Двір шипів і троянд

Розділ 23

Наступного дня я лежала у траві, поглинаючи всім своїм тілом тепло сонячного світла, що лилося крізь густе склепіння дерев, і розмірковувала над тим, як я передам це відчуття на полотні. Люсьєн, оголосивши про невідкладні емісарські справи, залишив нас із Темліном наодинці. Верховний правитель повів мене до іншої прекрасної місцини у своїх розкішних лісах.

Однак ніяких чарів та величі я не побачила: ані озер із зоряним світлом, ані веселкових водограїв. Переді мною була лише галявинка, вкрита зеленою травою, яку ніби охороняла плакуча верба, і кришталево чистий струмочок. Ми посідали у високій траві. Я поглянула на Темліна, який куняв обіч мене. Його золотаве волосся та золота маска яскраво виблискували на тлі смарагдового килима трави. Делікатні арки його загострених вух раптом змусили мене затамувати дух.

Він розплющив одне око і ліниво усміхнувся.

— Спів цієї верби завжди заколисує мене.

— І цей шелест ти називаєш співом? — не зрозуміла я, підводячись на ліктях, щоб роздивитися дерево над нами.

— Вона співає на повний голос. — Темлін указав рукою на вербу. Гілки ніби зітхали від легенького бризу.

Бажаючи під’юдити його, я спитала:

— І про що тобі співає верба? Може, це куплети на віршики, якими ви розважалися у військовому таборі?

Він усміхнувся і трохи звівся на лікті, повертаючись, щоб поглянути не мене.

— Ти людина, — промовив він. — Твої відчуття досі закриті до всього, що коїться навколо.

Я скорчила гримасу.

— Іще один із багатьох моїх недоліків.

Однак слово «недоліки» якимось чином уже не ображало мене.

Він зняв з мого волосся травинку. Жар запалав на моїх щоках, коли його пальці торкнулися моєї шкіри.

— Ти побачила б, почула, відчула навколишній світ, — мовив він.

Подих мій став гарячим, коли він підвівся й сів поруч.

— Відчути його на смак.

Його погляд ковзнув по синцю в мене на шиї.

— Яким чином? — спитала я.

Жар розквітнув ще більше, коли Темлін присів переді мною навпочіпки.

— У кожного дарунка своя ціна.

Я нахмурилася, а він усміхнувся.

— Ціна — поцілунок.

— Нізащо!

Але кров скипіла, і я змушена була вчепитись пальцями у траву, щоб не обняти його.

— Чому тобі здається, що я багато втрачаю від свого людського сприйняття?

— Можливо, і не втрачаєш. Але у фейської знаті не заведено віддавати, не отримавши чогось натомість.

— Домовилися, — несподівано мовила я, дивуючись собі.

Він кліпнув очима, певно, розраховуючи на більший спротив. Я ж приховала усмішку і сіла пряміше, щоб наші обличчя опинилися одне навпроти одного, а коліна зустрілись, коли він опускався на траву. Я облизала губи. Серце калатало так, ніби в грудях літала крихітна пташка.

— Заплющ очі, — звелів Темлін.

Я послухалась і схопилася за траву. Пташки продовжували весело щебетати, гілки верби тихенько співали. Трава захрускотіла, коли Темлін підвівся на колінах. Я намагалася приборкати свої емоції, аж раптом відчула його губи на своїх повіках, одному, другому. Ось чому він наказав заплющити очі. Він відсторонився, а я задихнулася, досі відчуваючи його губи на своєму обличчі.

Раптом спів пташок став для мене цілим оркестром, симфонією пліток та веселощів. Я ніколи не чула так багато звуків, музика стала багатошаровою, складнішою, я ніколи не розпізнавала такої кількості варіацій мелодій та мотивів у пташиних трелях. І за співом пташок, серед цих звуків я почула іншу, якусь неземну мелодію. Спів жінки, дуже сумний та дуже стомлений… То була верба. Глибоко вдихнувши, я розплющила очі.

Світ став багатшим, чіткішим. Струмок перетворився на ледь видиму веселку води, яка струменіла камінням, наче м’який шовк. Дерева були вбрані в легке мереживо, від стовбура до кінчиків листя.

Довкола мене не було металевого смаку, запах магії став подібним до жасмину, до бузку, до троянд. Я ніколи не змогла б передати на полотні все побачене, багатство фарб, форм, свої відчуття… Можливо, лише якісь уривки, якісь фрагменти, але ніколи цілого світу я не змогла б намалювати.

Магія… Довкола все було магією, і це краяло мені серце.

Я подивилася на Темліна, і серце розбилося на друзки.

Переді мною був Темлін — і водночас не він. Скоріше я дивилася на Темліна зі своїх мрій. Його шкіра сяяла й мерехтіла золотим сяйвом, а навколо голови в нього світився ніби вінець із сонячних променів. А його очі…

Не звичні смарагдові з краплинами золота, ті його очі мали стільки відтінків, скільки взагалі існувало, ніби всі листочки кожного дерева в лісі злилися в одне ціле.

Я дивилася на справжнього Вищого Лорда Прифії, приголомшливо вродливого, чарівного, неймовірно могутнього.

Подих застряг у мене в горлі, коли я торкнулася кінчиками пальців його маски.

Пальці відчули прохолоду металу, смарагди ковзнули шкірою моєї долоні. Обома руками я взялася за краї маски і злегка потягнула на себе.

Маска не знімалася.

Темлін лише всміхався моїм спробам. Розуміючи їх безплідність, я опустила руки. І одразу золотистий, сяйливий Темлін зник, поступившись місцем своєму звичному вигляду. Як і раніше, я чула пташиний оркестр і скарги верби, але… Я зморгнула й опустила руки.

— Чому я не бачу тебе?

— Тому що я приховав свої чари.

— Чари для чого?

— Чари для того, щоб мати нормальний вигляд. Щоб бути таким нормальним, як дає мені змогу ця клята річ, — додав він, вказуючи на маску. — Коли стаєш верховним правителем, нехай і з… обмеженою силою, це супроводжується тілесними особливостями. У чомусь ти стаєш видимим як на долоні. І не тільки для найближчих родичів — для всіх. Захисний покрив частково допомагає. З ним легше не привертати до себе зайвої уваги.

— Однак твоя маска справді не знімається. І нікого не існує, хто знав би, як зняти ту магію, яку на тебе наклали тієї ночі? Навіть когось у інших Дворах?

Я сама не розуміла, чому мене так занепокоїла маска. Мені не треба було бачити його обличчя, щоб упізнавати його.

— Мені шкода, якщо я тебе розчарував.

— Я лише… лише хотіла дізнатись, який ти без маски.

Цікаво, коли я встигла стати такою легковажною.

— І як ти гадаєш, який?

Я схилила голову набік.

— У тебе прямий ніс, — сказала я, згадуючи той портрет, який я колись намагалася намалювати. — Високі вилиці, які підкреслюють твої очі. Трошки… трошки вигнуті брови.

Я закінчила говорити й почервоніла. Він усміхався так широко, що мені здалося — я бачила всі його зуби. Однак ікл не було. Я намагалася вигадати будь-яке вибачення за своє нахабство, однак раптом стала позіхати, наче якась невидима вага упала мені на очі.

— А як щодо твоєї частини нашої домовленості?

— Якої?

Він схилився до мене ще нижче, його усмішка стала хитрою.

— Як щодо мого поцілунку?

Я взяла його руку й піднесла до себе пальці.

— Ось він, — промовила я і торкнулася губами з тильного боку. — Ось твій поцілунок.

Темлін зареготав, однак світ навколо мене потьмянішав і став заколисувати мене. Верба вмовляла мене лягти на травичку, і я підкорилась їй. Десь дуже здалеку я почула, як Темлін вилаявся.

— Фейро?

Спати. Я хотіла спати. І не було кращого місця, аніж просто тут, слухаючи спів верби та щебетання пташок під супровід дзюркотіння струмка. Я перевернулася набік і скрутилася клубочком, а руку підклала під голову.

— Я маю повернути тебе до маєтку, — прошепотів Темлін.

Однак він навіть не спробував звести мене на ноги. Пішов літній дощик, і в ніс ударили незнайомі пахощі трави. А може, це був запах самого Темліна. Він ліг поруч зі мною і став гладити мене по голові. Це було напрочуд приємно. Я відчувала дотик його рук і легке поколювання у всьому тілі.

Це був дивовижний сон. Ще ніколи в житті я не спала так солодко. Так тепло, так безпечно було поруч із ним. Спокійно. Дуже ніжно й тихо, ніби якимось відлунням у моєму власному світі лунав його голос. Подих Темліна пестив моє вухо.

— Ти саме така, якою я тебе уявляв у своїх мріях.

Потім мене геть здолав сон.