Двір шипів і троянд

Розділ 25

Темліна викликали на один із його кордонів за кілька годин по тому. Куди саме й навіщо, він мені не сказав. Однак я й сама все відчула, особливо з того, про що він мені не розповідав: прокляття справді поширювалося землями, йшло з інших Дворів прямісінько до нас.

Він залишався там протягом ночі, — вперше не ночував удома, — однак послав Люсьєна повідомити мені, що сам живий. Люсьєн надто акцентував слово «живий», тож я майже не спала, але якусь частинку моєї душі гріло те, що Темлін передав мені бодай таку звістку. Я знала… Я добре знала, що ступила на шлях, кінець якого призведе до розбитого вщент мого смертного серця. А втім… не могла зупинитися.

Не могла від того дня, коли стала на двобій із нагами. І ось тепер — відрубана голова… Жорстокі ігри Дворів, де життя підданих нічого не варте. Щоразу, думаючи про це, я ледве стримувала нудоту.

Чому в Прифії так багато злості й жорстокості? Із цією думкою я нарешті заснула.

Прокинулася я від веселих грайливих звуків, а виглянувши у вікно, побачила, що весь сад прикрасили барвистими стрічками, гірляндами та прапорцями. На верхівках дальніх пагорбів готували багаття і прикрашали високі шести. Коли я запитала в Ейсіл про слово, яке ненароком почула від слуг у садку, дивне слово «юріск», вона відповіла:

— Ішлося про Літнє Сонцестояння. Головне святкування зазвичай відбувається у Дворі Літа, проте зараз усе змінилося. Тепер ми святкуємо Сонцестояння й на цих землях. Ти також підеш, тебе запрошено.

Літо… За ті тижні, які я провела за малюванням та обідами із Темліном, досліджуючи землі Двору Весни, Літо вже минуло. Чи справді моя родина досі вірить у те, що я гостюю в тітоньки, про яку раніше ніхто й не чув? Як вони взагалі живуть? Якщо сьогодні день Сонцестояння, то в нашому селищі має відбуватися невеличке свято, звісно, без жодних релігійних церемоній та ритуалів, хоча «Діти Благословенних» спробують залучати до себе молодь. А так лише їжа для всіх і безкоштовно пригощатимуть елем у корчмі, а може, навіть будуть танці. Це давало можливість відпочити бодай день від важких справ, у які щоліта занурюються з головою всі фермери. Декорації навколо маєтку свідчили про те, що тут готується щось значно грандіозніше, напевно релігійне.

Темліна я не бачила весь день. Занепокоєння зжирало мене зсередини, навіть коли я вийшла, щоб мерщій замалювати на полотні барвисті стрічки та прикрашений сад. Я дуже сподівалася, що свято Сонцестояння не вимагає таких ритуалів, як Ніч Вогнів. Я не могла уявити, що вчинила б, коли знову побачила б прекрасних жінок фейрі, які вишукалися перед Темліном.

Тільки ближче до вечора я почула глибокий низький голос Темліна та жвавий сміх Люсьєна, який відлунював по всьому будинку й наздогнав мене в кімнаті для малювання. Мені враз полегшало, і я помчала їм назустріч. Однак мене перехопила Ейсіл, завернула нагору і змусила зняти штани й туніку, забризкані фарбами, і надягти легку яскраво-синю шифонову сукню. Вона не стала заплітати моє волосся в коси, як зазвичай, однак уплела, подібно до вінка, гірлянду з білих, рожевих та блакитних польових квітів.

Я почувалася маленькою дівчинкою, яку дорослі готували до свята. Але зовні я вже не була худорлявим дівчиськом. Я обмацувала талію, водила долонями по округлих вигинах стегон. Якось непомітно я перетворилася на жінку. Раніше ж я відчувала лише м’язи й кістки.

— Кипіти мені в Котлі! — присвиснув Люсьєн, коли я зійшла вниз. — У неї вигляд, як у Вищої Фе.

Я була надто захоплена роздивлянням Темліна, бо шукала на ньому криваві позначки, щоб відреагувати на Люсьєнів комплімент.

Темлін перехопив мій погляд і широко всміхнувся. Не знаю, з ким або чим він бився, але повернувся без єдиної подряпини.

— Ти дуже гарна, — тихо мовив Темлін.

Від його ніжного тону хотілося замуркотіти.

Проте я розправила плечі, щоб не показати, як сильно його слова, голос, усмішка розчулили мене. Не зараз. Тож я сказала:

— Здивована, що мені взагалі дозволили брати участь у сьогоднішньому святкуванні.

— На превеликий жаль для тебе і твоєї шиї, день Літнього Сонцестояння — це лише веселе свято, — під’юдив мене Люсьєн. — Сьогодні просто вечірка.

— Ти, напевно, замість того щоб спати вночі, вигадуєш, як поглузувати з мене.

Люсьєн підморгнув мені, а Темлін голосно засміявся й запропонував узяти його під руку.

— Він каже правду, — сказав верховний правитель.

Моє тіло горіло в тих місцях, якими ми торкались одне одного. Мені перехоплювало подих від дотику його сильних м’язів, що ховалися під зеленою тунікою. Він повів мене до саду; Люсьєн ішов за нами.

— Сонцестояння святкують тоді, коли день та ніч стають рівними. Час нейтралітету. Коли кожен може скинути із себе тягар влади й просто насолоджуватися тим, що ми — фейрі. Не Вищі Фе, не Вищі Лорди або нижчі фейрі, просто ми.

— Тож там на нас чекають співи, танці та багато-багато випивки, — оголосив Люсьєн, наздоганяючи мене. — І дещо інше, — з лукавою усмішкою додав він.

Кожне торкання до Темліна вабило мене притулилися до нього всім тілом, відчути його запах, пригорнутися, спробувати на смак. Не знаю, чи він побачив той шалений жар, що пашів у моєму тілі, піднімався до шиї та обличчя, чи почув нерівне серцебиття. Хай там як, але він не виказав жодної емоції, лише міцно тримав мою руку, коли ми вийшли із саду й попрямували в поля.

Сонце вже сідало й кидало на землю останні промені, коли ми нарешті дісталися великого плато, на якому мали відбуватися святкування. Я намагалася не витріщатися на фейрі, яких тут було сила-силенна. Попри те, що вони безсоромно витріщалися на мене. Я ще ніколи в житті не бачила стількох охочих святкувати. Сьогодні з моїх очей була знята полуда, і я милувалася прекрасними сукнями, стрункими тілами, чимось схожими на людські й водночас геть іншими. Я запам’ятовувала побачене, приберігаючи для малювальної студії. Моя поява поруч з верховним правителем викликала шквал посмішок і цікавих поглядів. Темлін застережливо загарчав, і фейрі миттю згадали, навіщо вони тут зібралися.

Столи з їжею виставили на віддаленні. Я відійшла від Темліна і прилаштувалася до тих, хто хотів укинути до рота щось зі святкових наїдків. Не тому, що хотіла їсти, а щоб мене не вважали його живою іграшкою.

Заграла музика, спалахнуло велетенське вогнище, забили барабани. Усе закликало до танців на траві. Це було світле, веселе й відкрите свято, радісна сестра похмурої й безжальної Ночі Вогнів.

Люсьєн кудись зник, а в Темліна, певно, були якісь обов’язки на цьому святі. Тож я вирішила насолодитися шматочком листкового пирога з полуницею, а ще яблучним тортом та ожиновим тістечком. Ці страви не дуже відрізнялися від нашої звичайної їжі, що її влітку готували люди. Я стояла з тарілкою під велетенським платаном, прикрашеним шовковими гірляндами та мерехтливими стрічками.

Мені було приємно залишитися на самоті. Я роздивлялася прикраси, прапорці та стрічки, візерунки й тіні. Я вже навіть знайшла готовий сюжет для своєї наступної картини. Намалюю танець фейрі неземної краси. Такі дивні для мене рухи, кольори. Я намагалася пригадати, чи був хтось із цих фейрі зображений художниками, картини яких висіли в галереї Темліна.

Мені захотілося запити солодощі вином, і я відійшла від того місця, де стояла. Сонце вже сховалося за овид, охочих святкувати ставало дедалі більше. На інших пагорбах теж спалахнули вогнища, — коли замовкали тутешні музиканти, музика лунала звідти. Я вирішила скуштувати золотистого іскристого вина. Слуг сьогодні не було, тож я сама взяла кришталевий графин і наповнила келих. У цей час з’явився Люсьєн і заглянув мені через плече.

— На твоєму місці я не пив би цього.

— О, і чому? — здивувалася я, вдивляючись у бульбашки в золотому напої.

— Вино фейрі, випите в День Сонцестояння… — усміхнувся Люсьєн.

— Гм-м-м, — тільки й відповіла я йому.

Воно не мало такого запаху, як усі алкогольні напої, які мені довелося куштувати. В ньому був аромат літа, що розлився соковитою зеленою травою і впав у кришталеві води озера. Мені забракло б слів, щоб передати фантастичний аромат вина.

— Я серйозно, не жартую, — застеріг Люсьєн, коли я піднесла кубок до уст.

Від здивування я скинула бровою.

— Пам’ятаєш, що трапилося, коли ти востаннє не послухалася мене?

Він тицьнув у мою шию, а я відмахнулась від його руки.

— Я пам’ятаю. А ще я пам’ятаю, як ти сказав, що відьмині ягоди безпечні, а потім я марила, у мене була лихоманка, — нагадала йому про один із днів.

Після того в мене були жахливі галюцинації, а Люсьєн сміявся як навіжений. Темлін не витримав і зіпхнув його в холодне озеро. Я відігнала ці спогади. Сьогодні, тільки сьогодні я дозволю собі по-справжньому бути собою. Геть усі застереження. Забуду про недугу, яка підкрадається до меж нашого двору, погрожуючи моєму верховному правителю та його землям… А куди зник Темлін? Якби знову виникла загроза, Люсьєн напевно знав би. І торжества скасували б.

— Цього разу я справді не жартую, — мовив Люсьєн.

Я зробила крок назад, бо він хотів відібрати кубок.

— Мені буде непереливки, якщо Темлін дізнається, що ти пила фейське вино.

— Ти завжди рятуєш свою шкуру! — розізлися я й одним духом випила все вино з кубка.

Здавалось, що мільйони феєрверків вибухнули всередині мене, наповнюючи мої вени зоряним сяйвом. Я голосно засміялась, а Люсьєн застогнав.

— Смертна дурепа! — зашипів він.

Однак тепер у мене геть зняло всю полуду з очей, усі чари й магії.

Його рубіново-брунатне волосся палало, наче розпечений метал, руде око горіло, наче безоднє горно. Ось що я намалюю!

— Я тебе намалюю, — мовила я й захихотіла, мов дівчисько.

— Котел мене звари та підсмаж, — пробурмотів він, а я знову голосно засміялась.

Перш ніж він устиг зупинити мене, я випила ще один кубок вина. Це була найдивовижніша, найпрекрасніша, най… най… найприємніша річ, яку я будь-коли куштувала. Вино скинуло з мене всі кайдани, про існування яких я навіть не здогадувалася.

Музика перетворилася на пісню сирен. Мелодія була магнетична, я не могла противитись їй. Усе довкола було прекрасне, сповнене райдужних обіцянок. Я насолоджувалася прохолодою росяної трави під босими ногами. Не пам’ятаю, коли я встигла загубити черевички. Ну й нехай!

Небо перетворилося на мерехтливий вихор із аметистів, сапфірів та рубінів. Вони темніли, набували кольору онікса. Мені захотілося влитися в той вихор, перейняти його барви й відчути зірки, що мерехтіли в мене поміж пальців.

Я спіткнулася, зморгнула і зрозуміла, що стою перед колом танцівників. Група музикантів грала на своїх інструментах, які належали тільки до світу фейрі. Я почала гойдатися на кінчиках пальців і дивилася на те, як танцюють фейрі, як кружляють навколо багаття. Це був незвичний танок. Здавалося, що з них спали кайдани, так само як і з мене. Вони були вільні. Я любила їх тієї миті за це.

— Прокляття, Фейро, — промовив Люсьєн, хапаючи мене за лікоть. — Ти хочеш, щоб я вбився, намагаючись урятувати твою смертну дупу від кам’яного дзьоба наступної чаплі?

— Що? — поцікавилася я, обертаючись до нього.

Увесь світ кружляв разом зі мною, солодко, яскраво та приємно.

— Дурепа, — промовив він, уважно поглянувши мені в обличчя. — П’яна дурепа.

Темп музики прискорювався. Я хотіла увійти в музику, бути нею, хотіла осідлати її ритми й коливатися на хвилях її нот. Я могла відчувати музику навколо себе, торкнутися її, наче вона була жива, дихала, була чимось зітканим із дива, радості та краси.

— Фейро, годі, зупинися, — благав Люсьєн.

Він знову спробував мене схопити. Однак я вже витанцьовувала, а тіло моє рухалося в такт музиці.

— Ні, це ти зупинися. Не будь таким серйозним.

Я струсила із себе його руки.

Мені хотілося слухати музику, хотілося вбирати її в себе, бути нею, відчувати жар інструментів. Люсьєн вилаявся, коли я знову пішла в танок.

Я пірнула між танцівниками, метляючи своєю яскраво-синьою сукнею. Музиканти сиділи всі в масках, однак ніхто з них не глянув на мене, коли я почала танцювати перед ними. Ніяких кайданів, ніяких кордонів — лише я і музика, танок у танку. Я не була фейрі, однак я була частиною цих земель, а земля була частиною мене, і я жадала танцювати на ній до кінця своїх днів.

Один із музикантів звів на мене погляд під час гри, і я зупинилася. Наші очі зустрілися. Його підборіддя лежало на скрипці з темного дерева, піт котився по м’язистій шиї. Він закасав рукави своєї сорочки, оголивши сильні м’язи на руках. Смарагди в очах запалали. Я згадала, що він розповідав мені про свою мрію стати мандрівним музикантом, а ніяк не воїном і тим паче не верховним правителем. Тепер, почувши його гру, я знала: йому не довелося б чекати на милостиню.

— Вибач, Темліне. — Захеканий Люсьєн виник з нізвідки. — Досить було мені ненадовго залишити Фейру біля столів із частуваннями, як вона… Вона випила фейського вина…

Темлін грав далі. Його золотисте волосся змокло від поту. Який же він чарівний! І це — в масці. Мені знову відчайдушно захотілося побачити його без маски. Я теж продовжувала танцювати.

— Я сам за нею пригляну, — сказав він Люсьєну. — Йди, насолоджуйся святом.

Люсьєн пішов.

Я спробувала перекричати музику:

— Мені не потрібен наглядач!

Усе, чого я хотіла, — це кружляти, кружляти, кружляти в танку.

— Так, не потрібен, — погодився зі мною Темлін, досі граючи.

Як шалено рухався його смичок по струнах, якими сильними та впевненими були його пальці, без жодного сліду кігтів, які вже майже не викликали в мене страху!

— Танцюй, Фейро, — прошепотів він.

І я танцювала.

Я перетворилася на суцільний вихор, який кружляв, і кружляв, і кружляв. Я не усвідомлювала, з ким танцюю, не знала, хто мої партнери і які вони з себе. Зате я знала, що сама стала музикою, вогнем і ніччю. Не було сил і стихій, здатних мене зупинити.

Темлін та його музиканти грали таку дивовижно радісну музику, що мені навіть стало лячно, чи зможе світ увібрати в себе стільки щастя. Я плавно й м’яко почала наближуватися в танці до нього, мого Лорда, мого захисника й воїна, мого друга. Я танцювала для нього. Він усміхався мені, а я не припинила свого танцю, коли він нарешті підвівся зі стільця, а потім опустився на соковиту смарагдову траву, ставши переді мною на коліно, і запропонував грати тільки для мене.

Грати тільки для мене… Це був його подарунок. Він продовжував грати, пальці його швидко й упевнено ковзали по струнах скрипки. Моє тіло звивалося так, ніби я перетворилася на змію, а потім я закинула голову обличчям до небес і музика Темліна проникнула в мене, наповнила мене.

По тому я відчула, як хтось обхопив мене за талію і закружляв у сильних руках, прямуючи до кола танцівників. Я сміялася так голосно, що, здавалось, легені от-от луснуть, а коли нарешті розплющила очі, то побачила перед собою Темліна, який кружляв разом зі мною, як несамовитий вихор.

Усі кольори і звуки оповив серпанок. Я бачила тільки його. Темлін був єдиний, хто тримав зв’язок зі світом, не давав поринути в цілковите забуття. Кожен його дотик обпікав.

Я була сповнена сонячного світла. Здавалося, що тільки зараз я по-справжньому відчула літо, що я ніколи раніше не бачила, не відчувала його, ніби ніколи не знала, хто ж так довго чекав своєї появи з-під завіси снігу та криги у моїй душі. Я не хотіла, щоб це закінчувалось, хотіла назавжди залишитись на вершині цього пагорба.

Музика змовкла. Я жадібно вбирала повітря, а потім подивилася на місяць. Він був молодий та прекрасний. Піт струменів по моєму тілу. Темлін, так само засапаний, узяв мене за руку.

— Час спливає значно швидше, коли вип’єш фейського вина.

— Я не сп’яніла, — пирхнула я.

Він тільки засміявся і повів мене геть від танцівників. Я йшла босоніж по траві, по теплій землі. Ми прямували до багаття.

— Вони знову зараз гратимуть, — мовила я, вказуючи на танцівників, які почали збиратися коло музикантів.

Темлін підійшов ближче до мене. Його подих пестив мені вухо, коли він прошепотів:

— Я хочу показати тобі щось значно краще.

І я не стала заперечувати.

Темлін повів мене вниз. Він вибирав таку дорогу, щоб під моїми босими ногами була лише шовковиста трава. Музика з вершини пагорба звучала дедалі тихіше і незабаром затихла зовсім. Тепер я чула саме зітхання дерев, що тихо розгойдувалися під вітерцем.

— Ходімо туди.

— Ось, — сказав Темлін, зупиняючись перед широким ланом.

Його рука обіймала мене за плечі. Ми стояли й дивилися просто себе.

Високі трави колихалися, утворюючи хвилі, а місячне сяйво танцювало на них.

— Що це? — прошепотіла я.

Темлін приклав палець до губ, запрошуючи мене просто поглянути.

Хвилини минали, але нічого не відбувалося. А потім з протилежного боку великого лану десятки мерехтливих вогників попливли травою. Вони здавалися плямами примарного місячного світла. Потім я почула спів. Голос був водночас чоловічий і жіночий. Ніби чоловік і жінка співали, звертаючись одне до одного — закликаючи і відповідаючи на заклик. Цей подвійний голос звучав дедалі голосніше. Вогники почали танцювати. Вони то виринали, то пірнали в траву, то кружляли над лугом і здавалися не більшими за маленькі краплинки місячного сяйва.

— Що це?

— Заблукалі вогні — духи повітря та світла, — м’яко відповів він. — Вони прийшли відсвяткувати Сонцестояння.

— Вони прекрасні.

Його губи ковзнули по моїй шиї, торкаючись моєї шкіри, коли він знову промуркотів:

— Потанцюй зі мною, Фейро.

— Ти справді цього хочеш?

Я обернулась, і моє обличчя опинилось за кілька сантиметрів від його.

Він ліниво усміхнувся.

— Справді хочу.

І тієї миті я перетворилася на вітер, а він підхопив мене в обійми й почав кружляти.

Я майже не пам’ятала жодного кроку з танців, яких навчалась іще в дитинстві. Однак він уміло компенсував моє невміння своєю незрівнянною витонченою грацією. Я жодного разу не спіткнулася, бо він ніби підхоплював мене, передбачаючи кожен мій рух. І ми танцювали, танцювали ланом, наповненим заблукалими вогниками, які вальсували разом із нами.

Я стала так само легкою, як білі кульбабки, що летять за вітром, а він і був цим вітром, який кружляв мене по всьому світу.

Вищий Лорд усміхався мені, і я усвідомлювала, що широко усміхаюся йому. Мені не потрібно було вдавати когось із себе, не потрібно було бути кимось іще — я була така як є. Я була сама собою, була щаслива, що мене кружляють по всьому лану, а заблукалі вогники танцюють навколо нас, наче десятки маленьких місяців.

Наш танок поступово уповільнювався, аж поки ми зовсім не зупинилися. Ми тримали одне одного за руки й хиталися під пісню духів вітру та вогню.

Він торкнувся підборіддям мого чола і провів рукою по волоссю, його пальці торкалися моєї оголеної шиї.

— Фейро, — прошепотів він, вдихаючи аромат літа. Він так промовив моє ім’я, що вперше в житті воно здалося мені прекрасним.

— Фейро, — знову прошепотів він, нічого не питаючи, а просто з насолодою промовляючи моє ім’я.

Так само швидко, як з’явилися, заблукалі вогники зникли, взявши свою музику із собою. Я зморгнула. Зірки ставали блідими, а небо забарвилось у сіро-пурпуровий відтінок.

Обличчя Темліна було лише за кілька сантиметрів від мого.

— Уже майже настав світанок.

Я кивнула, зачарована ним, його виглядом, його запахом, відчуттям його поруч із собою. Була щаслива торкатися його.

Я звела руку, простягнувши її до маски. Вона була майже крижана, натомість шкіра під нею палала від жару. Мої руки тремтіли, а подих став уривчастим, коли я провела пальцями по його щоках і зупинилася на підборідді. Шкіра була м’яка й гаряча.

У нього були вологі губи і таке, як і в мене, уривчасте дихання. Він обійняв мене за талію і притягнув до себе. Наші тіла з’єдналися. Його тепло огорнуло мене.

Я закинула голову. Губи Темліна застигли чи то в усмішці, чи то в не зрозумілій мені гримасі.

— Що? — спитала я, торкаючись його грудей і збираючись відсторонитися.

Але друга рука Темліна завмерла в мене на вигині шиї.

— Гадаю, що я збираюся поцілувати тебе, — промовив він дуже тихо, ніби запитуючи.

— Тоді зроби це.

Я вся почервоніла від своєї сміливості.

Однак Темлін лише тихенько засміявся й нахилився до мене.

Його м’які теплі губи обережно торкнулися моїх, немов перевіряли, чи все він робить правильно. Потім він трохи відхилився. Я розплющила очі. Темлін усе ще вдивлявся в мої очі, а я вдивлялася в його. Він знову поцілував мене, сильніше, шаленіше, нічого схожого із ніжними торканнями до моєї шиї.

Темлін трохи відхилився від мене й уважно спостерігав за мною.

— Це все? — спитала я.

Темлін знову засміявся, і його губи накинулися на мої, мов шторм, мов вихор, мов первинна прадавня сила. Я обхопила руками його шию, притискаючись до нього якомога ближче, шалено цілуючи у відповідь.

Його руки гуляли по моїй спині, торкалися волосся, стискали за талію. Відчувалося, йому хочеться поєднати все, насолодитись усім і одразу.

Потім він із тихим стогоном відсторонився.

— Ходімо, — промовив він, цілуючи мене у брови. — Ми все пропустимо, якщо зараз не підемо.

— Щось краще за заблукалі вогники? — спитала я, однак у відповідь він лише поцілував мене в щоку, потім у шию й нарешті в губи.

Ми пішли серед дерев, назустріч світанку. Темлін міцно тримав мене за руку. У низинах стелився туман. Пройшовши крізь нього, ми стали підніматися на мокрий від роси пагорб. Ми сіли на вершині, і я намагалася приховати усмішку, коли Темлін обійняв мене за плечі, притуляючи ближче до себе. Голову я поклала на його широкі груди, а він почав пальцями гратись із квітами з вінку у моєму волоссі.

У цілковитій тиші ми дивилися на велич безкраїх пагорбів та зелених ланів.

Небо поступово забарвлювалось у колір барвінку, а на хмаринках з’являлися перші рожеві промені сонця. А потім, немов блискучий диск, надто прекрасний і чистий, щоб його можливо було описати словами, вийшло сонце з-за обрію й затопило все золотом. Мені здавалося, що я бачу, як народжується новий світ, і що ми з Вищим Лордом єдині тому свідки.

Темлін іще міцніше обійняв мене, а потім поцілував у маківку. Я відхилилася, щоб подивитися на нього. Золото в його очах палало, мерехтіло.

— Ти хочеш щось сказати?

Я кивнула.

— Якось батько попросив мене, щоб я не відбирала в сестер мрії про краще життя і кращий світ. Я тоді не розуміла: до чого ці безплідні мрії, коли немає ні кращого світу, ні кращого життя?

Я провела пальцем по його губах, дивуючись тому, якою зухвалою мене зробило фейське вино.

— Я не вірила, що таке можливо… Дотепер.

У Темліна здригнувся кадик. І цього разу його поцілунок був довгий, міцний, неквапливий і ніжний. Я дозволяла світанку проникнути в мене, розквітнути в мені, із кожним рухом губ Темліна й кожним торканням язика розливатися по всьому тілу. Очі заплющилися самі собою, і з-під зімкнутих повік покотилися сльози.

Це була найщасливіша мить у моєму житті.