Двір шипів і троянд

Розділ 33

Можливо, я йшла на неминучу смерть, але йшла не з порожніми руками.

Я поправила сагайдак за плечима, а потім провела пальцями по пір’ю на стрілах. Звичайно, серед них не було ясеневих стріл. Однак мені доведеться задовольнитися тим, що знайшла в залишках майже зруйнованого маєтку. Я могла б узяти більше зброї, але важкий метал уповільнював би мою ходу, і до того ж я не вміла користуватися більшістю зі знайденого. Тож я наповнила сагайдак стрілами, повісила два кинджали на ремінь, а лук закинула на плече. Усе ж краще, аніж нічого, навіть якщо мені доведеться мати справу із фейрі, які вже від народження знали, як убивати.

Ейсіл вела мене крізь тихий мовчазний ліс, а потім крізь великі зелені пагорби, раз по раз зупиняючись, щоб прислухатись і змінити напрямок. Я навіть не хотіла знати, що вона чує, чиї запахи відчуває, чому така страшна тиша вразила зелені землі Двору Весни.

«Залишайся із Вищим Лордом», — сказав мені суріель. Залишайся із ним, закохайся в нього, і все налагодиться. Якби я залишилася, якби зізналась у своїх почуттях… Нічого б цього не сталося, не довелося б зараз іти в Підгір’я.

Стемніло. Мої ноги гуділи від нескінченних підйомів крутими пагорбами, але Ейсіл ішла не зупиняючись і не обертаючись.

Я замислилася, чи достатньо їжі взяла із собою. Ми йшли улоговиною між двох пагорбів. Нараз Ейсіл зупинилася. Повітря тут було холодне, значно холодніше, ніж на вершині пагорба. Я роззирнулася й на одному з його схилів помітила щось подібне до невеликого входу в печеру. Невже ми прийшли? Я згадала карту на муралі. Це достоту не той вхід, який нам потрібен. Підгір’я розташоване в самому серці Прифії. До нього було кілька тижнів ходу.

— Усі огидні й темні стежки ведуть до Підгір’я, — заговорила Ейсіл так тихо, що її голос скидався на легеньке шарудіння листя.

Вона вказала на печеру:

— Це прадавній короткий шлях, колись він був священним, однак не тепер.

Печера. Печера. Чи не про цей вхід говорив Люсьєн, вимагаючи, щоб Аттор обрав інший шлях? Я спробувала втамувати тремтіння. Я кохала Темліна й заради його порятунку ладна йти на край світу. Але якщо Амаранта страшніша за Аттора… Якщо Аттор — не найнебезпечніший із її посіпак… Нарешті, якщо навіть Темлін її боявся…

— Гадаю, зараз ти розумієш, що погарячкувала і що вчинок твій нерозважливий.

Я випростала спину:

— Я звільню його.

— Тобі пощастить, якщо вона подарує тобі швидку смерть. Пощастить, якщо тебе взагалі до її трону підпустять.

Певно, я зблідла, бо Ейсіл усміхнулась і поплескала мене по плечу.

— Запам’ятай кілька правил, дівчинко, — сказала вона, і ми обидві почали вдивлятись у відкриту пащу печери. Здавалося, що звідти виповзає темрява, отруюючи свіже нічне повітря. — Не пий вина, воно геть не таке, яке було в нас на День Сонцестояння. Воно лиш нашкодить тобі, а не розвеселить. Ні з ким не укладай ніяких угод, якщо тільки твоє життя не стоятиме на кону, і навіть тоді добре поміркуй, чи воно того варте. І найголовніше: не довіряй жодній душі, навіть своєму любому Темліну. Твої почуття — найгірший твій ворог, вони неодмінно зрадять тебе, а всі довкола на те лиш і чекатимуть.

У мене виникло бажання доторкнутися до кинджала й переконатися, що я не беззбройна, але я згасила його в собі, а натомість вдячно кивнула Ейсіл.

— У тебе є план? — спитала вона.

— Ні, немає, — зізналась я.

— Не сподівайся, що криця чимось тебе допоможе, — сказала вона, дивлячись на мою зброю.

— Я й не сподіваюся, — відповіла я, кусаючи губи.

— У її прокляття є ще одна особливість. Сказати про неї я не можу навіть зараз. Досить лише мені подумати про неї, як у мене всі кістки починають боліти. Про цю особливість ти повинна… здогадатися сама. Про неї… про неї…

Ейсіл шумно зітхнула.

— Якщо я не можу про неї розповісти, це означає, що вона й досі не хоче, щоб ти про неї дізналася, — прошепотіла Ейсіл. — Але добре пильнуй за всіма, дівчино. Дослухайся до всього.

— Дякую за поради. Я зроблю так, як ти сказала. — Я взяла Ейсіл за руку. — І спасибі, що привела мене сюди.

Адже вона витрачала на мене такий дорогоцінний для неї час. Туго набита торбина наочно показувала, куди прямувала Ейсіл.

Вона відповіла мені хрипким різкуватим сміхом:

— Не часто почуєш подяку за те, що ти привів когось на люту смерть.

Якщо я перейматимуся страхами ще бодай хвилину, то втрачу рішучість. Тож я відкинула їх.

— Утім, я бажаю тобі успіху, — додала Ейсіл.

— Я здогадуюся, куди ти намірилася йти. Якщо тобі й твоїм хлопцям треба буде дістати прихисток, переходь через Стіну. Рушай до маєтку мого батька.

Я розповіла, як туди дістатися.

— Запитаєш Несту. Це моя старша сестра. Вона знає про тебе і взагалі знає все, що зі мною тут сталося. Неста вам допоможе.

Неста їм допоможе. У цьому я тепер не сумнівалася. Вона сховає їх і захищатиме, скільки в неї стане на те сил. Неста подбає про їхню безпеку.

Ейсіл стиснула мою руку.

— Залишайся живою, — побажала мені вона.

Я востаннє подивилася на неї, а потім на прекрасне нічне небо, яке розлилося в нас над головами, на зелені пагорби. Кольору очей Темліна.

По тому, не озираючись, рушила до печери.

Я йшла майже в цілковитій тиші. Її порушувало поскрипування чобіт та ще моє уривчасте дихання. У печері було темно й холодно. Доводилося йти наосліп, щохвилини торкаючись вологої стіни, від чого в мене задубіли пальці. Я просувалася повільно, намацуючи ногами дорогу, остерігаючись невидимих ям, здатних обірвати мою подорож задовго до мети.

Я не знала, скільки часу провела в непроглядній пітьмі, перш ніж попереду сяйнула смужка оранжевого світла. Потім я почула звуки, що підірвали тишу. Вони шипіли, хрипіли, огидно реготали.

Я втиснулася в стіну. Голоси пронеслися повз мене і стихнули. Я рушила далі, обережно йдучи на світло, і невдовзі зрозуміла, що воно ллється з вузької ущелини в скелі. Я підійшла ближче й побачила прохід із грубими стінами. Він був освітлений факелами. Через ущелину, яка здалеку здалася мені вузькою, цілком можна було протиснутися назовні. Гострі зубчасті краї свідчили про те, що нею користувалися не часто. Принаймні слідів на землі я не побачила. Прохід був порожній, я не побачила жодної душі, однак він вигинався й повертав убік, що не давало змоги побачити щось попереду.

У проході панувала мертвотна тиша, проте я пам’ятала застороги Ейсіл, тож не довіряла своїм вухам, знаючи, що фейрі вміють рухатися безшумно, як коти.

Мені не можна було тут затримуватися. Темлін уже кілька тижнів у полоні. Я повинна дізнатися, де Амаранта його тримає, і бажано ні на кого при цьому не натрапити. Одна річ убивати звірів і нагів — і геть інша, коли тобі протистоїть значно більш тямущий і небезпечний суперник.

Я вгамувала дихання і приготувалася. Чимось усе це нагадувало полювання. Тільки зараз я полювала не на оленів і навіть не на вовків, а на фейрі. На тих, хто сам здатен мене зловити й мучити, поки я не почну благати про смерть. Правда, у мене не було крил, як у того фейрі з Двору Літа, але ж можна відривати руки й ноги.

Я не дозволяла собі думати й згадувати ті скривавлені оцупки, підходячи до виходу і втягуючи живота, щоб крізь нього прослизнути. Зброя моя заскреготіла об кам’яні стіни, долу посипалися дрібні камінці й заскрипіли під ногами. «Не зупиняйся! Просто йди», — наказувала я собі. Діставшись проходу, я одразу ж сховалася в неглибоку нішу, відхекалася й рушила далі.

Я скрадалася уздовж стіни. У повороті завмерла, відчуваючи, що припустилася жахливої помилки. Тільки така дурна, як я, могла опинитися тут. Я гадки не мала, у яку частину двору Амаранти мене винесло. Ейсіл треба було детальніше мені розповісти, та і я сама могла б її розпитати про все більш докладно. Треба було не мчати сюди стрімголов, а пошукати інший шлях. Будь-який інший шлях, тільки не цей.

Нарешті я ризикнула заглянути за ріг. І мало не заплакала з відчаю. Коридор ішов далі, але ж тепер його стіни були білястого кольору. На стінах горіли смолоскипи — жодного затіненого куточка, де в разі чого можна було б сховатися. Коридор закінчувався ще одним різким поворотом. Я була тут як на долоні, немов голодний олень, що вийшов на лісову галявину погризти кору. Прицілься гарненько і стріляй.

Утім, в усіх проходах було тихо, голоси, які я чула раніше, зникли. А якщо я почую когось, то іще зможу побігти назад до темної печери. Я можу трохи потягти час, зібрати якусь інформацію, дізнатися, де утримували Темліна.

Ні. Другої такої нагоди може взагалі не бути. Я повинна була діяти зараз. Якщо я так зволікатиму, мені забракне мужності.

Я визирнула за поворот.

І нараз довгі кощаві пальці обхопили мою руку… У мені все похололо.

Я побачила довгасте сіре зморшкувате обличчя, яке посміхалося мені довгими сріблястими іклами.

— Здрастуй, — пролунало шипіння. — І що ж таке створіння, як оце ти, робить тут?

Я впізнала цей голос. Він переслідував мене в кошмарних снах.

Я стиснула зуби, щоб не закричати. Сірі вуха, схожі на вуха кажана, повернулися врізнобіч.

Переді мною стояв Аттор.