Двір шипів і троянд

Розділ 39

Відтоді щоранку й щовечора мені в камеру почали приносити свіжу гарячу їжу. Я жадібно ковтала її, однак не забувала при цьому проклинати Різенда. На роботу мене більше не ганяли, і я, застрягши в камері, ламала голову над загадкою Амаранти, що зазвичай закінчувалося нестерпним головним болем. Я повторювала загадку знову й знову, знову й знову, але розгадати її не могла.

Минали дні, а я не бачила ані Темліна, ані Люсьєна, і навіть Різенд не приходив, щоб чимось дошкулити мені. Я була сама… зовсім сама, зачинена у тиші… А крики в темниці лунали і вдень, і вночі. Коли ж вони ставали геть нестерпними й від них треба було якось відволіктися, я дивилася в котяче око на своїй лівій долоні. Я намагалася зрозуміти, навіщо Різенд зробив мені це татуювання. Чи не для того, щоб нагадувало воно мені про Джуріана? Надто жорстокий ляпас. А може, нагадування про те, що рано чи пізно я належатиму йому, як той стародавній воїн зараз належить Амаранті?

І щоразу, коли зверталася до цього ока із кількома словами, я потім проклинала себе за дурість. Або ж проклинала Різенда. Однак я могла заприсягтися, що, прокинувшись однієї ночі, помітила, що око блимнуло.

Якщо я правильно стежила за ходом часу, відзначаючи його за сніданками та вечерями, дня через чотири після моєї зустрічі з Різендом до мене в камеру завітали дві Вищих Фе.

Вони проникли крізь щілину між дверима та стіною, у тоненькій смужці срібного світла, точнісінько так, як поставав переді мною Різенд. Проте він по тому перетворювався на істоту із плоті й крові, вони ж більше нагадували істот, створених із тіней, їхні риси обличчя можна було хіба що ледь розгледіти, і вбрані вони були у вільні сукні, які, здавалося, були зіткані з павутиння.

Вони не промовили ані слова, доки наближалися до мене. Я навіть не стала супротивитися їх наближенню, усе одно тікати не було куди. Руки, якими вони обхопили мої зап’ястя, були холодні, проте доволі тверді, так ніби цей ореол тіні навколо них був таким собі вбранням, маскуванням, другою шкірою.

Певно, їх послав до мене Різенд… І вони були служницями з його Двору Ночі. Мабуть, німими, бо не пустили ані пари з вуст, коли притислися до мого тіла і провели — фізично провели — крізь зачинені двері, ніби тих узагалі там не було. Ніби я також перетворилася на тінь. Коліна в мене тремтіли від потрясіння та подиву. Поки ми йшли темною, сповненою криків в’язницею, по спині в мене, здавалося, бігала сила-силенна павуків. Жоден із охоронців не зупинив нас, навіть не подивився в наш бік. Тож ми були зачаровані, були плямою темряви на краєчку зору.

Фейрі вели мене запиленими сходами й давно забутими коридорами, поки ми не дісталися непримітної кімнати, де вони роздягнули мене догола, викупали, а потім стали фарбувати все моє тіло, що викликало в мене огиду.

Їхні пензлі були надто холодні й лоскотали мене, але примарні руки тримали міцно, хай як я пручалася. Усе стало іще гірше, коли вони почали фарбувати мої найінтимніші місця, і мені довелося неабияк приловчитися, щоб копнути одну з них в обличчя. Вони не пояснили, навіщо коять таке зі мною. Напевно, це було наступним завданням від Амаранти або ж її покаранням. Навіть якби я втекла від них, нікуди було мчати далі, до того ж це могло накликати на Темліна ще гірші випробування. Тож я не розпитувала в них ні про що і більше не пручалася, дозволивши чинити їм наді мною свої дії.

Від шиї й вище у мене був вигляд королеви: обличчя мені прикрасили макіяжем, червоною помадою на губах, золотим пилом на повіках, очі обвели чорним контуром, а волосся заплели навколо невеличкої золотої діадеми з украпленням у ній темно-синього лазуриту. А от нижче шиї я була ритуальною забавкою давно забутих богів. Вони аж до самого плеча домалювали до мого татуювання візерунки, і, коли нарешті чорно-синя фарба висохла, надягли на мене майже прозору білу сукню. Якщо, звичайно, це можна було назвати сукнею. Насправді це були лише два довгі шматки прозорої, наче хмаринка, тканини, що ледве прикривали мої груди, а на плечах вони трималися завдяки двом золотим брошкам. Тканину підперезував укритий коштовним камінням пасок, затягнутий у мене на стегнах, а далі вона спадала до самої підлоги. Ця «сукня» ледве вкривала мене, а те, як обвівало холодом спину, підказувало, що вона взагалі оголена.

Цього холодного доторку було задосить, щоб роздмухати мою лють.

Дві Вищі Фе не звертали уваги на мої прохання вдягнути на мене щось іще. Вони відвертали від мене вкриті тінями обличчя, та коли я спробувала зірвати із себе сукню, міцно перехопили мої руки.

— На твоєму місці я так не поводився б, — пролунав від дверей глибокий веселий голос.

Різенд стояв біля стіни, схрестивши руки на грудях.

Я повинна була одразу здогадатись, що це його витівка. Досить було порівняти візерунки в мене на руці й на тілі.

— Іще не настав час для початку нашої угоди, — гнівно нагадала я.

Ті інстинкти, які колись підказували мені бути мовчазною, тримати язик за зубами, коли поряд зі мною були Темлін і Люсьєн, геть зникали, коли біля мене опинявся Різенд.

— Отже, золотце, мені потрібна компанія для вечірки. — Його фіалкові очі виблискували міріадами зірок. — Тож коли я подумав, як ти на самоті проводиш усі ночі в камері…

Він махнув рукою, і двоє служниць-фейрі зникли. Вони розчинились у дверях позаду нього. Я здригнулася, коли вони знову спокійно пройшли крізь дерев’яні двері. Певно, такою здатністю володіли всі при Дворі Ночі. Різенд, побачивши моє здивування, засміявся.

Десь із глибинного павутиння моїх спогадів спливло те, що… колись одного разу Темлін прошепотів мені на вухо.

— Це справді обов’язково? — спитала я, вказуючи на фарбу та вбрання.

— Звичайно, — холодно відповів він. — А як іще я дізнаюсь, чи хтось торкатиметься тебе?

Він підійшов, а я ледь напружилася, коли він пальцем провів по моїх плечах, розмазуючи фарбу. Утім, щойно його палець відірвався від моєї шкіри, фарба знову утворила візерунки.

— Сукня не пошкодить фарби, так само як і твої власні рухи. — Його обличчя було надто близько до мого. А зуби зовсім поруч з моїм горлом. — І я добре пам’ятатиму, де опиняться мої власні руки. Однак, якщо хтось інший торкнеться тебе — скажімо, певний Вищий Лорд, якому дуже подобається весна, я про це дізнаюся.

Він дав мені щиглика по носі.

— І, Фейро, — додав він, його голос знову перетворився на муркотіння, на пестощі для слуху та всього тіла, — я не люблю, коли хтось торкається моєї власності.

У мене всередині все похололо. Він володів мною протягом одного тижня щомісяця. І, певно, гадав, що це триватиме до кінця моїх днів.

— Ходімо. — Порухом руки Різенд звелів іти за ним. — Ми вже спізнюємося.

Ми йшли довгими коридорами. Звуки веселощів і свята лунали дедалі ближче. Моє обличчя палало від сорому, і я тихенько проклинала надто прозору сукню, що була на мені. Вона перед усіма відкривала мої груди, фарба геть нічого не залишала для уяви, а від холодного повітря печери мене обсипали сироти. Ноги, стегна й більшу частину мого живота вкривала лише тоненька тканина, і я змушена була зціпити зуби, щоб вони не цокотіли. Босі ноги так змерзли, що я мріяла тільки про величезний камін, перед яким погріла б їх.

Дивна немелодійна музика лилась у велетенські двійчасті двері, які я одразу впізнала. Тронна зала. О ні. Куди завгодно, аби лиш не туди.

Фейрі та Вищі Фе звернули на нас погляди, коли ми зайшли в залу. Одні вклонялися Різенду, інші просто дивилися на нас. Я помітила кількох зі старших братів Люсьєна біля самісіньких дверей. Їхні посмішки були геть вовчі.

Різенд не торкався мене, однак ішов доволі близько, щоб усі розуміли, що я супроводжую його… що я належу йому. Я не здивувалася б, якби він мені на шию начепив нашийника зі шворкою. Може, колись він так і зробить, позаяк ми були пов’язані тією клятою угодою із підписом на моїй плоті.

Шепіт змією вповз у святкування, і навіть музика стихла, коли натовп розступився й утворив прохід до трону Амаранти. Я високо підвела голову під вагою діадеми.

Я виконала її перше завдання. Виконала її завдання з хатньої роботи. І могла дозволити собі так тримати голову.

Темлін, як завжди, сидів поруч із нею, на тому самому троні, у своєму звичайному одязі, без натяку на зброю. Різенд казав, що хоче обрати слушну мить, щоб якомога сильніше вразити Темліна. Негідник. Хитрий, підступний негідник.

— Веселого свята Середліття! — привітався Різенд і низько вклонився Амаранті.

Вона була вдягнена в розкішну сукню кольору лаванди й пурпурової орхідеї, на подив, достатньо скромну. У мене був вигляд дикунки порівняно з її елегантною красою.

— Що ти зробив із моєю полонянкою? — мовила вона, однак посмішка не дісталася очей.

Обличчя Темліна було наче з каменю… Лиш пальці побіліли на підлокітнику трону. Кігтів не було. Принаймні він панував над собою.

Я зробила надзвичайно поганий вчинок, коли пов’язала себе із Різендом. Різендом, з крилами та кігтями, що ховався під бездоганною красою, Різендом, який міг зламати будь-який розум. Я зробила це заради тебе, хотілося кричати мені.

— Ми уклали угоду, — сказав Різенд.

Я здригнулася, коли він прибрав з мого обличчя пасмо волосся. А потім провів по ньому пальцями, дуже ніжно. Уся тронна зала замовкла, коли він звернувся до Темліна:

— Один тиждень зі мною при Дворі Ночі щомісяця в обмін на лікування після першого завдання.

Він підвів мою ліву руку і продемонстрував усім татуювання, яке, порівняно з розмальованим тілом, не так сильно вирізнялося на мені.

— І так до кінця її днів, — додав він таким буденним тоном, ніби взагалі нічого не трапилось.

Однак тепер він дивився просто в очі Амаранті.

Самопроголошена королева Прифії випросталась, і тієї миті мені здалося, що навіть око Джуріана було прикуте до мене й до Різенда.

До кінця моїх днів. Він це сказав так, ніби це має статися ген як нескоро.

Тож він був певен, що я впораюся і з іншими її завданнями.

Я вдивлялась у профіль Різенда: досконалої форми ніс, чуттєві губи.

Ігри… Різенд полюбляв грати в ігри, і мені здавалося, що я була ключовою фігурою в цій грі, хай би яка вона була.

— Насолоджуйтеся моєю вечіркою, — тільки й відповіла Амаранта, перебираючи пальцями фалангу Джуріана на своєму ланцюжку.

Ми могли йти, і Різенд поклав руку на мою оголену спину й повів геть, подалі від Темліна, який досі стискав руками кам’яний трон.

Придворні трималися від нас на відстані. Я намагалася на них не дивитися, побоюючись, що мені знову захочеться поглянути на Темліна або пошукати очима Люсьєна. Я уявила, як здивується його друг, коли його єдине око побачить мене в такому вбранні.

Та я не опускала голови, тримала її дуже високо. Ніхто не побачить моєї слабкості, не дізнається, що мене вбиває вбрання, у якому я походжаю тут напівоголена, ці візерунки Різенда на моєму тілі. Про те, як болісно Темліну спостерігати за мною в такому приниженому стані, я намагалася не думати.

Різенд зупинився біля столу з вишуканими стравами. Вищі Фе притьмом покинули це місце. Можливо, поміж них і були представники Двору Ночі, однак я не побачила, щоб когось оповивала темрява, як-от Різенда та його служниць. А може, вони просто не насмілювалися наблизитись. Музика лунала гучніше — напевно, подумала я, десь у цій великій залі почалися танці.

— Вина? — Різенд запропонував мені кубок.

Перше правило Ейсіл. Я похитала головою.

Він посміхнувся і знову протягнув кубок.

— Пий. Тобі це не завадить.

Пий, відлунням розлилося в мене в голові, і моя рука потяглася до кубка. Ні. Ні, Ейсіл казала не пити вино тут, вино, яке відрізнялося від радісного легкого вина на святі Дня Сонцестояння.

— Ні, — мовила я, і дехто з фейрі, що споглядали за нами з безпечної відстані, засміявся.

— Пий, — наказав Різенд, і мої зрадницькі пальці обхопили кубок.

Я прокинулась у своїй камері. На мені досі була та носова хусточка, яку Різенд назвав сукнею.

Усе навколо кружляло й оберталось із такою швидкістю, що я ледве дісталася кутка камери, де мене знудило. І знову. І ще раз. Коли ж у моєму шлунку стало зовсім порожньо, я відповзла до протилежної стіни і впала на солому.

Я майже відразу заснула, але й уві сні продовжувала кружляти. Я бачила себе прив’язаною до колеса, яке невпинно оберталося.

Годі й казати, що більшу частину наступного дня мене нудило.

Щойно я сіла за гарячу вечерю, яку принесли кілька секунд тому, як раптом двері заскрипіли і в щілину між ними та стіною проглянула золота лисяча маска, у якій світилося примружене металеве око.

— Чортова робота, — вилаявся Люсьєн. — У тебе тут справжнє крижане королівство.

Так воно й було, однак мене надто нудило, щоб зважати на це. Я ледве тримала голову й ледве ковтала їжу, з великим зусиллям змушуючи її проповзати стравоходом. Люсьєн зняв плащ і накинув мені на плечі. Мене огорнуло приємним теплом.

— Ти ба! — здивовано проказав він, роздивляючись візерунки на моїй шкірі.

Дякувати небу, візерунки пошкодилися лише на талії. В інших місцях вони збереглися в первісному вигляді.

— Наволоч.

— Що сталося? — спитала я, сумніваючись, що хочу почути відповідь.

У пам’яті не збереглося нічого, крім уривків дикої музики.

— Не думаю, що ти справді хочеш це знати, — відповів він, повторивши мої думки.

Я розглядала змазані місця на талії. Схожі на сліди чиїхось рук. Візерунок порушений. Такого не приховаєш.

— Хто це зробив? — тихо спитала я.

— А ти як гадаєш?

Я втупилася в підлогу й затамувала подих.

— Темлін?

Люсьєн кивнув.

— Різ це вчинив, щоб його помучити.

— І це спрацювало?

Я не могла дивитися в очі Люсьєну. Принаймні я знала, що мене не торкались у найінтимніших місцях. Фарба наочно це підтверджувала.

— Ні, — зізнався Люсьєн.

Я гірко посміхнулась.

— А що я робила там увесь час?

«Порушувала правила, про які говорила Ейсіл», — відповіла сама собі.

Люсьєн шумно видихнув, потім провів рукою по своєму рудому волоссю.

— Більшу частину вечора він змушував тебе танцювати для нього. Решту ти просиділа в нього на колінах.

— Як саме танцювати? — наполягала я.

— Ці танці не схожі на ті, які ти танцювала з Темліном на святі Сонцестояння.

Я густо почервоніла. Згадалися фіолетові очі поруч з моїми, які лукаво поблискували.

— Ми танцювали на очах у всіх?

— Так, — відповів Люсьєн значно м’якше, ніж я взагалі від нього колись чула.

У маєтку він поводився зовсім по-іншому. Але зараз я не потребувала його жалості. Зітхнувши, Люсьєн узяв мене за ліву руку і став розглядати татуювання.

— Про що ти думала? Невже ти не вірила, що я прийду відразу ж, як зможу?

— Я помирала! — вигукнула я, висмикнувши руку. — У мене був жар, почалася лихоманка…. Я майже втрачала свідомість! Звідки я могла знати, що ти прийдеш? Ти хоч розумієш, що люди влаштовані по-іншому? І від зараження крові вони вмирають значно швидше, ніж ти думаєш. Ти сам сказав, що того разу із нагами ти вагався, йти мені на допомогу чи ні. Вирішив, що я впораюся з нагами і без тебе.

— Я поклявся Темліну…

— У мене не було вибору! Ти гадав, що я тобі сліпо довірятиму після всього, що ти мені наговорив там, у маєтку?

— Я ризикував головою, допомагаючи тобі, коли ти виконувала завдання. Хіба це ні про що не свідчить?

Його металеве око тихенько дзижчало.

— Ти назвала своє ім’я, щоб зберегти мені життя… Після всього, що я наговорив тобі, усього, що вчинив проти тебе, ти усе ж таки назвала своє ім’я, щоб урятувати мене. Хіба ти не усвідомлювала, що після цього я завжди допомагатиму тобі? Клявся я чи ні, це не важить.

Мені й на думку не спадало, що це взагалі може мати для нього якесь значення.

— Ти хіба не розумієш, що таке Різ?

— Розумію! — гаркнула я, а потім зітхнула. — Розумію, — повторила, дивлячись на око в себе на долоні. — Але що зроблено, те зроблено. Тобі більше не треба дотримуватись клятви, яку дав Темліну. І не думай, ніби ти мені завинив за те, що я врятувала тебе від Амаранти. Я бачила, як посміхалися твої брати, і зігнала посмішку з їх фізіономій. Навіть заради цього мені варто було назвати своє ім’я.

Люсьєн клацнув язиком. Його живе око спалахнуло.

— Я радий бачити, що ти все ж таки не продала Різу свій людський характер і впертість.

— Лише тиждень щомісяця протягом усього мого життя.

— Так, ну… щодо цього ми ще побачимо, на все свій час, — прогарчав він, а металеве око скосилося на двері. Він підвівся. — Я мушу йти. Зараз змінюватиметься охорона.

Він уже ступив крок до дверей, коли я сказала:

— Мені дуже шкода, що вона покарала тебе іще раз за те, що допоміг мені під час завдання. Я чула… — голос мій зірвався. — Я чула, що карати тебе вона змусила Темліна.

Він хитнув головою, однак я додала:

— Дякую за те, що допоміг мені.

Він рушив до дверей, і я тільки тепер помітила, як скуто він рухається.

— Ось чому я не міг прийти раніше, — сказав він хрипко. — Вона використала свою… використала нашу силу, щоб не давати загоїтися моїй спині. Я навіть рухатися не міг до сьогодні.

Дихати ставало дедалі важче.

— Ось, тримай, — сказала я, знімаючи із себе його плащ і простягаючи йому.

Від холоду, який зненацька поглинув мене, я вся вкрилася сиротами.

— Залиш собі. Я поцупив його в охоронця, який задрімав, коли йшов сюди.

У тьмяному світлі я побачила вишитий символ — дракон, що спить, герб Амаранти. На обличчі в мене з’явилася гримаса відрази, однак я все ж таки надягла його.

— До того ж, — додав Люсьєн із самовдоволеною посмішкою, — крізь твою прозору сукню я вчора побачив достатньо. На все життя стане спогадів.

Я зашарілася.

Він відчинив двері.

— Стривай, — зупинила я його. — Із Темліном… із ним усе гаразд? Я маю на увазі… Я маю на увазі те закляття, яке на нього наклала Амаранта, щоб змусити його оніміти…

— Немає ніякого закляття. Він не хоче, щоб вона знала, яке з її знущань над тобою сильніше б’є по ньому.

Мені таке й на думку не спадало.

— Темлін веде небезпечну гру, — сказав Люсьєн, відчиняючи двері. — І не тільки він. Усі ми.

Наступного вечора мене знову викупали, знову розфарбували і знову повели до тієї клятої тронної зали. Цього разу не на бал, а на звичайні вечірні розваги.

Головною з яких, як виявилося, стала я. Після келиха вина мені залишалося дякувати богам, що я не пам’ятаю і не усвідомлюю того, що відбувалося.

Щовечора мене вдягали в різні прозорі сукні і змушували супроводжувати Різенда до тронної зали. Отак я перетворилася на іграшку Різенда, на повію Амарантиної підстилки. І щоразу я прокидалась із уривками спогадів… Як танцювала між ногами Різенда, а він сидів у кріслі й голосно сміявся; як його руки ставали блакитними від фарби в тих місцях, де він торкався моєї талії, рук, але, на диво, — нічого більше. Він змушував танцювати мене, допоки мене не починало нудити, а одного разу я навіть виблювала на підлогу. Та після цього він усе одно наказав танцювати далі.

Щоранку, прокидаючись, я почувалася хворою й виснаженою, і хоч наказ Різенда, що його він дав охоронцям, залишався чинним, нічні розваги випивали з мене останні сили. Удень я відсипалася після вина фейрі й уві сні шукала прихистку від пережитого. А коли була здатна на те, намагалася відгадати загадку Амаранти, прокручувала у голові кожне слово… Однак відгадати не могла.

І коли я знову заходила до тронної зали, мені було дозволено тільки краєчком ока подивитися на Темліна, перш ніж отруйне вино подіє на мене. Та щоночі мій погляд по вінця був сповнений кохання й болю, і цього я навіть не намагалася приховати.

Мене закінчили фарбувати й саме мостили на окремі ділянки тіла прозорі клаптики так званої сукні кольору кривавого помаранча, коли до кімнати увійшов Різенд. Служниці, що були схожі на тіні, пройшли, як завжди, крізь стіни й зникли.

Однак замість того, щоб повести мене до тронної зали, Різенд зачинив двері.

— Виконання твого другого завдання призначено на завтрашній вечір, — сказав він.

На його чорній туніці у світлі свічок виблискувало золото та срібло шитва. Я ніколи не бачила на ньому інших кольорів.

Мені ніби пожбурили в голову камінь. Я збилася з плину часу.

— І що? — спитала я, відчуваючи, що Різенд щось замовчує.

— Воно може стати останнім, — попередив він, а потім сперся на одвірок і схрестив руки на грудях.

— Якщо ти маєш намір втягнути мене в якусь нову гру, то лише гайнуєш час.

— Невже ти не попросиш, щоб я подарував тобі ніч із твоїм коханим?

— У мене буде така ніч, і не одна, коли я виконаю останнє її завдання.

Різенд скинув бровою, а потім легенько усміхнувся і попрямував до мене.

— Цікаво, із Темліном ти теж була така колюча, коли він тримав тебе в маєтку?

— Він ніколи не поводився зі мною як з полонянкою чи рабинею.

— Звісно. Його досі гнітить сором за жорстокість, яку чинили його батько і старші брати. До того ж бідолаха обтяжений благородством. Мені його дуже шкода. Але якби він потрудився розібратися в природі жорстокості, якби дізнався, які якості потрібні справжньому верховному правителю, він би уберіг Двір Весни від падіння.

— Але ж і твій Двір упав.

Смуток промайнув у фіалкових очах. Я навіть цього не помітила б, якби сама… не відчула його глибоко всередині. А потім я перевела погляд на те магічне око на своїй долоні. Яким же татуюванням він насправді мене нагородив? Однак замість цього я мовила:

— Коли вільно вештався Двором Весни в Ніч Вогнів і Ритуалу, ти сказав, що це дорогого тобі коштувало. Ти був одним із Вищих Лордів, який присягнув у вірності Амаранті навзамін того, щоб не бути змушеним сидіти тут довічно?

Хай би який смуток з’явився в його очах, він ураз зник, і в них залишився тільки холодний мерехтливий спокій. Я могла б заприсягтися, що тінь велетенських чорних крил відбилася на стіні позаду нього.

— Усе, що я зробив чи роблю заради свого Двору, тебе аж ніяк не стосується.

— А що вона взагалі робила останні сорок дев’ять років? Проводила світські раути, обертала всіх на рабів і катувала, коли їй того заманеться? І задля чого?

Розкажи мені про загрозу, яку вона становить для світу смертних. Розкажи мені, що взагалі це все означає, чому так багато жахливих речей повинно було статися?

— Леді Підгір’я не повинна пояснювати свої вчинки.

— Однак…

— Свято чекає на нас.

Він жестом запросив мене до дверей позаду себе.

Я знала, що торкаюся небезпечної теми, але не зважала:

— Чого ти хочеш від мене? Окрім того, щоб познущатися над Темліном.

— Знущатися над ним — моє найбільше задоволення, — сказав він і, глузуючи, вклонився. — А стосовно твого запитання… нащо чоловікові привід, щоб насолодитися присутністю дами?

— Ти врятував мені життя.

— А врятувавши твоє життя, я врятував Темліна.

— Навіщо?

Він підморгнув, провівши рукою по синьо-чорному волоссю.

— Оце, Фейро, і є найголовнішим запитанням?

І після цих слів він вивів мене з кімнати.

Ми дійшли до тронної зали, де я знову дозволила напоїти себе й осоромитися. Однак погляди всього натовпу були звернені на Різенда. Саме за ним стежили брати Люсьєна. Чистий голос Амаранти заглушив музику, вона покликала його до себе.

Він зупинився, зиркнув на братів Люсьєна, які вже наближалися до нас, тепер уже зосереджені на мені. Жадібний, зголоднілий… лихий погляд. Я відкрила була рота, щоб попросити Різенда не кидати мене із цими виродками наодинці, доки він розмовлятиме з Амарантою, та гордощі завадили мені це зробити. Проте він сам поклав мені руку на спину і звелів іти з ним.

— Будь поруч. А ще стули свого ротика, — промуркотів він мені на вухо й узяв мене під руку.

Натовп розступився, як від пожежі, і ми побачили, що на нас чекає.

Не на нас, виправилася я, а на Різенда.

Вищий Фе із брунатною шкірою ридав на підлозі перед троном. Амаранта посміхалася до нього, наче змія… Вона так зосередилася на ньому, що на мене навіть не глянула. Поруч із нею сидів Темлін. Як і досі, він був спокійний на вигляд і мов закам’янілий. Звір без кігтів.

Різенд скосив на мене очі — мовчазний наказ залишитися на краю натовпу. Я послухалася його. А коли звела очі на Темліна, сподіваючись, що він подивиться на мене, лише подивиться, зрозуміла, що мої сподівання марні. Вся його увага була прикута до королеви та Вищого Фе, який ридав перед її троном. Я зрозуміла натяк.

Амаранта ніжно гладила свою каблучку, стежачи за кожним кроком Різенда, який наближався до неї.

— Цей нікчемний лордик із Двору Літа, — мовила вона, киваючи на бідолашного біля своїх ніг, — намагався втекти звідси крізь вихід до земель Двору Весни. Тож я хотіла знати, з якою метою.

Неподалік від мене стояв високий вродливий Вищий Фе. Волосся в нього було майже біле, очі пронизливо-сині, а шкіра — соковитого відтінку червоного дерева. Він стояв, щільно стуливши губи, дивлячись то на Різенда, то на Амаранту. Верховний правитель Двору Літа. Я бачила його й раніше, у день свого першого завдання. Тоді він весь світився, я б навіть сказала — був просотаний золотистим сяйвом. Зараз цього сяйва не було. Його зовнішність уподібнилася похмурому дню. Схопивши його підданого, Амаранта немов відібрала в нього останні крихти магічної сили.

Різенд засунув руки в кишені й неквапом підійшов до впійманого втікача.

Фейрі з Двору Літа весь стиснувся, його обличчя блищало від сліз, під ногами розпливалася калюжка. Відчувалося, що він смертельно боїться Різенда. Мені й самій стало непереливки від страху та сорому. Таке цілком могло статися й зі мною.

— Б-б-будь ласка, — задихнувся фейрі.

Здавалося, що натовп навіть не дихав, так тихо стало в кімнаті.

Різенд стояв спиною до мене, розслабивши плечі, ідеально вдягнутий, як завжди. Однак я знала, що його невидимі кігті вп’ялись у розум фейрі — цієї миті Вищий Фе припинив тремтіти.

Вищий Лорд Двору Літа також завмер… А потім у тих неймовірних блакитних очах з’явився біль, справжній лютий біль і страх. Літо — один із дворів, які повстали проти Амаранти, як я пам’ятала. Тож переді мною був новий молодий Вищий Лорд, який ще не навчився приймати рішення, що коштуватимуть багатьох життів.

Після секунди мовчання Різенд поглянув на Амаранту.

— Він хотів утекти, — сказав він. — Хотів дістатися земель Двору Весни, а потім перетнути Стіну, після чого розчинитися на півдні територій смертних. У нього не було спільників, ніхто його до цього не підштовхував, лише його власна жалюгідність та слабкість.

Він кивнув у бік калюжі сечі під Вищим Фе на підлозі. Однак краєчком ока я побачила, що Вищий Лорд Двору Літа трохи послабив плечі, аж так, що я почала гадати… гадати, який саме вибір зробив тієї миті Різенд, коли вдерся у розум фейрі.

Однак Амаранта тільки закотила очі під лоба й посовалася на своєму троні.

— Можеш побавитися з ним, Різенде.

По тому вона змахнула рукою в бік Вищого Лорда Двору Літа.

— Після цього з тілом можеш робити що хочеш.

Вищий Лорд Двору Літа вклонився так, ніби був вдячний за подарунок, — і подивився на свого підданого, який завмер нерухомо, обіймаючи свої коліна. Хвиля страху вляглася. Відчувалося, він прийняв те, що неминуче мало статися.

Різенд вийняв руку з кишені. Вона повисла, як повисає звичайна рука, але мені здалося, що я бачу примарні кігті. І вони з’явилися, коли він злегка зігнув пальці. Він приготувався — і навіть радів невідворотному.

— Мені стає нудно, Різенде, — зітхнула Амаранта, знову граючись з тією своєю клятою кісткою, що висіла в неї на шиї.

На мене вона не дивилася, бо була надто зосереджена на новій здобичі.

Пальці Різенда стиснулись у кулаки.

Очі чоловіка-фейрі збільшилися, потім заскляніли, і він завалився в калюжу своєї сечі. З носа, з вух у нього потекла кров, стікаючи на підлогу.

Так швидко, так легко, так незворотно… Він був мертвий.

— Я наказала знищити його розум, а не його мізки! — невдоволено гарикнула Амаранта.

Натовп навколо мене зашепотів, заворушився. Понад усе мені хотілося втекти звідси, сховатись у своїй камері й випалити з пам’яті ці спогади. Темлін навіть не змигнув, не здригнувся. Яких же жахів він надивився протягом свого довгого життя, щоб це видовище не похитнуло його відстороненості й самоконтролю?

Різенд незворушно стенув плечима, а руки його знову ковзнули в кишені.

— Перепрошую, моя королево.

Різенд розвернувся й пішов собі геть, не дочекавшись, коли Амаранта його відпустить. Навіть не поглянув на мене, коли проходив повз. Він попрямував до віддаленої стіни тронної зали, а я рушила назирці, стримуючи тремтіння й намагаючись не думати про тіло, простягнуте біля помосту. Труп Клер досі висів на стіні. Думки про неї я теж відганяла.

Натовп розступався, відходив до стін, коли ми проходили тронною залою.

— Підстилка, — тихо, щоб не почула Амаранта, прошипів хтось із натовпу. — Підстилка Амаранти.

Однак багато хто запопадливо посміхався й казав:

— Добре, що ти вбив його. Добре, що ти вбив зрадника.

Різенду було байдуже, він ішов повільно й легко, ледь опустивши плечі. Чи знав хтось, окрім нього самого і верховного правителя Двору Літа, що це вбивство стало жестом милосердя? Убитий мав намір утекти не через те, що боявся. Напевно були й інші, причетні до його втечі. Можливо, що й сам верховний правитель Двору Літа.

А може, навпаки. Різенд не мав найменшого наміру допомагати, просто це якимось чином збіглося з його інтересами. Після «струшування мозку» утікач цілком міг перетворитися на недоумкувату істоту, здатну лише пускати слину. І для Різенда це не було жестом милосердя — лише черговий прорахований хід.

Різенд жодного разу не зупинився. Біля столів із їжею та напоями в самому кінці зали він подав мені кубок із вином, налив другий для себе і випив нахильці. Різенд мовчки дивився на мене, аж поки вино фейрі не віднесло мене у країну забуття.