Двір шипів і троянд

Розділ 46

Усе довкола було темне, тепле й густе. Чорнильне, але на межі із золотом. Я пливла, намагаючись виринути на поверхню, де на мене чекав Темлін, де на мене чекало життя. Вгору і вгору, шалено бажаючи ковтнути повітря. Золоте сяйво набирало сили, темрява перетворилася на ігристе вино, пливти стало легше, навколо затанцювали бульбашки…

І я захлинулася повітрям, яке полилося в горло.

Я лежала на холодній підлозі. Жодного больового відчуття, крові на мені немає, кістки цілі.

Я часто закліпала. Наді мною висіла велика люстра. Я ніколи раніше не помічала, як майстерно вирізьблена її кришталева оздоба, як від цієї люстри луною відбивається тихий зойк натовпу. Натовпу… Тобто я досі була у тронній залі, а отже… не померла. Тобто я… справді… я справді вбила тих… Я… Кімната закружляла навколо мене.

Я застогнала, спираючись руками на підлогу, готуючись підвестися — і вклякла на місці, побачивши власну шкіру. Вона сяяла дивним світлом, а пальці на мармурі здавалися довшими. Я підхопилася на рівні. І що дивно — почувалася… почувалася сильною, швидкою, граційною. Отже…

Я перетворилася на Вищу Фе.

Я завмерла, коли відчула, що Темлін стоїть позаду, відчула його запах — запах дощу й весняних ланів — так чітко, як ніколи раніше. Я не могла розвернутись і подивитися на нього… Не могла… поворухнутися. Вища Фе… безсмертна. Що вони зробили?

Я чула, як Темлін затамував подих… І як зітхнув. Чула дихання, шепотіння, плач і тиху радість усіх у цьому залі, усіх, хто дивився на нас. На мене. Чула вдячні молитви на честь магічних сил, які повернулися до їхніх Вищих Лордів.

— Це був єдиний спосіб урятувати тебе, — тихо пояснив мені Темлін.

Я поглянула на стіну, і моя рука злетіла до горла. Я геть забула про натовп, що, приголомшений подіями, з’юрмився довкола нас.

Амаранта висіла під зотлілим тілом Клер — на мечі, який прошив її очницю. Горла в неї не було, сукня просякла червоною кров’ю.

Амаранта була мертва. Вони були вільні. Я була вільна. Темлін був…

Амаранта мертва. Але, перш ніж вона померла, я вбила двох Вищих Фе. Я… струснула головою.

— А ти… — почала була я, і мій голос прозвучав надто голосно для власних вух, коли я відштовхнулася від тієї темряви, яка загрожувала знову поглинути мене.

Амаранта була мертва.

— Сама подивися, — промовив Темлін.

Я вп’ялася поглядом у підлогу, коли розверталася до нього. Там, на червоному мармурі, лежала золота маска, вдивляючись у мене порожніми отворами для очей.

— Фейро, — сказав Темлін, обережно повертаючи моє обличчя до себе.

Я побачила знайоме підборіддя, потім губи, а тоді…

Він був саме такий, як я собі й уявляла.

Він усміхнувся мені, сяючи від тихої радості, яку я встигла так сильно полюбити. Темлін знову відкинув пасма мого неслухняного волосся. Я насолоджувалася теплом його пальців, які ніжно гладили мої щоки. Потім сама погладила його, провівши рукою по високих вилицях, його прекрасному прямому носі, широкому чолу, вигнутих бровах над зеленими очима.

Але перш ніж встати, звикаючи до нового тіла й нового життя, я…

І знову я відігнала ті страшні думки. За хвилину, за годину, за день — я подумаю про це потім, змушу себе усвідомити все, що накоїла-наробила. Усе, що вчинила.

Я поклала руку на груди Темліна й відчула долонею впевнений ритм його серця. Те биття, той дивовижний звук хвилею відлунював у мені.

Я сиділа на краєчку ліжка й гадала, що безсмертне буття мало б означати і вищий больовий поріг, і пришвидшене зцілення. Однак мені довелося раз по раз здригатися, коли Темлін обдивлявся і зцілював залишки моїх ран. У нас не було ані хвилинки на самоті в перші години після смерті Амаранти… і смерті тих двох невинних фейрі.

Однак зараз, у тиші цієї спальні, я не могла ховатися від правди, яка звучала у мене в голові з кожним подихом.

Я вбила їх. Зарізала. І навіть не побачила, як хтось забрав їхні тіла.

Бо після того, як я повернулася до життя, у тронній залі розпочався справжній хаос. Аттор та слуги Амаранти одразу ж кудись зникли, так само як і брати Люсьєна, що було досить розумним вчинком, бо не тільки Люсьєн жадав з ними поквитатися. Зник і Різенд. Частина фейрі покинула Підгір’я, інші святкували звільнення. Були й ті, хто стояв живими стовпами або відчужено походжав залою. Я бачила їхні бліді обличчя й відсутні погляди. Здавалося, вони не вірили в реальність того, що сталося.

Один за одним ставали на коліна перед Темліном Вищі Фе та нижчі фейрі з Двору Весни, плачучи, сміючись від радості. Або ж обнімали його, цілували… Дякували йому… дякували мені. Я трималася віддалік, відступивши на кілька кроків, і лише тихо кивала у відповідь на подяки, бо не мала слів у обмін на вдячність за вбитих заради них фейрі.

А потім були перемовини тут же, у тронній залі… Швидкі напружені домовленості між Вищими Лордами, з якими Темлін укладав альянси задля наступних важливих дій, і кількома Вищими Фе з Двору Весни, котрі назвалися емісарами Темліна. Однак кожне слово, кожний подих були надто гучні, кожний запах — надто сильний, а світло — надто яскраве. Стояти непорушно було легше, ніж рухатися, звикаючи до нового, дивного, сильного тіла, яке стало моїм. Я навіть до волосся не могла доторкнутися, не помітивши зміни чутливості пальців.

Далі й далі, хвилина за хвилиною загострені відчуття краяли мені душу. Я відчула, що готова заснути тут, просто на підлозі. Темлін нарешті помітив, яка я втомлена, найперше від напружених думок, узяв за руку й повів мене з тронного залу. Ми йшли лабіринтом тунелів та коридорів, поки не опинилися в цій кімнаті. Я й гадки не мала, які великі підземні володіння Амаранти.

— Фейро, — промовив Темлін, відводячи погляд від моєї ноги, до якої придивлявся, щоб пересвідчитися, що на ній немає ран.

Я так звикла до його золотої маски, що мене щоразу дивувало прекрасне обличчя.

Ось… ось заради чого я вбила тих фейрі. Їхні смерті не були даремні, однак…

Кров відхлинула від мого обличчя, коли я прокинулась… Наче те, що я стала безсмертною, що вижила, що врятувала всіх, якимось чином дарувало мені право змити їхню кров з моїх рук.

— Що це? — спитала я.

Мій голос був дуже тихий. Порожній. Слід було намагатися змусити свій голос звучати трохи веселіше, заради нього, заради того, щоб усвідомити, що відбулося, але…

Він відповів мені слабкою усмішкою. Якби він був людиною, я б сказала, що йому трохи за двадцять. Але людиною Темлін не був… як і я тепер.

Я навіть не розуміла, тішитися цим чи ні.

Безсмертям я переймалася не в першу чергу. У першу ж я мала благати його про прощення, благати родичів та друзів убитих фейрі пробачити мене за те, що я скоїла…

Я повинна була повзати на колінах, ридати від сорому та благати пробачити мені за все, що я накоїла…

— Фейро, — знову промовив він, стаючи переді мною на коліна. Він погладив мою щоку пальцями. — Чи зможу я колись розплатитися з тобою за те, що ти зробила для мене?

— Ти не повинен, — спромоглася я лише на ці слова.

Нехай буде так… нехай та темна волога камера зникне назавжди, а обличчя Амаранти зітреться з пам’яті. А тих двох померлих фейрі… їхні обличчя я не забуду ніколи. Якщо я коли-небудь зможу знову почати малювати, у відтінках кольору і мінливості світла все одно передусім бачитиму їхні обличчя.

Темлін тримав моє обличчя в долонях, нахиляючись до мене, однак раптом відсахнувся і схопив мою ліву руку… татуйовану руку.

Його брови вигнулися, коли він роздивлявся візерунки.

— Фейро…

— Я не хочу про це говорити, — пробурмотіла я.

Угода, яку я уклала із Різендом, мало що значила порівняно з плямою на моїй душі, безоднею всередині. Однак я не сумнівалася, що знову побачусь із Різендом.

Пальці Темліна ковзали по візерунках мого татуювання.

— Ми знайдемо спосіб цього позбутися, — прошепотів він, і його рука ковзнула вище, лягла мені на плече.

Він розкрив рота, і я вже знала, що він зараз скаже, знала, яку тему спробує порушити.

Я не могла говорити про це, про них… не зараз. Тож я видихнула:

— Пізніше. — І обхопила ногами його тіло, притягуючи його ближче до себе.

Я поклала руки йому на широкі груди, відчуваючи, як там, усередині, б’ється його серце.

Ось чого… саме цього мені зараз бракувало. Це не може змити все, що я накоїла, однак…

Мені потрібно було відчувати його тепло, його запах, його смак, нагадати собі, що він реальний — усе це реально.

— Пізніше, — погодився він і нахилився поцілувати мене.

Поцілунок був ніжний, солодкий, геть не схожий на шалені голодні цілунки в кімнаті за тронною залою. Він знову торкнувся губами моїх губ. Я не хотіла вибачень, не хотіла жалю й догоджання. Я вхопила його за туніку й потягнула ближче, розкриваючись назустріч.

Темлін тихо загарчав, і цей звук лісовою пожежею опік мене, наростаючи й розпалюючи мене до самого єства. Я дозволила цій пожежі спалити ту дірку в моїх грудях, у моїй душі. Дозволила знищити темряву, яка почала душити мене з усіх боків, дозволила спопелити фантомну кров на своїх руках. Я віддалася вогню й Темліну, його рукам, які мене роздягали.

Я трохи відсахнулася, перериваючи наш поцілунок, щоб подивитися йому в обличчя. Очі в нього були яскраві… зголоднілі… однак руки його одразу ж припинили свої блукання, просто лягли мені на стегна. З хижою непорушністю він чекав і споглядав, як я проходила пальцями по контурах його обличчя й цілувала кожне місце, якого торкалася.

Уривчасте дихання було єдиним звуком. Та нараз і його руки знову торкнулися моєї спини й ребер, пестили, дражнили, роздягали мене. Для нього. Коли ж мої пальці торкнулися його губ, він прикусив один і обережно взяв у рота. Не боляче, але достатньо сильно, щоб змусити мене знову зустрітися з ним поглядом. Зрозуміти, що він уже не може чекати. Як і я.

Темлін повалив мене на ліжко, шепочучи моє ім’я мені в шию, у вухо, у кінчики пальців. Я жадала його… скоріше, сильніше.

Його губи вивчали мої груди, спускалися животом, між стегон.

По цілунку за кожний день, який ми провели не разом, цілунок за кожну рану та кожний жах, який ми пережили, цілунок за кожний викруток на моєму татуюванні, і за всі дні, які ми проведемо разом. Дні, яких я, певно, більше не заслуговувала. Однак я знову віддалася тому полум’ю, шугонула з головою в нього й дозволила собі згоріти.

Я прокинулася від внутрішнього поштовху, від глибокого жаху, що гніздився всередині.

Темлін спав, стомлений учорашнім днем і нашою ніччю. За кілька годин ми покинемо Підгір’я й повернемося додому. Мені не хотілося будити Темліна завчасно. Я благала забутих богів, щоб і надалі спати так само міцно й безтурботно, як сьогодні.

Я знала, хто кликав мене, задовго до того, як відчинила двері до коридору й вийшла, затинаючись і хитаючись від незвичного нового тіла, нового відчуття рівноваги й ритму рухів. Поки що мої кроки були повільні. Я довго піднімалася вузькими сходами й нарешті побачила промінчик світла на верхніх сходинках. Сходи вивели мене на балкончик посеред гірського схилу.

Сонце вдарило в обличчя, і я замружила очі. Мені здавалося, що іще ніч. За три місяці, що їх провела в підземеллі, у темряві цієї гори, я геть втратила відчуття часу.

Різенд, якого я ледве розгледіла, тихенько стояв біля кам’яних перил. Побачивши мене, він усміхнувся:

— Я й забув, як давно ти не бачила сонця.

Очі в мене сльозилися, і я нічого йому не відповідала, поки вони звикали до сонця — не могла поглянути на околиці, не відчуваючи гострого болю в очах і в голові. Мене зустріла земля із пурпуровими засніженими горами, серед яких лише наша була сіра й гола — ані травинки, ані кришталика криги.

Я нарешті змогла подивитись на нього. Перетинчасті крила майоріли за спиною — однак руки й ноги були звичайні, без кігтів.

— Чого тобі треба? — І це не пролунало трохи грубувато, як я того хотіла б.

Не можна було так поводитися з ним після того, як він знову і знову підводився й атакував Амаранту, щоб урятувати мене.

— Просто попрощатися.

Теплий вітерець грав із його волоссям, грав із закрутками темряви над плечима.

— Перш ніж твій коханий забере тебе назавжди.

— Не назавжди, — промовила я й поворушила татуйованими пальцями. — Хіба тобі не належить один тиждень щомісяця?

Ці слова, на щастя, пролунали трохи холодно.

Різ ледь помітно усміхнувся й поворушив крилами.

— Хіба я міг про це забути?

Я дивилася на його ніс, з якого іще якусь годину тому фонтанувала кров, у його фіалкові очі, які були сповнені невсипущого болю.

— Чому? — спитала я.

Він зрозумів, що я мала на увазі.

— Тому що, коли про це напишуть легенди, я не хочу увійти в них як той, хто пас задніх. Я хочу, щоб мої нащадки знали, що я був там і що бився проти неї до самого кінця, хай навіть і не вчинив чогось дуже серйозного.

Я закліпала очима, цього разу вже не від яскравого сонця.

— Тому що, — вів далі він, не відпускаючи мого погляду, — я не хотів, щоб ти билася сама. Або помирала на самоті.

Тієї миті я згадала фейрі, який помирав у холі маєтку, і як я сказала Темліну такі самі слова.

— Дякую, — промовила я; горло в мене перехопив спазм.

Різ спокусливо усміхнувся, однак очі залишилися сумними.

— Сумніваюся, що ти подякуєш мені, коли я заберу тебе до Двору Ночі.

Я не зреагувала, розвертаючись до краєвиду. Гори здавалися нескінченними, блискучими та вкритими тінями, неоглядними під розкритим блакитним небом.

Однак нічого всередині не ворухнулось, не вхопилося за відтінки й кольори.

— Ти збираєшся летіти додому? — спитала я.

Він тихо засміявся.

— На жаль, у мене немає стільки часу. Колись згодом я знову випробую небо.

Я поглянула на крила, які почали зникати в його могутньому тілі, і хрипко заговорила:

— Ти ніколи не казав, що любиш свої крила… що любиш літати.

Ні, він змусив усіх вважати, що його вміння перевтілюватися було… нудне, низьке й непотрібне.

Він знизав плечима:

— Усе, що я коли-небудь любив, зазвичай відбирали в мене. Я мало кому розповідав про крила. Або польоти.

На його щоках — блідих, з легким блакитним відтінком — з’явився рум’янець. Може, колись у нього було засмагле обличчя. Вищий Лорд, який любив літати, але був замкнений у лабіринтах Підгір’я. Важко придумати більш витончені тортури. Фіалкові очі Різенда досі оповиті тінями, що не мали нічого спільного з його рукотворною темрявою. Чи зникнуть коли-небудь ці тіні?

— І як ти почуваєшся в тілі Вищої Фе? — спитав він тихо й зацікавлено.

Я знову подивилася на гори, обмірковуючи це запитання. І, можливо, через те, що окрім нас більше нікого не було навкруги, а може, тому, що такі самі тіні напевно ж залишаться і в моїх очах, сказала:

— Я безсмертна, яка раніше була смертна. Це тіло… — Я подивилась униз на свої руки, такі чисті та блискучі, ніби німий докір за те, що я вчинила. — Тіло стало іншим, а тут, — я поклала руку на груди, — моє серце залишилося смертним. Можливо, воно таким і буде завжди. Але напевно ж мені було б легше, якби… — мені забракло повітря, — моє серце також змінилося. Можливо, я переймалася б менше, змогла б переконати себе, що їхні смерті не були марні. Можливо, вічність зможе стерти це з моїх спогадів. Утім, я не знаю, чи хочу про це забути.

Різенд дивився на мене довго й пильно, так проникливо, що я повернулася до нього обличчям.

— Радій, що твоє серце залишилося смертним, Фейро. І пожалій тих, хто взагалі нічого не відчуває.

Я не могла розповісти йому про ту діру, що вже сформувалася й зяяла в моїй душі, — не хотіла. Тому просто кивнула.

— Ну що ж, поки що я прощаюся, — промовив він, розминаючи шию, наче розмова йшла про дрібнички.

Різенд вклонився мені, і його крила розгорнулися, а сам він став розчинятися в найближчій тіні.

Аж раптом він завмер.

Його очі — широко розплющені і сповнені не зрозумілих мені емоцій, що переповнювали його, — пильно вдивлялися в мої. Ніздрі в нього роздималися, а на обличчі відбився невдаваний жах. Він позадкував і навіть зашпортався. По-справжньому, а не бажаючи мене потішити.

Справді зашпортався.

— Що з тобою… — розтулила я рота.

Але він зник… просто зник, ані тіні не лишивши у кришталево чистому повітрі.

Разом із Темліном ми покидали Підгір’я тим самим шляхом, яким я прийшла сюди. Крізь ту печеру в надрах гори. Перш ніж покинути це місце, семеро Вищих Фе — по одному від кожного Двору — зруйнували тронний зал і всі покої Амаранти, а тоді запечатали проходи туди. Ми йшли останніми. Темлін змахнув рукою, і вузьку щілину, через яку я три місяці тому протискувалася в Підгір’я, геть завалило.

Я досі не могла знайти слів, щоб запитати про тих двох фейрі. Можливо, одного дня я наважуся на це, можливо, дуже скоро дізнаюся, ким вони були, як їх звали.

Тіло Амаранти, як я чула, забрали, щоб спалити, — однак фаланга та око Джуріана загадково зникли. У мені не вщухла ненависть до неї. Я шкодувала, що не змогла плюнути на її тіло. Та хай би які почуття вирували в мені, я розуміла, що рухало нею. Не всієї Амарантою, а зовсім маленькою частиною її особистості. І хоч як дивно, цю частину я розуміла.

Темлін міцно тримав мої руки, коли ми йшли крізь темряву тунелю. Жоден із нас не промовив ані слова, коли попереду з’явилося сонячне світло, забарвлюючи срібним блиском сирі стіни печери. Ми прискорили ходу, коли воно стало яскравішим і в тунелі стало тепліше, й вийшли на весняно-зелену траву, яка вкривала пагорби й лани його земель. Наших земель.

Теплий вітерець і аромат квітів вразили мене, і я, попри ту велетенську діру в грудях і заплямовану душу, не втрималася, щоб не всміхнутися, коли ми піднімалися пологим пагорбом. Мої нові ноги фейрі були значно сильніші за ноги звичайної людини. Діставшись верхівки, я вже не хапала повітря, як раніше. Подих перехопило, і серце забилося швидше, коли я нарешті побачила маєток, що потопав у кущах троянд.

Наш дім.

В усіх своїх мріях у темниці Амаранти я ніколи не дозволяла собі навіть уявляти цю мить… Але я здійснила те, про що боялася навіть мріяти. Ми з Темліном поверталися додому.

Я стискала його руку, доки ми обоє дивилися на маєток із його прекрасними садами та стайнями. Звідкись долинав двоголосий дитячий сміх. Із саду на поле вибігли дві фігурки. Вони випромінювали сяйво. Хлопчаки заливчасто сміялися, тікаючи від жінки, яка наздоганяла їх. Вона теж сміялася. Ейсіл та її племінникам не треба було ховатися. Вони були в безпеці.

Темлін пригорнув мене до себе й нахилив голову, щоб торкатися щокою моєї маківки. Уста в мене затремтіли, але рукою я обійняла його за талію.

Ми стояли на верхівці пагорба в тиші, аж поки сонце, сідаючи, не визолотило пагорбів і дахів. Аж поки Люсьєн не покликав нас вечеряти.

Я звільнилася від обіймів Темліна й ніжно його поцілувала. Завтра… завтра я погляну у вічі тому, що скоїла, і подумаю про те, що шматувало мою душу, коли я жила в Підгір’ї. Але не зараз… не сьогодні…

— Ходімо додому, — сказала я й узяла Темліна за руку.