Двір шипів і троянд

Розділ 36

Гул натовпу, що збирався у великій залі, лунав дедалі голосніше. Від нього навіть стіни дрижали. Охоронці йшли, не виймаючи мечів. Мене навіть не стали заковувати в кайдани. Навіщо? Будь-хто мене вмить наздожене й випотрошить, перш ніж я втечу бодай за три кроки.

Гул ставав дедалі гучнішим. Це була справжня какофонія зі сміху, крику і якогось страшного завивання.

Мене ввели до величезної печери. Стіни в ній були необтесані, що свідчило про її природне походження. Камінь під ногами змінився на вологу слизьку глину, і йти стало значно важче. Ніхто навіть не спромігся бодай якось прикрасити стіни велетенської печери, на яких усюди горіли смолоскипи…

Але мене налякала не слизька підлога, а велетенський галасливий натовп. Усі в ньому дивилися в мій бік, і всі щось несамовито викрикували. Моя поява розлютила їх ще дужче. Я не розбирала слів, але здогадувалася, чого вони мені бажали. Досить було глянути на жорсткі обличчя й хижі посмішки. Тут зібралися не тільки нижчі стани, а й фейська знать. Їх збуджені обличчя були більше схожі на звірині морди.

Мене привели до дерев’яного помосту, який височів над натовпом. На тронах сиділи Амаранта й Темлін.

А перед ними…

Я намагалася тримати голову високо і притлумила бажання замружитися. За помостом розкинувся справжній лабіринт тунелів і канав. Натовп глядачів загороджував огляд. Я витягнула шию, намагаючись роздивитися бодай щось. Але цієї миті мене штовхнули в спину, змусивши стати на коліна. Тканина на штанях одразу ж почала повільно вбирати в себе холодний бруд.

Я звелася на ноги. Вони несамовито тремтіли. Навколо помосту стояло шестеро чоловіків, відокремлені від інших глядачів. Я вдивилася в їх гарні холодні обличчя. Навіть зараз у кожному з них відчувався відгомін минулої сили. Верховні правителі Прифії. З-поміж них був і Різенд. Над головою в нього висіло щось на кшталт корони, зітканої з темряви. Я намагалася не помічати його котячої посмішки.

Амаранта злегка звела руку вгору — і натовп одразу ж затих. Єдиним звуком, який я чула, був стукіт мого серця.

— Ось ми й зустрілися знову, Фейро, — мовила самопроголошена королева Прифії.

Її рука з перснем лежала на коліні Темліна. Така поза більше годилася б для захмелілої повії, а не для тієї, хто прагнув захопити весь світ.

— Настав час для твого першого завдання. Зараз ми поглянемо, наскільки глибока твоя смертна любов.

Я мало не вишкірилася. Обличчя Темліна нічого не виражало.

— Я скористалася з нагоди й дещо дізналася про тебе, — майже проспівала Амаранта. — Це допомогло мені придумати завдання, яке тобі сподобається.

Мій інстинкт, усі мої людські почуття волали: «Біжи!» Але я не зрушила з місця, тільки ще щільніше стулила ноги, щоб не було видно, як вони дрижать.

— Ти дістанеш величезне задоволення.

Амаранта махнула рукою, і тієї ж миті Аттор вийшов із натовпу й став розчищати шлях для мене. Шлях до початку лабіринту.

— Підійди ближче й оціни мою фантазію.

Я слухняно підійшла до краю, за яким починався дивний лабіринт. Канави були завглибшки метрів сім-вісім. Можливо, їх спеціально прорили в слизькій глині. Мене підштовхнули в спину. Я скрикнула, відчуваючи, як втрачаю рівновагу, але чиясь сильна кістлява рука вхопила мене, не давши впасти. Тепер я бовталася в повітрі, відчуваючи кігті Аттора. Не забарився оглушливий вибух реготу. Аттор, змахнувши крилами, злетів униз і опустив мене в канаву.

Утримуючи рівновагу, я намагалася охопити поглядом картину лабіринту. Марно було навіть намагатися запам’ятати його повороти й розгалуження. На дні канав темніли ями, а в стінах зяяли щілини, що вели, найімовірніше, в підземні тунелі.

У світі людей глина пахла… не сказати щоб смачно, але цілком прийнятно. Ця ж огидно смерділа. Я ковтала слину, борючись з нападами нудоти.

Повернувшись в бік платформи, я побачила, що вона навмисне винесена вперед і нависає над лабіринтом. Амаранта дивилася на мене з уже знайомою зміїною посмішкою.

— Різенд сказав, що ти мисливиця, — промуркотіла вона, і моє серце відчайдушно закалатало у грудях.

Певно, він знову прочитав мої думки, або… або він знайшов мою родину і…

Амаранта клацнула пальцями, звертаючись до натовпу:

— Робіть ставки, і хутчіше!

А тоді тицьнула в мене пальцем із каблучкою.

— Уполюй оце! — наказала вона.

Фейрі зашипіли й засміялися ще голосніше, і я побачила, як в їхніх різнокольорових долонях заблищало золото. Вони робили ставки на моє життя… Або ж на те, скільки я протримаюся, коли все розпочнеться.

Я звела очі на Темліна. Його смарагдовий погляд був крижаний. Я ж намагалась знову запам’ятати риси його обличчя, форму його маски, відтінок волосся. Востаннє.

— Відчиняйте клітку, — наказала Амаранта.

Я затремтіла всім тілом, страх пройняв мене аж до кісток. Десь ляснули ґрати, і я почула дивний звук. Щось незрозуміле, але дуже швидке потяглося в мій бік, розтинаючи повітря.

Я буквально заціпеніла. Натовп притихнув, але глина здригалася від наближення «дичини».

Амаранта клацнула язиком. Я звела голову в очікуванні бодай якихось підказок.

— Тікай, — прошепотіла вона.

А потім з’явилося «воно».

Я побігла.

Це був велетенський хробак. Скоріше, щось схоже на велетенського хробака, бо в цього чудовиська була пащека, усіяна декількома рядами неймовірно гострих зубів. Чудовисько рухалося з дивовижною легкістю, згинаючи рожево-коричневе тіло. Я здогадалася: лабіринт цих канав — його лігво. А я була для нього вечерею.

Ковзаючи, оступаючись на багнюці, я кинулася до іншого кінця канави, дорікаючи собі, що не запам’ятала всіх ходів та поворотів лабіринту, коли Аттор здійняв мене в повітря. Я добре розуміла, що неправильно обраний шлях може завести мене в глухий кут, а це неминуча смерть…

Натовп ревів від збудження, заглушаючи чвакання хробака. Він швидко доганяв мене, але я не давала собі змоги втрачати дорогоцінні секунди й не озиралася. Задушливий сморід підказував мені, що він близько.

Я мало не скрикнула від радості, аж раптом натрапила на розвилку в одній із канав. Тож я круто повернула ліворуч.

Мені треба було збільшити відстань між нами, а потім знайти схованку, де я могла б зосередитися й подумати, як мені його обдурити.

Іще одна розвилка, і я знову завернула ліворуч. Можливо, якщо я весь час повертатиму ліворуч, то зможу зробити коло, якимось чином опинитися за спиною цієї істоти і…

Ні. Це мої фантазії. Тоді я мала б рухатися втричі швидше за хробака, але поки що не дуже від нього відірвалася. Черговий поворот ліворуч закінчився стіною. Я влетіла в неї й розтягнулася на слизькій глині. Мерщій підхопившись, я рукавом стерла з лиця холодну смердючу рідину й побачила над собою обличчя фейрі, які сміялися. Я дременула назад, вибігла у вузький прямий прохід і помчала щодуху. Тепер я насмілилася поглянути через плече. Мій страх ще більш посилився, бо хробак також звернув у той самий прохід і майже не відставав від мене.

Я ледь не проскочила повз невеличкий отвір збоку від проходу, дякуючи тому, що все ж таки озирнулась на хробака. Я кинулась до цього отвору, кілька кроків убік, і почала протискатися в отвір. Він був надто маленький для хробака, однак ця істота напевно ж уміла прослизати крізь глину. Якщо ні, то в цьому йому допоможе сила-силенна зубів.

Утім, я вирішила, що треба ризикнути. Коли ж мені нарешті пощастило пропхатись усередину отвору, чиясь сила потягнула мене назад. Ні… не сила, а самі стіни.

Отвір був надто маленький, а я так відчайдушно намагалася прослизнути крізь нього, що врешті-решт застрягла. Спиною до хробака. І навіть не могла розвернутись, щоб поглянути, чи не наближається він, бо надто глибоко вгрузла.

І цей сморід… сморід ставав дедалі огиднішим.

Я щосили тягла себе вперед, але багнюка була надто слизька і вперто тримала мене.

Навколишній простір здригався. Хробак був уже близько. Я майже відчувала його пекельний подих на спині, а вуха ловили звуки клацання зубів. Моторошний «мисливець» невблаганно насувався. Невже це кінець? Я не хотіла, не повинна була загинути в цій бісовій щілини. Тільки не так.

Я звивалася, наслідуючи хробака, дряпала глину нігтями, копалася й мало не плакала від безсилля. У мозку бриніла лише одна думка: «Я не повинна так безглуздо загинути».

Ще трішки. Ще… Раптом хлюпнуло, тиск на моє тіло зник, і я впала долілиць у багнюку.

Я вивалилася з іншого краю щілини.

Натовп розчаровано зітхнув, але радіти мені було ніколи. Звівшись на ноги, я зрозуміла, що потрапила в сусідній прохід, і стрімголов кинулася вперед. З віддалених звуків хлюпання я зрозуміла, що хробак загубив мене.

Але чого я досягла? Сховатися тут було ніде. Хробак бачив, куди я лізла. Якщо не зуміє зубами розширити щілину, то рушить обхідним шляхом, підстереже мене і…

Я бігла прудко, хоча щоразу, різко повертаючи, з розмаху билася об стінки і втрачала секунду-другу. Хробак, зі своїм велетенським тілом, теж буде змушений зменшувати швидкість і втрачати ще більше часу, хай би який спритний він був.

Я ризикнула подивитись угору, на глядачів. Вони були засмучені — ні, вони гнівалися! — що я досі жива. Всі вони дивилися в протилежний кінець печери. Найімовірніше, хробак зараз там, у кінці канави. Я отримала цінну підказку. Хробак же не бачив, куди я зникла. Він узагалі мене не бачив.

Він був сліпий.

Це так мене здивувало, що я не помітила велетенської ями, замаскованої купкою бруду, і влетіла в неї з ходу, ледь втримавши крик. Я забила руками в повітрі, не маючи за що вчепитися…

Мій політ тривав недовго. Я впала в слизьку глину, по литки застрягши в багнюці. Глина пом’якшила моє падіння, однак зуби нили від удару. Мені пощастило: я нічого не зламала, нічого не пошкодила.

Натовп пожвавився, задоволено загукав. Декілька фейрі подалося вперед, щоб краще роздивитися мене із самого краю велетенської ями з лабіринтом. Їх цікавило, як я вибиратимуся. Вони дивились і шкірилися, вважаючи, що я в пастці. Я швидко роззирнулась вусібіч. Піднятися стрімкими та ще й слизькими стінами ями не зможу, але в одному місці темнів вхід до вузького тунелю.

Я і справді в пастці. Ковтаючи повітря ротом, я заглибилася в тунель. За кілька кроків під ногами щось гучно хруснуло. Я закусила губу, щоб не закричати, і позадкувала, — забитий куприк болів. Цієї миті рука намацала щось гладке і тверде. Я підняла білястий предмет… Кістка!

Стоячи навколішки, я стала обмацувати землю, рухаючись чимраз далі в темряву. Кістки, кістки, іще кістки, різних розмірів та форм. Я ледве стримала крик, здогадавшись, що це за місце. І лише коли в темряві рукою намацала гладкий череп, відсахнулася й стрибком звелася на ноги.

Мені потрібно було вибиратися звідси. Негайно.

— Фейро, — почула я віддалений голос Амаранти. — Ти всім псуєш видовище! У нас уже уривається терпець!

Вона сказала це так, ніби ми грали в бадмінтон, а я вирішила заховати десь волан.

— Виходь!

Виходити я не збиралась, однак вона встигла повідомити те, що мені було потрібно. Хробак не знав, де я ховалася. Він був не тільки сліпий, але й глухий. У мене були дорогоцінні секунди, щоб поміркувати, як вибратися звідси.

Коли мої очі звикли до темряви, я зрозуміла, що потрапила в лігвище хробака: сила-силенна кісток постала переді мною. Ті, що вже встигли перетліти на порох, надавали глині білястого відтінку, роблячи її схожою на крейду. Треба було цієї ж миті вибиратися звідси, поки не стало надто пізно. Я позадкувала до виходу, ламаючи й відкидаючи обгризені хробаком кістки.

Знову опинившись у ямі, я вхопилася за стрімку стіну і спробувала по ній дертися.

Деякі фейрі із зеленими обличчями вигукували прокляття на мою адресу, однак я не звертала на них уваги, поки повзла по стіні. Не здолавши й пів метра, я знову ковзнула липкою багнюкою вниз. На дно ями. Не можна вибратися звідси без мотузки або сходинок. А як бути? Не повертатися ж знову до лігвища хробака! Мисливський досвід мені підказував: нора обов’язково повинна мати запасний вихід. А якщо хробак надумає повернутися в неї? До того ж у тунелі можуть бути розгалуження, і блукання ними позбавлять мене переваги, яку я маю зараз.

Мені потрібен був шлях нагору. Я знову спробувала поповзти по стіні. Фейрі продовжували посилати мені лайку. І то було добре. Бо я усвідомлювала: допоки вони лаються, це означає, що я в безпеці, що хробак далеко від мене. Я знову вгризалась нігтями в багнюку, нишпорила руками, щоб знайти бодай щось, що мені зможе допомогти. Але все, що було навколо мене, — це холодне болото, що вкрило руки огидним шаром. Я знову ковзнула на дно ями.

Мене оповив сморід цього місця, заполонивши кожну клітину тіла.

Я мало не блювала від нього, та все одно дерлася вгору по цій клятій стіні.

Тепер фейрі сміялися.

— Мишка в пастці, — гарикнув один.

— Потрібна допомога? Підставити стільчика? — каркнув другий.

Або драбину.

Я повернулася до купи кісток, потім помацала стіну. Начебто тверда. Глина тут була досить утрамбована. Я міркувала так. Якщо цей велетенський хробак схожий на своїх маленьких і нешкідливих побратимів, то вся глина навколо мене — не просто глина, а щось присмачене відходами його травлення. Інакше кажучи, хробачим лайном. Звідси і сморід.

У мене промайнула надія. З тих кісток, що були тут, я вибрала дві найбільші — обидві довші за мої ноги і значно важчі. Я насилу втиснула їх у стіну. Чим же зазвичай харчувався цей хробак? Такі величезні кістки могли бути хіба що в бика.

— Що воно робить? — прошипів один фейрі.

— Що воно замислило? — здивувався другий.

Я схопила третю кістку й почала вдавлювати її якнайглибше у стіну й так високо, як тільки на те була здатна. Потім четверту, трохи меншу кістку, я встромила за свій ремінь зі спини. Я перевірила три кістки, які стирчали зі стіни, кількома різкими рухами, а потім глибше вдихнула і стала дертися нагору попри крики та лайку фейрі.

Я таки змайструвала собі драбину. От вам і «підставити стільчика»!

Перша кістка витримала мою вагу, я зраділа, потягнулась до другої кістки й підтягнулася на ній. Я саме збиралася поставити ногу на наступну кістку, як у голові з’явилася нова думка, і я зупинилася.

Фейрі, які скалили морди й були зовсім недалеко від мене, знову загаласували.

Овва! Те, що я намислила, могло спрацювати. І спрацює! Якщо тільки я все правильно розрахую. Це повинно було спрацювати!

Я зістрибнула на дно ями в багнюку, а фейрі, які споглядали за мною, здивовано забелькотіли. Я дістала кістку зі свого ременя і, глибоко вдихнувши, переломила її об коліно.

Мене пронизав біль, однак кістка в руках зламалася, і в кожній руці я тепер тримала дві загострені половини. Саме це й повинно було спрацювати.

Якщо Амаранта хотіла змусити мене полювати, то я полюватиму по-справжньому.

Я ступила до середини великої ями, розрахувавши відстань, і встромила обидві половини кістки у глину. Загостреними краями догори. Я повернулася до купи кісток у лігвищі хробака і стала визбирувати все, що могла знайти, те, що було достатньо тверде й загострене. Коли ж коліно заболіло від ламання об нього кісток, я почала трощити їх, стаючи на них ногою й тягнучи краї угору руками. Одну по одній я встромляла їх у слизьку підлогу ями й не зупинилася, допоки увесь її простір, окрім маленького острівця, не був заповнений кістками. Тепер сотні білих списів стирчали із землі.

Я не стала перевіряти свою роботу, не переймалася тим, чи вона спрацює, чи сама я, бува, не опинюся між цих кісток у лігвищі, де хробак перетравить мене. Однісінький шанс. Це все, що я мала.

Але все одно краще, аніж узагалі не мати шансів.

Я подалася до своєї кісткової драбини. Намагалася не звертати уваги на порізи, якими були вкриті мої пальці після того, як я робила свої списи. Коли я дісталася третьої кістки, своєї «сходинки», пробалансувала якусь мить, перш ніж устромити четверту кістку у стіну з багнюки.

І ось він, мій рятувальний шлях. Я це зробила! Вибралась із пащі ями, зі смертельної пастки. І… мало не розплакалася, знову вдихнувши свіже повітря.

Я засунула під ремінь ті три кістки, що взяла із собою, й побігла до найближчої стіни. Пальцями зачерпнула повну жменю багнюки й розмазала її по своєму обличчю.

Фейрі зашипіли й голосно засміялися, коли я знову зачерпнула болото, цього разу вкриваючи ним волосся, а потім і шию. Я вже звикла до його вбивчого смороду, і тільки очі трохи засльозилися, коли я стала обмазувати ним обличчя. Я навіть зупинилася на мить, кинулась на землю і вся вивалялася в багнюці. Кожний сантиметр мого тіла, обличчя — все було вкрите глиною. Я повинна змішати свій запах із цим смородом. Кожен клятий сантиметр.

Якщо ця істота була сліпа, тоді вона повинна була орієнтуватись за нюхом… і мій власний запах буде найстрашнішою зброєю проти мене.

Я й далі вкривала себе багнюкою, допоки не впевнилася, що під нею видно лише мої блакитно-сірі очі.

Іще раз наостанок занурилась у болото, і тепер мої руки стали такими слизькими, що я ледве утримувала в кулаці уламок кістки, який дістала з-за ременя.

— Що воно робить? — знову закаркав гидкий фейрі із зеленим обличчям.

Цього разу глибокий вишуканий голос йому відповів:

— Вона майструє пастку.

Це голос Різенда.

— Але Мідденгардський хробак…

— Мідденгардський хробак може розпізнавати здобич, винюхавши запах, — відповів Різенд.

Я звела догори голову й сердито поглянула на нього. У відповідь він усміхнувся:

— Тепер Фейра стала невидимою.

Його фіалкові очі блищали. Я показала йому непристойний жест і побігла. Цього разу — назустріч хробакові.

Я знайшла дуже вузький поворот і встромила там кістки, які несла із собою, бо добре розуміла, що не зможу на слизькій підлозі повернути на швидкості, з якою сподівалася бігти. Знайти хробака було неважко, бо фейрі кричали, повернувшись обличчям до нього, нацьковували на мене. Однак мені необхідно було дістатися правильного місця… Мені треба було обрати поле битви.

Я уповільнилася, скрадаючись, притискаючись спиною до стіни. Просувалася доти, доки не почула шипіння й ковзання хробака. А потім хрускіт.

Фейрі дивилися на хробака, і десятеро з них — із блакитною, мов покритою кригою шкірою, з мигдалевидними чорними очима — захихотіли. Певно, їм набридло спостерігати за мною, і я могла припустити, що вони вирішили поглянути, як наражається на небезпеку хтось інший.

Але незабаром я здогадалася: вони… підгодовували хробака! Ситий звір не полюватиме. Вони мстилися мені за те, що криваве видовище не відбулося. Натовп галасував і сміявся.

Я зупинилася й витягнула шию, щоб зазирнути за ріг. Я була вкрита його смородом, і хробак мене не помітив. Він продовжував бенкетувати. А потім здійняв догори морду без очей. Я побачила, як синьошкірий фейрі махає в повітрі… відрубаною волохатою рукою. Хробак одразу відчув здобич і продемонстрував усі свої зуби. Під регіт одноплемінників фейрі кинув руку в пащеку хробака.

Я звела свій імпровізований меч із кістки. Згадала всі пройдені мною проходи, перелічила подумки всі повороти.

Серце підстрибнуло аж до горла, коли нерівним краєм меча я провела по долоні, розрізаючи шкіру. Потекла кров, яскрава й блискуча, наче рубіни. Я почекала трохи, а потім стиснула руку в кулак.

Дуже скоро хробак на неї зреагує.

І тільки тоді я зрозуміла, що натовп замовк.

Ледь не впустивши з рук кістку, я знову висунула голову з-за повороту.

Його не було.

Він зник.

Блакитні фейрі вишкірилися на мене.

А потім, розриваючи тишу, наче падуча зірка, голос… Люсьєна… заволав через усю печеру.

— ЛІВОРУЧ ВІД ТЕБЕ!

Я побігла, вигравши кілька метрів, перш ніж стіна позаду мене розлетілася, ніби її підірвали. Навсібіч полетіли грудки глини. У проломі з’явилася роззявлена пащека хробака.

Я мчала так, що всі стіни перетворилися на червоно-брунатну пляму. Мені треба було відірватися від нього, бо інакше він просто впаде не мене.

Але й занадто віддалятися не можна. Аж до самої ями я повинна залишатися для нього приманкою.

І ось я вперше різко повернула і вхопилась за ту кістку, яку раніше встромила у край стінки. Я обернулась навколо неї, не втрачаючи швидкості, ба навіть прискорюючись, цей поворот дав мені кілька додаткових секунд.

Ще поворот. У мене горіли легені. Другий поворот. І знову я скористалася кісткою, яку встромила у стіну.

Стомлені ноги підгиналися — посковзнувшись, я могла впасти. Залишився ще один поворот, а вже далі — прямий довгий прохід…

Ось нарешті я пірнула в останній поворот, і тієї ж миті гул натовпу фейрі став іншим… і зрозуміло чому. Вони сподівалися побачити мене мертвою. Дихання розлюченого хробака обпікало мені спину, але я бігла, не обертаючись.

Жерло ями наближалося. Я благала забутих богів допомогти мені. Потім стрибнула.

Унизу чекала тільки темрява, ладна одразу ж поглинути мене.

Я балансувала руками, поки летіла, намагаючись потрапити саме в те місце, куди планувала, — вільне від кістяних уламків.

Біль пронизав тіло й голову, коли я впала на глинисте дно й покотилася.

Щось уп’ялося мені в руку, поранивши її. Я скрикнула.

Але часу зупинятися й поглянути на рану в мене не було. Я поповзла в темряву лігва хробака, схопила першу-ліпшу кістку й відкинулася назад. Тієї ж миті в яму впав хробак.

Упавши, він повернувся набік, маючи намір перекусити мене навпіл. Але натомість лише вологий звук хрускоту заполонив усе повітря навкруги.

Хробак не рухався.

Я присіла, ковтаючи гаряче повітря, вдивляючись у безодню його смертоносної пащеки, досі роззявленої, щоб проковтнути мене. Лише за кілька секунд я зрозуміла: хробак уже не проковтне мене. І нікого не проковтне. Він наколовся на мої кістяні списи і здох.

Я не вслухалася в крики глядачів. Здається, поміж них були й ті, хто вітав мене з перемогою над хробаком… Я ні про що не думала і нічого не відчувала, поки повільно обходила тіло хробака і здиралася вгору своєю саморобною драбиною з кісток, стискаючи в руці саморобний меч.

Майже безшумно я продиралася проходами лабіринту. Ліву руку пекло від болю, але надто велике збудження поки що гасило біль.

І щойно я побачила поміст і Амаранту, ліва рука інстинктивно стиснулася в кулак. Довела, що справді кохаю.

Рука боліла дедалі сильніше, та мені було байдуже. Я перемогла.

Я подивилася на неї з-під нахмурених брів і навіть не помітила, як вишкірилась на неї.

Губи вона стиснула і за коліно Темліна більше не тримала.

Темлін. Мій Темлін.

Я сильніше обхопила кістку в руці. Я тремтіла. Тремтіння проймало мене з голови до ніг. Однак не від страху. О ні! Не від нього. Це був зовсім не страх. Я довела своє кохання… і навіть більше.

— Ну що ж, — сказала Амаранта із презирством та легенькою посмішкою. — Гадаю, що будь-хто зміг би впоратись із цим завданням.

Я підбігла до помосту і, докладаючи всіх зусиль, жбурнула в неї кістку, що залишилася в мене.

Кістка встромилась у багно перед її ногами, забризкавши її сніжно-білу сукню…

Фейрі затамували подих, дивлячись на уламок, що похитувався перед троном. Коли він нарешті завмер, Амаранта доторкнулася до плям на сукні, потім повільно розтягнула губи в посмішці.

— Нахабне дівчисько, — клацнула вона язиком.

Якби між нами не було канави, я б учепилася їй в горлянку. Коли-небудь, якщо я доживу до того дня, я оббілую її живцем.

— Гадаю, ти будеш у захваті від того, що більшість мого Двору програла сьогодні чималі гроші, — повідомила вона, узявши до рук аркуш пергаменту.

Я подивилася на Темліна, який у той час уважно оглядав той аркуш. Його смарагдові очі блищали, однак обличчя було біле як сніг, я завважила, що на ньому промайнула тінь радості і тріумфу.

— Нумо подивімося, — вела далі Амаранта, читаючи рядки на аркуші й водночас торкаючись фаланги пальця Джуріана на своєму ланцюжку.

— Так, справді, майже всі мої придворні поставили на те, що ти помреш протягом першої хвилини випробувань. Хтось ставив на те, що ти протримаєшся п’ять хвилин. — Вона покрутила в руках аркуш. — І лише один поставив велику суму грошей на те, що ти переможеш.

Нічого дивного, якщо мати на увазі те, що фейрі не дорожили життям своїх близьких. Що ж тоді казати про життя якогось там людського дівчиська! Та хай там як, але зараз мені було все одно. Я вже не пручалася, коли пазуриста лапа Аттора витягла мене з канави. Ліву руку пекло так, мов її лизало полум’я.

Амаранта знову зазирнула в пергамент, потім махнула вартовим:

— Заберіть її звідси. Я втомилася, дивлячись на її людське лице.

По тому вона так сильно вчепилася за підлокітники, що пальці в неї побіліли.

— Різенде, підійди сюди, — гнівно мовила вона.

Що було далі, я не бачила. Червоношкірі руки вже вхопили мене аж надто міцно, щоб я могла навіть голову повернути. Я геть забула про багнюку, яка вкривала мене, ніби друга шкіра.

Вони потягли мене до камери. Біль у лівій руці став нестерпним, і це заважало мені думати.

Лише зараз я зрозуміла, що напоролася в ямі на одну з гострих кісток, що їх там розставила. З рани капала кров. Уламок кістки пробив мені руку наскрізь, порвавши сухожилля.

Я навіть не змогла обернутися на Темліна, а ще не змогла знайти Люсьєна, щоб подякувати йому.

Біль поглинув мене, і я ледве дісталася своєї камери.