Двір шипів і троянд

Розділ 28

У мене було зовсім мало речей. І прощалися ми недовго. Ейсіл змусила мене вдягнути дуже незвичну для мене сукню, геть не схожу на те вбрання, яке я носила, неабияк вигадливу і страшенно незручну, яка здавлювала мені все тіло. Це, певно, відповідало моді серед смертних багатіїв. Я майже не сумнівалася в цьому. Сукня була вкрита шарами тканини з блідо-рожевого шовку, який доповнювали білі й блакитні стрічки. До того ж Ейсіл вдягнула на мене невеличку невагому жакетку з білого льону, а на голову як прикрасу пришпилила невеличкого капелюшка кольору слонової кістки. Я не здивувалася б, якби у мене в руках опинилася мереживна парасолька.

Я сказала про це Ейсіл, яка тільки клацнула язиком у відповідь.

— І що, ти навіть не заплачеш, прощаючись зі мною? — усміхнулася служниця.

Я натягнула на руки мереживні рукавички, тонкі, як папір, і зовсім не потрібні.

— Не люблю прощатися. Якби можна було, я просто мовчки вийшла б, нікому нічого не сказавши.

Ейсіл довго вдивлялась у моє обличчя.

— Мені прощання також не до душі.

Я рушила до дверей, і, здивувавши себе, запевнила її:

— Сподіваюсь, що дуже скоро ти знову будеш зі своїми племінниками.

— А ти візьми все від своєї свободи, — порадила вона мені.

Люсьєн унизу тільки пирхнув від погляду на мене.

— Твоє вбрання — ще одне підтвердження того, що мені геть нічого робити у світі смертних.

— Світ смертних небагато від того втратив, — запевнила його я.

Люсьєнова усмішка була надто вимушена, плечі напружені, а погляд — пронизливий. У нього за спиною, біля позолоченої карети, стояв Темлін. Люсьєн глянув через плече, металеве око примружилося.

— Я думав, ти дівчина спритніша.

— Тішся, зовсім скоро мене тут не буде, — замість прощання відповіла я.

Отакий друг! Я не просила приховувати від мене справжнього стану речей у їхній Прифії. І я не винна, що вони мені нічого не розповідали, хоч я й безсила протистояти недузі, мерзотним чудовиськам чи якійсь там Амаранті.

Люсьєн похитав головою — його шрам під яскравим сонцем було добре видно — і рушив до Темліна, не зважаючи на застережливе гарчання Вищого Лорда.

— Ти навіть не даси їй іще кількох днів? Лише кількох, перш ніж відправити до тієї вигрібної ями? — запитав Люсьєн.

— Це не обговорюється, — відказав Темлін. — Побачимося за обідом.

Люсьєн якусь мить роздивлявся Вищого Лорда, а потім сплюнув на землю і гайнув угору сходами. Темлін на цей вчинок ніяк не зреагував.

Мені слід було краще обміркувати слова Люсьєна, крикнути йому, зупинити, однак…

У грудях замлоїло, коли я подивилася на Темліна, який спокійно стояв біля золотої карети. Руки в рукавичках спітніли.

— Пам’ятай, що я тобі сказав, — промовив він.

Я кивнула, а сама вивчала його, щоб закарбувати в пам’яті риси обличчя. Чи правда, що він кохає мене? А чи ті слова мені наснилися?

Я переступила на місці. Ноги вже трохи боліли від білих черевичків на підборах, у які Ейсіл мене взула.

— Світ смертних залишається безпечним місцем для тебе та для твоєї родини.

Я кивала, намагаючись вловити прихований сенс його слів. Може, він намагався мене переконати поплисти на південь, подалі від Прифії? Але ж він знав, що я так чи інак прив’язана до Стіни між світами. Наше селище — межа відстані, що відділяла мене від нього.

— Усі свої картини залишаю тобі, — сказала я, не спромігшись на інші слова.

Навіщо знову ранити йому душу й говорити, як мені не хочеться їхати? Йому самому тяжко. А мені було ще й страшно. Розкішна карета чомусь жахала.

Він підійняв пальцем моє підборіддя.

— Ми обов’язково побачимося.

Темлін поцілував мене й надто швидко відсахнувся. Я ковтнула клубок у горлі, відчуваючи, як у мене на очах забриніли сльози. Я кохаю тебе, Фейро.

Не чекаючи, поки світ розмиється від сліз, я відвернулася. Темлін швидко відчинив дверцята, допомагаючи мені влізти в простору карету. Я сіла біля відчинених дверцят. Зовні Темлін був зовсім спокійний.

— Готова?

Ні. Ні, не готова, я не була готова після останньої ночі з ним, після всіх цих останніх місяців. Однак я кивнула. Якщо Різенд знову повернеться, якщо ця Амаранта справді є такою загрозою, я буду тут додатковим випробуванням для Темліна… Мені треба покинути його.

Він зачинив дверцята, і клацання замка луною прокотилося усім моїм тілом. Він нахилився до мене через вікно, щоб провести рукою по щоці. Цієї миті він знову розбив моє серце.

Засвистів батіг.

Пальці Темліна торкнулися моїх уст. І карета, запряжена шісткою сніжно-білих коней, рушила з місця. Я прикусила губу, щоб вона не тремтіла.

Темлін усміхнувся мені… востаннє.

— Я кохаю тебе, — мовив він і зробив крок назад.

Я повинна була сказати йому те саме. Він чекав від мене цих слів, але вони застрягли у мене в горлі. Причини для мовчання були. На Темліна чекали невідомі небезпеки. Можливо, ми розлучалися назавжди, хай би що він мені обіцяв. До того ж він був безсмертний. Для нього кілька десятків років — це мить, а я за цей час зістаріюсь і помру. Можливо, наша ніч щось змінила не лише в мені, а й у ньому. Втім, я не хотіла бути для нього обтяжливою. Тим тягарем, що тисне на плечі.

Тож я нічого не сказала й жодного разу не озирнулася. Карета минула головні ворота маєтку й виїхала на лісову дорогу.

І майже тієї миті, коли карета пірнула під зелені крони лісу, мої ніздрі вловили знайомий запах магії. Я занурилася в глибокий сон, а прокинулася в поганому настрої. Навіщо потрібно було мене присипляти? Зовні долинав гучний цокіт копит по дорозі, вимощеній бруківкою. Протерши очі, я виглянула у віконце карети. Ми їхали схилом пологого пагорба, дорогу облямовували красиво підстрижені кущі живоплоту і квіткові клумби з ірисами. Мені ніколи не доводилося бути тут раніше.

Я намагалася розрізнити якомога більше деталей, коли карета нарешті зупинилася перед великим особняком зі стінами білого мармуру і смарагдовим дахом. Будинок був хіба що трохи менший за Темлінів.

Обличчя слуг, які підбігли до карети, були мені зовсім не знайомі, я ж своєю чергою намагалася триматися спокійно. Лакей відчинив дверцята й подав мені руку, допомагаючи вийти з карети.

Людина. Він був смертний, з круглими вухами, щокатим обличчям, звичайно вбраний.

Інші слуги також були людьми… Надто метушливими, геть не схожими на спокійну непорушність Вищих Фе. Недосконалі, позбавлені будь-якої грації створіння з плоті та крові.

Слуги витріщалися на мене, однак тримались осторонь. Невже я мала надто пишний вигляд? Я розправила плечі, коли з головних дверей вилетіла хмарка рухливих кольорів. Сестер я впізнала раніше, ніж вони мене побачили. Вони прямували до мене, приводячи до ладу свої елегантні сукні і здивовано здіймаючи брови в бік визолоченої карети.

Відчуття пустки у грудях стало ще відчутнішим. Темлін казав, що попіклувався про мою родину, однак це…

Неста заговорила першою, присівши у глибокому реверансі. Елейн зробила те саме.

— Вітаю вас у нашій домівці. — Голос Нести був аж надто сухий, а погляд лишався прикутим до землі. — Пані…

Я коротко засміялась.

— Несто, — озвалася я до своєї старшої сестри, і вона враз мов закам’яніла. Я розсміялася. — Несто, ти хіба не впізнаєш своєї наймолодшої сестри?

Елейн зойкнула:

— Фейро?

І подалася до мене, однак відразу ж зупинилася.

— А що ж тоді з тітонькою Ріплі? Вона… померла?

О, це й була моя легенда. Я намагалася пригадати всі деталі. Отже. Поїхала до дуже далекої, дуже хворої, однак дуже заможної тітоньки, щоб наглядати за нею. Я повільно кивнула. Неста роздивлялася мій одяг та карету, у її золотаво-каштановому волоссі виблискували перлини.

— І вона залишила тобі свій статок, — сухо резюмувала Неста. Це не було запитанням.

— Фейро, ти повинна була попередити нас про свій приїзд! — мовила Елейн, також глипаючи на карету. — О, моя бідолашна, це ж просто жахливо, і тобі довелося пережити цю втрату на самоті, бідолашна, бідолашна Фейро. Батько буде в розпачі, що не встиг попрощатися з нею перед смертю.

Такі… такі прості речі казали мої сестри: родичі, що вмирали, спадки, що залишали по собі, виказування поваги до померлих. І попри це невидима ноша, що давила мені на плечі, зникла. Ось що непокоїло моїх близьких. Ось що було важливо для них….

— Чому ти мовчиш? — спитала Неста, тримаючись віддалік.

Вона не поцілувала мене. Не потиснула руки. Навіть не підійшла близько. Я встигла забути її холодні проникливі очі. Я подумала, що Несту природа, напевно, створила не з плоті і крові, а з чогось міцнішого й сильнішого. Вона й раніше відрізнялася від оточення. Тепер, змінившись сама, я краще це розуміла.

— Просто я… рада, що ваше життя так разюче змінилася на краще, — сказала я. — Як це сталося?

Кучер, на якого наклали магію, щоб той мав вигляд звичайного смертного чоловіка, без маски на обличчі, почав знімати з карети мій багаж, щоб слуги занесли його в будинок. Навіть гадки не мала, що Темлін відправив мене додому зі справжнім посагом.

Елейн усміхалася мені такою сяйливою усмішкою, що, здавалося, сонячні промінчики оселилися на її губах.

— Ти хіба не отримувала наших листів?

Вона, певно, не пам’ятала чи навіть взагалі не знала, що я б усе одно не змогла б їх прочитати. Я похитала головою. Елейн пробурмотіла:

— Совісті немає в цих кур’єрів. Уміють лише гроші брати.

— О, ти просто не повіриш! Десь за тиждень, як ти поїхала до тітоньки Ріплі, якийсь дуже дивний незнайомець постукав до нас у двері. Він сказав, що чув про блискучі комерційні здібності нашого батька, тож він приїхав по допомогу. Цей чоловік сказав, що в нього є гроші й він хоче, щоб наш батько розмістив їх там, де вони принесуть найбільший прибуток. Спочатку батько думав, що хтось вирішив пожартувати, і відмовлявся. Незнайомець наполягав. Тільки за те, щоб батько дав згоду, він привіз нам скриньку золота! Батько неохоче погодився. За місяць він подвоїв гроші незнайомця, а потім багатство потекло до нас рікою… Я ж тобі найголовнішого не сказала! З’ясувалося, нашого батька обдурили, повідомивши про загибель кораблів. Усі три кораблі допливли до Бгарату і стояли там, навантажені добром. А за ці роки і тканини, і прянощі виросли в ціні.

Темлін… Темлін улаштував усе це для них. А я думала, що Темлін просто забезпечив батькові й сестрам стерпне містечкове життя.

— Фейро, у тебе такий приголомшений вигляд, як у нас тоді. — Елейн підхопила мене під лікоть. — А тепер ходімо до будинку. Ми все тобі покажемо! У нас немає кімнати, облаштованої саме для тебе, бо ми гадали, що ти залишишся з бідолашною тітонькою Ріплі ще принаймні кілька місяців. Утім, у нас стільки спалень, що можна щоночі обирати собі нову!

Я озирнулася на Несту, яка відсторонено за нами спостерігала. Отже, вона все ж таки не одружилася з Томасом Мандреєм.

— Батько знепритомніє, коли побачить тебе, — далі белькотіла Елейн, ведучи мене сходами до дверей особняка. — А потім напевно влаштує торжество на честь твого повернення.

Неста піднімалася слідом за нами, як і раніше спокійна й відсторонена. Мене не цікавило, які думки зараз у неї в голові. Я не знала, чи розгніватися, чи порадіти з того, що їхні справи без мене пішли значно краще. Можливо, про це й думала Неста.

Підкови зацокотіли, і карета рушила назад — далі від мене, повертаючись до мого справжнього дому, повертаючись до Темліна. Я ледве стрималася, щоб не побігти за нею.

Він сказав, що кохає мене, і я знала, що це була правда, знала від ночі нашого кохання, з того, що він відіслав мене, щоб уберегти, що звільнив мене від умов Угоди, аби я була в безпеці. Тому що шторм, який погрожував накрити Прифію, був надто сильний навіть для Вищого Лорда.

Я повинна була залишитись у світі смертних. Це було мудрим рішенням. Однак я ніяк не могла побороти відчуття, яке темрявою поглинало мене зсередини, що я вчинила велику, найбільшу помилку у своєму житті, коли не залишилась усупереч усім його наказам. Залишайся із Вишим Лордом, казав мені суріель. Єдина його порада.

Батько розплакався, побачивши мене, й розпорядився про бал на мою честь, і тоді я відігнала ці думки подалі. Попри те що я знала, ніби обіцянка, яку я колись дала своїй матері, виконана, що я звільнилася від неї і моя родина навіки стала заможною, на серці ставало дедалі тяжче. Його накрило похмурою тінню, і вона лише розросталася.