Двір шипів і троянд

Розділ 21

Незнайомець був утіленням чуттєвої розслабленої витонченості. Поза сумнівом, з Вищих Фе. Його коротко підстрижене чорне волосся сяяло, мов вороняче крило, що контрастувало з блідою шкірою й темно-синіми, майже фіалковими у відблисках вогнищ очима. У цих очах грали веселі бісики, він дивився на мене з подивом.

Якусь мить ми мовчали. Звичайного «дякую» було замало, щоб передати мою щиру вдячність за те, що він для мене зробив. Водночас щось заважало мені заговорити з ним. Він стояв мов закам’янілий і нагадував статую, оточену нічною темрявою. Не те що заговорити — мені чомусь хотілося якомога швидше втекти від нього.

Маски на ньому не було. Отже, він не з цього Двору.

Незнайомець ледь помітно усміхнувся.

— І що ж смертна жінка робить тут у Ніч Вогнів?

Його голос був схожий на мурчання, яке пестило не тільки тіло, а й душу.

Я відступила від нього на крок:

— Мене привели сюди друзі.

Ритм барабанів прискорився, наближаючись до кульмінації, якої я не розуміла. Я вже дуже давно не бачила обличчя без маски і такого схожого на людське. Його одяг — увесь чорний, зшитий з дорогої тканини, — був скроєний так, щоб підкреслити його чудову статуру. Але мені він здався витканим із ночі.

— І хто ж твої друзі? — Він досі усміхався мені.

Усмішка хижака, який оцінює свою здобич.

— Дві пані, — знову збрехала я.

— А в них є імена? — Він наблизився до мене, ніби крадучись, сховав руки в кишені.

Я знову мовчки позадкувала. Невже замість трьох чудовиськ я опинилася у владі одного, але більш підступного і небезпечного?

Відчуваючи, що я не налаштована говорити, він усміхнувся:

— Можеш не дякувати за порятунок.

Мене дратувала його зарозумілість, але я притлумила своє роздратування. Я дедалі ближче підступала до вогнища, до тієї улоговини, де збиралися фейрі. Якщо щодуху побігти туди… Можливо, хтось пожалів би мене. Може, навіть зустріну Люсьєна або Ейсіл.

— Надзвичайна річ для смертної жінки — мати дружбу з двома фейрі, — задумливо промовив він, обходячи мене по колу.

Я могла б заприсягнутися, що за ним тяглися візерунки самої ночі, залишаючи мерехтливий зоряний слід.

— Зазвичай люди страшенно бояться нас. Хіба, може, щось змінилося? Хіба не через ваш страх ви залишаєтеся по той бік Стіни й ніколи не перетинаєте кордону?

Він лякав мене сильніше, ніж ті троє, але я не збиралася показувати свого переляку.

— Цих фейрі я знаю з дитинства. Мені ніколи й на думку не спадало їх боятись.

Він припинив грайливе кружляння. І зупинився між мною та вогнищем, на рятівному шляху до втечі.

— І все ж вони взяли тебе із собою на свято Великого Ритуалу та й покинули.

— Вони пішли за напоями, — відповіла я.

Його усмішка стала ширшою. Я в житті не бачила більш привабливого чоловіка, і ніколи ще так сполохано не дзвонили в мені внутрішні дзвони, попереджаючи про смертельну небезпеку. Дорогою сюди я бачила слуг, які несли частування, але не знала, куди вони прямували. Можливо, зовсім в інше місце.

— Тоді їм довго доведеться йти за ласощами, — сказав незнайомець, наблизившись до мене. — Ти ще нескоро дочекаєшся їх повернення. Якщо не заперечуєш, я на цей час можу супроводити тебе. Скажи лише куди.

Він простягнув мені руку.

Такому супутнику досить було б ворухнути пальцем, щоб розполохати більшість присутніх фейрі.

— Ні, дякую, — пробурмотіла я, ледве ворушачи язиком.

Він махнув рукою в бік багаття і барабанщиків.

— У такому разі бажаю насолодитися Великим Ритуалом. Намагайся не потрапити в біду.

Щось спалахнуло у його очах, підказавши мені, що триматися подалі від неприємностей — якомога далі від нього самого.

Але страх не послабив моєї цікавості. Розуміючи, що чиню геть нерозумно, я все ж таки зважилася запитати:

— Тож ти не підданий Двору Весни?

Він повернувся до мене, граційний і небезпечний, кожен його рух був сповнений сили. Але я не відступила, витримала його погляд. Він лінькувато усміхнувся:

— Невже я схожий на підданого Двору Весни?

У його тоні була зверхність, притаманна лише безсмертним. Він тихенько засміявся:

— Ні, я не належу до шляхетного Двору Весни. І тішуся цим.

Він торкнувся свого обличчя, де не було маски.

Здоровий глузд підказував притьмом тікати від рятівника. А я натомість знову спитала:

— Тоді що ти тут робиш?

Неймовірної краси очі наче засяяли — небезпечно, від чого я справді позадкувала.

— Я тут, бо цієї ночі всіх монстрів звільняють із кліток, хай би до якого Двору вони належали. Тож я можу кружляти будь-де аж до самого світанку.

Ще більше таємниць та загадок, на які потрібні відповіді. Проте з мене було досить — особливо тому, що його усмішка стала холодною та безжальною.

— Бажаю і тобі насолодитися Великим Ритуалом, — повторила я його слова так м’яко та люб’язно, як тільки на те спромоглася.

Я притьмом побігла назад до долини, аж надто гостро відчуваючи, що повертаюся до нього спиною. І зраділа, коли змогла загубитися серед натовпу, що товкся уздовж стежки до печери, досі очікуючи якоїсь події.

Прийшовши нарешті до тями, я роззирнулася довкола. На більшості фейрі, які скупчились коло печери, маски були, але траплялися серед них і такі, як мій нещодавній небезпечний незнайомець та ті троє бридких фейрі з відкритими обличчями, — певно, з інших Дворів або ж такі, що взагалі не належали до жодного. Розрізняти їх я ще не вміла.

За деякий час я помітила знайому маску і пару знайомих очей: один червоно-брунатний, що пасував кольору волосся, другий — металевий. Ми обоє в подиві закліпали очима. Потім його очі округлилися. Він нараз десь подівся, а за мить схопив мене за руку й за лікоть і висмикнув з натовпу.

— Ти геть із глузду з’їхала? — гаркнув Люсьєн, перекрикуючи барабани. Він сполотнів, питаючи: — Що ти тут у дідька робиш?

Фейрі нас наче не помічали — усі вони напружено дивилися в бік печери.

— Я хотіла… — почала була я.

Люсьєн грубо вилаявся:

— Дурепа! — а потім кинув оком у тому напрямку, куди дивилися всі фейрі. — Очманіла людська дурепа!

Без подальших слів він закинув мене на плече, як мішок із картоплею.

Не звертаючи уваги на мої крики та протести, попри благання повернутися за моєю кобилою, він тримав мене міцно, а коли я підвела голову, то помітила, що він біжить — ні ж бо, мчить. І швидше, ніж здатні рухатися живі істоти. Мене занудило, і я заплющила очі й не розплющувала їх доти, доки повітря не стало прохолоднішим, а звук барабанів — тихішим.

Люсьєн скинув мене на підлогу в залі, а коли я трошки оговталася, то побачила, що його обличчя так само бліде, як і раніше.

— Дурна смертна! — відрубав він. — Хіба Темлін не казав тобі залишатись у кімнаті?

Люсьєн подивився в бік пагорбів. Барабани гриміли так, що навіть тут від них тремтіло скло у вікнах. Це був рукотворний грім.

— Але ж майже нічого не трапилось… Церемонія навіть не почалася!

Лише тепер я помітила піт у нього на чолі й підборідді і страх в очах.

— Клянуся Котлом, якби ти потрапила Темліну на очі…

— І що б сталося? Він проковтнув би мене живцем? — вигукнула я.

Я терпіти не могла почуватися, мов дитина, яка нашкодила і від якої вимагають, щоб вона визнала свою провину.

— Це Великий Ритуал, Котел мене кип’яти! Хіба ніхто не розповів тобі, що це таке?

Моє мовчання було красномовне. Я відчувала, як ритм барабанів пульсує під шкірою Люсьєна, закликаючи його повернутись до натовпу.

— Ніч Вогнів проголошує формальний початок весни у Прифії та у світі смертних, — сказав Люсьєн спокійним тоном, у якому все ж чутно було тремтіння.

Я сперлася спиною на стіну в залі, намагаючись зберігати спокій.

— Наші врожаї залежать від магії, яку ми відроджуємо на Каланмай, сьогодні.

Я сховала руки в кишені штанів. Два дні тому Темлін уже розповідав мені щось подібне. Люсьєн здригнувся, ніби відганяючи дотик невидимої руки.

— Ми це робимо протягом усього Великого Ритуалу. Кожен із семи Вищих Володарів Прифії здійснює цей обряд щороку, бо їхня магія йде від землі та врешті повертається до неї. Цей Ритуал бере і віддає.

— Але в чому він полягає? — спитала я, і Люсьєн клацнув язиком.

— Сьогодні вночі Тем дозволить… могутній, страшній магії увійти в його тіло, — сказав він, дивлячись на далекі вогні. — Магія оволодіє його розумом, його тілом, його душею й перетворить його на Мисливця. Магія наповнить його єдиною метою: знайти собі Діву. Після їхнього злучення магія звільниться й розіллється по всій землі, де відроджуватиме життя увесь наступний рік.

Моє обличчя спалахнулою. Я не могла встояти на місці.

— Цієї ночі Тем не буде тим фейрі, якого ти знаєш, до якого звикла, — промовив Люсьєн. — Він навіть не пам’ятатиме свого імені. Магія геть поглине його, залишивши одну-єдину потребу, одне бажання.

— Але хто… хто буде Дівою? — озвалася я.

Люсьєн пирхнув.

— Ніхто до останньої миті не знає цього. Коли Тем уполює білого оленя і вб’є його як пожертву, він пройде стежиною до священної печери, обабіч якої стоятимуть дівчата-фейрі, пропонуючи себе його супутницею на цю магічну ніч.

— Що?

Люсьєн засміявся.

— Так, усі ті жінки-фейрі довкола вишикувались, щоб Темлін когось із них обрав. Це велика честь для кожної, але тільки інстинкти обиратимуть потрібну йому фейрі.

— Але ти теж був там разом із іншими чоловіками-фейрі.

Обличчя так палало, що я аж спітніла. То ось чому ті три жахливі фейрі були там, ось чому вони думали, що я буду рада виконати будь-які їхні збочені забаганки.

— Річ у тім, — засміявся Люсьєн, — що Тем не єдиний, хто сьогодні виконуватиме Ритуал. Коли він зробить свій вибір, ми вільні обирати між тими, хто залишився. Хай це не Великий Ритуал, але й наші нічні розваги теж допомагають землі.

Він удруге струсив із себе невидиму руку й уп’явся очима в пагорби.

— Тобі неймовірно пощастило, що я знайшов тебе так вчасно. Бо він почув би твій запах, обрав би тебе, але до печери ти зайшла б не з Темліном. — Він зустрів мій погляд, і в мене мороз пішов поза спиною. — Не думаю, що тобі це сподобалося б. Сьогодні не ніч кохання.

Я ковтнула, тамуючи нудоту.

— Мені час іти, — сказав Люсьєн, не відриваючи погляду від пагорбів. — Мені конче потрібно повернутися раніше, ніж він прийде до печери, і принаймні спробувати стримати, коли він відчує твій запах і не знайде серед натовпу.

Мені стало моторошно від думки, що Темлін здатен узяти мене силою, а чари можуть змити будь-яке відчуття себе, розуміння добра і зла. Проте почувши, що… що ота первинна звіряча частина його жадала мене… Мені навіть стало важко дихати.

— Залишайся сьогодні у своїй кімнаті, Фейро, — кинув через плече Люсьєн, прямуючи до дверей у сад. — Хай хто стукатиме, не відчиняй. І не виходь до ранку.

Я присіла біля туалетного столика і, мабуть, задрімала. Прокинулася я тієї миті, коли барабани стихнули. Простір наповнився дзвінкою тишею. Палац стояв досить далеко від пагорбів, але магія цієї ночі відчувалася й тут. Волосся в мене на руках стало дибки, коли мене накрила і рушила далі хвиля магії.

Я намагалася не думати, де ця магія народжується, але ж знала про її можливе джерело, тому густо почервоніла. Мені здавило груди. Годинник показував третю годину ночі.

Ну що ж, він напевно не поспішав і насолоджувався Ритуалом. Отже, дівчина, найімовірніше, була вродлива й чарівна і цілком задовольнила поклик його інстинктів.

Цікаво, чи вона зраділа, коли Темлін обрав її? Можливо. Вона прийшла на ті пагорби за власним бажанням. Зрештою, Темлін був Вищим Лордом, а його вибір — честю для кожної. До того ж Темлін вродливий. Напрочуд вродливий. Я не бачила верхньої частини його обличчя, але очі були гарні, а вуста — повні й чуттєві. А ще було його тіло, таке… таке… Я зашипіла й підхопилася.

Подивилася на двері своєї кімнати, на пастку, яку я змайструвала. Яка дурня — ніби ці мотузки та палки зможуть захистити мене від демонів на цих землях.

Мені треба було щось робити руками, тож я обережно розібрала пастку. Потім відчинила двері й прослизнула до темного коридору. Яке сміховинне свято. Абсурдне. Як добре, що люди вже давно відмовилися від ритуалів.

Я дійшла до порожньої кухні, з’їла десь пів хлібини, яблуко й поласувала лимонним пирогом. Потім заїла все це шоколадним печивом і попрямувала до своєї маленької майстерні. Мені треба було здихатися моторошних образів, навіть якщо доведеться малювати при світлі свічок.

Я пройшла коридор і вже мала завернути в другий, коли переді мною постала висока чоловіча фігура. Місячне сяйво з відчиненого вікна зробило його маску на обличчі сріблястою. Волосся, розпущене і прикрашене лавровим вінком, також стало сріблястим у місячному сяйві.

— Кудись ідеш? — спитав Темлін.

Я не впізнала його голосу, він наче лунав із якогось іншого світу.

— Нічний перекус, — відповіла я, ретельно стежачи за кожним його рухом.

Його оголені груди були вкриті візерунками темно-синього кольору. Там, де його торкалися пальці обраниці, візерунки стерлися, — починаючи з м’язистого живота і спускаючись нижче, куди я намагалася не дивитися і де слідів від фарби майже не лишилося.

Я збиралась пройти повз нього, але Темлін схопив мене й притиснув до стіни. Печиво випало з руки, коли він здавив мої зап’ястки.

— Я почув тебе, — прошепотів він, і його розфарбовані груди важко підіймалися й опускалися неймовірно близько до моїх. — Я шукав тебе. Але тебе не було.

Від нього тхнуло магією, а в очах мерехтіли залишки тієї прадавньої сили. Ані доброти, ані гострих жартів, ані м’яких докорів. Темліна, якого я знала, не було.

— Відпусти, — сказала я якомога спокійніше, однак із його пальців вилізли кігті й увіп’ялись у дерев’яну обшивку стіни позаду мене. Ним досі володіла магія. Тієї миті він був більше звіром, ніж фейрі.

— Я втрачаю через тебе розум, — прогарчав він, і звук вібрацією пройшовся моєю шиєю, проник у груди — вони аж заболіли. — Я шукав тебе всюди, а тебе там не було. І тоді, — його обличчя наближалося до мого, допоки наші подихи не злились, — тоді мені довелося обрати іншу.

Я не могла втекти. І навіть не була певна, чи хотіла того.

— Вона просила, щоб я поводився з нею жорстко, — прогарчав Темлін, виблискуючи зубами в місячному сяйві, і наблизив губи до мого вуха. — А з тобою я був би ніжний.

Я здригнулась і заплющила очі. Кожна клітинка мого тіла напружилась, а його слова розливались у мені та віддавалися відлунням.

— Під час Ритуалу я змусив би тебе кричати моє ім’я. І будь певною, ми робили б це до самого світанку, Фейро.

Моє ім’я він промовив так, наче пестив, а його гарячий подих лоскотав мені шию. У мене мимохіть вигнулася спина.

Темлін вирвав кігті зі стіни. У мене ослабли коліна. Я вхопилася за стіну, щоб не впасти і не вхопитися за нього, — щоб ударити чи обійняти, я не знала.

Я розплющила очі. Він досі посміхався хижо, по-звірячому.

— Чому це мене мають задовольняти чужі недоїдки? — обурилася я, відштовхуючи його від себе.

Він знову схопив мене за руку й уп’явся іклами мені в шию.

Я скрикнула, бо ікла зімкнулися на чутливому місці між шиєю та плечем. Я не могла поворухнутися, не могла думати, і увесь мій світ, здавалося, зменшився. І зараз цей світ зосередився тільки на його губах, відчутті його ікл на моїй шкірі. Він не уп’явся в плоть, просто прикусив. Відчуття його тіла, міцного, напруженого і м’якого водночас, розлютило мене й прошило блискавкою бажання. Я потерлася об нього стегнами. А мала б ненавидіти за цей дурний ритуал, за жінку, із якою він сьогодні був.

Його укус послабшав, а язик почав пестити те місце, де мить тому були ікла. Він не рухався, просто цілував мене в шию. Хижо, владно, лінькувато. Жар пульсував у мене між ногами, а коли він притиснувся до мене всім своїм тілом, до кожної моєї голодної місцинки, я не втримала стогону.

Він відсахнувся від мене. Моїй розжареній шкірі повітря здалося крижаним. Я важко дихала, а Темлін лише дивився на мене.

— Ніколи більше не смій переступати через мою волю, — сказав він.

Його голос був подібний до мурчання хижака і пробуджував у мені бажання, а потім заколисував й змушував підкорятися йому.

Лише усвідомивши його слова, я розправила плечі. Він знову хижо посміхнувся, і… отримав від мене добрячого ляпаса.

— Ніколи не наказуй, що мені робити, — видихнула я. Рука боліла. — І не кусай мене, наче якийсь скажений звір.

Він гірко осміхнувся. Місячне сяйво перетворило колір його очей на барви листя в сутінках. Ще. Я хотіла ще відчути його тіло, яке притискає мене до стіни, я ще раз хотіла відчути його ікла, уста, язик на своїй оголеній шкірі, на грудях, між моїми ногами. Усюди. Я хотіла відчувати його. Усюди. Я захлиналася від цього бажання.

Його ніздрі почали роздиматися, коли він відчув мене, — усі палкі дикі думки, що пронизали моє тіло, мої відчуття. Він видихнув гаряче й гучно.

Гиркнув лише раз — тихо, невдоволено, сердито — і пішов геть.