Двір шипів і троянд

Розділ 22

Я прокинулася, коли сонце було вже високо в небі, після того як усю ніч прогомзалась у ліжку, геть спустошена. Усе тіло боліло.

Усі слуги ще спали після нічного святкування, тож я сама собі наповнила ванну й насолодилася теплою водою. Хай як я намагалася забути відчуття губ Темліна на шиї, на згадку мені залишився велетенський синець. Після ванни я вдяглась у чисте вбрання й сіла заплітати собі коси.

Я відчиняла шухлядки в пошуках хустинки або шарфа, щоб прикрити слід від укусу, який виднівся над коміром моєї блакитної туніки, однак зупинилась і огледіла себе у дзеркалі. Він поводився зі мною, як грубий дикун, — хай побачить, що зробив минулої ночі, і це буде найменшим покаранням для нього.

Я пирхнула й розстібнула комір туніки, прибрала пасма золотаво-брунатного волосся за вуха, щоб нічого більше не заважало. Я не мала наміру ніяковіти через події минулої ночі.

Наспівуючи собі під ніс, я вирушила вниз. У цей час Темліну і Люсьєну зазвичай подавали другий сніданок. Розчинивши двері до їдальні, я побачила їх обох за столом — вони спали. Люсьєн узагалі спав з виделкою в руці.

— Доброго всім дня, — привіталася я із аж надто солодкою усмішкою в бік Вищого Лорда.

Він кліпнув очима, а потім обидва фейрі забурмотіли привітання, поки я сідала за стіл напроти Люсьєна, хоча моє звичайне місце було напроти Темліна.

Я випила зі свого кубка води, перш ніж накладати їжу собі в тарілку й братися до страв. Поки що я насолоджувалася напруженою тишею.

— А вигляд у тебе дуже свіженький, — помітив Люсьєн, позираючи в бік Темліна.

Я кокетливо гойднула головою.

— Добре спала?

— Як немовлятко, — усміхнулася йому, а сама продовжувала їсти, відчуваючи, як погляд Люсьєна вивчає мою шию.

— Звідки цей синець? — поцікавився Люсьєн.

Я вказала виделкою на Темліна.

— Спитай у нього. Це його робота.

Люсьєн подивився на Темліна, а потім знову на мене.

— Чому це у Фейри синець на шиї? — здивовано й ледь не зі сміхом спитав він.

— Я її вкусив, — сказав Темлін, не відриваючись від нарізання стейка. — Ми натрапили одне на одного вночі одразу після Великого Ритуалу.

Я виструнчилася.

— Здається, вона шукає смерті, — він далі він, нарізаючи м’ясо.

Кігті залишалися втягнутими, але я бачила їх під шкірою на кісточках пальців.

У мене перехопило дух. О, він злився — його розлютила моя дурість із виходом з кімнати, однак зумів стримати лють.

— Тож якщо Фейра не перейматиметься виконанням наказів, відповідальність за наслідки лежатиме не на мені.

— Відповідальність? — пирхнула я, вдаряючи долонями об стіл. — Ти загнав мене в куток, наче вовк кролицю!

Люсьєн сперся ліктем на стіл, затуляючи долонею рота. Руде око весело сяяло.

— Тієї ночі я не міг відповідати за свої дії, але ж і я, і Люсьєн казали тобі залишатись у своїй кімнаті.

Темлін говорив так спокійно, що мені захотілося вчепитися собі у волосся.

Я не стрималася. Та навіть і не намагалася подолати гнів, що забив собою інші відчуття.

— Фейська свинюка! — заволала я, і Люсьєн, регочучи, мало не впав зі свого крісла.

Побачивши, що Темлін також не витримує, щоб не розсміятися, я підхопилась і вибігла з їдальні.

Не менше двох годин я малювала свиноподібні портретики Темліна та Люсьєна. Потім взялася за третій, назвавши його «Дві фейські свині викачалися у власному гною». Закінчивши його, я усміхнулася, дивлячись на сонячний день за вікном. Темлін, якого я знала, повернувся. І це наповнило мене відчуттям… щастя.

За вечерею ми обоє вибачились. Він навіть приніс мені букет білих троянд із батьківського саду. Я широким жестом відмовилася від подарунка, віддавши його в розпорядження Ейсіл. Вона лише коротко кивнула, пообіцявши віднести квіти до моєї майстерні. Я заснула того дня з усмішкою на вустах. Уперше за тривалий, дуже тривалий час я спала спокійно.

— Навіть не знаю, радіти мені чи перейматись, — сказала Ейсіл наступного вечора, надягаючи золотисту спідню сорочку на мої підняті руки, а потім опускаючи її донизу.

Я легенько усміхнулася, милуючись ніжним золотавим мереживом, яке огортало мої руки й тіло, наче друга шкіра, і вільними складками падало на килим.

— Це просто сукня. — Я знову підвела руки, бо Ейсіл саме одягала мене в небесно-бірюзову верхню сукню, таку прозору, що можна було побачити золотисте мереживо під нею, таку легеньку й повітряну, що мені здалося, начебто я пливу в невидимій течії.

Ейсіл тихенько захихотіла собі під ніс і посадила мене за туалетний столик, щоб заплести коси. Я не наважувалась подивитися на себе в люстро, допоки вона чаклувала над моєю зачіскою.

— Чи означає це, що відтепер ти носитимеш сукні? — запитала вона, чаклуючи над моїм волоссям.

— Ні, — мерщій відповіла я. — Протягом дня я вдягатиму звичний для мене одяг, однак я подумала: чому б не спробувати вдягнути сукню? Принаймні сьогодні увечері.

— Зрозуміла. Добре, що ти ще не геть утратила здоровий глузд.

Я викривила губи в чомусь подібному до усмішки.

— Хто навчив тебе так добре робити зачіски?

Її пальці застигли на мить, а потім знову продовжили розділяти пасма волосся.

— Моя мати навчала мене і мою сестру. А до цього її мати навчила її цього.

— Ти завжди належала до Двору Весни?

— Ні, — сказала вона, зашпилюючи волосся в різних непомітних місцях. — Ні, взагалі ми походимо з Двору Літа, там ще й досі живуть мої родичі.

— А як тебе занесло сюди?

Наші очі зустрілися в люстрі. Ейсіл підібгала губи. Напевно, я поставила незручне для неї запитання.

— Я сама вирішила приїхати, а мої рідні вважали це божевіллям. Однак мою сестру та її судженого вбили, а її хлопчики… — Ейсіл кахикнула, ніби вдавившись словами. — Я прийшла сюди робити те, що вмію.

Вона поплескала мене по плечу.

— Поглянь на себе.

Я наважилася подивитись у дзеркало.

І вибігла з кімнати, доки мені ще не забракло рішучості.

Руки довелося міцно притискати до боків, щоб не витерти спітнілі долоні об сукню на шляху до зали, перед якою мені шалено захотілося втекти назад до кімнати й перевдягнутись у звичні штани та туніку. Однак я знала, що Темлін та Люсьєн уже почули мене, або винюхали, або використали ще бозна-які здібності, щоб завважити мою присутність. Якщо зараз утечу, засвідчу своє боягузтво. Я зібрала всю мужність і штовхнула важкі двері зали.

Гадки не маю, що обговорювали Темлін і Люсьєн, однак розмова урвалась, а я намагалася не дивитись на них, прямуючи до свого звичного місця на іншому кінці столу.

— Що ж, я запізнююся на дуже важливу зустріч, — промовив Люсьєн.

І не встигла я спіймати його на відвертій брехні, як фейрі в лисячій масці зник.

Тепер уся увага Темліна дісталася мені — до кожного подиху та руху. Я вивчала канделябри на стелі над каміном. І не могла вигадати жодного слова, яке не здалося б абсурдним, проте моє єство не хотіло мовчати.

— Ти сидиш так далеко від мене. — Я вказала на довжелезний стіл між нами. — Складається враження, що ти в іншій кімнаті.

Раптом Темлін опинився за якийсь метр від мене. Усе це сталося так швидко, що я зойкнула від несподіванки й мало не впала зі стільця.

Фейрі засміявся, коли я вхопилася за маленький столик, за яким ми тепер обоє сиділи.

— Так краще? — спитав він.

Я ігнорувала знайомий металевий запах магії.

— Як… як ти це зробив? Куди все зникло?

Він схилив голову набік.

— У проміжок… Вважай це… комірчиною, яка застрягла між кишенями нашого світу.

Темлін стиснув пальці в кулаки, покрутив головою, ніби відганяючи біль.

— Це потребує зусиль?

Краплі поту блищали на його сильній шиї.

Темлін розімкнув пальці й поклав долоні на стіл.

— Колись це було зовсім нескладно. Як дихати. Однак зараз… це потребує концентрації.

Це, певно, через недугу Прифії й те, як вона на нього вплинула.

— Ти ж міг просто сісти ближче до мене, — сказала я.

Темлін ліниво усміхнувся мені.

— І знехтувати нагодою повикрашатися перед вродливою дівчиною? Нізащо.

Я теж усміхнулася, дивлячись у тарілку.

— Ти дуже гарна, — тихо промовив він і додав, помітивши мою криву усмішку: — І це правда, а не лестощі. Хіба ти не дивилась у люстро?

Синець досі псував мою шию, але я знала, що зараз я справді дуже гарна. Дуже жіночна. Я б не назвала себе вродливою, проте вже не сахалася свого відображення. Кілька місяців тут, у Прифії, зробили справжні дива, прибравши мою зайву худорлявість і згладивши гострі кути вилиць. Я б навіть сказала, що в моїх очах з’явилося світло. У моїх. Вони більше не нагадували очі матері або Нести. Вони стали моїми очима.

— Дякую, — сказала я.

Добре, що можна було обмежитися одним словом. Темлін наповнив їжею мою тарілку, потім свою. Наситившись, я наважилася глянути на нього. Не кинути швидкоплинний погляд, а по-справжньому глянути.

Темлін відкинувся на спинку свого крісла, однак плечі були напружені. І губи підібгані. Його вже кілька днів не викликали на кордон, кілька днів він не повертався увесь нервовий і вкритий з голови до ніг кров’ю, як це було перед Ніччю Вогнів. Я пригадала його щиру скорботу за покаліченим фейрі з Двору Літа, у якого він навіть не встиг запитати імені. Я не знала, скільки горя і скорботи накопичилося в його душі. Скількох він потаємно оплакував, скільки жертв залишилось у цьому конфлікті, загинуло від недуги або атак на кордоні? Вищий Лорд — зовсім не те, на що він очікував або чого хотів від життя. Але життя змусило його нести цей тягар, і Темлін докладав усіх зусиль, щоб упоратися.

— Ходімо, — звеліла я, підводячись зі свого крісла, і потягнула його за руку.

Цупка шкіра дряпнула мою, але його пальці напружились, коли він подивився на мене.

— У мене для тебе дещо є.

— Для мене, — обережно повторив він, однак підвівся.

Я повела його крізь прочинені двері зали. Він не відпустив, коли я спробувала полишити його руку. Цього мені було досить, щоб прискорити ходу, ніби цим могла обігнати своє серце, яке калатало, шаленіючи від самої лише його безсмертної присутності так близько від мене. Ми долали коридор за коридором, допоки не дісталися моєї маленької майстерні. Тут він нарешті випустив мою руку, бо я потягнулася за ключем. Як уже траплялося, після тепла його долоні повітря здавалося мені холодним.

— Знаю, що ти просила Ейсіл дати тобі ключа. Однак не гадав, що ти справді замикатимеш двері до майстерні.

Я швидко кинула на нього оком через плече і штовхнула вже відчинені двері.

— Усі в цьому маєтку надто сильно полюбляють нишпорити. Я не хотіла, щоб ти чи Люсьєн прийшли сюди, допоки я не буду готова до цього.

Я зробила крок уперед, до темної кімнати, і прочистила горло. Це було німим проханням до нього запалити свічки силою магії. Темліну знадобилося на це більше часу, ніж раніше. Напевно, зменшення столу висмоктало майже всі його магічні сили. Але він не хотів зізнаватися в цьому. Суріель говорив, що верховні правителі самі є силою. Утім, я відчувала якусь біду, що трапилася з магічною силою Темліна. Вона немов зменшилася за ці місяці.

Кімната поступово наповнювалася світлом. Я відігнала тривогу, глибоко вдихнула і підійшла до мольберта й картини, яка там стояла. Сподівалася, що Темлін не помітить моїх робіт, притулених до стіни, і не стане їх перевертати й дивитися.

Він обернувся довкола себе, озираючи кімнату.

— Знаю. Вони дуже дивні, — пробубоніла я. Мої руки спітніли, і я зчепила їх за спиною. — І знаю, що вони геть не схожі на ті… геть не такі досконалі, як ті, що висять на стінах галереї. Однак…

Я зупинилася біля мольберта. Це було скоріше імпресією, геть не схожою на живі полотна, до яких він, певно, звик.

— Я хотіла, щоб ти побачив ось цю. — Я показала на картину із плямами та мазками зеленого, золотого, срібного та блакитного. — Це для тебе. Це подарунок. За все, що ти для мене зробив.

Жар опалив мої щоки, шию, вуха, коли він мовчки наблизився до картини.

— Це долина з озером, наповненим зоряним світлом, — спробувала я швидко пояснити.

— Я знаю, що це, — прошепотів він, вивчаючи картину.

Я позадкувала, мені несила було бачити, як він на все це дивиться. Я вже шкодувала, що запросила його до своєї майстерні. Випила за обідом зайвого й посміливішала. Та ще й сукню надягла. Мені здалося, що картину він оглядав цілу вічність, та раптом відійшов до стіни, нагнувся й перевернув притулене полотно до світла.

У мене на мить зупинилося серце. На картині був пейзаж. Безкрайній сніговий простір і темні скелети голих дерев на ньому. Більше нічого. Якщо для мене цей пейзаж щось означав, то для інших він залишався мазаниною. Даремно я не сховала всі ці свої «шедеври», перш ніж покликала Темліна.

Я відкрила рота, щоб пояснити, як раптом він заговорив:

— Це ліс. Місце, де ти полювала.

Він підійшов ще ближче до картини, вдивляючись у бляклий німий холод, на суміш білого, сірого, брунатного та чорного.

— Не тільки ліс. Твоє життя, — уточнив він.

Я була надто сполохана і промовчала. Темлін перевернув наступне полотно під стіною… Суцільна темрява, посеред якої можна було побачити обриси чогось темно-брунатного. Спалахи рубіново-червоного та вогняно-помаранчевого вихоплювалися з-поміж брунатних мазків.

— Твій будинок уночі.

Я хотіла підійти до нього, попросити, щоб він подивився на інші роботи, на ті, що я не стала приховувати. Але не встигла. Темлін уже роздивлявся третю картину.

Засмагла чоловіча рука лежить на сіні, бліді соломинки заплуталися в пасмах брунатного і золотого — моєму волоссі. У мене стиснуло живіт.

— Хлопець, із яким зустрічалась у своєму селищі. — Він нахилив голову, роздивляючись картину, і низьке ричання вихопилося з його грудей. — Тут ви кохаєтеся.

Він відступив на крок, розглядаючи полотна під стіною.

— Це єдина картина, де є бодай якась радість.

Чи не було це… ревнощами?

— Це було єдиною втечею від життя.

Щира правда. Я не вибачатимуся за Айзека. Перед Темліном, який щойно провів Великий Ритуал. Я нічого йому про це не казала, однак якщо він має намір ревнувати мене до Айзека…

Темлін, певно, теж це усвідомив, бо зробив довгий заспокійливий вдих перед тим, як повернути наступне полотно. Тіні високих чоловіків, яскраво-червона кров, яка текла з їхніх кулаків, з їхніх дерев’яних палиць, завмерли над скоцюрбленою на підлозі постаттю, скривавленою, з ногою, яка вигнута під неприродним кутом.

Темлін вилаявся.

— Ти була там, коли вони калічили твого батька.

— Хтось мав благати їх зупинитися.

Темлін кинув на мене аж надто співчутливий погляд і повернувся до решти картин. До всіх ран мого життя, від яких я дуже повільно одужувала протягом кількох останніх місяців. Я зморгнула. Кількох місяців. Невже моя родина повірила, що я назавжди залишуся з цією вигаданою літньою тіткою?

Нарешті Темлін подивився на картину з озером та зоряним світлом. Він кивнув на знак вдячності. Однак вказав рукою на полотно зі сніжним серпанком над лісом.

— Ось цю. Я хочу собі ось цю.

— Вона надто холодна й меланхолійна, — сказала я, намагаючись не здригнутись. — Геть не пасує до цього місця.

Він підійшов до снігової картини, і усмішка, з якою він до мене розвернувся, була прекраснішою за зачаровану галявину з озером зоряного сяйва.

— Менше з тим, я хочу саме її.

Мені ще ніколи в житті так сильно нічого не хотілося, як тієї миті зірвати з нього золоту маску. Побачити обличчя, приховане за коштовним металом. Переконатися, чи справді воно таке прекрасне, яким я його уявляла.

— Скажи, чи є якась можливість допомогти тобі? — вихопилося в мене. — З цією клятою маскою, з недугою, яка так дорого коштує твоїй магії. Скажи мені. Тільки скажи, чим я можу тобі допомогти.

— Людина бажає допомогти фейрі?

— Не знущайся з мене, — мовила я. — Просто скажи.

— Я не хочу, щоб ти щось чинила, ти не можеш нічим мені зарадити… Ніхто не може. Це тягар, який я повинен нести сам.

— Ти не повинен…

— Я сам це вирішую. Я все витримаю. А ти, якщо спробуєш втрутитися, загинеш. Ти навіть не розумієш, як це небезпечно.

— Отже, я приречена жити до скону, не знаючи справжньої суті справ? Насолоджуватися ситим безтурботним життям, коли поряд відбувається щось жахливе? Може, в такому разі… — Я проковтнула грудку в’язкої слини. — Мені перебратися в інше місце, де я швидше розберуся в хитросплетіннях прифіянського життя?

— Невже Каланмай тебе нічого не навчив?

— Тільки того, що магія робить тебе грубіяном.

Він засміявся, однак не дуже весело. Коли ж я нічого не додала, Темлін зітхнув:

— Ні. Я не хочу, щоб ти жила деінде. Я хочу, щоб ти була тут, де я міг би піклуватися про тебе. Мені приємно повертатися додому й знати, що з тобою все гаразд і ти робиш те, що тобі до душі.

Я мовчки дивилася на нього.

— У перші дні я хотів кудись спровадити тебе, — зізнався він. — Я досі іноді думаю, що треба було б підшукати для тебе більш безпечне місце. Однак, можливо, я був егоїстом. Пам’ятаєш, як ти шукала способи обійти Угоду й повернутися у свій світ? Можливо, в Прифії і знайшовся б куточок, де тобі більше сподобалося б, ніж тут, і ти б уже не думала про втечу. Але в мене забракло духу розлучитися з тобою.

— Чому?

Темлін нагнувся й узяв картину із зимовим лісом. Знову став розглядати її, мов бачив уперше.

— У мене було багато коханок, — несподівано промовив він. — Аристократок, воїтельок, принцес…

Лють спалахнула в мені від згадки про них — лють від їхніх титулів, походження. Дивно, як ще він не додав, що всі вони були значно гарніші за мене.

— Але вони хотіли від мене лише тілесних утіх. Вони ніколи не розуміли, як воно — нести тягар турбот про своїх підданих і землі Двору. Вони були байдужі до моїх тілесних і душевних шрамів, вимагали постійного свята й не бажали знати, що бувають і чорні дні.

І мої ревнощі мов вітром здуло, вони зникли, наче вранішній туман, коли він усміхнувся, дивлячись на картину.

— Твоя картина нагадує мені про це.

— Про що? — видихнула я ледь чутно.

Він опустив полотно й подивився на мене. Пильно, заглядаючи просто в душу.

— Про те, що я не самотній.

Тієї ночі я не зачиняла двері до своєї кімнати.