Двір шипів і троянд

Розділ 26

Наступного дня Люсьєн приєднався до нас під час обіду, який насправді був другим сніданком. Темлін зменшив був стіл, який здавався мені надто великим, але до колишніх розмірів його так і не повернув. За сніданком Люсьєн постійно тер скроні й був незвично мовчазний, тож я, ховаючи усмішку, спитала в нього:

— І де ти був минулої ночі?

Металеве око Люсьєна звузилося:

— Хочу вам повідомити, що допоки ви удвох танцювали із духами, я застряг у справах на кордоні.

Темлін багатозначно покашляв, і Люсьєн додав, хитро усміхнувшись:

— Звісно, у компанії. А ви, якщо вірити чуткам, повернулися тільки на світанку.

Закусивши губу, я кинула погляд на Темліна. Цього ранку я хмаркою впливла до себе в спальню. Однак зараз погляд Темліна блукав моїм обличчям, шукаючи ознаки жалю чи страху. Мені стало смішно.

— У Ніч Вогнів ти вкусив мене за шию, — пошепки нагадала йому я. — І якщо я після цього ще спілкуюся з тобою, то налякати мене твої кілька поцілунків поготів не зможуть.

Він сперся ліктями на стіл, нахиляючись до мене:

— Справді не зможуть?

Його погляд зупинився на моїх губах. Люсьєн совався у своєму кріслі, благаючи Котел про прощення, однак я вирішила не звертати на нього уваги.

— Аніскілечки, — повторила я, продовжуючи спостерігати за Темліном, за кожним його рухом.

Я бачила, як заважає йому стіл. Відчувала його теплий і ніжний подих на своїй шкірі.

— Ти в цьому впевнена? — промуркотів він.

Його голос був напружений і дуже голодний. Добре, що я сиділа. Мені здалося, що Темлін хоче мати мене просто отут, на столі. Правду кажучи, мені хотілося, щоб його руки блукали моєю оголеною шкірою, хотілося знову відчути, як його зуби злегка торкаються моєї шиї, і його губи на кожному сантиметрі свого тіла.

— Взагалі-то я намагаюся просто поїсти, — сказав Люсьєн.

Я моргнула й, дивлячись на нього, зітхнула в очікуванні чергового жарту.

— А зараз, Темліне, я хочу, щоб ти нарешті звернув на мене увагу, — сказав він доволі різко.

Але верховний правитель і далі поглинав мене очима. Я не могла всидіти на місці. Розпашіла, я ледве витримувала на собі одяг. Із великим зусиллям Темлін перевів погляд на свого посланця.

Люсьєн знову засовався у кріслі:

— Не хотілося б бути вісником поганих новин. Однак річ у тім, що мій інформатор із Двору Зими передав мені листа.

Він замовк і глибоко вдихнув, а я в той час гадала, чи посада емісара вбирала в себе ще й керівництво шпигунами, а ще про те, навіщо він заговорив про це в моїй присутності.

Усмішка вмить згасла на обличчі Темліна.

— Недугою вражено понад двадцятеро їхніх дітей. Усі померли, — тихо і з гіркотою повідомив Люсьєн. — Недуга прорвалася через їхню магію й пошкодила розум. Ніхто при Дворі Зими не зміг їх урятувати. Вони лише безсило спостерігали за ними. Їхнє горе безмежне. Ще я дізнався, що і при інших Дворах становище не краще. А от Двору Ночі недуга не торкнулася. Схоже, ця клята недуга просувається чимдалі на південь.

Тепло і п’янка радість умить покинули мене.

— Недуга здатна вбивати фейрі? — ледве ворушачи язиком, спитала я.

Діти. Вона вбивала дітей, котилася чорною хвилею землями, наче шторм, зітканий із темряви та смерті. Я згадала слова Ейсіл, що потомство у фейрі з’являється дуже нечасто, тож мені годі навіть уявити той жахливий стан, у якому перебувають батьки після таких втрат.

Темлін спохмурнів. Він повільно хитав головою, наче сподівався в такий спосіб відігнати шок після цього повідомлення.

— Недуга вражає одразу й сильно, ти не можеш нічого вдіяти…

Він підхопився на рівні ноги так швидко, що перекинув стілець. Випустив довгі кігті й загарчав у напрямку дверей. Зблиснули довгі ікла.

Маєток, зазвичай сповнений шурхотінням спідниць і балачками слуг, раптом поринув у мовчання. То була не та тиша Ночі Вогнів, сповнена глибокої магії, а щось таке тривожне, що мені захотілося сховатися під стіл. Або чвалом помчати деінде. Люсьєн вилаявся й дістав меча.

— Відведи Фейру до вікна, до завіс, — наказав Темлін Люсьєну, не зводячи погляду з відчинених дверей.

Люсьєн узяв мене під лікоть і підвів із крісла.

— Що… — почала я, але Темлін загарчав, і цей звук відлунням розлігся залою.

Я схопила зі столу ніж і дозволила Люсьєну відвести мене до вікна, де він штовхнув мене до оксамитової завіси. Я хотіла спитати, чому він не сховав мене за ними, однак фейрі у масці лиса притулився спиною до мене, затискаючи між собою і стіною.

Запах магії вдарив мені в ніздрі. І хоча Люсьєн тримав меча опущеним, пальці на руків’ї стискалися, аж поки геть не побіліли. Магія. Щоб сховати мене, зробити частиною Люсьєна, невидимою, схованою під магією та запахом фейрі.

Я визирнула з-за плеча Люсьєна й подивилася на Темліна, який глибоко вдихнув, ховаючи кігті та ікла, і наче з повітря зіткав навколо себе перев’яз зі зброєю. Утім, він не дістав ножа, лише сів у своє крісло, розвалився в ньому і став чистити нігті. Наче нічого й не трапилось.

Проте хтось наближався, хтось жахливий, такий, що може налякати їх обох… Хтось, хто неодмінно захоче скривдити мене, якщо дізнається, що я тут.

Зміїний голос Аттора сплив у спогадах. Існують значно жахливіші створіння, аніж Аттор, сказав якось Темлін. Жахливіші, аніж наги, аніж суріель та боге.

І ось із зали почулися кроки. Впевнені, спокійні — хтось почувався як удома.

Темлін продовжував чистити нігті, а Люсьєн переді мною прибрав позу, наче дивиться у вікно. Кроки ставали гучнішими, чутно було, як стукають підбори мармуровою підлогою.

А потім з’явився він. Без маски. Він, так само як і Аттор, належав до якогось іншого світу, до чогось іншого. До когось іншого.

І навіть гірше… Я вже бачила його. Він урятував мене від тих трьох фейрі під час Ночі Вогнів.

Дуже граційними, котячими кроками він підійшов до обіднього столу й зупинився за кілька метрів від Вищого Лорда. Він був такий, яким я його запам’ятала. Його одяг, здавалося, був скроєний з ночі: чорна туніка, розшита золотом і сріблом, темні штани й чорні чоботи, які доходили майже до колін. Я ніколи не наважуся писати його портрет.

— Вищий Лорде, — проспівав незнайомець, ледь помітно схиляючи голову.

Він не вклонився.

Темлін залишився сидіти спиною до мене, тож я не мала змоги подивитись на вираз його обличчя, однак голос був перейнятий ворожістю.

— Що тобі потрібно, Різенде?

Різенд — неймовірний у своїй красі — посміхнувся і притиснув руку до грудей.

— Різенде? Годі тобі, Темліне. Я не бачив тебе протягом сорока дев’яти років, а ти мене звеш Різендом? Лише в’язні та вороги звуть мене так.

Його посмішка стала іще ширшою, коли він договорив, і щось у його зовнішності стало більш хижим та смертоносним. Такого я не бачила навіть у Темліна. Різенд обернувся, і я затамувала подих, доки він оглядав Люсьєна.

— Лисяча маска. Тобі пасує, Люсьєне.

— Гори у Пеклі, Різе, — огризнувся Люсьєн.

— Завжди приємно мати справу з голотою, — промовив Різенд і повернувся знову до Темліна.

Я досі не наважувалася дихати.

— Сподіваюся, що я не відірвав вас від важливих справ?

— Ми саме обідали, — відповів Темлін голосом, до якого я не звикла. Тепер це був голос Вищого Лорда, від якого все крижаніло всередині.

— Смачного, — промуркотів Різенд.

— Що ти тут робиш, Різе? — запитав Темлін, продовжуючи сидіти.

— Я лише хотів провідати тебе. Хотів поглянути, як тобі ведеться. І чи ти отримав мого подарунка.

— У твоєму подарунку не було жодної необхідності.

— Однак це було хорошим нагадуванням про давні часи, чи не так?

Різенд клацнув язиком і окинув поглядом залу.

— Майже пів століття ти прогнив у цьому недолугому будинку. Навіть не знаю, як ти це витримуєш. Однак, — промовив він, знову повертаючись до Темліна, — ти такий упертий покидьок, що навіть це місце порівняно з Підгір’ям має скидатися на рай. Гадаю, так і є. Але я здивований: за сорок дев’ять років жодної спроби врятувати себе. Або свої землі. І навіть зараз, коли ситуація знову стає доволі цікавою.

— Намагався, але із цим нічого не можна вдіяти, — відповів Темлін з тихою погрозою.

Різенд підійшов до Темліна, пливкий, наче шовк. Його голос перетворився на шепіт, такий спокусливий, що я зашарілася.

— Шкода, що тобі досі доводиться нести цей тягар, Темліне, однак мені дуже прикро спостерігати твою покору. Ти стаєш жалюгідним. Тепер ти, Вищий Лорде, геть не схожий на того воїна, яким був багато століть тому.

Люсьєн перервав його:

— Та що тобі взагалі відомо? Ти ж просто Амарантина підстилка.

— Нехай я і підстилка, але на те є причини.

Я здригнулася, коли його голос став надто гострим.

— Принаймні я не розкошую у квітучих кущах, доки весь світ котиться до Пекла.

Люсьєн трохи здійняв меча.

— Якщо ти справді вважаєш, що я гайную час, то невдовзі тобі доведеться змінити свою думку.

— Мій маленький Люсьєне… Ти дав їм чимало тем для балачок, коли перебіг до Двору Весни. Прикро бачити твою любу матусю змарнілою від горя.

Люсьєн наставив на нього меч.

— Припни свого брудного язика.

Різенд засміявся сміхом пристрасного коханця — низьким, м’яким і неймовірно збудливим.

— Хіба так слід поводитися з Вищим Лордом Прифії?

Я затамувала подих. Ось чому ті фейрі тікали від нього у Ніч Вогнів. Перейти йому дорогу було б справжнім самогубством. Здавалося, що від нього струменить темрява, її випромінюють і його фіалкові очі, які палають, мов зорі…

— Ну годі тобі, Темліне, — промовив Різенд. — Ти мав покарати свого жалюгідного слугу за розмову зі мною у подібному тоні.

— Я не дотримуюся суворої ієрархії, — відповів Темлін.

— Досі? — Різенд схрестив руки. — Але ж так кумедно дивитись, як вони плазують перед тобою. Гадаю, твій батько не встиг показати всі переваги правління.

— Тут тобі не Двір Ночі, — прошипів Люсьєн. — Тут у тебе немає влади, тож геть звідси. Ліжко Амаранти вихолоняє.

Я намагалася не дихати. Різенд, це він надіслав ту відрубану голову. Як подарунок. Я здригнулась. А та загадкова жінка… ця Амаранта… теж походила з Двору Ночі?

Різенд посміхнувся і з неймовірною швидкістю підскочив до Люсьєна. Моїм людським очам було складно встежити за ним. Він стояв майже впритул до нього. Люсьєн вдавив мене спиною у стіну так сильно, що я, втискаючись у дерев’яні панелі, ледве втрималася, щоб не закричати від болю.

— Я проливав кров на теренах війни, коли тебе ще й на світі не було, — прогарчав Різенд.

За мить він так само швидко знову опинився біля Темліна. Ні, я ніколи не наважуся написати його портрет. Не можна передати на полотні його безсмертну сутність, його темну похмуру витонченість.

Темлін потер скроні.

— Збережімо ці байки для наступної зустрічі, Різе. Тим паче, що ми невдовзі побачимося.

Різенд неохоче рушив до дверей, мовивши через плече:

— Вона вже готується до твого прибуття. І з огляду на твоє становище, гадаю, я можу спокійно повідомити, що ти вже зламався і приймаєш її запрошення.

Люсьєн затамував подих, коли Різенд проходив повз обідній стіл. Вищий Лорд Двору Ночі пробіг пальцями по спинці мого крісла — звичайний невимушений жест.

— Мені так хочеться побачити вираз твого обличчя, коли ти…

Він не договорив, бо саме уважно розглядав стіл.

Люсьєн випростався на весь зріст. Я уткнулася носом йому в спину. Як я не задихнулася? Різенд бачив, що стіл накритий на трьох. Він стояв поряд із моєю напівпорожньою тарілкою.

— А де ж ваш гість? — тихо спитав Різенд.

Він підняв мій келих, понюхав і знову поставив на стіл.

— На щастя, я завчасно відчув твою появу і позбавив його зустрічі з тобою, — холодно відповів Темлін.

Різенд дивився на нього, як дивився б на порожній стілець або дерево. Обличчя верховного правителя Двору Ночі не виражало нічого. Потім його брови злегка злетіли догори. В очах спалахнула цікавість укупі з недовірою. Голова Різенда різко повернулася до Люсьєна.

Мої ніздрі обпекло густим запахом магії. З німим жахом я спостерігала, як його обличчя наповнюється люттю.

— Ти насмілився скористатися проти мене своєю смердючою магією? — загарчав він.

Фіолетові очі заблищали, пропалюючи мене наскрізь. Різенд зумів знищити магічний покрив, але мене досі не було видно з-за спини Люсьєна.

Темлін підвівся, відштовхнувши ногою стілець. На руках з’явилися кігті. Здавалося, ще трохи — і він, знехтувавши ними, увіп’ється Різенду в горлянку.

Нарешті Різенд побачив мене. Його обличчя перетворилося на маску холодної люті, а очі дивилися на мене.

— Я пам’ятаю тебе, — промуркотів він. — І, здається, ти проігнорувала моє застереження триматися подалі від неприємностей.

Він повернувся до Темліна:

— І хто ж, скажи мені, твоя гостя?

— Моя наречена, — відповів Люсьєн.

— О, справді? Я знав, що ти полюбляєш спускатися на самісіньке дно у виборі коханок, Люсьєне, однак я й уявити не міг, що ти доберешся до смертного сміття.

Сонячне світло не відбивалося навіть від металевих візерунків на його туніці, ніби сахаючись темряви, яка пульсувала в ньому.

Люсьєн плюнув Різенду під ноги і звів меча, закриваючи шлях до мене.

Отруйна посмішка Різенда ставала дедалі ширшою.

— Якщо пустиш мені кров, Люсьєне, одразу ж дізнаєшся, як швидко Амарантина підстилка може знекровити весь Двір Осені, починаючи з його милої леді.

Люсьєн пополотнів, але встояв.

Зреагував Темлін:

— Опусти меча, Люсьєне.

Мене кинуло в жар. Люсьєн тремтів — від люті, гніву чи жалю, я не знала.

— Леді Двору Осені буде справді обурена, коли почує, кого обрав для себе її наймолодший син. На твоєму місці, мій любий Люсьєне, я б тримав твою нову тваринку якомога далі від твого батька.

— Різе, йди, — наказав Темлін, підходячи до Вищого Лорда Двору Ночі.

Утім, він не атакував його попри кігті, які були напоготові. Попри те, що Різенд кожної секунди підходив чимраз ближче до мене. Можливо, бій між двома Вищими Лордами рознесе весь маєток до фундаменту, розпорошить у пил усе аж до околиць. Або, можливо, якщо Різенд був справді коханцем тієї жінки, наслідки могли бути надто серйозними. Особливо зважаючи на недугу, яка наближалася до нас з кожним днем.

Різенд відкинув убік Люсьєна, наче той був легенькою фіранкою.

І тепер між нами нічого й нікого не було, а повітря стало важким і холодним. Однак Темлін залишався стояти на місці, а Люсьєн лише ошелешено кліпав, дивлячись, як Різенд дуже обережно відібрав у мене ніж і закинув його подалі.

— Жалюгідний столовий ніж усе одно тобі не допоміг би, — посміхнувся Різенд. — Якби у твоїй голові було більше мізків, ти б із криками кинулася звідси навтьоки. Подалі від цього місця та його мешканців. Я здивований, що ти досі стирчиш тут.

Я оторопіло дивилася на нього.

Це розсмішило Різенда:

— Так вона що, нічого не знає?

Я тремтіла. У мене не було ні слів, ні сміливості.

— Різенде, у тебе дуже мало часу, — попередив його Темлін. — Не гай його даремно і йди.

— На твоєму місці я б не розмовляв зі мною у такому тоні.

І раптом, супротив мого бажання, моє тіло випрямилося, м’язи й кістки напружились.

Це теж була магія, але така, що перевершувала магію Люсьєна. Чужа сила проникла всередину й заволоділа мною. Навіть кров тепер текла, підкоряючись її наказам.

Я не могла поворухнутися. Невидимі кігті вп’ялися мені в мозок. Я знала: один порух, один помах цих кігтів — і колишня я перестану існувати.

— Відпусти її, — наказав Темлін.

Він обурився, але не посмів наблизитися до Різенда. Темлін дивився то на мене, то на Різенда, і в його очах я бачила непідробний страх.

— Різенде, годі. Відпусти її.

— Я встиг забути, який крихкий розум у людей. Зламати його не важче, ніж розчавити яєчну шкаралупу, — промовив Різенд і провів пальцем по моїй шиї над ключицями.

Я здригнулася, в очах запекло.

— Ви лиш погляньте, як чарівно вона лякається. А як мило намагається не заплакати від страху. Обіцяю, я все зроблю швидко.

Якби моє тіло зараз не підкорялося чужій волі, мене б знудило.

— До речі, Темліне, в її голові повнісінько ніжних думок про тебе, — повідомив Різенд. — Їй хочеться дізнатися, які відчуття будуть у неї, коли твої пальці опиняться на її стегнах і між ними.

Різенд осміхнувся.

Він розповідав про найпотаємніші мої думки. Мене спалювали гнів і сором. Я тремтіла, але нічого не могла вдіяти з невидимими кігтями.

Різенд повернувся до Темліна:

— Ось іще одну цікаву думку виловив. Отож ти вкусив її за шию. Тепер вона думає: було б їй так само приємно, якби ти вкусив її за груди?

— Від-пус-ти її!

Обличчя Темліна сповнилося такою неймовірною люттю, що посіяло в мені інший, глибший страх.

— Якщо тебе це втішить, — багатозначно вів далі Різенд, — вона могла б стати твоєю єдиною. І це навіть минулося б тобі. Однак ти трохи запізнився. Вона значно впертіша за тебе.

Ті невидимі кігті ліниво попестили мій розум, а потім… зникли.

Я впала на підлогу, обхопила руками коліна й видихнула від того, що залишилася собою. Намагалася не плакати, не кричати, не вивернути на мармурову підлогу вміст свого шлунка.

— Амаранта з насолодою зламає цю живу іграшку, — сказав Різенд. — Вона також із задоволенням стежитиме за виразом твого обличчя. Уявляєш, як воно змінюватиметься, доки Амаранта шматочок за шматочком знищуватиме це крихке смертне створіння!

Темлін закам’янів, безсило опустивши руки. Я ще ніколи не бачила його таким.

— Будь ласка. — Це було все, на що спромігся Темлін.

— Будь ласка що? — спитав Різенд ніжно, запопадливо, як полюбовник.

— Не розповідай Амаранті про неї, — дзвінким від напруження голосом промовив Темлін.

— А чому ні? Як її підстилка, — із посмішкою промовив Різенд, кидаючи погляд на Люсьєна, — я повинен усе їй розповідати.

— Я прошу тебе. — Темліну, здавалося, було важко навіть дихати.

Різенд рукою вказав на підлогу, а його посмішка стала хижою.

— Благай. Благай, і я подумаю, розповідати про неї Амаранті чи ні.

Темлін упав на коліна й опустив голову.

— Нижче.

Темлін притиснув чоло до мармурової підлоги, а руки випростав до чобіт Різенда. Я мало не розплакалась від люті, дивлячись, як мого Вищого Лорда Прифії принизили.

Різенд вказав на Люсьєна.

— Ти також, лисенятко.

Обличчя Люсьєна затьмарилося, однак він також опустився на коліна, а потім торкнувся чолом підлоги. Понад усе мені хотілося, щоб у мене в руках був ніж, бодай той, який Різенд відкинув, або щось, чим би могла вбити його.

Нарешті я здолала тремтіння у всьому тілі і змогла розчути слова Різа.

— Ви це зробили заради неї чи заради себе? — поцікавився він, потім знизав плечима, наче й не змусив Вищого Лорда Прифії плазувати перед собою. — Ти безнадійний, Темліне. Це огидно. Титул Вищого Лорда зробив тебе геть нецікавим.

— Ти збираєшся розповісти про неї Амаранті? — спитав Темлін, не відриваючи чола від підлоги.

Різенд гмикнув.

— Може, розповім, а може, й ні.

Надто швидким для моїх людських очей рухом Темлін підхопився на ноги й вишкірив ікла в обличчя Різенда.

— О, не треба, — промовив Різенд, цокаючи язиком і легким помахом руки відштовхуючи Темліна. — Не в присутності дами.

Він перевів погляд на мене.

— Люба моя, як тебе звуть?

Якщо я скажу йому своє ім’я, прізвище своєї родини, це цілком може призвести до ще більших страждань та болю. Він легко може знайти мою родину, притягти їх у Прифію й мучити задля власної втіхи. Однак він міг витягти ім’я з мого розуму, доки тримав його у своїх кігтях, або знову залізти туди за потрібною інформацією, якщо я вагатимуся.

Я намагалася заспокоїти свій розум, а тоді вимовила перше-ліпше ім’я, яке спало мені на думку. Ім’я подруги моїх сестер із селища, обличчя якої навіть не пригадувала.

— Клер Беддор, — прошепотіла я.

Різенд знову повернувся до Темліна, аж ніяк не наляканий небезпечною близькістю Вищого Лорда.

— Ну що ж, мушу зізнатися, це було дуже весело. Я непогано розважився, вперше за кілька десятків років. Чекатиму на вас у Підгір’ї. Передам Амаранті ваші привітання.

А потім Різенд зник. Розчинився в повітрі. Наче зробив крок крізь діру у просторі, залишивши нас утрьох у гнітючій жахливій тиші.