Двір шипів і троянд

Розділ 13

Темлін махнув рукою, і сотні свічок ожили в кімнаті. Хай би що казав Люсьєн про магію фейрі, яка послабшала й погано піддавалася контролю через їхню хворобу, Темліна вона не дуже уразила. Або, можливо, він від початку був значно сильніший, якщо й досі здатний перетворювати своїх підданих на вовків. Запах магії пронизав мене, однак я не здригнулась і високо тримала голову… Доки не зазирнула до кімнати.

Мої долоні спітніли, коли я побачила велетенський розкішний кабінет. Книжки, які вишикувались у шафах уздовж усіх стін, наче солдати мовчазної армії, канапи, столи, пухнасті килими, яких було так багато всередині. Однак минув уже приблизно тиждень з тієї миті, коли я покинула свою родину. І попри те що батько наказав ніколи не повертатися туди, попри те що моя обітниця матері була виконана, мені дуже хотілося повідомити їх, що я жива, у безпеці, у відносній безпеці. А ще попередити їх про недугу, яка повзе Прифією і, можливо, одного дня перетне Стіну.

Існував один-єдиний спосіб повідомити все це моїм рідним.

— Тобі ще щось потрібно? — спитав Темлін.

Я здригнулася. Він досі стояв позаду мене.

— Ні, — промовила я, заходячи до кабінету.

Я не могла дозволити собі думати про надзвичайну силу, яку він щойно мені продемонстрував, про ту граційну невимушеність, з якою запалив так багато свічок самим лише рухом руки. Я мала зосередитися на головному завданні, на головній меті.

То була не моя провина, що я майже не вміла читати. Сестрам батько найняв учителя, який приходив до нас, тож вони навчилися читати й писати. Я ж тоді була ще мала. Мати не дбала про нашу освіту. Перед тим як батько збанкрутував, навчити мене грамоті могла б і гувернантка, але знову-таки моя мати більше цікавилася святами, ніж нами.

Після смерті матері батькові стало зовсім не до мене. А після того, як бідність увірвалася до нашого життя, мої старші сестри, які вміли добре читати й писати, вирішили, що звичайна школа в селищі нас не гідна. Я б пішла, але батько пошкодував грошей. А сестри не схотіли вчити мене грамоти. Тож я ледве могла читати, достатньо, щоб скласти букви докупи.

І погано було, що Темлін про це знав. Я змушувала себе міркувати про те, як мені передати листа до рідних, коли його напишу. Можливо, потрібно попросити про послугу Темліна. Або Люсьєна. Однак це буде надто принизливо. У вухах я вже чула їхнє звичайне: «Вона безграмотна, як і більшість людей». А позаяк Люсьєн переконаний, що я шпигую за фейрі, то він одразу ж спалить мого листа. А потім і кожного наступного, якщо я спробую написати ще. Тож спочатку мені треба навчитися писати. Самій.

— Тоді я залишу тебе тут, — нарешті промовив Темлін, бо наше мовчання вже тривало надто довго і стало надто напруженим.

Я не ворушилася, доки він не зачинив за собою двері. Серце калатало, здавалося, в усьому тілі, коли я наблизилась до книжкової шафи.

Через втому я була змушена зробити перерву на вечерю та на сон, однак наступного дня я знову повернулася до кабінету ще до того, як сонце вийшло з-за обрію. Я знайшла невеличкий письмовий стіл у кутку кімнати. А ще на інших столах я побачила папір та чорнило. Пальцем я намагалася стежити за рядками, а вголос шепотіла слова:

— Вона схоп-пила… схопила черевика, став… ючи, ста…ючи у поз… поз…

Я відкинулася на спинку крісла й долонями потерла очі. Коли відчула, що вже ладна з розпачу рвати на собі волосся, взяла перо й підкреслила слово «позу».

Рука тремтіла, коли я докладала всіх зусиль, щоб скопіювати літеру за літерою до свого листа, який ставав дедалі довшим і який я тримала поряд із книжкою. Там уже накопичилось щонайменше сорок слів, виписаних нерозбірливими кривобокими літерами. Як вони вимовляються, я мала намір перевірити трошки пізніше.

Я підвелася з крісла, бо край треба було розім’яти ноги та спину чи геть здихатися бодай на хвильку довгого списку незрозумілих за вимовою слів. Обличчя й шия в мене пеком пекли, хоча поруч не було нікого, хто посміявся б над моєю безграмотністю.

Цей кабінет більше правив за бібліотеку, бо стін не було видно за маленькими лабіринтами полиць, а ще нагору вели сходи, і там теж були книжки, книжки, книжки. Однак називатиму й далі це місце кабінетом, так воно мене менше лякало. Я ходила поміж стелажами. У великі вікна з протилежного боку кімнати заглядали промінчики сонця, і я пішла їм назустріч. З вікна я побачила сад, де розкошували троянди всіх кольорів і відтінків: малинових, червоних, рожевих, білих та жовтих.

Можливо, я навіть дозволила б собі зануритись у це бурхливе море кольорів, які виблискували під теплим та лагідним сонцем, якби не побачила на стіні, що йшла від вікна, величезну картину.

Ні, то не картина, подумала я. Я відійшла далі, щоб розгледіти те, що було на стіні. То було… Я намагалась знайти слово в майже забутому закутку пам’яті. Фреска. Ось що це було.

Я заклякла на місці й не могла відвести від неї очей, намагаючись осягнути її розміри, зрозуміти те, що на ній зображено. Напевно, її не випадково помістили сюди, подалі від сторонніх очей. А може, художник, що писав цю фреску, не хотів, щоб коли-небудь хтось наважився її повторити.

Ця фреска розповідала історію за допомогою кольорів, форм та світла, яке наче лилося з неї, з різних тонів і напівтонів. То була історія… Прифії.

Усе починалось із Котла.

Усемогутнього чорного Котла, який тримали стрункі жіночі руки на тлі нескінченного зоряного неба. Ті руки нахиляли Котел, і золота мерехтлива блискуча рідина лилася через його вінця. Ні, не мерехтлива, але… іскриста завдяки маленьким символам, можливо, на якійсь прадавній мові фейрі. Хай би що там було написано і хай би що то взагалі означало, вміст Котла витікав у порожнечу, а по тому утворював нашу землю, утворював наш світ…

Мапа, що простиралася під ним, охоплювала увесь наш світ, не лише простір, на якому ми жили, але й моря, і великі континенти за ними. Кожна територія була підписана й позначена своїм кольором, на деяких були ще й витончені зображення істот, які колись правили тими землями, котрі тепер належали людям. Усі ці землі, я згадала, здригаючись, увесь наш світ колись належав фейрі — принаймні вони вірили в те, що світ був створений господаркою Котла саме для них. Не було ніякої згадки про смертних людей, ніякої ознаки нашої присутності на цих землях. Гадаю, ми були для них так само незначущі, як і свині.

На наступну частину фрески було тяжко дивитися. Зображення було таке просте й водночас таке детальне, що на мить мені здалося, наче я сама стою на тому бойовищі, відчуваючи текстуру скривавленої багнюки під ногами, пліч-о-пліч із тисячами інших людських солдатів, які вишикувалися перед ордами фейрі, котрі мчали просто на нас. Хвилина тиші перед початком кривавої бійні.

Стріли та мечі людей здавалися такими мізерними проти Вищих Фе в їхній блискучій броні або ж проти фейрі з їхніми смертоносними кігтями та іклами.

Я знала, навіть не дивлячись на наступну панель фрески, де все було зображено дуже реалістично, — люди тієї кривавої бійні не пережили: чорна земля з червоними плямами.

А потім ішла інша мапа, на якій були зображені помітно зменшені землі фейрі. Північні території були розрізані й розподілені, щоб дати місце Вищим Фе, які втратили свої землі на південь від Стіни. Їм відійшло все, що простиралося на північ від неї, а все південне залишилося безбарвною плямою. Спустошені, забуті землі, ніби художник навіть не переймався, щоб додати до них трохи фарби.

Я уважно розглядала різні землі й території, тепер віддані Вищим Фе. Все ще безмежні — така неймовірна сила розкинулася на всю північну частину нашого світу. Я знала, що ними правили королі та королеви або ж місцеві ради чи володарі та володарки, однак я ніколи не бачила, скільки території вони були змушені залишити на півдні і як тепер перенаселені їхні землі.

Я не знала, чому вони так легко поступилися людям землями інших континентів і чому так трималися за цей острів. Тут людям залишився жалюгідний клаптик не найкращої землі.

Прифія, розташована на більшій частині острова, складалася із семи держав. Частину, що відійшла людям, пожертвувала найпівденніша країна. Її землі прикрашали крокуси, троянди, на узгір’ях паслися ягнята. Це були Землі Весни.

Я підійшла ближче, щоб роздивитися темну огидну смугу, що зображала Стіну, яка відділяла Прифію від світу людей. Цим художник висловив свою зневагу до того світу. Ще один презирливий акцент художника. Жодних позначень на людських землях, жодних малюнків та зображень, геть нічого, що могло б свідчити про найбільші міста, селища, окрім… Я знайшла перетяту місцевість, де було наше селище, а ще — ліс, який відділяв нас від Стіни. Зараз та наша дводенна подорож здавалася такою мізерною, геть абсурдною порівняно із тими територіями та силою, яка ніби нависала над нами з півночі. Я провела пальцем, не торкаючись фарби, лінію над Стіною, потрапляючи в ці землі — землі Двору Весни. І знову — жодних позначок, але територія потопала в зображеннях весни: квітучих дерев, весняних штормів, маленьких звірят… Принаймні я проведу решту своїх днів у Дворі з найприйнятнішою погодою, однак дуже примхливою. Невелика втіха у моєму становищі.

Я подивилася на північ і знову відступила назад. Шість інших Дворів наче різнокольоровою мозаїкою розкинулися на території Прифії. Осінь, Літо й Зима — ці Двори було дуже легко розпізнати. А над ними майоріли два сяйливих Двори: південніший із них був розфарбований у більш теплі, червонуваті відтінки — Двір Світанку. Над ним у мерехтінні золотого, яскраво-жовтого, подекуди блакитного сяяв Двір Дня. А ще вище над цим теплим золотом, на застиглих крижаних скелях розкинулася зоряна темрява велетенської території Двору Ночі.

На фресці, у глибоких тінях між тими скелями та горами, були зображені дивні речі, як-от маленькі хижі очі та блискучі ікла. Земля смертельної краси. Спиною побігли мурашки.

Я могла б роздивитися й інші королівства за морями, які оточували нашу землю, наприклад ізольоване королівство фейрі на заході, яке, здавалося, зовсім не втратило територій і досі жило само собою… Якби ж я не глянула в серце цієї чудової живої мапи.

У центрі Прифії, що була наче живим ядром, навколо якого розкинулося все інше, або, мабуть, місцем, якого першим торкнулася та рідина із Котла, був невеличкий засніжений гірський ланцюг. І з нього здіймалася до небес велетенська поодинока гора. Вона була вкрита снігом. І жодних ознак життя — наче і стихії боялися її торкатися. Не було на карті жодних позначок, що воно таке. Ніщо не натякало, чи примітна чимось ця місцина, але мені здалося, що всі, хто дивився на карту, вже повинні були про це знати. Цю фреску створили не для людських очей.

Із цією думкою я повернулася до свого маленького столика. Принаймні я вивчила розташування їхніх земель і тепер знала, що ніколи не варто рушати на північ.

Я затишно влаштувалась у своєму кріслі і занурилась із головою у книжку. До мого обличчя прилинула кров, мені стало тепліше, коли я побачила дивовижні ілюстрації. То була дитяча книжка, і все ж я ледве змогла продертися крізь слова її якихось двадцяти сторінок. Навіщо в бібліотеці Темліна книжки для дітей? Може, вони збереглися від часів його власного дитинства? Чи він заздалегідь їх купив, розраховуючи, що одного разу і в нього будуть діти? Мені до цього не було ніякого діла. Я мало що зрозуміла навіть із дитячої книжки. І пахне вона огидно: солодкуватий запах старих стертих сторінок. Мені не подобався їх шурхіт, не подобалася груба шкіра палітурки. Я подивилась на аркуш паперу поряд, де я намагалася записувати слова, яких не знаю. Схопила той аркушик, зім’яла його в кульку і жбурнула в кошик для сміття.

— Я подумав, що ти хочеш написати своїм рідним листа. Я можу допомогти тобі.

У мене за спиною стояв Темлін зі стосом книжок у руках. Я сахнулася його так, що мало не перекинулася разом із кріслом, і густо почервоніла: а раптом він здогадається, що я хочу якось попередити родину про можливе лихо?

— Допомогти? Ти маєш на увазі поглузувати з моєї неосвіченості?

Він поклав стос книжок на стіл, зціпивши зуби. Я не могла прочитати назви книжок, які блищали на шкіряних корінцях.

— Чому ж я маю глузувати? Хіба ж ти винна в тому, що не здобула освіти? Це хиба, яку можна виправити. Дозволь тобі допомогти. За мною борг. За руку.

Хиба. Це була моя хиба.

Утім, перев’язувати йому руку, розмовляти із ним так, наче він не був хижак, створений убивати та знищувати, — то одна річ, і геть інша — відкритися йому, розповісти, як мало всього я знаю, дозволити побачити йому ту частину мене, яка досі залишилася дитиною, незавершену частину, болючу…

Прочитати щось на обличчі, яке сховане за маскою, я теж не могла. І хоча в його голосі не було жалості, я розправила плечі:

— Я сама впораюся.

— Гадаєш, у мене немає інших справ, крім пошуку способів принизити тебе?

Я подумала про зображення земель, які належали людям на тій фресці, а ще про того художника, який не спромігся навіть на позначки на наших землях, і не знайшла жодної люб’язної відповіді на запитання Темліна. Досить того, що я опинилася в довічному полоні.

Темлін похитав головою:

— Люсьєну ти дозволяєш брати тебе на полювання і…

— Люсьєн, — урвала я його тихо, але не м’яко, — не прикидається тим, ким насправді не є.

— І що ж це має означати? — загарчав Темлін, однак пазури залишилися втягнутими, хай навіть руки й стиснулися в кулаки.

Я невблаганно наближалася до межі його терпіння, однак мені було байдуже. Хай навіть він подарував мені сховище у вигляді розкішного маєтку, я не повинна падати перед ним на коліна.

— Це означає, — сказала я тихо й холодно, — що я зовсім не знаю тебе. Я знаю, хто ти, але не знаю, ким ти є насправді і чого хочеш від мене.

— Інакше кажучи, ти мені не довіряєш.

— А як я можу довіряти фейрі? Ми ж для вас ніщо. Познущатися, убити вам за іграшку.

Від його гарчання затремтіли язички вогнів на свічках.

— Ти ж не така, якою я уявляв людей, кажу це щиро.

Я майже відчула, як глибоко у грудях відкривається глибока душевна рана. Вона розверзлася, і з неї полилися огидні слова, які чула лиш я: безграмотна, неписьменна, неосвічена, непомітна, пихата, холодна. Усі ці слова промовляла Неста своїм презирливим голосом, і вони відлунювали у мене в голові.

Я підібгала губи.

Він смикнувся і ворухнув рукою, наче збирався мене торкнутися.

— Фейро, — тихо сказав він.

А я лише похитала головою й вийшла з кімнати. Він не зупинив мене.

Після обіду того ж таки дня я знову пішла до кабінету, щоб дістати зібганий аркушик зі смітника, але його там уже не було. А мій стос книжок був перемішаний — усе лежало в іншому порядку. Я переконувала себе, що то були слуги, вони прибрали сміття й акуратно порозкладали книжки. Цим я намагалася погамувати щемке відчуття у грудях. Це була Ейсіл або інша служниця у масці пташки. Вони виконували свою роботу. На тому аркушику я не писала нічого забороненого — жодної ознаки того, що я намагаюся попередити свою родину. Але досить і того, що у відповідь на пропозицію допомоги я відповіла йому грубістю.

І все одно руки в мене тремтіли, навіть коли я сіла за свій маленький столик і знайшла потрібне місце у книжці, якою користувалася вранці. Я добре усвідомлювала, що підкреслювати чорнилом у книжці слова було заборонено, соромно псувати такі прекрасні книжки, однак, якщо Темлін міг собі дозволити золоті палітурки, замінити одну чи дві книжки він також зможе.

Я втупилась у книжку, однак не бачила в ній жодної літери.

Можливо, я була дурепою, не прийнявши його допомоги. Могла б відкинути свою гордість і попросити його написати короткого листа. Жодних застережень і навіть натяків. Просто повідомлення, що я жива і здорова. Якщо у Темліна були заняття важливіші, навіщо він тоді прийшов до кабінету й запропонував допомогти? Утім, запропонував-таки.

Десь пробив годинник.

Хиба — один із моїх численних недоліків. Я потерла брови пальцями. З якого дива я раптом стала жаліти Темліна — самотнього похмурого фейрі? Навигадувала, що в нас із ним є спільне розуміння відповідальності за інших. Що йому до мене? Хіба здатна нікчемна неграмотна дівчинка мислити так само, як він? Нехай би сам лікував свою покусану руку. Або слуг покликав. І зовсім не треба було фантазувати, що можливо… можливо, переді мною стояла істота, чи людина, чи фейрі, чи ще хтось, хто нарешті зрозумів, на що перетворилося моє життя, на що перетворилася я сама в ньому протягом останніх років.

Минула хвилина, потім ще одна.

Нехай фейрі не здатні брехати, однак вони добре опанували мистецтво недоговорювати правди. Темлін, Люсьєн та Ейсіл дуже вміло ухилялися від прямих відповідей на мої чіткі запитання. Дізнатися більше про недугу, про прокляття, яке вражає світ фейрі, дізнатися бодай щось про те, звідки недуга взялася, де з’явилася, чим іще вона небезпечна, а надто дізнатися про те, що вона може зробити з простою смертною людиною… Ось що я повинна була робити зі своїм часом і для чого мені необхідно було навчитися читати й писати.

І якщо існує бодай один найменший шанс, що хтось із фейрі володіє якимись знаннями про давно забуту можливість обійти умови тієї клятої Угоди, якщо хтось знає шлях, як іще можна сплатити мій борг, що його я завинила Угоді та народу фейрі, й повернути мене до моєї родини, щоб я сама могла попередити їх про небезпеку недуги… я повинна була ризикнути всім.

За двадцять хвилин я знайшла Люсьєна в його кімнаті. На своїй маленькій мапі я позначила, де вона розташована, — в окремому крилі будинку на другому поверсі, доволі далеко від моєї кімнати. Але спочатку я обійшла всі інші місця, де він міг бути, а переконавшись, що його ніде немає, вирушила сюди й зупинилася перед білими двостулковими дверима.

— Заходь, людське дитя, — озвався Люсьєн, коли я постукала.

Певно, він міг зрозуміти, що то я, за моїм подихом. Або ж те його металеве око було здатне бачити крізь двері.

Я несміливо відчинила двері. Кімната була подібна до моєї за розмірами, однак пофарбована в різноманітні відтінки помаранчевого, червоного та золотого із невеличкими вкрапленнями зеленого та брунатного. Я наче опинилася в осінньому лісі. Водночас, якщо моя кімната була дуже вишукано мебльована, то його являла собою втілення спартанського стилю. Замість столика для сніданку біля вікна стояв пошарпаний робочий стіл, захаращений різноманітною зброєю.

Саме стіл домінував у цьому просторі. За ним і сидів Люсьєн, вдягнений у штани й сорочку, з розпущеним волоссям, яке виблискувало на його плечах рідким полум’ям. Придворний Темліна, його посол і передусім повноправний воїн.

— Давно тебе не бачила, — мовила я, зачиняючи двері й притуляючись до них спиною.

— Був на північних кордонах — треба було вгамувати гарячі голови. Звичайне завдання для посланця, — навіщось повідомив він мені, відкладаючи мисливський ніж, який він відчищав від… Довге смертоносне лезо. — Я повернувся саме під час вашої суперечки із Темом, тож вирішив, що безпечніше відсидітися у своїй кімнаті. Проте я радий чути, що твоє крижане людське серце трохи пом’якшало до мене. Принаймні у твоєму списку майбутніх жертв мені належить не найперше місце.

Я відповіла довгим поглядом.

— Ну що ж, — казав Люсьєн далі, повівши плечем, — здається, ти вже добре налила Темові сала за шкуру, щоб він послав мене куди подалі. Мало голову не відкусив. Тому дякую тобі за зірвану трапезу, яка обіцяла бути цілком миролюбною. На щастя, у західних лісах був порушений кордон, сталися сутички, тож мій бідолашний друг подався туди розбиратись, як він один уміє. Дивно, що ви не перетнулися, коли ти йшла сюди.

Дякувати забутим богам за їх милосердя.

— Які сутички?

Люсьєн зробив порух рукою, і порух той видався мені надто скутим.

— Звичайні: непрохані страшенні істоти, які чинять неподобства.

Добре, дуже добре, що Темліна немає в маєтку і він не спіймає мене на тому, що я задумала. Це теж подарунок долі.

— Здивована, що ти так багато розповів мені. — Я проказала це таким невимушеним тоном, на який лише була здатна. — Однак, на жаль, ти не схожий на суріеля. Якщо тебе заманити в пастку, все одно потрібної інформації з тебе не витягнеш.

Якусь мить він дивився на мене й тільки кліпав очима. Потім кутик його рота сіпнувся вбік, а металеве око задзижчало і втупилось у мене.

— Гадаю, ти все одно не скажеш, що хочеш від мене дізнатися.

— У тебе свої таємниці, у мене — свої, — мовила я тихо й обережно. Я не була впевнена, чи спробує він розрадити мене, якщо я розповім йому правду. — Однак, якби ти справді був суріелем, — додала я повільно і значуще, — як саме я могла б спіймати тебе в пастку?

Люсьєн знову відклав ножа і втупився у свої нігті. На мить я засумнівалася, що він узагалі мені щось розповість. Гадала, чи піде він одразу до Темліна, щоб видати мене.

Однак після кількох хвилин мовчання він нарешті промовив:

— Певно, якби був суріелем, я полюбляв би березові гайочки в західних лісах, а ще свіженьких курчаток, якими так хотів би поласувати, що не помітив би подвійної петлі, яку б ти прив’язала до кількох дерев у гаю, щоб упіймати мене за ноги.

— Гм-м. — Я не наважилася запитати, чому раптом він вирішив бути таким люб’язним. Однак іще існувала вірогідність, що він і досі б не відмовився побачити мене мертвою. Утім, я готова була ризикнути. — Ти мені більше подобаєшся в образі Вищого Фе.

Він усміхнувся, проте його радість видалася мені сумнівною.

— Якби я був божевільний та ще й дурний, щоб піти полювати на суріеля, то взяв би із собою лук та стріли, а на додачу й ніж, як оцей.

Він уклав ножа, який чистив увесь цей час, у піхви, а потім посунув його на краєчок столу. Ніби пропонував його мені.

— Вивідавши в нього все, що мене цікавить, я звільнив би його з пастки, а сам чкурнув би до води — найближчого струмка. Суріелі терпіти не можуть проточної води.

— Але ж ти не божевільний, тож сидітимеш тут, здоровий і неушкоджений?

— Я б, може, й вирушив на полювання. У мене гострий слух фейрі. Я почув би, коли хтось у західній частині лісу волатиме про допомогу, і навіть виявив би великодушність, відгукнувшись на той поклик. Але я не пропоную тобі полювати на суріеля, адже Темлін вительбушить кожного, хто розповість тобі, у який спосіб можна спіймати цю істоту. Та я все одно збирався на полювання. Утім, знай: якщо хтось почує, що я допомагав тобі, земля для нас обох перетвориться на справжнє пекло. Сподіваюся, твої таємниці варті того, щоб ризикнути життям, — сказав він усміхаючись, але в тій усмішці я вгадала застереження.

Іще одна загадка, іще одна зернина інформації.

— Це дуже добре, що ти маєш надзвичайний магічний слух фейрі. А в мене також є магічна здатність — не розпускати язика.

Він пирхнув, коли я взяла ножа зі столу й вирушила до своєї кімнати за луком та стрілами.

— Здається, ти мені починаєш подобатися. Проте я пам’ятаю, хто вбив мого друга.