Двір шипів і троянд

Розділ 44

Темлін скрикнув, коли лезо прохромило його плоть, ламаючи кістку. На якусь жахливу мить, коли його кров потекла мені на руку, я подумала, що ясеневий кинджал проштрикне його наскрізь.

Однак лезо з ледь чутним звуком — і болючою вібрацією, що відгукнулася аж у мене в руці — натрапило на щось тверде, непроникне. Темлін похилився вперед, його обличчя пополотніло, і я висмикнула кинджал із його грудей. Кров стекла з полірованого дерева, і я підняла лезо.

Кінчик вищербився, увігнувся.

Темлін тримався за груди, хапаючи повітря ротом. Його рана на очах гоїлася.

Різенд, стоячи за кілька кроків від помосту, широко усміхався. Амаранта схопилася на рівні ноги.

Фейрі приглушено гомоніли. Я впустила кинджал, і той задзвенів, ударившись об мармурову підлогу.

Мені кортіло гримнути на Темліна: «Вбий її, зараз». Але він не рухався, затуляючи рану, кров з якої досі сочилася. Надто повільно… Рана в нього загоювалася надто повільно. І маска не впала в нього з обличчя. «Убий її, ну ж бо».

— Дівчина перемогла, — сказав хтось із натовпу.

— Звільни їх, — підхопив інший голос.

Обличчя Амаранти стало блідим, риси його загострилися, як ніколи раніше нагадуючи зміїні.

— Фейра ж не запитала, коли я це зроблю. Їй було важливо почути від мене про звільнення. А коли? Фейро, це може статися, коли закінчиться твоє коротке людське життя.

Амаранта огидно посміхнулася.

— Напевно, ти погано слухала. Миттєве звільнення я обіцяла лише в тому разі, якщо розгадаєш загадку. А ти ж, мабуть, вирішила, що це стосується і моїх завдань? Яка ж ти дурна! Утім, чого можна ще чекати від людей?.

Я позадкувала, коли вона почала спускатись сходинками помосту. Її пальці загнулися кігтями… Око Джуріана шаленіло в каблучці, зіниця то розширювалася, то зменшувалася.

— А ти, ти… — зашипіла вона на мене. Її зуби зблиснули й загострилися. — Тебе я просто вб’ю. У мене для переможців і переможених одна нагорода — смерть.

Хтось скрикнув, однак я не могла поворухнутися, навіть спробувати ухилитися від того, що вдарило мене швидше за блискавку. Мене кинуло на підлогу.

— Я змушу тебе заплатити за твою нахабну самовпевненість, — гарчала Амаранта.

Я зірвала горло криком від раптового болю, якого досі навіть уявити собі не могла.

Моє тіло знову вдарилося об мармур підлоги. Невидима сила змусила мене встати, потім знову жбурнула на підлогу, вдаривши третьою хвилею нестерпного болю. Мені здалося, що всі мої кістки розтрощило вщент.

— Зізнайся, що ти його не кохаєш, і я звільню тебе, — видихнула Амаранта, і крізь плями перед очима я побачила, як вона хижо прямує до мене. — Признайся, що ти лишень боягузливе, брехливе, мінливе людське сміття.

Я не стала б… я не говоритиму такого, навіть якщо вона розмаже мене по підлозі.

Мене ніби роздирали зсередини якісь невидимі кігті, я билася на мармуровій підлозі, не здатна викричати свій біль.

— Фейро! — загримів хтось. Ні, не хтось… Це був Різенд.

Проте Амаранта наближалася.

— Ти вважаєш, що гідна його? Вищого Лорда? Ти справді вважаєш, що гідна бодай чогось, людино?

Мою спину вигнуло, мої останні ребра затріщали, одне за одним.

Різенд покликав мене на ім’я… Отже, йому було не все одно. Я втратила свідомість, але Амаранта миттю повернула мене до тями, насолоджуючись тим, щоб я відчувала кожну мить тортур, кричала, коли ламали ще і ще одну кістку.

— Хто ти є? Купка гною й кісток, хробачий корм! — лютувала Амаранта. — Хто ти є порівняно з нами, щоб вважати себе достойною нас?

Фейрі почали кричати про нечесну гру, вимагаючи звільнити Темліна від прокляття, називаючи її підступною брехухою. Крізь серпанок болю я бачила, як Різенд присів навпочіпки біля Темліна. Не для того, щоб йому допомогти, а щоб підвести…

— Усі ви свині, усі ви — підступні брудні свині!

Мене душили крики, коли вона копнула ногою мої зламані ребра. А потім знову. І знову.

— Ваші людські серця для нас — ніщо.

А Різенд уже звівся на ноги з моїм скривавленим кинджалом у руці. Він швидкою тінню кинувся на Амаранту, намагаючись дістатися ясенем її горла.

Вона навіть не озирнулася: просто звела руку — і стіна білого світла відкинула Різенда назад.

Однак біль на мить відступив, достатньо, щоб я побачила, як Різенд падає, підводиться і знову атакує — з руками, які тепер закінчувалися довгими пазурами. Він врізався в невидиму стіну, яку Амаранта створила навколо себе, але подарував мені ще кілька дорогоцінних секунд без нових тортур.

— Ти, зрадливий шматок лайна, — шипіла вона на Різенда, — непотріб, не кращий за смертних тварин.

Один за одним, наче під тиском чужої волі, пазури ховалися в його пальці, лишаючи по собі цівки крові. Різенд вилаявся, тихо й люто.

— Ти весь час планував зраду.

Її магія кинула Різенда на підлогу, — його череп хруснув, ударившись об мармур. Ніж випав із безсилої руки. Ніхто навіть не ворухнувся, щоб допомогти йому.

Амаранта знову вдарила своєю магією. Червоний мармур розколовся під Різендом, павутиння тріщин поповзло аж до мене. Амаранта била його — хвиля за хвилею своєї сили. Різ застогнав.

— Зупинися, — видихнула я, ледве володаючи язиком у роті, наповненому кров’ю. Я марно намагалася дотягнутися до її ноги. — Будь ласка.

Руки Різенда підігнулися, коли він спробував на них спертися, кров заюшила з носа на розтрощений мармур. Наші погляди зустрілися.

І зв’язок між нами став сильнішим. Я наче перелетіла зі свого тіла до його, побачила себе очима Різенда — скривавлену, скалічену, заплакану.

А потім знов ковзнула у власний розум, коли Амаранта розвернулася до мене.

— Зупинитися? Зупинитися? Не вдавай, ніби тобі не байдуже, людино, — протяжно відповіла вона й зігнула палець.

Мене одразу вигнуло так, що хребет затріщав і я майже втратила свідомість. Але наостанок почула, як Різенд знову волає моє ім’я.

І прийшли спогади… Добірка найжахливіших моментів мого життя, літопис темряви й відчаю. На останній його сторінці я заплакала, не відчуваючи навіть агонії свого тіла — я побачила маленького кролика на лісовій галявинці і як своїм ножем перерізала пухнасте горло. Моє перше вбивство — перше життя, яке я увірвала.

Я помирала від голоду, у нас не залишалося надії. І все ж таки після того, як моя родина наїлася кролятини, я втекла назад до лісу і проплакала кілька годин, розуміючи, що перетнула межу, заплямувала свою душу.

— Скажи, що не кохаєш його! — пронизливо скрикнула Амаранта, і кров на моїх руках стала кров’ю того кролика… Кров’ю того, що я втратила.

Я б нізащо не сказала такого. Кохання до Темліна було єдине, що в мене залишалося, єдине, чим я не могла поступитися.

Чорно-червона каламуть перед очима раптом розступилася. Я побачила Темліна — він повз до Амаранти. Широко розплющені смарагдові очі дивилися, як я помираю. Він не міг урятувати мене, рана загоювалася надто повільно. Амаранта ж і досі володіла його силами.

Вона ніколи не мала наміру залишити мене живою, ніколи не збиралася дарувати йому волю.

— Амаранто, пощади її, — благав він, затискаючи рукою рану на грудях. — Зупинися. Я зроблю все, що ти хочеш. Будь ласка…

— З тобою я поквитаюся потім, — проігнорувала Амаранта його благання і пустила в мене черговий згусток болю.

Я намагалася не зводити з Темліна очей. Його ж очі були такі зелені, як лани навколо його маєтку. Відтінок, який змив криваві спогади, відштовхнув зло, що ламало мене зсередини, трощило мої кістки. Я знову застогнала від болю в колінних чашках, які, здавалося, ось-ось розколються навпіл. Але перед очима знову виник зачарований ліс, той день, коли ми поруч лежали на траві, той ранок, коли спостерігали за світанком, і я на мить — усього лиш на мить — відчула справжнє щастя.

— Зізнайся, що ти його не кохаєш! — плюнула Амаранта, і моє тіло почало скручуватися, поволі ламатися. — Визнай мінливість свого серця.

— Амаранто, будь ласка, — простогнав Темлін. Його кров заливала підлогу. — Я зроблю все, що ти мені накажеш.

— З тобою я розберусь потім, — повторила вона і знову кинула мене в пекельні обійми болю.

Я ніколи не сказала б того, що вона так хотіла почути, навіть якщо це мене вб’є. Якщо й справді вб’є, то й по всьому. Якщо саме це — слабкість, яка мене зламає, я готова прийняти її всім серцем. Якщо ж…

Хай кожен мій змах непоборний і сильний,

Та вбиваю тихцем я, повільно…

Такими для мене були ці три місяці — повільною, жахливою смертю. Тому що я кохала Темліна. Ніщо не в змозі було це змінити — ні біль, ні те, що його не було поряд, ні примарне щастя.

А зневажена стану чудовиськом,

здатним трощити й ламати.

Амаранта могла як завгодно знущатися над моїм тілом, але їй не зруйнувати моїх почуттів до Темліна. Він ніколи не жадатиме її. Жало його відмови завжди колотиме її в саму душу.

Біль від тортур поволі втрачав гостроту.

Але я прихильна до всіх, хто завзято не вірить в поразку.

Як же довго я від цього тікала! А коли відкрилася Темліну, своїм сестрам, то це стало перевіркою на сміливість, так само болісною, як і будь-яке з моїх завдань.

— Говори, мерзенна тварино! — просичала Амаранта.

І нехай вона збрехала про умови нашої угоди, щодо загадки вона присягалася у геть іншому — свобода тієї ж миті, незалежно від її волі.

Кров залила мені рота, теплими цівками потекла з губ. Я востаннє подивилася на вкрите маскою обличчя Темліна.

— Кохання, — ледь чутно видихнула я в нескінченну темряву.

Я відчула паузу в магії Амаранти.

— Відповідь на загадку… — спромоглася я, давлячись власною кров’ю, — це… кохання.

Очі Темліна розширилися, а ще за якусь мить щось зламалося у моїй спині.