Двір шипів і троянд

Розділ 24

Мене розбудили не сонячні промені, а дивне дзижчання. Я застогнала, сідаючи в ліжку, і, мружачись зі сну, побачила кремезну жінку, шкіра якої була подібна до деревної кори. Вона принесла мені сніданок на таці.

— А де Ейсіл? — запитала я, протираючи очі.

Не пам’ятаю, як я опинилася в кімнаті. Напевно, Темлін приніс — не став мене будити й ніс сюди на руках.

— Що? — перепитала жінка, повертаючись до мене.

Її маска у формі пташки здалася мені дуже знайомою. Однак я б запам’ятала фейрі з такою незвичною шкірою. Я б її вже намалювала.

— Ейсіл нездужає? — спитала я, злізаючи на підлогу.

Може, я не у своїй кімнаті? Я роззирнулася. Ні, кімната моя.

— Дівчино, чи ти не здуріла? — спитала фейрі.

Я закусила губу.

— Я і є Ейсіл. — Вона усміхнулась, похитала головою і пішла до ванної кімнати, щоб приготувати мені ванну.

І тут я згадала вчорашні слова Темліна про захисні покриви. Отже, захисні покриви зникли — і я побачила Ейсіл такою, якою вона є насправді. Навіщо ж було на весь світ накидати захисні покриви?

Звісно, щоб не злякати боязку людську дівчину. Якби я побачила в перший день усе таким, як сьогодні, то зачинилася б у кімнаті й не наважилася б вийти навіть у коридор.

Будинок до невпізнанності змінився. Коридори, ще такі порожні вчора, заповнили фейрі в масках. Усі вони кудись квапилися. Деякі, рослі, більше схожі на людей, як і Темлін, були фейцями. Можливо, навіть із знаті. Решта… Тепер я побачила, який вигляд мають фейрі. Намагалася не дивитися на них, але деякі помічали мою увагу й дуже дивувалися.

Перелякана, я нарешті дісталася їдальні. Люсьєн як Люсьєн — не змінився. Я не спитала в нього, має він таку зовнішність через те, що Темлін попрохав накласти чари трохи більші за звичайні чи він і не намагався здаватись іншим.

Темлін, як завжди, спокійно сидів у своєму кріслі, а я нерішуче зупинилася коло дверей.

— Що трапилось?

— Там так… так багато народу… фейрі. Дуже багато. Коли їх стільки наїхало?

Перш ніж вирушити в їдальню, я визирнула з вікна кімнати і мало не закричала. В саду було повнісінько фейрі, і всі обличчя приховували маски комах. Фейрі підстригали кущі живоплоту й доглядали за квітами. Таких дивних створінь я й уявити не могла. Вони крилаті! Із зелено-коричневою шкірою. Їхні райдужні крила росли прямісінько в них на спинах і дзижчали, як у великих бабок, а руки й ноги були довжелезні.

Темлін прикусив губу, ніби намагався стримати усмішку.

— Вони весь час були тут.

— Але ж я ніколи нічого не чула.

— Звісно, не чула, — протягнув Люсьєн, розкручуючи в руках один зі своїх мисливських ножів. — Ми зробили так, щоб ти не могла чути й бачити всіх, окрім тих, хто тобі був потрібен.

Я поправила виріз своєї туніки.

— Тож ти маєш на увазі… коли я бігла до паки тієї ночі…

— Так, за тобою спостерігали сотні очей, — закінчив за мене фразу Люсьєн.

А я гадала, що вмію бути непоміченою й безшумною. Насправді ж скрадалася повз фейрі, які мало не лускалися від сміху, споглядаючи дурну сліпу людину, що бігла за примарою.

Намагаючись побороти свій сором та приниження, я повернулась до Темліна. Бачила, що він також намагається стриматись, але в очах у нього танцювали веселі бісики.

— Це була шляхетна спроба.

— Однак я ж могла бачити нагів… а ще паку, і суріеля. І… і того фейрі, у якого відірвали… відірвали крила, — мовила я, здригаючись від жахливого спогаду. — Чому ваші чари не спрацювали із ними?

Очі Темліна спохмурніли.

— Вони не є підданими мого Двору. Тому мої чари на них не діють. Паки — це щось мінливе, як той вітер чи погода. А наги… Вони належать до геть іншого світу.

— Зрозуміла, — збрехала я, тепер узагалі нічого не розуміючи.

Люсьєн засміявся, і я кинула на нього сердитий погляд.

— Тебе знову не було в необхідний момент.

Тепер він сидів і чистив нігті мисливським ножем.

— Мені було ніколи. Так само, як і тобі, гадаю.

— І що ж це має означати? — запитала я.

— Якщо я запропоную тобі місяць на ниточці, ти мене також поцілуєш?

— Не будь скотиною, — промовив до нього Темлін із тихеньким гарчанням, однак Люсьєн сміявся, доки не вийшов із їдальні.

Я залишилася наодинці з Темліном і стояла, переступаючи з ноги на ногу.

— Тож, якщо я знову зіткнусь із Аттором, — промовила я не із цікавості, а здебільшого для того, щоб уникнути гнітючого мовчання, — чи зможу я його побачити?

— Так, але видовище буде не з приємних.

— Ти казав, що він мене не бачив. Аттор не твій підданий. Як же ти зміг приховати мене від нього? І навіщо?

— Бо я наклав на тебе чари, коли ми увійшли до саду. — Його погляд зісковзнув з мене і перекинувся до вікна. Він пригладив волосся: — Аттор і йому подібні істоти не змогли б побачити, почути або відчути тебе. Недуга знову розливається нашими землями, і щодалі більше таких істот звільняється зі своїх в’язниць.

У мені все похололо.

— Якщо ти побачиш когось із них, — вів далі Темлін, — хай навіть невинного з першого погляду, але тобі буде неприємною його присутність, удавай, що ти не бачиш його. Не розмовляй із ним. Якщо він нашкодить тобі, результат буде кепський і для тебе, і для мене. Гадаю, ти добре пам’ятаєш, що трапилося з нагами.

То це було задля моєї безпеки, а не його розваги. Він не хотів, щоб я постраждала… і не хотів карати тих, хто мені нашкодить. Невже навіть нагів, які не належали до його Двору, Темліну було боляче вбивати?

Усвідомлюючи, що він чекає від мене відповіді, я кивнула.

— Недуга… знову росте?

— Поки що тільки на інших територіях. Тут ти в безпеці.

— Я непокоюсь не через свою безпеку.

Погляд Темліна знову пом’якшав, однак він дуже щільно стулив губи.

— Усе буде добре.

— Чи можливо, що нова хвиля недуги буде тимчасовою?

«Марна надія», — відповіла я сама собі.

Темлін же не сказав нічого, що було достатньою відповіддю. Якщо недуга знову активувалась… Сьогодні я не наважилася запропонувати йому свою допомогу. Я вже й так добре знала, що він ніколи не дозволить мені допомагати у вирішенні будь-яких конфліктів, хай би які вони були.

Однак я подумала про той малюнок, який подарувала йому, і слова Темліна щодо нього… і пошкодувала, що він мені не дозволить.

Наступного ранку, вийшовши до саду з мольбертом, я натрапила на відрубану голову.

Скривавлену, її настромили на дзьоб скульптури великої чаплі, яка, розправивши крила, стояла в одному з фонтанів. Каміння було залите свіжою кров’ю, і це вказувало на те, що голову відрубали зовсім недавно.

Мої фарби та пензлі розсипалися на стежці з ріння.

Я забула куди йшла, дивлячись на розкритий від крику рот, на вирячені карі очі, зламані скривавлені зуби. Маски не було, тож страчений не належав до Двору Весни. Сказати про нього щось іще було неможливо.

Його кров була така яскрава на сірому камінні, а рот був так широко розкритий. Я зробила крок назад і зіткнулась із чимось теплим та твердим.

Миттю обернулась й інстинктивно здійняла руки для атаки, однак то був Темлін, голос якого я почула:

— Це я.

І я завмерла. Поруч із Темліном стояв Люсьєн, блідий і похмурий.

— Він не з Двору Осені, — промовив Люсьєн. — Мені він зовсім не знайомий.

Темлін поклав руку мені на плече, коли я знову спробувала розвернутися до голови.

— Мені теж.

М’яке, але дуже зле ричання супроводжувало його слова, проте кігті він не випустив, принаймні я не відчула їх, доки він тримав мене за плече. Та пальці стиснулися сильніше, коли Люсьєн зробив крок у невеличку водойму, посеред якої стояла статуя, і пішов червоною водою до голови з понівеченим обличчям.

— Вони поставили в нього тавро за вухом, із символом… — мовив Люсьєн, супроводжуючи слова лайкою. — Гора з трьома зірками…

— Двір Ночі, — дуже тихо сказав Темлін.

Двір Ночі — північні землі Прифії, якщо я правильно пригадую мапу на фресці. Землі темряви та зоряного світла. Такі прекрасні… Й водночас жахливі.

— Чому… Навіщо вони це зробили? — видихнула я.

Темлін відпустив моє плече і став поруч мене. А тим часом Люсьєн поліз на статую, щоб зняти голову. Я відвернулася й утупилась поглядом у квітучу велику дику яблуню.

— Двір Ночі робить усе що їм заманеться, — промовив Темлін. — Вони живуть за власними законами, згідно з власною збоченою мораллю.

— Усі вони садисти та вбивці, — додав Люсьєн.

Я насмілилася кинути на нього погляд. Тієї миті він уже сперся на велике крило кам’яної чаплі й тягнувся до голови. Я знову відвернулася.

При Дворі Ночі знають безліч найжахливіших і найогидніших тортур. Вони бенкетують на чужих стражданнях. Розважаються.

— Тож це вони скоїли заради забави? Чи це послання? — запитала я, оглядаючи сад, як колись оглядала ліс, у якому полювала.

— І послання також, — озвався Люсьєн.

Я здригнулася від вологого ковзання плоті та кісток по камінню. Не дивилася, але знала: Люсьєн знімав голову з кам’яного дзьоба. Мені не раз доводилося оббіловувати убитих тварин, але це…

Рука Темліна знову лягла мені на плече.

— Перетинати наші кордони в обидва боки, вчинити вбивство неподалік, бо кров ще свіжа… — Сплеск води перервав його. Люсьєн зістрибнув зі статуї. — Саме такі розваги полюбляє Вищий Лорд Двору Ночі. Клятий покидьок.

Я оцінила відстань між озером та маєтком. Двадцять, може, тридцять метрів. Ось як близько вони підібралися до нас. Темлін погладив пальцем моє плече:

— Ти досі в безпеці. Це вони так жартують.

— Це ніяк не пов’язано з недугою? — спитала я.

— Вони добре розуміють, що недуга знову прокидається. Показують, що перебувають зовсім поряд із нами і можуть чинити на суміжних землях що їм заманеться.

Певно, тієї миті у мене був геть жалюгідний вигляд, бо Темлін, поглянувши на мене, сказав:

— Я не дозволю плюндрувати наші землі.

У мене забракло сміливості сказати йому і Люсьєну, що їхні маски — найкращий доказ страшної небезпеки недуги.

Люсьєн нарешті вибрався з водойми, однак я не могла дивитися на нього з головою в руці, з руками, вкритими кров’ю.

— Вони досить скоро отримають те, на що заслуговують. Сподіваюсь, недуга вразить і всіх їх.

Темлін закричав на Люсьєна, щоб той ніс голову обережно, і у відповідь тільки ріння потріскувало, коли Люсьєн попрямував до маєтку.

Я присіла навпочіпки, щоб позбирати фарби та пензлики, але руки страшенно тремтіли. Темлін став на коліна поруч зі мною, обхопив мої долоні своїми. Міцно, але дуже ніжно.

— Ти тут у безпеці, — повторив він.

Наказ суріеля луною відбився в моїй голові. Залишайся із Вищим Лордом, людино. Ти будеш у безпеці.

Я кивнула.

— Це лише політика Двору, — сказав він. — Двір Ночі дуже небезпечний, проте цей вчинок — лише дурний жарт його лорда. Якщо він нападе на когось на моїх землях, нападе на тебе, то буде йому непереливки. А якщо недуга справді вразить ці землі і Двір Ночі порушить наші кордони, ми будемо готові до цього.

Мої коліна тремтіли, доки я зводилася на ноги. Політика фейрі, Двори фейрі…

— Їхні жарти, певно, були ще жахливіші, коли люди були рабами у фейрі.

Цілком вірогідно, що вони катували нас і коїли зі своєю живою власністю страшні речі.

Темрява знову оповила його очі.

— Трапляються дні, коли я радію, що був ще надто маленький, коли мій батько відправляв своїх рабів на південь за Стіну. Однак усе, що я бачив до того, було огидне.

Я навіть не хотіла цього уявляти. Не хотіла шукати сліди, які по собі могли залишити смертні раби. Гадаю, що й п’яти століть забракло, щоб стерти всі ті жахіття з пам’яті земель. Я повинна була це відпустити, не думати про це. Повинна була. Однак не могла.

— А ти пам’ятаєш, як вони покидали ваші землі? Раділи?

Темлін знизав плечима.

— Так, вони раділи свободі, якої досі не знали. Люди й гадки не мали, що у світі смертних на них чекає зміна пір року. Вони взагалі нічого не знали про той світ. Однак більшість із них була дуже, дуже щаслива, що покидає наші землі.

Кожне слово він ніби вичавлював із себе. І кожне наступне було ще важчим для нього.

— Я був щасливий бачити, як вони покидають нас, попри те що мій батько не поділяв мого настрою.

Зовні Темлін був спокійний, однак я помітила висунуті кігті.

Не дивно, що він не знав, як поводитися зі мною, коли я з’явилася в їхньому маєтку.

Я лагідно сказала:

— Ти не схожий на свого батька, Темліне. І на братів також.

Він відвів погляд, а я додала:

— Ти ніколи не поводився зі мною, наче з ув’язненою, наче з рабинею. Ніколи не давав приводу, щоб я почувалася поміж вас нікчемною людиною.

Темрява в його очах, коли він кивнув мені на знак подяки, засвідчила, що існує ще багато, дуже багато речей, пов’язаних із його родиною, яких він мені не розповів. Про те, яким було його життя при батьках і по тому, коли їх не стало, а йому довелося взяти на себе обов’язки верховного правителя. У мене не було наміру розпитувати його бодай про щось, принаймні доки на нього тисне недуга. Я поговорю з ним про все, коли він буде готовий до розмови. Він подарував мені особистий простір і повагу. Я не могла не відповісти йому тим самим.

Того дня я не доторкнулася до фарб і пензлів.