Двір шипів і троянд

Розділ 29

Вигадувати історії про своє життя разом із тітонькою Ріплі було дуже просто: я читала їй кожного дня, а ще вона давала мені уроки етикету зі свого ліжка, я піклувалася про неї, допоки вона не померла уві сні два тижні тому, залишивши мені весь свій статок.

Статок був справді великий: у скринях, що супроводжували мене, був не лише одяг — кілька було набито золотом і коштовним камінням, за кожен із цих камінців можна було купити тисячу таких маєтків.

Мій батько одразу ж узявся до інвентаризації всього майна, яке прибуло разом зі мною. Він сидів у великому кабінеті, вікна якого виходили в сад, де ми часом затишно влаштовувалися разом із Елейн на зеленій траві. Звідти я могла підглядати за батьком, схиленим над своїм робочим столом. Я бачила якось, як він зважував на маленьких вагах необроблений рубін завбільшки з качине яйце. Він знову дивився на світ ясним поглядом, кожен рух був наповнений жагою до життя, легкістю, якої я не помічала в ньому від часів його банкрутства. Навіть кульгати він став менше — дивовижний ефект від зілля й мазей, які подарував йому дивний мандрівний лікар. За одне лиш це я довічно дякуватиму Темліну.

Батько знову розправив плечі, а з очей зникла стареча полуда. Мій батько знову усміхався й весь час жартував із Елейн. Їй це дуже подобалося. Поведінка Нести не змінилася. Вона лише спостерігала за батьком і сестрою, відповідаючи на запитання Елейн одним-двома словами.

— Ці цибулини, — мовила Елейн, вказуючи рукою в тоненькій рукавичці на клумбу з пурпурово-білими квітами, — прибули сюди аж із тюльпанових полів на континенті. Батько обіцяв, що наступної весни візьме мене із собою, щоб я могла побачити їх на власні очі. Він каже, що ті поля з квітами простягаються на багато миль.

Вона торкнулася плодючої темної землі. Цей маленький садочок під вікнами батькового кабінету належав їй: кожну квіточку, кожен кущик вона вибирала й саджала сама, і нікого іншого вона до цього священнодійства не підпускала. Навіть прополювала й поливала власноруч.

Але зізналася, що все ж таки дозволяла трохи допомагати слугам. Вони носили важкі відра з водою. Бачила б вона розкішні сади навколо будинку Темліна! Квіти Двору Весни розкошували у своїй красі цілоріч. Я уявила, як здивувалася б Елейн. Може, навіть заплакала б від заздрощів.

— Ти повинна поїхати зі мною, — щебетала далі сестра. — Неста відмовляється. Каже, що морські подорожі занадто ризиковані, але ми… Нам з тобою було б цікаво мандрувати. Ти згодна?

Елейн весело усміхалася. На ній були великий крислатий капелюх і проста сукня, яку вона надягала для роботи в саду. Моя сестра щиро насолоджувалася життям. Пам’ятала вона наше голодне минуле? Навряд чи.

— Я була б не проти помандрувати на континент, — сказала я.

Я не лукавила, не підігравала Елейн. У дитинстві я геть не замислювалася про подорожі, а потім стало не до них. Але у світі напевно ж є багато цікавих місць, які варто було б подивитися.

— Чи вдалу пору ти вибрала для подорожі? Ти ж сама казала, що весна — час світських розваг, якими не можна нехтувати.

І казала це вчора за вечерею. Елейн шкодувала, що чудова пора вже минула й тепер треба чекати до наступної весни. А як багато було танцювальних вечорів, званих обідів, вистав! І звичайно ж, купа пліток, чуток, поголосок. Елейн із захопленням розповідала, навіть не помічаючи, що я ледве заштовхую в себе їжу. Здавалося б, те саме м’ясо, хліб та овочі. Однак… Порівняно з тим, що я їла в Прифії, тутешня їжа нагадувала золу.

— Правду кажучи, мене дивує, що біля дверей не збирається натовпу твоїх залицяльників і що вони не стоять в черзі до батькового кабінету — просити твоєї руки.

Елейн почервоніла. Щоб приховати збентеження, вона нахилилася й підсікла сапою кущик бур’яну.

— Нічого. Ця весна не остання. Неста, звичайно, тобі нічого не розповість, але цієї весни все було якось… дивно.

— У якому розумінні?

Вона звела трохи вгору своє тоненьке плече.

— Люди поводились із нами, ніби ми всі ці вісім років хворіли або ж поїхали до іншої країни, а не були злиденними селянами, що живуть у халупці. Ніби нам наснився жахливий сон про останні вісім років. Ніхто, жодна людина не згадала цього. Коли ми стали такими багатими, про що міг свідчити цей розкішний будинок, чимало родин вирішило заплющити очі на наше злиденне минуле.

— І, на твою думку, саме так вони й повинні були вчинити?

— Ні, однак від цього… від усього цього я починаю сумувати за тими роками, навіть за голодом та холодом. Іноді мені здається, що цей будинок надто великий, а батько увесь час поглинутий своїми справами, і Неста… — Вона кинула оком через плече на старшу сестру, яка стояла під старим покрученим деревом шовковиці і вдивлялась у простір наших володінь.

Вона майже не розмовляла зі мною минулого вечора і взагалі не мовила ані слова під час сніданку. Я дуже здивувалася, коли вона приєдналася до нас і ми пішли разом надвір, хай навіть просто постояти під деревом.

— Неста поводиться незрозуміло, — вела далі Елейн. — Її запрошують у гості, але вона відхиляє всі запрошення. Коли гості бувають у нас, то вона посидить за столом хвилин десять і йде до себе. Я намагалася з нею поговорити із цього приводу, утім на все в неї одна відповідь: «Я ж не проти, щоб ти розважалася». А мої друзі через неї зайвий раз приїжджати до нас не хочуть. Кажуть, вона дивиться на них так, що морозом сипле за спиною.

Елейн зітхнула:

— Може, ти з нею поговориш.

Я хотіла нагадати сестрі, що ми з Нестою ніколи не були близькі і просто терпіли одна одну. Але подальші слова Елейн змусили мене насторожитися.

— До речі, вона їздила тебе провідати.

— Що?

Мене наче в ополонку вкинули.

— Так. Її не було майже тиждень. Потім повернулася. Сказала, що на півдорозі в неї зламалася карета і простіше було повернути назад… Звісно, звідки тобі знати? Ти ж не отримувала наших листів.

Я знову поглянула на Несту, яка стояла під шовковицею. Вітер розвівав поділ її сукні. Невже вона намагалася дістатися до мене? Захисна магія Темліна їй цього не дозволила.

Я перевела погляд на чарівний маленький садочок і з подивом помітила, що Елейн дуже уважно дивиться на мене.

— Що?

Елейн похитала головою й знову взялася полоти.

— У тебе геть інший вигляд. І розмовляєш ти зовсім інакше.

Я сама очам своїм не повірила, коли, подивившись у велетенське люстро, що висіло у великій залі, побачила… сяйво навколо голови — мерехтливий, невловимий серпанок світла. Я знала, напевне, що це відбулося зі мною через тривалий час перебування у Прифії, де якимось чином я просякла магією. Я із жахом чекала того дня, коли цей слід зникне.

— Щось трапилось у будинку тітоньки Ріплі? — спитала Елейн. — Ти когось там… зустріла?

Я таємничо усміхнулася й висмикнула найближчий бур’янець.

— Не когось, а щось. Добру їжу та відпочинок.

Минали дні. Однак та чорна тінь усередині мене не розчинялася, а сама лиш думка про малювання викликала відразу. Натомість я проводила майже увесь час із Елейн у її садочку. Мені подобалося слухати її веселе щебетання про кожний кущик, про кожну квітку, про її плани створити іще один садочок біля оранжереї, а можливо, і не садочок, а справжній город, якщо вона навчиться як слід за ним доглядати.

Вона була така жива, що її радість передавалась і мені. І слуги, і садівники — всі їй усміхалися, і навіть похмурий і не дуже привітний головний кухар знаходив час кілька разів на день принести для неї тарілку з печивом та різноманітними тістечками. Не згасили ті злиденні роки світла в Елейн. Можливо, лише трішечки пригасили його. Вона була дуже щедрою, люблячою та доброю жінкою, і я пишалася тим, що вона моя сестра.

І ось нарешті батько закінчив лічити моє золото та коштовні камені. І я дізналася, що я дуже заможна жінка. Я інвестувала невеличку суму в його справу, а коли поглянула на довжелезний залишок суми, то, щоб уторопати, скільки ж це, попросила батька намалювати мій статок у вигляді мішків, щоб могла бодай їх полічити.

Маєток стояв усього за п’ять кілометрів від нашої халупки. Була й дорога до неї.

Я не звертала уваги на те, що спідниця моєї сукні стала вологою від багнюки. Ішла, вбираючи звук вітру, який блукав серед дерев, а ще спів високої зеленої трави. Якщо я порину надто глибоко у свої спогади, то зможу уявити, ніби гуляю з Темліном його лісами.

Я не сподівалася на побачення з ним, однак щоночі, перш ніж лягати спати, благала вищі сили, щоб колись прокинутися в його маєтку або ж отримати повідомлення, що він чекає на мене. Та гіршим за моє щоденне розчарування був страх за нього — що Амаранта, хай би ким вона була, якось уже встигла нашкодити йому.

Я кохаю тебе.

Я ніби знову чула ці слова, майже бачила, як він їх промовляє, а сонячне світло відбивається від його золотавого волосся і неймовірних смарагдових очей. Я майже відчувала його тіло, яке притискалося до мого, його пальці, які пестять мене.

Нарешті я дісталася повороту дороги, який упізнала б навіть уночі, і нарешті побачила.

Такий маленький… Будинок був неймовірно маленький.

Колишній садочок Елейн перетворився на зелений клубок бур’янів та квітів, а знаки, намальовані на камінні перед входом, досі можна було розгледіти. Головні двері — похилі, перехняблені, якими я запам’ятала їх, були замінені, а невеличке кругле віконце розбите. Всередині будиночка було темно, усе вкривав шар пилу.

Я подумки проклала шлях, яким ходила щоранку, від головних дверей, потім крізь зелені лани й до самого краю дерев, де починався великий ліс. Ліс — мій ліс.

Колись він лякав мене — смертоносний, зголоднілий та суворий. А зараз він здавався мені… простим. Звичайним.

Я знову подивилася на сумний темний будиночок — місце, яке було для мене в’язницею.

Елейн зізналася, що сумує за ним, і мені було цікаво, що вона бачила, коли дивилася на котедж. Мабуть, він не здавався їй в’язницею, а був притулком… захистом від світу, у якому так мало добра, але і в ньому треба намагатися його знайти, попри те що ці спроби можуть бути марними.

Вона дивилася на нашу халупу з надією, а я — з ненавистю. І я не знала, хто з нас сильніший.