Двір шипів і троянд

Розділ 20

Після напруженої вечері, під час якої Темлін майже не говорив з нами, я запалила всі свічки у себе в кімнаті, щоб прогнати тіні нещодавніх подій.

Наступного дня я не виходила з будинку, а коли взялася за малювання, на моєму полотні постала висока кощава постать, сіре створіння з вухами кажана й велетенськими перетинчастими крилами. Його паща була роззявлена й видавала ревіння, демонструючи разки гострих зубів. Істота ось-ось була готова злетіти. Коли ж я її малювала, то, присягаюся, відчула запах, яким смердить падло, аж повітря між його крилами посилало мені обіцянки неминучої смерті.

Завершена картина була така лячна, що я заховала її в найтемніший куток і пішла на кухню благати Ейсіл, щоб вона дозволила мені допомогти їй із приготуванням страв для Ночі Вогнів. Я ладна була робити будь-що, аби не виходити в сад, де все ще міг з’явитися Аттор.

Свято Ночі Вогнів — Каланмай, як називав його Темлін, — нарешті настало, і я не побачила на ньому ні Люсьєна, ні Темліна. Коли ж після сонячного дня стали спадати на землю сутінки, я знову опинилась у головному й найбільшому коридорі. Він був порожній. Жодної служниці в масці пташки. Кухня теж була порожня, ані крихти того, що готувалося протягом двох днів.

Ззовні долинув звук барабанів. Він народжувався десь за садом, за парком для прогулянок, десь у темній глибині лісу. Глибокий, тривожний. Один удар, два відгуки на нього. Барабани скликали на свято.

Я стояла перед скляними дверима, що вели в сад, і спостерігала, як блакить неба омивають помаранчеві та червоні хвилі. Вдалині, над пологими пагорбами, які вели до лісу, спалахнули вогні, шлейфи темного диму потяглися в рубінове небо. Два дні тому я бачила, як фейрі розкладали ці багаття. «Тебе ніхто не запрошував», — нагадала я сама собі.

Не запрошували на свято, про яке було так багато балачок на кухні останні два дні. Сміх. Жарти.

Барабани звучали дедалі гучніше, ритм ударів прискорювався. Попри те що я вже майже звикла до запаху магії, ніздрі мої гостро відчували могутню хвилю металевого припливу. Я зробила крок уперед, а потім нерішуче завмерла на порозі. Мене не звали на свято. Треба повернутися. Позаду мене сонце на заході осявало білі й чорні мармурові плити підлоги, забарвлюючи її мерехтливими тінями танжерину. Здавалося, моя довга тінь пульсує разом із ударами барабанів.

Навіть сад, який зазвичай гомонів оркестром своїх мешканців, замовк, дослухаючись до звуків. Невидима струна вабила мене до пагорбів, наполягаючи, щоб я йшла туди слухати пісню барабанів.

І я б, напевно, не витримала й пішла на поклик, якби у коридорі не з’явився Темлін.

Він був без сорочки, сам лиш перев’яз охоплював широкі груди. Ефес його меча золотили останні промені сонця. За плечем погойдувалися стріли, оперення яких здавалося багряно-червоним. Я дивилася на нього, він — на мене. Переді мною стояв природжений воїн.

— Куди ти йдеш? — несміливо спитала я, попри те що добре знала куди.

— На Каланмай, — сухо відповів він. — Повинен іти.

І він кивнув у бік вогнів та барабанів.

— Що ти там робитимеш? — спитала я, опускаючи погляд на лук у його руках.

Серце вторило ударам барабанів, зриваючись у шалений ритм.

Його смарагдові очі вкривала тінь від золотої маски.

— Як Вищий Фе, володар цих земель, я повинен брати участь у Великому Ритуалі.

— А що таке Великий…

— Повертайся у свою кімнату, — прогарчав він, позираючи в бік вогнів. — Зачини двері, змайструй пастку, які ти зазвичай майструєш.

— Навіщо? — спитала я.

Аж раптом голос Аттора гадюкою зів’юнився в моїй пам’яті.

Темлін уже якось згадував щось про дуже важливий ритуал фейрі, але що то в біса за ритуал такий? Позаяк у ньому наявна зброя, він має бути дуже жорстоким і небезпечним. Але навіщо йому меч, лук і стріли, якщо досить обернутися звіром? Значить, не досить.

— Просто зроби це. — Його ікла поволі ставали довшими. Серце в мене погнало галопом. — Не виходь із кімнати до світанку.

Сильніше, гучніше забили барабани, і м’язи на шиї Темліна затремтіли, ніби йому боляче залишатися на місці.

— Ти збираєшся з кимось битися? — прошепотіла я й почула тихий сміх у відповідь.

Він підвів руку, наче хотів торкнутися мене. Проте передумав, а замість того сказав:

— Фейро, не виходь із кімнати.

— Але я…

— Будь ласка.

Не встигла я попрохати, щоб він узяв мене із собою, як Темлін підхопився з місця й побіг. М’язи на його спині напружилися, він перестрибнув через сходи й опинився в саду, легкий і вправний, як молодий олень. За мить він зник із поля зору.

Я зробила все так, як він наказав, але невдовзі зрозуміла, що зачинилась у кімнаті, геть забувши повечеряти. Барабани не вщухали, нові вогнища і далі розквітали на дальніх пагорбах, а я все кружляла кімнатою, поглядаючи на вогні.

«Не виходь із кімнати».

Але спокусливий голос вплітався в барабанний бій і шепотів протилежне:

«Йди, — вабив він мене. — Йди і подивися».

О десятій годині я вже не могла чинити собі супротиву. Я пішла на його поклик.

У стайні не було ані душі, проте Темлін за ці кілька тижнів навчив мене їздити без сідла, а моя біла кобила швидко мені скорилася. Нею навіть не треба було керувати — її також вабив бій барабанів. За мить ми вже спускалися схилом першого пагорба.

Повітря просякло димом та магією. Ховаючи обличчя під каптуром плаща, я аж розтулила рота, коли наблизилася до першого гігантського вогнища на вершині. Там були сотні Вищих Фе, проте я не могла розрізнити їхніх облич під розмаїттям масок. Звідки вони прийшли, де вони мешкали, якщо належали до Двору Весни, не з’являлись у маєтку Темліна? Коли я намагалася зосередитись на рисах облич, перед очима все мінилося багатьма кольорами. Краєм ока я все ж таки могла розгледіти більше. Але якщо поверталася обличчям прямісінько до них, на мене дивилися самі тіні й завитки кольору і диму.

То була магія — на мене наслали щось подібне до омани, щоб не дати змоги детально вивчати фейрі. Це було так само, як Темлін раніше напустив оману на мою родину. Я могла б легко розгніватися, могла б вирішити повернутися до маєтку, якби барабани не відбивали луною в моїх кістках, а той дикий голос не кликав мене далі.

Я зістрибнула з кобили, але трималася якомога ближче до неї, тим часом намагаючись продертися крізь натовп, ховаючи свої виразно смертні риси обличчя в глибокому каптурі. Я молилася, щоб дим та незліченні запахи різних Вищих Фе й простих фейрі могли віднадити від них мій людській дух. Проте, пірнаючи у натовп, усе одно перевірила два кинджали, які висіли в мене на поясі.

Барабани вибивали свій диявольський ритм по один бік від вогнища, а ось фейрі одностайно кудись прямували стежиною між двома сусідніми пагорбами. Я залишила свою кобилицю прив’язаною до поодинокого платана на самісінькій верхівці пагорба й рушила за натовпом, насолоджуючись тим, як пульс ритму резонує із землею й відлунює в ногах. На мене ніхто не звертав уваги.

Я мало не впала, послизнувшись у лощині, з іншого боку якої був вхід до великої печери. За пишними квітами, гілками та листям я змогла розгледіти лише кілька метрів укритої звірячими шкурами підлоги, бо та закручувалася й повертала майже одразу біля входу. Світло факелів танцювало на стінах.

Хай би що там усередині відбувалося чи мало відбутися — саме туди була прикута увага й погляди таємничих фейрі, подібних до тіней, які вишикувались обабіч стежини, що в’юнилася між пагорбами через усю долину і прямувала вглиб печери. Вищі Фе, скільки сягав мій зір, хиталися на місці, рухаючись в унісон з ритмами барабанів, бій яких відлунював у мене в животі.

Я трохи поспостерігала за дивним розгойдуванням Вищих Фе й пішла далі. І цього мені не дозволено бачити? Усе навколо здавалося цілком безпечним. Ніздрі й далі щипало від диму й магії, але навколо не було нічого привабливого. Обличчя всіх фейрі приховували маски. Учасників свята ставало дедалі більше, але мене ніхто не помічав. Я ніколи не чула про Великий Ритуал. Щось мало діятися.

Я знову зійшла на пагорб і зупинилася на краю освітленої ділянки, неподалік від дерев, і далі спостерігаючи за фейрі. Побачивши жінку в пташиній масці, я подумала, що це така сама служниця, як Ейсіл, і вже хотіла розпитати в неї про Ритуал, аж тут хтось раптом ухопив мене за руку й грубо розвернув.

Я побачила перед собою трьох незнайомців. Мене приголомшив вигляд їхніх облич, які були без масок і дуже схожі на Вищих Фе. Проте відрізнялися від Лордів — трохи вищі та стрункіші за Темліна й Люсьєна. Щось моторошне ховалося в їхніх бездонних чорних очах.

Напевно, вони таки фейрі.

Той, хто вхопив мене за руку, вишкірив загострені зуби.

— Смертна жінка, — промуркотів він, поглинаючи мене поглядом. — Давно ми тут таких не бачили.

Я спробувала висмикнути руку, проте він тримав її міцно.

— Що тобі треба? — спитала я, намагаючись говорити спокійно й відсторонено.

Двоє інших фейрі, які стояли по обидва боки від нього, усміхнулися до мене, а один з них ухопив мене за другу руку, коли я хотіла висмикнути кинджал.

— Ми лише хочемо розважитися. Ніч Вогнів — ніч задоволень, — відповів той, що стояв праворуч, і простягнув бліду, занадто довгу руку, щоб прибрати з мого обличчя пасмо волосся.

Я відсмикнула голову і спробувала відсахнутись, але тримали мене надійно. Жоден із фейрі біля вогнища ніяк не відреагував на це — ніхто навіть не подивився в наш бік.

Якщо я закричу, чи відгукнеться хто-небудь? Темлін врятує? Мені не може знову так пощастити, найімовірніше, я вже вичерпала увесь свій запас везіння під час зустрічі з нагами.

Зібравшись на силі, я ще раз спробувала вирватися, але фейрі були сильніші за мене. Вони міцно тримали руки, якомога далі від кинджалів. Усі троє оточили мене, загородивши від усіх. Я озиралася в пошуках бодай якогось союзника. Поки що я помітила ще кількох фейрі без масок. Троє моїх мучителів захихотіли противно, з шипінням. Тільки зараз я усвідомила, як близько до узлісся підійшла.

— Облиште мене! — мовила я голосніше, ніж сподівалася.

У мене затремтіли коліна.

— Сміливі слова від смертної на Каланмай, — сказав той, що тримав мою ліву руку.

Вогні зовсім не відбивались у нього в очах — зіниці ніби поглинали світло. Я згадала про нагу, страхітлива подоба якого відбивала їхні зогнилі серця. Чомусь ці троє красені-фейрі здавалися мені ще гіршими за тих.

— Коли нарешті відбудеться Великий Ритуал, ми зможемо розважитися, еге ж? Як приємно знайти в таку ніч смертну жінку!

Я вищирилася на нього й дуже голосно, щоб хтось зміг почути, вигукнула:

— Заберіть від мене руки!

Один із фейрі погладив мене, торкаючись ребер, стегон. Я відсахнулась, але наштовхнулася на третього, який запустив довгі пальці в моє волосся й притягнув ближче до себе. Ніхто не дивився, ніхто нас не помічав.

— Та припиніть же! — закричала я, проте слова пролунали як ослабле квиління.

І трійко фейрі потягнули мене до лісу, в темряву. Я копала їх ногами, виривалася, а вони тільки шипіли. Один із них штовхнув мене в спину. Я спіткнулася й вислизнула з їхніх рук. Падаючи, схопилася за ножі, але чиїсь сильні руки підхопили мене під пахви, не давши впасти й дотягнутися до них.

Ці сильні руки були теплі й широкі. Зовсім не схожі на кістляві пальці трьох фейрі, які вклякли на місці та, здавалося, не в змозі були навіть поворухнутися, доки незнайомець обережно ставив мене на ноги.

— Ось ти де! Я всюди тебе шукав! — промовив глибокий і чуттєвий чоловічий голос, якого я раніше ніколи не чула.

Проте я не зводила очей із трьох фейрі, ладна щомиті дременути, але той загадковий незнайомець, який стояв за моєю спиною, зробив крок до мене й обійняв за плечі.

Троє нижчих фейрі стали блідими, їхні темні очі округлилися від страху.

— Дякую, що допомогли знайти її, — чемно мовив мій рятівник. — Бажаю насолодитися Великим Ритуалом.

Останні слова він сказав доволі в’їдливо, і цього було досить, щоб фейрі спершу остовпіли, а потім без подальших коментарів поквапилися назад до вогнища.

Я зробила крок убік і обернулась, щоб подякувати своєму рятівникові.

Переді мною стояв найвродливіший чоловік з усіх, кого мені коли-небудь доводилося бачити.