Двір шипів і троянд

Розділ 30

У мене була ще одна справа перед поверненням до батькового маєтку. Селяни, які колись зневажали й ігнорували мене, тепер глипали в мій бік, а дехто навіть насмілювався підійти й запитати про тітку, про спадок тощо. Я ввічливо, але твердо відмовлялася заходити в розмову, щоб не давати приводу для пліток. Усе це відбирало час, і я не відразу дісталася тієї частини селища, де жили злидарі. А коли нарешті опинилася біля дверей першої хатки, то вже почувалася геть виснаженою — більше, ніж після цілого дня полювання.

Найбідніші мешканці нашого селища ні про що не розпитували мене, коли я простягала їм маленькі мішечки зі сріблом та золотом. Вони намагалися відмовитися, деякі навіть не впізнавали мене, однак я все одно залишала їм гроші. Це було найменше, що я могла для них зробити.

На зворотному шляху до маєтку батька я пройшла повз Томаса Мандрея і його дружків. Вони сиділи біля місцевого фонтана й говорили про якийсь будинок, який згорів тиждень тому разом із усією родиною. Тих, хто згорів у ньому, не жаліли — ішлося про можливість поживитися добром, якщо воно вціліло.

Томас уважно подивився на мене, оцінюючи з мерзенною посмішкою, яку я вже бачила сотні разів, коли він чіплявся до місцевих дівчат. Чому Неста передумала? Я кинула на нього байдужий погляд і пішла далі своєю дорогою.

Я вже майже вийшла із селища, коли з-за великої купи каміння почула веселий жіночий сміх. Зробивши кілька кроків, я побачила Айзека Гейла з низенькою пухкенькою жіночкою, яка, певно, була його дружиною. Вони йшли, тримаючись за руки, обоє усміхалися, обоє ніби світилися зсередини.

Його усмішка зникла, коли він побачив мене.

Людина… Він здавався мені лише звичайною людиною, зі своїми незграбними ногами та руками, однак та усмішка, яка була в нього на обличчі іще мить тому, перетворювала його на щось величніше.

Його дружина переводила погляд з мене на чоловіка і знову на мене, можливо, надто нервово. Так, ніби її почуття до нього — кохання, світло якого я встигла побачити, — було таке нове для неї, таке неочікуване, що вона боялася його втратити. Дуже обережно Айзек нахилив голову у привітанні. Він був іще хлопчиськом, коли я покинула його та світ смертних, а цей чоловік, який стояв переді мною, розквітнув завдяки коханню до дружини, саме це зробило його справжнім чоловіком. Нічого не прокинулося в мене в душі до нього, окрім слабкого почуття вдячності.

За кілька кроків ми нарешті пройшли повз одне одного. Я широко усміхнулася йому, їм обом і нахилила голову у привітанні, щиро бажаючи їм обом щастя.

До балу, який батько влаштовував на честь мого повернення, залишалося два дні, а в будинку вже вирувала передсвяткова метушня. Грошей, які він витрачав на приготування, у ті лихі часи нам стало б не на один рік. Чи думав він, сидячи біля вогнища нашої хатини, що колись знову влаштовуватиме бали? Я не хотіла цього свята і, напевно, вмовила б його не влаштовувати урочистостей, та Елейн про нього мріяла. Вона любила бали й навіть знайшла для мене сукню, у якій я мала бути на балу. І то все на один вечір. Серед тих людей, які колись соромилися нас, не звертали уваги й нічим не допомогли, коли ми голодували. Їм було геть байдуже до нашого існування.

Сонце вже сідало за обрій, коли я нарешті впорала свою роботу — обробила чималий шмат землі під квітник Елейн. Слуги з острахом поглядали на нас, побоюючись, що їм доведеться шукати собі інше місце. Я заспокоїла їх, сказавши, що мені просто захотілося потренувати м’язи.

Я досі не визначилася, що робитиму тут протягом тижнів, місяців чи навіть років. Якщо справді недуга руйнує все за Стіною, якщо Амаранта випустила всіх найжахливіших створінь на волю, щоб вони розносили хворобу… Я не могла вдавати радість, коли насправді похмура тінь огортала мою душу. Її я весь час відчувала в собі. Я так і не торкнулася пензлів. Куточок душі, де жили фарби, мої задуми, був порожній. Я заспокоювала себе словом «скоро». Ось я відкрию скриньку, натягну полотно, розкладу баночки з фарбами і стану писати картини.

Я встромила лопату в землю й поставила на неї ногу, вирішивши трохи перепочити. Можливо, садівників лякала моя туніка простого крою й такі само прості штани. Хтось із них навіть збігав за капелюхом — крислатим, як у Елейн. Щоб не ображати слуг, я надягла капелюх, хоча після місяців, проведених на сонячних луках Двору Весни, моє тіло стало бронзовим, а на обличчі з’явилися веснянки.

Я подивилася на свої руки, які склала на держаку лопати. Зашкарублі, вкриті шрамами. Під нігтями чорніла земля. Я усміхнулася, уявивши, як злякаються слуги, побачивши різнокольорові плями від фарби в мене на одязі.

— Навіть якщо відмиєш, усе одно не приховаєш їх, — промовила Неста з-за моєї спини, виходячи з-під свого улюбленого дерева. — Щоб не вирізнятися, тобі краще вдягати рукавички й ніколи не знімати їх.

На ній була звичайна блідо-лавандова сукня з мусліну, частина волосся заплетена в коси, а решта золотаво-каштановими хвилями спадала на спину. Прекрасна, велична, непорушна, як одна з Вищих Фе.

— А може, я не бажаю долучатися до прийнятних для тебе соціальних кіл?

Я знову взялася за лопату.

— Тоді навіщо тобі тут залишатися?

Логічне запитання.

Я встромила лопату глибше, руки та спина напружилися, коли підняла велику купу темної землі й трави.

— Це ж мій дім. Хіба ні?

— Ні, це не твій дім, — спокійно відповіла Неста.

Я знову встромила лопату в землю.

— Гадаю, твоя справжня домівка десь дуже далеко звідси, — продовжила вона.

Я припинила копати, залишила лопату стирчати в землі й дуже повільно повернулась і подивилася сестрі в очі:

— Тітоньки Ріплі взагалі не існує.

Неста пірнула рукою до кишені, а по тому щось кинула на землю. Я нагнулася, піднявши із землі уламок дерева. На його поверхні викрашався візерунок із квітів. Я впізнала квіти наперстянки. Наперстянка. Намальована неправильним відтінком блакитного кольору.

У мене перехопило подих. Увесь цей час, усі ці місяці…

— Маленькі хитрощі твого звіра не подіяли не мене, — промовила вона із крижаним спокоєм. — Я переконалася: досить залізної волі, щоб збагнути, якими жалюгідними є ці наші магічні хитрощі. І тоді я стала свідком дивних речей. Я спостерігала, як батько з Елейн перейшли від істеричних сліз до… навіть не знаю, як назвати їхній стан. Мені доводилося вислуховувати маячню щодо того, як тобі пощастило, що казна-звідки взялася троюрідна сестра батька й покликала тебе жити до себе. Вони вважали, що наші двері розтрощив зимовий буревій. Іноді мені здавалося, що я божеволію. Тоді я виймала цей уламок, дивилася на твоє малювання, на сліди кігтів і розуміла: зі мною все гаразд.

Я ніколи не чула, щоб магія не подіяла на когось із людей. Однак розум Нести належав тільки їй. Вона побудувала в ньому такі міцні стіни — із криці, заліза та ясена, — що магія Вищого Фе не змогла пройти крізь них.

— Елейн казала… казала, що ти поїхала провідати мене. Принаймні намагалася це зробити.

Неста пирхнула, похмуро, з тією застарілою люттю, якої вона досі не могла контролювати.

— Він поцупив тебе посеред ночі. Ми слухали, як він верзе нісенітницю про Угоду. А потім наше життя пішло так, наче нічого взагалі не сталося тієї страшної ночі. Але ж я знала, що сталося. Не мої ж нігті залишили відмітини на столі.

Мої руки безсило повиснули.

— Ти поїхала за мною, — сказала я. — Ти поїхала за мною у Прифію.

— Я дісталася Стіни. Однак так і не змогла знайти діру, щоб пройти крізь неї.

Руками, які шалено тремтіли, я обхопила шию.

— Ти вирушила туди крізь засніжений ліс… два дні на дорогу туди і два дні, щоб повернутися додому. Адже так і було?

Неста хитнула плечем, розглядаючи щепку від столу.

— Я домовилась із тією найманкою з міста, десь за тиждень, як тебе вкрали. За гроші з проданих тобою шкур. Вона здавалася єдиною, хто міг мені повірити.

— Ти це зробила… Заради мене?

Очі Нести, мої очі, очі нашої матері, зустрілися із моїми.

— Мені не сподобалося, як він повівся з тобою, — повторила вона.

Темлін дуже помилявся, коли ми обговорювали можливість того, чи коли-небудь мій батько прийде за мною… У нього забракло хоробрості… Йому забракло люті. Він скоріше найняв би когось, хто пішов би за мною. І тільки Неста… саме Неста пішла за мною із тією найманкою. Моя холодна, сповнена ненависті сестра наважилася вирушити до Прифії, щоб урятувати мене.

— А що Томас Мандрей? — стримано запитала я.

— Я зрозуміла, що він ніколи не пішов би зі мною вирятовувати тебе з Прифії.

Гадаю, для неї, з її холодним та лютим серцем, цього було задосить, щоб підвести риску під їхніми стосунками.

Я подивилася на свою сестру, насправді уперше подивилася. На цю жінку, яка всім серцем ненавиділа підлабузників, котрі зараз оточували її у власному будинку, яка за все своє життя не затримувалася в лісі бодай на день, однак не злякалася диких звірів. Мені раптом відкрилася її справжня суть. Смерть нашої матері й подальше зубожіння батька завдали їй болю, але вона сховала його за крижаним холодом і в’їдливою гіркотою, її гнів був рятівним колом, а вдавана жорсткість давала їй змогу не втратити здоровий глузд. Даремно я вважала її безсердечною. У душі Неста виявляла і турботливість, і любов. Можливо, вона вміла любити міцніше і відданіше, ніж я думала.

— Томас ніколи не зміг би бути парою для тебе, — тихо сказала я.

Моя сестра не усміхнулась, однак все ж таки в її блакитно-зелених очах з’явився блиск.

— Розкажи мені все, що з тобою трапилося, — мовила вона, скоріше наказала, аніж попросила.

Тож я й розповіла їй геть усе.

А коли я закінчила свою розповідь, Неста довго дивилася на мене, а тоді попросила навчити її малювати.

Неста, як я собі й думала, виявилася сумлінною ученицею. У мене тепер був привід не брати участі в приготуваннях до балу, день проведення якого наближався. Мені було нескладно показати Несті, як натягувати полотно, але переконати її вихлюпувати на нього все, що накопичилося в душі, усе, що роками лежало на серці й непокоїло розум, я не могла. На це потрібен був час. І куди поділася пиха моєї старшої сестри! Неста старанно й точно повторювала на полотні всі мої рухи.

Коли ми вийшли з кімнати, яку обрали для занять, забруднені фарбою і припорошені крихким вугіллям, призначеним для малювання, приготування до свята майже завершилися.

Різнокольорові скляні ліхтарі світилися уздовж головної дороги до маєтку, а всередині будинку всі сходи, стіни, кожну арку прикрашали нескінченні гірлянди та вінки з квітів і стрічок. Прекрасно. Кожну квітку Елейн обирала власноруч і показувала слугам, куди її прикріпити.

Ми з Нестою піднялися на другий поверх. А на першому — з дверей бального залу, тримаючись за руки, вийшов батько з Елейн. Неста відразу спохмурніла. Елейн щасливо усміхалася. Батько не шкодував захопливих слів щодо її вміння прикрашати будинок, а вона схилила голову йому на плече й купалася в батьківських компліментах. Я раділа їхньому щастю. Напевно, і в них були свої прикрощі, але радість заможного й безтурботного життя переважала все.

Неста мовчки рушила коридором. Я пішла за нею. Наші кімнати були навпроти.

— Бувають дні, — сказала Неста й зупинилася перед дверима до своєї кімнати, якраз навпроти моєї, — коли я хочу спитати його, чи він пам’ятає роки, коли мало не заморив нас голодом.

— Ти також витрачала кожну монету, яку мені щастило отримати на базарі, — нагадала я їй.

— Я завжди знала, що ти принесеш іще якісь гроші. А якби не принесла, мені було цікаво, чи бодай пальцем він ворухне заради дочок, коли вже не заради себе? Чи так і сидітиме, длубаючись у дереві? Потім я переконалася: батько ніколи не був бійцем. Навіть зараз, якби змінилися обставини, він знову перетворився б на жалюгідного скиглія… Я була не в змозі піклуватися про нашу сім’ю так, як це робила ти, тож ненавиділа тебе за це. Але батька я ненавиділа ще сильніше. І ненавиджу досі.

— Він про це знає?

— Він завжди про це знав, ще до свого банкрутства. Це через нього померла наша мати. А в нього на думці були тільки кораблі. Він мав можливість дістати ліки з будь-якого кінця світу. Він міг найняти людей і відправити їх у Прифію, просити допомоги там. Але він… Він просто дав мамі померти.

— Він кохав її й дуже сумував за нею…

Я не знала, хто з нас має рацію — можливо, ми обидві.

— Він дозволив їй померти. Ти пішла б на край світу, щоб урятувати свого Вищого Лорда.

Я відчула знайому порожнечу в грудях.

— Так, пішла б, — спокійно відповіла я їй і прослизнула до своєї кімнати, щоб перевдягтися.