Двір шипів і троянд

Розділ 17

Я прокинулася посеред ночі засапана, наче від дуже швидкого бігу. Уві сні я чула ляскання кістлявих пальців суріеля, сміх нагів, а ще бачила жінку без обличчя, яка криваво-червоними нігтями вела мені по горлу, неквапом розрізаючи шкіру. Вона все допитувалась, як мене звати, проте щоразу, коли я намагалася їй відповісти, кров витікала з дірок у мене на шиї, і я давилася нею.

Я пригладила мокре від поту волосся. Коли я трохи заспокоїлася і вже не дихала, як загнаний олень, нараз увесь простір довкола мене заполонили якісь різкі звуки, що линули від головних дверей та холу. У головному коридорі хтось кричав, потім крик змінився на чиєсь відчайдушне волання.

Я зістрибнула на підлогу. У криках не було нічого загрозливого, вони більше нагадували військові команди. Однак те волання…

У мене волосся стало дибки. Я настіж розчинила двері. Краще було залишитися в кімнаті, адже ніхто мене не кликав, ніхто не вимагав мого втручання, не просив про допомогу. Ще можна повернутися в ліжко. Однак я вже чула подібне волання, у лісі, коли ще жила у світі смертних. Так кричали поранені мною тварини, які страждали від болю. Для мене це завжди було пекельним випробуванням. Щось сталося, і я повинна знати, що саме.

Вискочивши на сходи, я побачила, як стрімко відчинилися головні двері й до будинку вбіг Темлін. На плечах він ніс фейрі, який несамовито волав.

Фейрі був високий, ростом майже з Темліна, однак Вищий Лорд ніс його так легко, наче той був не важчий за якийсь мішок із зерном. Я завважила, що він, певно, належав до нижчих фейрі. Шкіра в нього була блакитна, кінцівки дуже довгі, вуха загострені, а розпущене волосся мало колір оніксу. Навіть стоячи нагорі, я побачила, що по спині фейрі ллється кров. Та кров юшила із чорних оцупків, що висіли під лопатками пораненого. Зелена туніка Темліна була вся в блискучих темно-червоних, мов рубін, плямах. Я помітила, що в його перев’язі бракує одного ножа.

До холу зі своєї кімнати вибіг Люсьєн.

Темлін вигукнув:

— Стіл! Звільнити! Хутко!

Люсьєн скинув на підлогу велику вазу із прекрасними квітами, що стояла на довгому столі посеред холу. Певно, Темлін не дуже чітко мислив цієї хвилини або ж, найімовірніше, боявся, що не донесе фейрі до лазарету.

Ваза з дзенькотом розлетілася на друзки. Я встигла пробігти половину сходинок, коли Темлін поклав фейрі, що волав, на стіл, обличчям донизу. Його вузьке блакитне обличчя було без маски, ніщо не могло приховати його жах, біль та агонію, які спотворювали видовжені, наче неземні, риси.

— Вартові знайшли його покинутим на самому кордоні, — пояснив Темлін Люсьєну.

Однак очі Вищого Лорда дивилися на мене. У них я побачила застереження. Утім, я зробила ще один крок униз сходами. Темлін знову звернувся до Люсьєна, все ще поглядаючи на мене:

— Він із Двору Літа.

— В ім’я Котла! — вигукнув Люсьєн, оглядаючи понівечену спину фейрі.

— Мої крила, — заледве проказав фейрі. Його чорні блискучі очі збільшилися, і здавалося, що вони вдивляються в нікуди. — Вона відібрала в мене крила.

І знову, знову з’являється ця безіменна «вона», яка полює на життя фейрі. Якщо вона не була володаркою Двору Весни, тоді, можливо, керувала якимось іншим Двором. Темлін змахнув рукою, і одразу гаряча вода й бинти з’явилися на столі поряд із фейрі. У роті в мене пересохло від хвилювання, однак я не залишилася стояти внизу на сходах, а рушила до столу… До смерті, яка витала тієї миті в будинку.

— Вона відібрала мої крила, — крізь стогін знову почула я. — Вона відібрала мої крила, — повторив він, встромляючи свої блакитні кощаві пальці у краї столу.

Темлін відповів тихим звуком без слів, так ніжно, як я ще не чула від нього жодного разу, а потім узяв губку, щоб змочити її в гарячій воді. Я підійшла до столу і стала навпроти Темліна. У мене вибило все повітря з легень, коли я побачила рани фейрі. Хай би ким була, вона не тільки відібрала в нього крила. Вона їх відірвала.

Кров текла з чорних оксамитових оцупків на спині фейрі. Рани були рвані, хрящі й тканини мовби відрізали нерівними ударами. Або ж вона відпилювала крила помалу, шматок за шматком.

— Вона відібрала мої крила, — знову простогнав фейрі.

Його голос уривався, тіло тремтіло від шоку, блищало й мерехтіло золотими прожилками. «Сяйливий, мінливий, наче прекрасний блакитний метелик», — спало мені на думку.

— Не ворушись, — наказав йому Темлін, викручуючи губку. — Бо швидше стечеш кров’ю.

— Н-н-ні, — заплакав фейрі й повільно перекотився на спину, подалі від Темліна, від болю, який пронизував усе його тіло, щойно Вищий Лорд торкався його мокрою губкою.

Не знаю, що саме спрацювало в мені: мисливський інстинкт, а можливо, навіть відчай чи бажання допомогти Темліну, позбавити його необхідності втишувати пораненого. Я схопила фейрі за плечі, знову перевернула на живіт, знову обличчям униз, і сильно, як тільки могла, притиснула до столу. Він чинив опір. Мені довелося подвоїти зусилля. На дотик шкіра фейрі була м’яка мов оксамит, гладенька і трохи слизька. Мимохіть промайнула думка: таку текстуру я не зможу передати на полотні, навіть якби була безсмертна і весь час удосконалювала свою майстерність. Вічності не стане, щоб навчитися. Але зараз моїм головним завданням було його втримати. Я зціпила зуби й натиснула сильніше, пошепки умовляючи не смикатися. Я подивилася на Люсьєна. Усі кольори з його обличчя зникли, залишився тільки блідо-зелений.

— Люсьєне, — як тихий наказ, пролунав голос Темліна.

Однак Люсьєн і далі відчужено споглядав понівечену спину фейрі, скривавлені оцупки на ній. Його металеве око то мружилося, то витріщалося. Потім він позадкував. Зробив крок, другий. А тоді його знудило прямісінько у великий горщик з квіткою і він щодуху метнувся з холу.

Фейрі знову запручався, намагаючись перевернутись на спину, однак я ще сильніше здавила його. Руки в мене затремтіли від напруження. Певно, від ран фейрі дуже ослабнув, бо я його все ж таки втримувала.

— Будь ласка, — прохрипіла я. — Будь ласка, не пручайся.

— Вона відібрала мої крила, — задихаючись від ридання, повторював фейрі. — Вона відібрала їх.

— Я знаю, — прошепотіла я. Пальці в мене вже палали від болю. — Знаю.

Темлін знову торкнувся губкою скривавленого оцупка, І фейрі заволав так голосно, що я відсахнулася від бідолашного. Він спробував підвестися, але руки його не втримали й він знову ниць упав на стіл.

Кров фонтанувала так сильно, що було навіть мені зрозуміло: потрібен джгут. Пізно. Фейрі втратив стільки крові, від джгута вже не буде ніякої користі. Кров текла по спині й падала на стіл, а з нього скрапувала на підлогу: крап-крап-крап.

Прямісінько до моїх ніг.

Я побачила, що Темлін пильно дивиться мені в очі.

— Рани не гояться, кров не густішає, — тихо мовив він.

Фейрі важко дихав і стогнав.

— Чому б тобі не скористатися своєю магією? — спитала я, жалкуючи, що не можу зірвати маску з нього й побачити вираз його обличчя.

Темлін проковтнув клубок у горлі.

— Ні. Не можу. Не для таких важких ран. Колись я міг зробити що завгодно, а тепер не можу.

Фейрі на столі стогнав, скиглив, а його важке хрипке дихання поступово уповільнювалось.

— Вона відібрала мої крила, — шепотів він.

Смарагдові очі Темліна спалахнули вогнем, і саме цієї миті я зрозуміла, що фейрі зараз помре. Смерть не просто накрила чорним крилом наш будинок, вона чигала на останнє зітхання, лічила кожен удар серця, що відділяв фейрі від обіймів із нею.

Я взяла руку фейрі у свою. Шкіра була гладка й на очах втрачала свій блакитний колір, тьмянішала.

Можливо, у фейрі спрацював якийсь несвідомий рефлекс: своїми довгими пальцями він обхопив мою руку.

— Вона відібрала мої крила…

Тремтіння його тіла стихало.

Я відкинула вологе волосся з обличчя фейрі й побачила довгий загострений ніс і рот із гострими зубами. Погляд його темних очей злетів на мене. Він ніби благав про щось.

— Усе буде добре, — промовила я, сподіваючись, що він не зможе відчути брехню, як відчувають її суріелі.

Я гладила його чорне волосся, яке мінилося, мов оксамит. І такого волосся мені теж ніколи не відтворити на полотні, навіть якщо потрібна буде ціла вічність.

— Усе буде добре, — повторила я.

Фейрі заплющив очі, а я міцніше обхопила його руку.

Щось мокре торкнулось моїх ніг, і мені навіть не потрібно було дивитися вниз, щоб зрозуміти, що я стою в калюжі його крові.

— Мої крила, — прошепотів фейрі.

— Ти повернеш їх собі.

Неможливо було не помітити, із яким болем він розплющив очі.

— Присягаєшся?

— Так, — ледве змогла видихнути я.

Фейрі легенько усміхнувся, а потім знову заплющив очі. Губи в мене затремтіли. Я хотіла сказати йому щось інше, хотіла запропонувати допомогу, сказати ще якісь слова, більш значущі, аніж мої неправдиві обіцянки. Аніж моя перша брехлива клятва.

У цей час заговорив Темлін. Він тримав фейрі за другу руку.

Я перевела погляд із фейрі на Вищого Лорда.

— Нехай Котел береже тебе, — сказав він. А далі я почула слова молитви, прадавньої й загадкової, можливо, навіть старішої за мій світ смертних. — Нехай Мати обійме тебе. Пройди крізь Браму, відчуй повітря землі, молока й меду. Не бійся зла. Не відчувай болю. — Голос Темліна задрижав, утім він закінчив молитву: — Йди та відчини Браму до вічності.

І ось фейрі видихнув повітря востаннє, його рука зм’якла у моїх пальцях. Я не відпустила її, а все ще продовжувала гладити його темне волосся, навіть після того, як Темлін прибрав свою руку й відійшов на кілька кроків від столу.

Я відчувала, що тієї миті Темлін дивився на мене, проте не відпускала руки фейрі. Я не знала, скільки часу потрібно душі, щоб покинути тіло. Я стояла в калюжі крові до тієї миті, поки кров не охолола, усе ще тримаючи фейрі за тонку довгу руку, гладячи його темне волосся, думаючи, чи здогадався він, що я йому збрехала, коли пообіцяла, що він поверне свої крила. Я й гадки не мала, куди йдуть після смерті фейрі Двору Літа й чи зберігаються в них крила, проте розмірковувала, чи він усе ж таки повернув їх.

Десь у будинку годинник пробив якусь годину. Я не лічила ударів. Темлін узяв мене за плече. Я навіть не усвідомлювала, яким холодним стало моє тіло, аж поки тепло від його руки не розлилося по моїй шкірі під нічною сорочкою.

— Його більше немає. Відпусти його.

Я дивилася на обличчя фейрі, таке неземне, таке не схоже на обличчя смертних. Хто ж міг бути таким жорстоким, щоб отак скалічити його?

— Фейро, — обізвався до мене Темлін, стискуючи пальці на моєму плечі.

Я прибрала пасмо волосся за довге загострене вухо фейрі, жалкуючи, що не знала його імені, і нарешті відпустила його.

Темлін повів мене нагору сходами. Жоден із нас не звертав уваги на криваві сліди, які я залишала по собі, чи на кров, що забризкала всю мою нічну сорочку. Я зупинилась нагорі великих сходів, звільняючись від його рук, які тримали мої, і знову втупилася поглядом у стіл у холі маєтку.

— Ми не можемо залишити його там, — мовила я й хотіла повернутися до померлого фейрі.

Темлін ухопив мене за лікоть.

— Я знаю, — сказав він дуже тихо, дуже втомлено. — Але я хотів спершу довести тебе до твоєї кімнати. Перш ніж поховати його.

— Я хочу піти з тобою.

— Для тебе там надто небезпечно…

— Я зможу за себе…

— Ні, — мовив він твердо, і його смарагдові очі знову запалали вогнем.

Я розправила плечі, а він зітхнув і зіщулив свої.

— Це повинен зробити я. Сам.

Він стояв, схиливши голову й опустивши плечі. Ні пазурів, ні ікл. Він би кинувся в бій, але з долею не повоюєш. Ворогом була доля. Я мовчки кивнула. Якби таке сталося в моєму житті, я б теж вирушила сама.

Я повернулася, щоб піти до себе. Темлін залишився нагорі сходів.

— Фейро! — гукнув він достатньо тихо, щоб я знову обернулася до нього. — Чому?

Він нахилив голову набік.

— Ти все життя ненавидиш наш світ, усіх фейрі. А ще й після смерті Ендраса…

Зараз, у темному коридорі, його зазвичай блискучі яскраві очі були ледь помітні під маскою.

— Тож чому?

Я зробила кілька кроків до нього, віддираючи ступні, які встигли прилипнути до килима. Внизу, на столі, лежав мертвий фейрі з оцупками замість крил.

— Тому що я не хотіла б померти на самоті, — мовила я, і голос у мене затремтів, коли знову подивилася на Темліна, змушуючи себе зустрітись із ним поглядом. — Тому що я дуже хотіла б, щоб хтось тримав мене за руку до самого кінця і ще якийсь час після смерті. Бо це саме та річ, на яку заслуговують геть усі — і фейрі, і смертні.

Я глитнула клубок у горлі, який душив мене зсередини.

— Я дуже шкодую, що я таке скоїла з Ендрасом, — щиро мовила я. Слова мої були тихі, ледь чутні, радше це був шепіт. — Я дуже шкодую, що в моєму серці… у моєму серці було тоді стільки ненависті. Я б дуже хотіла все переінакшити, не робити цього там, у зимовому лісі. І мені… мені дуже прикро. Пробач. Мені дуже-дуже прикро.

Я не пригадувала, коли востаннє (а можливо, і взагалі ніколи) я ще з кимось розмовляла б так, як зараз із Темліном, щоб перед кимось вибачалася.

Темлін лише кивнув і повернувся, готовий зійти вниз. А я й далі стояла та гадала, чи достатньо цих слів. Я була ладна стати на коліна і благати про прощення. Якщо він відчуває такий біль, таке горе через якогось незнайомця, тоді що ж казати про втрату Ендраса… Але я запізнилася: Темлін уже спускався.

Я спостерігала за ним, за кожним його рухом, як рухаються м’язи, знову видимі крізь просяклу кров’ю туніку, як невидимий тягар давить йому плечі. Він навіть не поглянув на мене, коли згріб тіло померлого фейрі й поніс до дверей, що вели до садів, яких я вже не могла розгледіти. Я підійшла до вікна й усе дивилася. Темлін обережно ніс тіло по залитому місячним сяйвом саду, а потім пішов далі, до вічнозелених ланів та пагорбів. Він жодного разу не озирнувся.