Двір шипів і троянд

Розділ 11

Я не запанікувала, не засумнівалася, лише пошкодувала, що не вкрала трохи їжі зі сніданку. А тим часом одягала на себе туніку за тунікою, загорталася в плащ і ховала ножа у високій халяві чобота. Додатковий одяг у сумці буде зайвим тягарем.

Мій батько. Мій батько прийшов по мене, прийшов урятувати мене. Хай там що запропонував Темлін за мою відсутність у родині, всього того було недостатньо. Можливо, батько вже домовився про корабель, який понесе нас морем далеко-далеко, — може, він продав котедж і отримав достатньо грошей, щоб облаштуватися на новому місці, на іншому континенті.

Мій батько — мій кульгавий, понівечений батько прийшов по мене.

Миттєвий огляд саду під вікном підказав, що там нікого немає, а тиша в маєтку свідчила, що батька ще ніхто не помітив. Він досі чекав на мене біля живоплоту, киваючи рукою. Добре, що принаймні Темлін не встиг повернутися.

Кинувши останній погляд на свою кімнату, прислухаючись до найменшого шуму з коридору, я вхопилася за найближчу лозину вістерії й стала спускатися вниз.

Я здригнулася від хрускоту ріння під своїми чобітьми, однак завважила, що батько вже прямував до головних воріт, накульгуючи і спираючись на свою палицю.

Як він узагалі тут опинився? Десь поблизу мають стояти коні. Він був надто легко вдягнений для зими, яка чекатиме на нас одразу ж за Стіною. Однак я вдяглася досить тепло і могла в разі потреби поділитися з ним одягом.

Ступаючи легко й ледь чутно, я поквапом рушила далі за батьком, ретельно уникаючи місячного світла. Батько йшов занадто швидко як для своєї калічної ноги, прямуючи в бік живоплоту й далі, до воріт.

У будинку горіло лише кілька свічок у холі. Я не наважувалася навіть дихати надто голосно, не те що озватися до батька, який кульгав попереду мене. Якщо ми зараз поїдемо, якщо він сховав десь поблизу коней, ми можемо вже бути на півдорозі додому, допоки фейрі зрозуміють, що мене немає в маєтку. Ми врятуємося — від Темліна, від недуги, яка невдовзі може вразити й наші землі.

Батько дістався воріт. Вони вже були прочинені, й за ними бовваніла темна смуга лісу. Коней він, напевно, сховав десь у лісовій хащі.

Він обернувся до мене, знайоме обличчя було стривожене й напружене, карі очі незвично ясні. Батько поманив мене рукою. «Скоріше, поквапся», — наче кричав до мене кожний його рух.

Серце шалено калатало у грудях, у горлі. Лише кілька кроків — до нього, до свободи, до нового життя…

Сильна рука схопила мене під лікоть.

— Кудись намірилася?

Лайно, лайно, лайно.

Пазури Темліна прошили шари мого одягу, і я підвела на нього нажаханий погляд. Я не наважувалася навіть поворухнутися. Бачила, як він підібгав губи, як на щоках заходили жовна. Коли він розтулив рота, я побачила ікла — довгі, неймовірно гострі ікла в місячному сяйві.

Зараз він уб’є мене. А потім уб’є мого батька. Нема альтернативи, нема більше ні компліментів, ні милосердя. Йому стало байдуже. Я була все одно що мертва.

— Будь ласка, — видихнула я. — Мій батько…

— Твій батько? — Він спрямував свій звірячий погляд до воріт позаду мене, і його гарчання прошило мене наскрізь, коли він знову вишкірив ікла. — Щось я його не бачу. Втім, подивися сама.

Він відпустив мою руку.

Я позадкувала, розвертаючись, набираючи в груди повітря, щоб крикнути батькові: «Тікай!»— але…

Але його там не було. Тільки сагайдак із луком і стрілами стояли, притулені до воріт. Гірський ясен. Ще мить тому їх там не було, їх не було…

Вони замерехтіли, наче вода, і перетворилися на велику торбу з їжею. Ще мерехтіння — і там постали, плачучи, мої сестри.

У мене підігнулися ноги.

— Що це… — Я затнулася.

Там знову стояв мій батько і махав мені рукою. Ідеальна копія.

— Хіба тобі не радили думати головою? — гарикнув Темлін. — Не казали, що людське сприйняття може зрадити?

Він обійшов мене й загарчав у бік воріт так страшно, що створіння біля них замерехтіло світлом і блискавично гайнуло кудись у темряву.

— Дурепа, — обернувся до мене Темлін. — Якщо ти ще колись надумаєш тікати, то роби це принаймні вдень.

Він окинув мене поглядом з голови до ніг, і його ікла повільно зникли. Проте кігті залишилися.

— Уночі в лісах полюють істоти ще гірші за боге. Той, біля воріт, один із них, і жер би він тебе довго, не кваплячись.

До мене повернулася здатність говорити. Із мене одразу посипалися сердиті слова:

— Хіба можна мене в цьому звинувачувати? Мій скалічений батько з’являється під вікном, і ти гадаєш, що я до нього не побіжу? Справді гадаєш, що залишатимуся тут, навіть якщо ти піклуєшся про мою родину, залишатимуся згідно з Угодою, яка мене не стосується і дозволяє твоєму роду знищувати людей?

Він стиснув кулаки, ніби намагався втягнути кігті, однак вони залишалися, виблискували в місячному сяйві, готові шматувати плоть і кістки.

— Чого ти хочеш, Фейро?

— Я хочу повернутися додому!

— Повернутися додому — для чого? Ти віддаєш перевагу людському злиденному існуванню замість цього?

— Я дала обітницю, — гарячково видихнула я. — Своїй матері, коли вона помирала. Що я дбатиму про свою родину, піклуватимуся про них і оберігатиму їх. Усе, що я робила, щоднини, щогодини, було вірністю тій обітниці. І тільки через те, що я полювала, щоб урятувати свою родину, щоб набити їхні шлунки їжею, я тепер змушена зрадити цій обітниці.

Він рушив до маєтку, а я ще трохи почекала, щоб збільшити між нами відстань, і попрямувала назирці. Його пазури повільно, дуже повільно втягнулися. Він не дивився на мене, коли сказав:

— Ти не порушуєш клятви, ти виконуєш її, більш ніж виконуєш, залишаючись тут. Твоя родина зараз живе краще, ніж коли ти була поруч.

Перед моїми очима постали ті вицвілі малюнки в котеджі. Можливо, вони навіть забудуть, хто це колись їх малював. Незначущими — ось якими стануть ті роки, які я присвятила лише їм, так само незначущими, як я для цих Вищих Фе. А та мрія, яку я плекала, про життя лише з батьком, із достатньою кількістю їжі, грошей і фарб… це була лише моя мрія, і більше нічия.

Я потерла скуті розпачем груди:

— Я не можу просто так від них відмовитися. Хай би що ти казав.

Ну й дурепа! Як я могла повірити, що батько раптом прийде по мене? Звідки він знав, де мене шукати і в якому напрямку рухатися?

Темлін скоса поглянув на мене:

— Ти не покидаєш їх напризволяще.

— Коли живу в розкоші й досхочу їм? Як це не…

— Про них піклуються. Їх годують і забезпечують усім необхідним.

Годують і забезпечують усім необхідним. Фейрі не можуть брехати, тож, якщо це правда… Це було за межами того, на що я насмілювалася сподіватись.

Тож я справді дотрималася обітниці, яку дала матері.

Це так мене приголомшило, що на кілька хвилин мої уста заніміли.

Тепер моє життя належало Угоді, однак… можливо, я в певному сенсі від чогось звільнилася.

Тим часом ми підійшли до широких сходів під головним входом, і я нарешті наважилася запитати:

— Люсьєн їздить патрулювати кордони, а ти згадував інших вартових, і все ж я нікого не бачила. Де вони всі?

— На кордоні, — сказав він, ніби це було достатньою відповіддю. А потім додав: — Нам не потрібні вартові, коли я тут.

Тому що він був достатньо смертоносним. Я намагалася не думати про це і все одно не стрималась:

— То тебе тренували як воїна?

— Так.

Коли я нічого не відповіла, він додав:

— Я провів більшу частину свого життя у війську мого батька, охороняв кордони, тренувався, щоб одного дня слугувати йому або іншим. Правління цими землями не повинно було перейти до мене.

Буденність його тону чимало сказала про те, як Темлін ставиться до свого титулу, і про те, навіщо йому потрібен балакучий друг.

Однак запитання про обставини минулого було б занадто особисте. Тож я відкашлялася, перш ніж спитала:

— Які ж фейрі вештаються цими лісами, якщо боге — не найстрашніше лихо серед них? Що за істота була переді мною?

Насправді я хотіла знати: що мене мало замучити і вбити? І хто ти, що для тебе воно не становить загрози?

Він зупинився на нижній сходинці, чекаючи, поки я підійду ближче.

— То була пака. Вони користуються найсильнішими бажаннями того чи того, щоб заманити у віддалену місцину. А потім з’їсти. Повільно. Найімовірніше, вони відчули твій запах, запах смертної людини в лісі, а потім простежили за тобою до маєтку.

Я здригнулася, навіть не приховуючи цього. А Темлін повів далі:

— Ці землі раніше дуже добре охороняли. Найбільш небезпечні фейрі трималися в межах власних територій, за чим ретельно стежили місцеві лорди Фе, заганяючи непослухів назад. Істоти, подібні до паки, навіть не наважилися б сюди прийти. Однак недуга, яка вразила Прифію, послабила захисну магію, що тримала їх у межах.

Темлін замовк, наче слова душили його.

— Зараз усе змінилося. Тепер небезпечно подорожувати вночі самому, особливо якщо ти смертна людина.

Бо люди були беззахисними немовлятами порівняно з природженими хижаками на кшталт Люсьєна і Темліна, яким навіть зброя була не потрібна. Я подивилася на його руки, але не помітила й натяку на пазури. Тільки засмагла загрубіла шкіра.

— Що змінилося ще? — спитала я, ступаючи за ним угору мармуровими сходами.

Цього разу він не зупинився, навіть не озирнувся, відповідаючи:

— Геть усе.

Отже, я справді залишуся тут назавжди. Хай би як кортіло мені повірити словам Темліна про те, що про мою родину піклуються і що я сама про неї піклуюся, залишаючись тут, — повірити в те, що я виконала обітницю, яку дала матері, і залишаюсь у Прифії, мені було важко. Я раптом відчула, що разом із клятвою у мені щось увірвалося. Тягар зобов’язань обернувся для мене спустошеністю.

Три дні поспіль я приєднувалася до Люсьєна патрулювати кордон, коли той ніс службу замість Ендраса. Темлін тим часом полював по всіх землях на невидимого для нас боге. Люсьєн, попри те що інколи поводився як останній покидьок, здавалося, не заперечував проти моєї компанії, і здебільшого говорив саме він, що мене цілком влаштовувало. Це давало мені час поміркувати над наслідками того єдиного пострілу.

Стріла. Я жодної не випустила протягом цих трьох днів патрулювань уздовж кордону. Цього ранку я помітила руду оленицю на галявині, інстинктивно прицілилася їй в око, аж тут Люсьєн глузливо зазначив, що принаймні вона не фейрі. Але я поглянула на неї — гладку, здорову, задоволену, — і послабила тятиву, прибрала стрілу й дозволила олениці далі вільно гуляти лісами.

За ці три дні я не бачила Темліна поблизу маєтку — Люсьєн сказав, що той удень і вночі полював на боге. Навіть під час вечері він мало говорив і, поївши, хутко зникав — продовжував полювати. Я не переймалася його відсутністю. Вона навіть давала мені полегшення.

На третій вечір після моєї зустрічі з пакою я ледве встигла сісти за стіл, як Темлін стрімко підхопився і сказав, що не хоче втрачати дорогоцінний час, так потрібний йому для полювання.

Однак я помітила, що обличчя Люсьєна було бліде й напружене.

— Ти хвилюєшся за нього, — сказала я.

Люсьєн важко опустився в крісло, зовсім не граційно як для лорда Фе.

— На Темліна іноді… находить.

— Він не хоче, щоб ти йому допомагав із полюванням на боге?

— Він воліє робити це сам. А боге на наших землях… Навряд чи ти зрозумієш. Пака — досить дрібне для нього створіння. Він би так не переймався через нього. Найгірше, що навіть після знищення боге Темлін усе ще думатиме про нього.

— Невже зовсім нікому допомогти Темліну?

— Це розлютить його ще більше, а «помічнику» дістанеться за непокору. Всім нам наказано триматися подалі від його полювання.

Мене наче морозом обсипало.

— Темлін буває таким жорстоким?

Люсьєн вивчав вино у своєму бокалі.

— Ти не протримаєшся при владі, коли з усіма товаришуватимеш. А поміж фейрі, як серед нижчих, так і серед Вищих Фе, тверда рука необхідна. Ми занадто могутні, і нам дуже набридло безсмертя, щоб нас могло утримати щось іще.

Схоже, Темлін не прагнув влади. Ба більше, вона його обтяжувала. Мені лиш було не зрозуміло, яке мені до всього цього діло.

Падав сніг, важкий і безжальний, він доходив мені до колін, коли я натягувала тятиву, сильніше й сильніше, аж поки рука не почала тремтіти. Позаду мене ширяла — ні, спостерігала за мною — якась тінь. Я не наважувалась обернутися, побачити, хто там причаївся в тінях, спостерігаючи за мною. Бо з іншого кінця галявини на мене дивився вовк. Тільки дивився. Ніби чекав, дозволяючи поцілити в нього ясеневою стрілою.

Ні… ні, я справді не хотіла цього робити. Не цього разу, не знову, не…

Однак пальці мене не слухалися, жоден палець, а він усе продовжував дивитися на мене, коли я вистрілила.

Один постріл… лише один постріл прямісінько у велетенське жовте око.

Цівка крові забарвила сніг, глухий звук тіла, яке впало, шепіт вітру. Ні.

То не вовк упав на сніг… ні, то був чоловік, високий, з ідеальною статурою.

Ні… не чоловік. Вищий Фе з тими загостреними вухами.

Я кліпнула очима, а потім… потім мої руки були в гарячій та липкій крові, а його тіло, червоне й оббіловане, парувало на морозі, а його шкура… його шкура була у мене в руках, і…

Я змусила себе прокинутися; піт цівками збігав у мене по спині. Я змусила себе дихати, розплющити очі й роздивитися кожну деталь темної нічної спальні. Реальність — ту, що була справжня.

Однак я все ще бачила того Вищого Фе, який упав обличчям у сніг, і мою стрілу, що стирчала з його ока, і червоний від крові круг там, де я зрізала і стягувала його шкіру.

Жовч обпекла мені горло.

Це не справжнє. Тільки сон. Навіть якщо саме це я зробила з Ендрасом, коли він був вовком, то було… було…

Я потерла обличчя. Напевно, на мене так подіяло осмислення мого нового життя — те, що я більше не думала щогодини, як мені врятувати свою родину. А втім… Мене до кісток пройняло каяття — від кінчиків пальців ніг до язика.

Я здригнулася, відганяючи рештки жахливого сну, відкинула ковдру й підхопилася на ноги.