Двір шипів і троянд

Розділ 38

Я намагалася не дивитися на свою ліву руку, коли вишкрібала бруд із підлоги у великому коридорі. Татуювання, яке в камері мені здалося чорним, насправді було темно-синє. Важкою хмарою висіло воно над моїми думками, які й без того були невеселі. Отакої! Продалася Різенду. Я стискала пальці, щоб тільки не бачити котячого ока на долоні, і не могла звільнитися від дивного, божевільного відчуття, що око спостерігає за мною.

Я занурила велику швабру у відро, яке охоронець із червоною шкірою кинув мені до ніг. Спочатку, побачивши те і те, я подумала, що червоношкірі охоронці змусять мене мити камеру. Але мене виштовхали в коридор, а потім потягли в інший, викладений білим мармуром.

— Якщо підлога не буде вимита й не блищатиме до вечері, — гаркнув один із них, — ми прив’яжемо тебе до вертлюга й кілька разів прокрутимо над вогнем!

Він хижо посміхнувся, і зуби його клацнули.

Сказавши це, вони пішли. Я й гадки не мала, коли настане час вечері, тож швидко й нервово почала все мити. Спину вже вогнем пекло, хоч працювала я, може, з пів години.

Вода, яку вони мені дали, була брудна, і що більше я терла шваброю підлогу, то бруднішою вона ставала. Я пішла до охоронців попросити відро чистої води, але двері їх приміщення були замкнені. Допомогти мені було нікому.

Завдання, яке неможливо виконати, завдання, щоб помучити мене, а потім катувати над вогнем. Вертлюг. Можливо, саме той клятий вертлюг і був причиною жахливих волань, що їх я чула в камері. Цікаво, кілька обертів на тому вертлюзі геть спалять мене чи тільки підсмажать — і ті опіки стануть приводом для ще однієї угоди з Різендом? Я лаялась і проклинала все на світі, відтираючи підлогу щіткою. Її грубі щетинки старанно скрипіли, але мармурові плити не ставали чистішими, вони всі були в коричневих плямах. Побачивши їх, я загарчала не гірше фейрі й занурила щітку у відро. Моя старанність дала зворотний результат: брудні водяні бризки заляпали те, що я встигла вимити. Я знову занурювала швабру у відро і знову починала мити одне й те саме місце.

А брудна вода розтікалася підлогою все далі.

Невдовзі я переконалася, що вже не мию, а брудню підлогу. Коричневі плями ставали дедалі густішими. Важко дихаючи, я жбурнула щітку на підлогу і сховала обличчя в мокрих долонях. Але наступної миті відвела ліву руку, усвідомивши, що притиснула до щоки татуйоване око.

Я припинила мити, втупившись поглядом перед собою й намагаючись заспокоїтися. Мав же бути якийсь вихід! Мали б існувати якісь способи впоратися із цією клятою підлогою. Може, з тих, що їх називають бабусиними секретами. Ось тільки своїх бабусь я ніколи не бачила. Невже мене прив’яжуть до вертлюга й підсмажать, як порося.

Піднявши щітку, я знову почала скребти підлогу, поки від болю й напруження не затремтіли руки. Здавалося, хтось навмисне додає бруду по всій підлозі. Коли я почала мити, мармурові плити були значно чистіші, ніж стали після мого миття. Перед очима постала моторошна картина: мене крутять на вертлюзі, а я щосили кричу і благаю, щоб припинили ці тортури. Потім згадала червоні смуги на мертвому тілі Клер. Від якого знаряддя для тортур вони з’явилися? Руки тремтіли. Щітка випала з рук. Я здолала величезного хробака, а миття підлоги стало для мене завданням, яке я не в змозі виконати.

Неподалік прочинилися двері. Я рвучко озирнулася. З дверей висунулася рудоволоса голова, і я полегшено зітхнула. Люсьєн. Нарешті!

Але це був не Люсьєн, а жінка, і без маски.

На вигляд вона була трохи старша за Амаранту. Її порцелянова шкіра неймовірного кольору світилась, а на щоках грав рум’янець кольору рожевих троянд. Якщо мене не переконало б руде волосся, то червоно-коричневі очі безпомилково підказали, хто переді мною.

Я вклонилася дружині верховного правителя Дому Осені. У відповідь вона злегка кивнула. Напевно, за їхніми мірками це вже вважалося особливою честю.

— За те, що ти назвала їй своє ім’я, щоб врятувати мого сина, — мовила вона солодким голосом, як поціловані сонцем яблука.

Звісно, вона була серед натовпу того дня. Вона вказала на відро граційним рухом:

— Мій борг сплачено. — І зникла у дверях, які сама й відчинила.

Я могла заприсягтися, що відчула аромат смажених каштанів і потріскування вогню, які вона залишила по собі.

Тільки після того, як двері зачинились, я зрозуміла, що мала подякувати їй. Тільки після того, як подивилася на відро, усвідомила, що увесь час ховала ліву руку за спиною.

Я стала на коліна перед відром і занурила пальці у воду. З них миттєво зійшов увесь бруд. Я здригнулась, а потім посиділа кілька секунд на колінах, щоб перевести подих. Вилила на підлогу трохи води. Коричневі плями зникли. Мармурові плитки були чистісінькі.

На превелике розчарування охоронців, я виконала їхнє завдання. Але наступного дня вони потягнули мене до якогось великого приміщення, що тонуло в темряві. Лише слабкі вогники кількох свічок ледве розганяли морок. Охоронці кивнули в бік каміна, що займав майже всю стіну.

— Одна зі служниць ненароком висипала сочевицю в попіл, — проскрипів охоронець, який обіцяв підсмажити мене на вертлюзі. Він простягнув мені невеличке дерев’яне відро. — Вибери її з вогню до повернення мешканця цієї кімнати. А не вибереш — він із тебе шкуру спустить.

Двері зачинилися, клацнув замок, і я залишилася в кімнаті сама.

Діставати сочевицю з попелу та золи — це ж якась нісенітниця.

Я підійшла до темного каміна й присіла. Завмерла.

Не зможу із цим впоратися.

Я роззирнулася навсібіч. Вікон у приміщенні не було. Не було більше жодних входів-виходів, через які можна було б утекти, окрім того, через який я сюди увійшла. Посеред кімнати стояло велетенське ліжко. Простирадла були шовкові й чомусь чорного кольору. Меблів зовсім небагато. Я не побачила ні покинутого одягу, не було і книжок, не кажучи вже про зброю. Таке відчуття, що господар кімнати взагалі ніколи не спав на цьому ліжку. Я опустилася на коліна перед каміном і спробувала вгамувати шалене биття серця.

У мене завжди був гострий зір. Я згадала, як виглядала кроликів, що ховалися в гайку. І не лише кроликів. Не так уже й складно знайти розсипану в золі сочевицю. Гірко зітхнувши, я нахилилася над купою попелу біля самого каміну й узялася за роботу.

Я помилялася.

За дві години по тому очі в мене сльозилися, спина боліла, і попри це я продиралася вже в сотий раз крізь кожен сантиметр попелу і знаходила дедалі більше, більше й більше насінин сочевиці, яких я не помітила, коли вперше пройшлася по всій купі. Охорона не сказала, коли саме повернеться власник цієї кімнати, тож клацання годинника на камінній полиці звучало для мене, як поминальний дзвін, кожні кроки за дверима змушували мене хапати залізну коцюбу і притулятися до стіни так, щоб мене не було видно. Амаранта ніколи не говорила, чи можу я оборонятися або атакувати у відповідь на атаку… Жодного разу вона не сказала цього. Принаймні я помру весело й у битві.

Я знову перевіряла увесь попіл… знову і знову. Руки в мене стали чорними і вкрилися плямами, бо попіл на долонях змішався з потом. Одяг став брудним. Я щоразу була впевнена, що більше насінин сочевиці не буде, і щоразу переконувалася, що зібрала не все…

Клацнув замок, я потягнулася за коцюбою, підхопилася на ноги і притулилася до стіни. Коцюбу сховала за спиною.

До кімнати нараз увійшла темрява, змусивши танцювати полум’я на свічках від легенького холодного вітерця. Я міцніше стиснула коцюбу і сперлася на камін. Потім ця темрява всілася на ліжко й набула знайомих форм.

— Як приємно тебе тут бачити, Фейро, золотце, — мовив Різенд, лягаючи на ліжко й спираючи голову на руку. — Чи можу я дізнатися, що ти намагаєшся знайти в моєму каміні?

Я напружилася, ладна тікати, відбиватися, робити що завгодно, щоб дістатися дверей, які були далеко, так далеко від мене.

— Мені наказали знайти сочевицю в попелі й відчистити її, інакше ти здереш із мене шкіру живцем.

— Звідки вони знали? — І знову ця котяча посмішка.

— За таку чудову ідею мені слід подякувати тобі? — не сказала, а просичала я.

Убивати мене Різенду не дозволено. Принаймні зараз, поки діє наша умова з Амарантою. Проте є чимало інших способів ускладнити мені й без того нелегке життя.

— О ні, — промуркотів Різенд, ліниво розтягуючи слова. — Про нашу невеличку угоду ще ніхто не знає. Я мовчу. Ти теж тримаєш язичок за зубами. Чи тобі дошкуляє сумління?

Я звела на нього погляд і підборіддям показала на камін, досі тримаючи в руці коцюбу.

— Я вже достатньо очистила камін від сочевиці?

— Почнімо з того, звідки взагалі з’явилася сочевиця в моєму каміні?

Я презирливо поглянула на нього:

— Напевно, це входить до моїх обов’язків з хатньої роботи.

— Гм-м, мабуть, вона чи хтось із її слуг гадають, що я добре з тобою розважусь, — мовив він, роздивляючись свої нігті.

Я прикусила губу.

— Або ж вона тебе перевіряє, — наважилася сказати я. — Ти сказав, що поставив на мене гроші під час першого мого завдання. Амаранті це могло дуже не сподобатися.

— А чому це Амаранта повинна мене перевіряти?

Я не здригнулась від пильного погляду його фіалкових очей. Підстилка Амаранти, колись Люсьєн так назвав Різенда.

— Ти збрехав їй. Про Клер. Ти добре запам’ятав мене.

Різенд знову сів на ліжку граційним невловимим рухом, сперся ліктями на стегна. Така грація, така м’якість за такої могутньої статури. «Я різав та вбивав на полях битв іще до твого народження», — одного разу сказав він Люсьєну. Я ні на мить у цьому не сумнівалася.

— Амаранта веде свою гру, — дуже просто відповів він, — а я граю у свою. Тут, у Підгір’ї, один день нудніший за другий.

— Вона відпустила тебе на Ніч Вогнів. А ще ти якось вибрався звідси, щоб принести ту жахливу голову в сад Темліна.

— Це вона попросила мене залишити ту голову в саду. А стосовно Ночі Вогнів…

Він обдивився мене з ніг до голови й мовив:

— У мене були свої причини бути там тієї ночі. І навіть не думай, Фейро, золотце, що мені це нічого не коштувало. — Він усміхнувся, однак ця усмішка аж ніяк не пасувала до його сумних очей. — Ти врешті покладеш ту залізяку чи мені чекати твоєї атаки?

Я проковтнула свої прокляття на його адресу й витягла з-за спини коцюбу, однак не поклала її на місце.

— Героїчна спроба, проте геть марна, — резюмував він.

Правда… це правда. Йому навіть не знадобилося виймати руки з кишень, щоб заволодіти розумом Люсьєна.

— Як сталося, що в тебе досі такі могутні сили, коли в інших їх майже не залишилося? Я гадала, що вона відібрала силу в усіх верховних правителів.

Він скинув догори охайно підстрижену темну брову.

— О, вона забрала мої сили. А це…

І знову ті кігті почали пестити мій розум. Я відсахнулася від нього на крок, втискаючись у камін. І тут одразу ж тиск на мій розум припинився.

— Це залишки від того, що було раніше. Залишки, якими я час від часу граюся. У твого Темліна залишилася груба сила й уміння змінювати подобу. Мій арсенал більш… смертельний.

Я усвідомлювала, що він не блефує, — але не тоді, коли я відчувала його кігті у своєму розумі.

— Тож ти не вмієш змінювати подобу? Це не якесь загальне вміння для всіх Вищих Лордів?

— О, всі Вищі Лорди — свого роду перевертні. У кожному з нас живе справжній звір, який рветься на волю. Твій Темлін надає перевагу хутру, мені більше подобаються крила.

Мороз пройшов моєю спиною.

— А зараз ти можеш перетворитися на крилату істоту чи вона відібрала в тебе цю здатність?

— Так багато запитань від однієї маленької дівчини.

Однак темрява, яка огортала його весь час, почала рухатися, кружляти, мерехтіти, коли він звівся на ноги. Я зморгнула, але цього було достатньо.

Я міцніше стиснула залізну коцюбу.

— Неповноцінне перевтілення, як бачиш, — промовив Різенд, клацаючи чорними, гострими мов бритва кігтями, які замінили йому пальці. Нижче колін темрява також оповила його шкіру — і замість ступень також поблискували довжелезні кігті.

— Мені не подобається перетворюватися повністю. Ставати звіром.

І справді, на мене досі дивився Різенд, залишилось і його могутнє тіло фейрі. Але позаду нього… були велетенські чорні перетинчасті крила, як у кажана, такі, як у Аттора. Різенд щільно притиснув їх до спини, залишивши над кожним плечем по гострому кігтю. Це приголомшувало, було неймовірно і водночас прекрасно, ще й обіцяло десятки, якщо не сотні кошмарних снів. Крила були досить прозорі. Вони пропускали світло від свічок, і я стала, що було геть недоречно, розглядати візерунки на крилах, обриси кігтів та їх похитування.

Різенд покрутив шиєю — і все зникло: крила, кігті, залишився чоловік, вишукано вбраний.

— Невже ти не спроможешся бодай на один маленький комплімент?

Я припустилася великої, дуже великої помилки, уклавши з ним угоду, подумала я, а вголос сказала:

— Ти й так надто хорошої думки про себе. Сумніваюсь, що комплімент від смертної дівчини матиме для тебе якесь значення.

Він тихо засміявся, і цей звук пронизав мене до кісток, зігріваючи кров.

— Я й досі не вирішив, як тебе сприймати — чарівною чи дурненькою. Адже ти так грубо і навіть нахабно поводишся з верховним правителем — із Вищим Лордом.

Схоже, лише з ним мені важко було тримати язик за зубами. Тож і тепер я наважилася запитати:

— А ти знаєш відповідь на її загадку?

Він схрестив руки:

— Ти жартуєш?

— У її умовах не було заборони на допомогу інших.

— Але ж після того, як наказала побити тебе до напівсмерті, вона заборонила нам усім допомагати тобі.

Я чекала. Проте він лише похитав головою.

— Навіть якби мені захотілося допомогти тобі, я не зміг би цього зробити. Вона наказує, і ми всі зобов’язані виконувати її накази.

Він здмухнув невидиму пилинку зі свого чорного одягу.

— Добре, що я їй подобаюся, еге ж?

Я відкрила рота, щоб наполягати… ні, благати його. Відповідь означала миттєву свободу…

— Навіть не починай, — сказав Різенд. — Ні я, ні будь-хто інший не підкаже тобі відповідь. Якщо Амаранта раптом звелить нам не дихати, ми будемо зобов’язані виконати і такий її наказ.

Він нахмурив брови і клацнув пальцями. І ось увесь пил, увесь попіл, бруд та зола… усе зникло з моєї шкіри, з одягу, і знову з’явилося відчуття, ніби я щойно вийшла з ванної.

— Ну ось. Так краще. Подарунок. За те, що тобі стало хоробрості запитати.

Я відповіла йому важким поглядом. Він же показав порухом руки на камін.

Камін був бездоганно чистий, а моє відро повне сочевиці. Двері відчинилися самі собою, а за ними стояли охоронці, які притягнули мене сюди.

Різенд ліниво змахнув до них рукою:

— Вона виконала своє завдання. Відведіть її назад.

Вони простягнули до мене руки, однак тієї ж миті він вишкірив на них зуби, і вони вклякли на місці.

— Більше жодних хатніх робіт, досить завдань.

Його голос зазвучав чуттєвою ласкою. Жовті очі охоронців оскляніли, вони порозкривали роти, і їхні гострі ікла заблищали на світлі від свічок.

— Іншим також скажіть. Тримайтеся подалі від її камери, і щоб ніхто її й пальцем не торкнув. А хто торкне, той нехай візьме кинджал і розпоре собі черево. Зрозуміло?

Охоронці заціпеніло кивали. Потім заморгали, немов прокидаючись зі сну, і розправили плечі. Я намагалася не показувати, що вся тремчу. Звісно, Різенд вдався до магії. Може, і до їхніх мізків навідався.

Різенд усміхнувся до мене.

Я вже була біля дверей, коли він кинув мені навздогін:

— Завжди радий тебе бачити.