа. Простим і водночас таким вишуканим, що я не втрималася і пробіглася пальцями згинами тканини.

Або ті казки, що я ще змалечку чула, були хибні, або ж п’ятсот років відокремлення змінили їх. Напевно. Так, я й досі була здобиччю, порівняно з фейрі — слабкою і безпорадною, але це місце було… мирним. Супокійним. Якщо лише це не ілюзія і шпаринка в умовах Угоди не була брехнею, яка мала змусити мене розслабитися перед загибеллю. Можливо, Вищі Фе полюбляють побавитися зі своєю їжею.

Двері зарипіли, повернулась Ейсіл із купою одягу в руках. Вона показала мені мокру посірілу сорочку:

— Ти справді хочеш це вдягнути?

Я витріщалась на дірки з боків і на рукавах.

— Сорочка розповзлася, щойно пралі поклали її у воду.

Потім вона підняла в повітря декілька клаптів чогось брудно-брунатного кольору:

— А ось що залишилося від твоїх штанів.

Я хотіла була вилаятися, але стрималася. Вона, звісно, була служницею, проте могла мене й прикінчити.

— То ти вдягнеш нарешті сукню? — спитала вона.

Я добре усвідомлювала, що повинна була підвестися й погодитись, проте ще щільніше втиснулась у крісло. Ейсіл хвильку суворо дивилася на мене, а потім знову кудись подалася.

І ось нарешті вона повернулась зі штанами та тунікою, які були якраз на мене і зшиті із тканин яскравих кольорів. На мою думку, трохи претензійно, але я вдягла білу шовкову сорочку, а тоді застебнула на собі темно-синю туніку й провела рукою по золотій вишивці на ній. Такий одяг коштував шалених грошей і теж не дуже годився для лісу. Але я не могла коверзувати, до того ж він мені подобався і я, дивлячись на своє нове вбрання, щиро ним захоплювалася.

Я була надто мала й добре не пам’ятала тих часів, коли ми були заможні. У нашому будинку в батька був кабінет і кілька кімнат, де він приймав відвідувачів. Він дозволяв мені туди заходити, іноді показував мені різні товари й говорив, скільки вони коштують. Багато, дуже багато чого забулося. Час, проведений у тих кімнатах, наповнених пахощами екзотичних спецій, а ще музикою чужих мов, становив більшість усіх моїх щасливих спогадів. З-поміж нечисленних щасливих спогадів ці були найголовніші. Мені не потрібно було знати чітку вартість геть усіх речей, які я тоді бачила в батькових кімнатах, щоб тепер розуміти, що лиш оті, які мене вразили, смарагдові фіранки — шовк із золотим оксамитом — могли б годувати нас усю решту життя.

Холод пробіг моєю спиною. Минуло вже декілька днів відтоді, як я покинула домівку. Оленина, певно, вже закінчується.

Ейсіл посадила мене на стілець із низькою спинкою перед каміном, який уже згаснув. Я геть не заперечувала, коли вона взяла гребінець і почала розчісувати волосся, а потім заплітати коси.

— О лишенько! Ти ж самісінькі кістки та шкіра, — мовила вона співчутливо, обережно перебираючи моє волосся.

— Зима нещадна до збіднілих смертних, — відповіла я так, щоб мої слова прозвучали не надто зухвало.

Служниця усміхнулася:

— Якщо ти будеш розумницею, то триматимеш язика на припоні, а вуха відкритими. Це допоможе краще, ніж базікання. І пильнуй! Відчуттям своїм не особливо довіряй. Вони ще не раз намагатимуться тебе зрадити.

Мені захотілося зіщулитися від такої застороги. А Ейсіл уже вела далі:

— Деякі фейрі важко переживають втрату Ендраса. Але якщо хочеш знати, Ендрас справді був хорошим дозорчим. Проте він не міг не усвідомлювати, із чим може зіткнутися, коли перетинав Стіну. Він добре знав, що наражався на небезпеку. Усі тут добре розуміють умови Угоди. Це для тебе головне. Хтось, звісно, не радий твоїй присутності тут. Але будь вдячною милосердю нашого хазяїна. Тож, щоб ніхто тебе не скривдив, носа не дери і язика прикуси. Хоча Люсьєн стерпить, якщо й огризнешся. Ну, коли насмілишся.

Мені хотілося багато про що розпитати служницю, і найперше — кого слід уникати, та коли я наважилася розтулити рота, вона вже впоралася з моєю зачіскою і прочинила двері до коридору.