Двір шипів і троянд

Розділ 18

Наступного дня, коли я прокинулася, поїла, прийняла ванну та вдягнулася, кров фейрі встигли відмити. Я нікуди не поспішала вранці та просиділа в себе в кімнаті майже до полудня. І лиш потім вийшла й зупинилася біля сходів, дивлячись униз. Ніби й не було ніякого фейрі з відірваними крилами.

Я хотіла знайти Темліна й пояснити — чесно сказати, що каюсь у вбивстві Ендраса. Якщо мені судилося залишитися тут, із ним, я повинна спробувати бодай якось спокутувати свою провину. Я виглянула в широке коридорне вікно, звідки відкривався чудовий вид на сад аж до дзеркального озера вдалині.

Вода була така гладенька, як велике свічадо. У ній відбивалися яскраво-синє небо й пухнасті хмаринки. Після минулої ночі мені було ніяково заводити розмову про живопис. Але згодом, коли в мене з’являться обіцяні фарби та пензлі, я піду до озера і спробую зобразити його на полотні.

Я б і далі милувалася грою барв і світла, якби із іншого крила будинку не підійшли Темлін та Люсьєн. Вони на ходу обговорювали прикордонну варту, але, побачивши мене, замовкли. Люсьєн зник за дверима, не сказавши мені навіть «доброго ранку» — просто помахав рукою. Певно, не хотів заважати розмові, яка мала статися між мною та Темліном.

Я роззирнулася, сподіваючись побачити бодай натяк на згадані фарби, але Темлін показав на прочинені двері, у які щойно вийшов Люсьєн. За ними чекали наші коні, вже засідлані й готові до подорожі. Люсьєн саме сідав у сідло третього коня. Я обернулася до Темліна.

«Залишатися з ним, він збереже мені життя, і все налагодиться». Ну гаразд, здається, я можу це зробити.

— Куди ми рушаємо? — спитала я, бо Темлін мовчав.

— Усе, що ти замовляла, прибуде лиш завтра. У галереї вже прибрали, а моя зустріч відкладена.

Він говорив якось невпевнено, що було для мене незвично.

— Я вирішив прогулятися верхи, цього разу без убивств. І без нагів.

Він закінчив фразу і злегка усміхнувся, але очі в нього залишалися сумними. З мене, правду кажучи, було вже забагато смертей за ці два дні. Я більше не хотіла нікого вбивати, а тим паче — фейрі. Зброї Темлін не взяв. Тобто майже не взяв — з чобота в нього стирчало руків’я ножа.

Де ж він поховав того фейрі? Вищий Лорд рив могилу для незнайомця. Я не повірила б, якби мені таке розповіли, як не повірила б, що Вищий Лорд запропонує мені прихисток замість смерті.

— Куди? — спитала я.

Він лиш усміхнувся.

Мені забракло слів, коли я побачила місце, куди ми приїхали. І я знала, що навіть якби в мене були фарби, я б усе одно не змогла віддати належне такій красі. Це було не лише найпрекрасніше місце з усіх, що я будь-коли бачила, воно ще й сповнювало мене щемким відчуттям захоплення й туги, але така суміш здавалася…. правильною. Ніби всі кольори, відтінки й візерунки світу зібралися докупи, щоб створити одне ідеальне місце — втілення справжньої краси. Саме те, що було мені потрібно після минулої ночі.

Ми сиділи на верхівці порослого травою пагорба, за яким починався дубовий гай з такими високими й гіллястими деревами, що вони могли зійти за колони і шпилі стародавнього замку. Повз нас пропливали хмаринки кульбабового пуху, а галявина внизу була вкрита живим килимом крокусів, пролісків та блакитних дзвіночків. Ми приїхали за годину чи дві після полудня, але освітлення ще залишалося по-ранковому яскравим і золотистим.

Нас було тільки троє в цьому раю, і ладна заприсягтися, що було чутно співи. Я охопила руками коліна й буквально пила красу цієї галявини.

— Ми взяли покривало, — сказав Темлін, і я поглянула через плече.

Він кивнув на пурпурове полотно, яке вони розклали на траві за кілька кроків від мене. Люсьєн упав на нього й витягнув довгі ноги. Темлін залишився стояти, чекаючи на мою відповідь.

Я похитала головою і знову відвернулася, гладячи м’якеньку, наче пух, траву, запам’ятовуючи її колір і текстуру. Я ніколи такої не бачила і в жодному разі не збиралася псувати новий досвід сидінням на покривалі.

Позаду мене зашепотіли фейрі, і не встигла я до них розвернутися, як біля мене опустився на траву Темлін. Одного погляду на його зціплені зуби мені було досить, щоб знову втупитися просто себе кудись у простір.

— Що це за місце? — спитала я нарешті, розчісуючи пальцями траву.

Краєчком ока я побачила білозубу усмішку Темліна.

— Звичайний гай.

За нашими спинами пирснув Люсьєн.

— Тобі подобається? — швидко спитав Темлін.

Зелень його очей ідеально пасувала до кольору трави між моїми пальцями, а бурштинові краплинки нагадували промені сонця, що пробивалися крізь густе листя дерев. Навіть його маска, усе ще дивна й чужа для мене, уписувалася в кольори цієї галявини, — наче це місце було колись створене спеціально для Темліна. Я могла б зобразити його на полотні саме тут, у його звірячій подобі, а він би солодко дрімав у високій траві.

— Що? — спитала я, не розчувши його запитання.

— Тобі тут подобається? — повторив він, усміхаючись.

Я шумно видихнула й ніби вперше оглянула галявину.

— Так.

Він розсміявся.

— І це все? Лише «так»?

— А ти волів би почути багатослівну подяку? Ти цього хотів би, верховний правителю?

— О, я зрозумів. Суріель не сказав тобі найважливішого.

Він усміхнувся, і від цього я посміливішала.

— Він сказав, що ти любиш, коли тебе гладять по шерсті, і якщо я буду розумницею, я зумію тебе приручити.

Темлін закинув голову до неба й голосно засміявся. Я теж не змогла стримати сміху.

— Я ж можу й померти від шоку, — озвався Люсьєн за нашими спинами. — Ти наче щойно пожартувала, Фейро.

Я розвернулася до нього, холодно посміхнувшись.

— Ти не хочеш знати, що саме суріель розповів про тебе?

Я скинула бровою, і Люсьєн здійняв руки догори, визнаючи свою поразку.

— Плачу золотом за те, щоб дізнатися, що суріель розказав про Люсьєна, — мовив Темлін.

Почувся звук відкоркованої пляшки, а тоді — як Люсьєн п’є вино.

— Уже погладили по шерсті, — тихенько засміявся він.

Очі Темліна все ще блищали від сміху, коли він узяв мене за лікоть, зводячи на ноги.

— Ходімо, — сказав він, киваючи на маленький струмочок унизу пагорба. — Я хочу тобі щось показати.

Я підвелася. Люсьєн залишився сидіти на покривалі й лише відсалютував нам пляшкою вина. Він відпив іще, а потім ліг на спину і став роздивлятися зелене шатро в себе над головою.

Кожен рух Темліна був чіткий і вивірений, сильні м’язисті ноги легко долали відстань, знаходячи шлях між високих дерев, перестрибуючи маленькі струмки, піднімаючись на пологі пагорби. Ми зупинилися на вершині одного з них, і я завмерла від захвату. Перед нами на галявині, в оточенні високих дерев, розкинулося сріблясте озеро. Навіть здалеку я бачила, що в ньому мерехтить не вода, а щось більш рідкісне й дорогоцінне.

Темлін схопив мене за руку й потягнув за собою вниз. Його загрубілі пальці злегка дряпали мені шкіру. Відпустив він мене, тільки щоб одним рухом перестрибнути великий корінь дерева й попрямувати до води. Мені залишилося зціпити зуби, підтягнувшись, перелізти той корінь і піти за ним.

Він присів навпочіпки біля води й зачерпнув її у пригорщу. А потім нахилив долоню, випускаючи з неї рідину.

— Поглянь, — прошепотів він.

Сріблястий іскристий струмінь спадав на воду, утворюючи на її поверхні кільця, що мінилися всіма кольорами райдуги.

— Це схоже на зоряне сяйво, — видихнула я.

Темлін усміхнувся і знову зачерпнув у пригорщі води.

— Це і є зоряне сяйво, — сказав він, дивлячись на мерехтливе диво у своїх долонях.

— Неможливо, — сказала я, стримуючи бажання підійти ближче до води.

— Це Прифія. Тут, згідно з вашими легендами, немає нічого неможливого.

— Але як? — спитала я, не в змозі відвести погляд від срібного сяйва, що мінилося блакитними, червоними, рожевими й жовтими барвами.

— Не знаю — я ніколи не питав, а мені ніхто не пояснював.

Коли я так і завмерла, милуючись озером, він розсміявся, змушуючи мене відволіктись. І я побачила, як він розстібає свою туніку.

— Стрибай! — В очах Темліна мерехтіло лукаве запрошення.

Плавати оголеною, на самоті. Із Вищим Лордом. Я похитала головою, позадкувавши. Його пальці зупинилися на другому ґудзику від коміра.

— Ти не хочеш дізнатися, як це, на що схоже?

Я не знала, що він має на увазі: плавання в зоряному світлі чи плавання з ним.

— Я… ні.

— Ну гаразд.

Застібати туніку він не став, лишаючи голою золотаву шкіру і м’язи, що вигравали під нею.

— Навіщо ти привів мене сюди? — спитала я, із зусиллям відводячи погляд від його грудей.

— У дитинстві це місце було моїм улюбленим сховком.

— І як давно це було? — не втрималася я, щоб не поспитати.

Він скоса подивився на мене.

— Дуже-дуже давно. — Темлін говорив так тихо, що я ніяково переступила з ноги на ногу.

І справді «дуже-дуже», якщо він був хлопчиком під час Війни.

Що ж, розпочавши з відвертого запитання, я не бачила сенсу зупинятися.

— Із Люсьєном усе гаразд після вчорашньої ночі?

Сьогодні він знову брав на кпини і глузував. Але я не забула, як його вивернуло, коли він побачив покаліченого фейрі.

— Уночі він… погано зреагував.

Темлін знизав плечима, однак відповів м’яким тоном:

— Люсьєн… Люсьєн зазнав у своєму житті такого, що йому тяжко переживати події, подібні тим, які відбувалися минулої ночі… Я не лише про його шрам і око, хоча, гадаю, минула ніч оживила й ті спогади.

Темлін замовк і потер шию. Я терпляче чекала, коли він заговорить знову. Веселість у його очах зникла, плечі опустилися під прадавнім тягарем спогадів. Це відчувалося у всій його поставі, в очах.

— Люсьєн — наймолодший син Вищого Лорда Двору Осені.

Я завмерла.

— Наймолодший із семи братів. Двір Осені… Гніздо головорізів. Він прекрасний, але семеро братів убачали один в одному тільки суперників, позаяк титул мав успадкувати не найстарший, а найсильніший із них. Це однаковий закон для Дворів Прифії. Люсьєн ніколи не прагнув того титулу, не бажав стати коронованим Лордом, тож усю свою юність він робив те, що не пасує синові Вищого Лорда: подорожував Дворами, заводив дружбу із синами інших Вищих Лордів. — Очі Темліна заблищали. — А ще витрачав час на жінок, які були анітрохи не схожі на знать Двору Осені.

Темлін на мить замовк, і я сама майже відчула його сум, перш ніж він повів свою розповідь далі:

— Люсьєн закохався у фейрі й хотів з нею одружитися. Але батько вважав такий шлюб украй неприйнятним для їхнього родоводу. Люсьєн оголосив, що для нього важливе кохання, а не аристократичне походження обраниці. Він вважав свою пару гідною й казав, що все одно одружиться й покине батьківський двір. Нехай брати б’ються за владу.

Темлін тяжко зітхнув.

— Але батько Люсьєна все вирішив по-своєму. Правитель Двору Осені власноруч убив наречену сина. На очах у Люсьєна. Двоє найстарших братів тримали його, примушуючи дивитися на це.

Щось наче перевернулося у мені всередині, і я притиснула руку до грудей. Мені важко було навіть уявити, який тягар втрати давить на Люсьєна.

— Люсьєн покинув родину. Він прокляв свого батька, назавжди зрікся свого титулу і Двору Осені, просто пішов світ за очі, не думаючи про помсту. Титул давав йому певний захист, без нього ж Люсьєн став уразливим. Його брати вирішили позбутися суперника. Троє рушили його слідами, маючи намір убити Люсьєна. З тих трьох повернувся до Двору тільки один.

— Люсьєн… убив їх?

— Убив одного, — сказав Темлін. — Другого вбив я, коли вони перетнули кордони моєї території, де я вже був Вищим Лордом і мав право робити те, що вважав за потрібне, з тими, хто загрожував миру моїх земель.

Дуже холодне, жорстоке зізнання.

— Я оголосив Люсьєна своїм підданим, зробив його своїм емісаром, позаяк у нього вже було чимало друзів при різних Дворах, і язик у нього добре підвішений… на відміну від мене… Мені це дається непросто. Відтоді він залишається тут.

— А чи йому як посланцю, — почала я, — колись доводилося мати справу із батьком? Або з братами?

— Так. Його батько так ніколи перед ним і не вибачився, а його брати надто бояться мене, щоб завдати йому шкоди.

І натяку на зневагу, сама лиш крижана правда.

— Однак він досі пам’ятає, що вони скоїли з його коханою і що намагалися вчинити з ним. Хай навіть удає, що забув.

Усе це не виправдовувало ставлення Люсьєна до мене: слів, учинків і навіть пропозиції мене вбити. Утім, тепер я бодай знала його страшну історію. Мені стали зрозумілі стіни й перешкоди, які Люсьєн звів довкола себе. Моє тіло здалося мені дуже кволим, щоб умістити такий великий біль. Я подивилася на озеро з мерехтливим зоряним сяйвом і важко зітхнула. Треба було змінити тему розмови.

— А що буде, коли я вип’ю цієї води?

Темлін напружився на мить, а потім розслабився, наче зрадів можливості відволіктися від давнього смутку.

— За легендами, будеш щасливою до свого останнього зітхання. Гадаю, нам обом не завадив би келих такої води.

— Мені не стало б і всього озера, — сказала я, і Темлін засміявся. — Два жарти за один день — це справжнє диво, послане мені Котлом.

Я теж усміхнулася. Він підійшов на крок ближче до мене. Відчувалося, він зусиллям волі відсунув від себе сумні й страшні події, що стосувалися Люсьєна. У його очах відбивалося зоряне сяйво.

— А чого б було досить, щоб зробити тебе щасливою?

Я відчула, що червонію від шиї до чола.

— Я… я не знаю.

Я й справді не знала — ніколи навіть не думала про щось, окрім щасливих шлюбів для сестер, достатньої кількості їжі для нас із батьком і вільного часу для того, щоб навчитися малювати.

— Гм, — протягнув він з лукавою усмішкою, не відступаючи: — А як щодо того, щоб подзвонити в блакитні дзвоники? Стрічки із сонячного світла? Або намисто з місячного сяйва?

Справжній Вищий Лорд Прифії. А по суті — Вищий Лорд Омани. І він знав… він знав, що я відмовлюся, що зніяковію, залишившись із ним наодинці.

Ні. Я не дам йому насолодитися моїм зніяковінням. З мене досить було цього відчуття, годі бути дівчиною, закутою у крижані кайдани гіркоти. Я мило всміхнулася Темліну, щосили вдаючи, що в животі у мене не крутить від страху.

— Було б непогано поплавати.

Я не дала собі часу передумати. І неабияк пишалася тим, що пальці в мене не тремтіли, коли я знімала чоботи, розстібала туніку і штани й скидала їх на траву. Моя білизна була доволі пристойна, щоб не демонструвати зайвого. Я зупинилася на трав’янистому березі, але не відпускала його погляду. Теплий легіт цілував оголену шкіру мого живота.

Дуже повільно його погляд ковзнув нижче, нижче, потім знову вгору. Він розглядав мене, зриваючи поглядом залишки одягу, залишаючи зовсім голою.

Наші очі зустрілися. Ліниво усміхнувшись, Темлін узявся й сам роздягатися. Він не квапився. Блиск у його очах став хижим і голодним. Я відвела погляд і, перш ніж зайти в сяйливу воду, скористалася нагодою, щоб поглянути на його широкі груди, перевиті м’язами руки й довгі сильні ноги. Статурою він був зовсім не схожий на Айзека, тіло якого застрягло між хлопчиком і чоловіком. Чудову статуру Темліна удосконалили століття битв і життя в жорстокому світі.

Озеро було приємно тепле, і я заходила в нього дедалі глибше. Трохи попливла, а тоді зависла в сяйливій рідині. Вона була густіша й ніжніша за воду. Мене наче загорнули в теплий шовк. І я так захопилася відчуттям пропускання сріблястої рідини крізь пальці, що не помітила, як Темлін опинився поруч зі мною.

— Хто навчив тебе плавати? — спитав він, а потім пірнув із головою у сріблясту рідину.

І виринув усміхнений. Його золотою маскою стікали струмочки мерехтливого зоряного сяйва.

Я не ризикнула зануритися, не впевнена, що він жартував, коли казав, що сяйлива рідина зробить мене щасливою, якщо я її ковтну.

— Хто навчив тебе плавати? — повторив він своє запитання.

— Сама навчилася. Коли мені було дванадцять, я дивилася, як діти із селища плавають в озері, а потім і сама взялася вчитися. І це був мій дуже жахливий досвід. Поки вчилася, чи не пів озера випила. Однак я здолала свою сліпу паніку й жах, зуміла опанувати рухи й повірити в себе. Уміння плавати я вважала дуже важливою навичкою. Я чула про людей, яким воно рятувало життя, але ніяк не думала, що колись плаватиму в зоряному сяйві.

Темлін знову пірнув, а коли виринув, провів рукою по своєму золотому волоссю і спитав:

— Як твій батько втратив свій статок?

— А ти як про це дізнався?

Темлін пирхнув:

— У тих, хто походить із селянських сімей, вимова геть інша. Селяни не говорять, як ти.

Я хотіла була прокоментувати його снобізм, але не стала. Чи могла я дорікати Темліну за його спостережливість?

— Мого батька називали Принцом Купців, — відповіла я, пропускаючи крізь пальці дивний шовк озера.

Рідина майже не чинила опору — тепла й легенька, наче повітря, вона змивала напруження тіла.

— Отже, у минулому твоя сім’я була дуже заможна? — спитав Темлін.

— Титул ще не означає багатства. Батько успадкував цей титул від свого батька, а той — від свого. Проте за ним ховалося три покоління боржників. Батько роками шукав шляхи, як полегшити тягар тих боргів, а коли знайшов можливість виплатити всі борги одразу, попри ризики вхопився за неї. — Я проковтнула клубок у горлі. — Вісім років тому він уклав усі наші кошти в три кораблі, що пливли до Бгарату за безцінними спеціями та одягом.

— Ризикована затія, — насупив брови Темлін. — Треба знати, як добиратися, інакше можна врізатися в скелі. Зазвичай судна туди йдуть окружним шляхом, попри те що це значно довше.

— А батько цього не зробив. Насідали кредитори, у нього просто не було часу. Тож він ризикнув відправити кораблі прямим шляхом до Бгарату. До якого вони не дісталися…

Я нахилила голову, опускаючи волосся в озеро, щоб змити спогад про вираз батькового обличчя того дня, коли ми отримали вбивчі для нас новини.

— Коли кораблі потонули, кредитори оточили його, як зграя вовків. І шматували, доки від нього залишилося саме спаплюжене ім’я та кілька золотих монет, щоб купити той котедж у селищі. Мені було одинадцять. Мій батько після того втратив надію.

Я не змогла озвучити фінальний огидний момент про того кредитора, що разом зі своїми поплічниками скалічив батькові ногу.

— Саме тоді ти почала полювати?

— Ні, хоч ми й переїхали до котеджу, гроші остаточно скінчилися лише за три роки, — мовила я. — Полювати я почала, коли грошей не стало зовсім. Мені тоді виповнилося чотирнадцять.

Його очі замерехтіли — ані натяку на того воїна, що змушений був нести тягар відповідальності Вищого Лорда.

— А тепер ти тут. Чого ще тобі довелось навчатися самостійно?

Можливо, через магію чарівного озера або завдяки щирості його інтересу я усміхнулась і розповіла йому про всі ті роки, що їх провела в лісі.

Втомлена, однак дуже задоволена від кількох годин плавання, а потім ще й обіду та відпочинку на галявині, я все поглядала на Люсьєна, коли по опівдні ми рушили назад до маєтку. Ми їхали широким лугом, порослим соковитою весняною травою. Темлін опинився попереду нас, я ж навмисно притримала коня, щоб порівнятися з Люсьєном.

Його металеве око примружилося, друге неспокійно поглядало на мене.

— Що?

Цього запитання було достатньо, щоб не нагадувати йому про страшне минуле. Я теж ненавиділа, коли мене жаліли. А він навіть не знав мене, і тому мої найщиріші слова — в душі я щиро співчувала йому — викликали б лише презирство та кпини.

Я дочекалася, поки Темлін від’їде на достатню відстань, коли навіть його гострий фейський слух не зможе почути моїх слів.

— Я так і не подякувала тобі за пораду стосовно суріеля.

Люсьєн напружився.

— Невже?

Я подивилася вперед на Темліна, який спокійно їхав собі попереду нас на коні. Кінь, здавалося, навіть не відчував ваги свого могутнього вершника.

— Якщо ти досі бажаєш моєї смерті, — сказала я, — спробуй наступного разу докласти для того більше зусиль.

Люсьєн шумно видихнув.

— У мене не було лихих намірів.

Я виразно подивилася на нього.

— Але сльози не лив би, — додав він.

І не збрехав.

— Утім, те, що з тобою сталося…

Я пильно подивилася на нього.

— Я пожартувала, — урвала його я, ледь усміхнувшись.

— Ти ж не можеш так легко пробачити мені те, що я відправив тебе в дуже небезпечні місця.

— Ні, не можу. Легко пробачити таке неможливо. Мені й зараз хочеться дати тобі добрячого прочухана за те, що не попередив мене про суріеля. Але й тебе я можу зрозуміти. Хто я для тебе? Самовпевнена людська дівчина, яка вбила твого друга. І тепер ця дівчина живе з тобою під одним дахом. І тобі так чи інак доводиться з нею спілкуватися. Я все розумію, — повторила я.

Він мовчав так довго, що я втратила надію дістати від нього відповідь.

Але саме тієї хвилини, коли я вирішила пришпорити коня, Люсьєн заговорив:

— Тем розповів мені, що першим пострілом ти рятувала суріеля, а не себе.

— Мені здалося, що так буде правильніше.

Погляд, який він на мене кинув тієї миті, був більш задумливий, ніж будь-коли.

— Я знаю чимало фейської знаті й фейрі інших станів, які б не переймалися рятуванням якогось там суріеля.

Він зняв щось у себе з паска й кинув мені. Я ледь втрималась у сідлі, коли спробувала впіймати… мисливський ніж з інкрустованим коштовним камінням руків’ям.

— Я чув, як ти кричала, — мовив він, поки я роздивлялася лезо.

Я ніколи ще не тримала в руках такої вишуканої зброї з таким ідеальним балансом.

— І я вагався. Тож побіг до тебе не одразу. Темлін устиг тебе врятувати. Та я все одно порушив своє слово, зволікаючи ті кілька секунд.

Він показав підборіддям на ніж.

— Він твій. Не встромляй його мені в спину, будь ласка.