Двір шипів і троянд

Розділ 9

Наступного ранку, доки Ейсіл разом із іншою служницею готували мені ванну, я міркувала над своїм планом. Темлін згадував, що вони з Люсьєном мають безліч обов’язків, і окрім того випадку, коли я зіткнулась із Темліном на виході з маєтку, я їх більше не бачила. Тож знайти Люсьєна, який був би наодинці, — ось перший крок мого плану.

Невимушене запитання до Ейсіл дало мені змогу з’ясувати, що Люсьєн сьогодні має патрулювати кордони, тож зараз, найімовірніше, він у стайні готується рушати до Стіни.

Я вже вийшла на середину саду, кваплячись до раніше помічених будівель позаду маєтку, коли з-за моєї спини раптом пролунав голос Темліна:

— Сьогодні ніяких пасток?

Я прикипіла до місця й озирнулась через плече. Він стояв за кілька метрів від мене.

Як же він підкрався так нечутно, йдучи рінню, яка і шурхотить, і рипить, коли ступаєш на неї? Звісно, особливості фейрі. Я спробувала вгамувати свій неспокій і мовила якомога ввічливіше:

— Ти сказав, що тут я в безпеці. І я повірила тобі.

Темлін примружився, і мені здалося, що він зичливо усміхнувся, проказавши:

— Мої вранішні справи довелось відкласти.

І справді, на ньому не було його звичної воїнської туніки, перев’язу теж, а рукави його сніжно-білої сорочки були закасані по лікті, оголюючи засмаглі руки зі сталевими м’язами.

— Якщо хочеш проїхатися верхи округою, якщо тобі цікаво, який вигляд має твоя нова домівка, я можу взяти тебе із собою на прогулянку.

Знову. Знову він робить спробу бути ввічливим та гостинним, попри те що кожне слово коштує йому чималих зусиль. Можливо, рано чи пізно Люсьєн зуміє його переконати. А поки… Доки ж мені доведеться його обманювати? Мені навіть стало соромно. Адже він намагається захистити мене від усіляких жахіть Угоди та своїх людей.

Я сміливо посміхнулася:

— Даруйте, але мені краще побути на самоті. Утім, красно дякую за пропозицію.

Він напружився:

— А як щодо…

— Усе одно ні, дякую, — не дала йому договорити, дивуючись своїй рішучості.

Мені потрібно було знайти Люсьєна. Поговорити з ним, переконати його.

Він, певно, вже подався на службу.

Темлін стиснув руки в кулаки, ніби намагався приборкати свої пазури. Однак не став дорікати, просто розвернувся й мовчки пішов до будинку.

Досить скоро, якщо мені пощастить, Темлін більше не буде моєю проблемою. Я поквапилася до стайні, відкидаючи ситуацію як зайву. Може, потім, якщо мене звільнять, якщо між нами проляжуть довгі роки, я згадаю дивного фейрі й замислюся про причини його не менш дивного ставлення до мене.

Врешті добігши до стайні, я постаралася прибрати байдужого виразу обличчя. Мені сподобалася простора будівля, пофарбована у світлі тони. Мене геть не здивувало, що всі конюхи були в масках, які зображали кінські морди. І раптом я щиро пожаліла їх. Недуга змушувала всіх ходити в масках ще невідомо скільки років, поки хтось не знайде способу розвіяти прокляту магію. Ніхто з конюхів навіть не глянув у мій бік. Чи то дивитися на людей було нижче їх гідності, чи то вони ненавиділи мене через смерть Ендраса. Я не могла їх звинувачувати.

Усі спроби вдати невимушеність провалилися, коли я нарешті знайшла Люсьєна, який шкірив до мене білі зуби, сидячи верхи на чорному мерині.

— Доброго дня, Фейро!

Я спробувала не зіщулитись і навіть усміхнулася.

— Зібралася на прогулянку верхи? А може, досі роздумуєш, чи варто залишатися в Темліна?

Я намагалася згадати слова, з якими сюди йшла, щоб завоювати його прихильність. Люсьєн засміявся, і його сміх мені не сподобався.

— А поїдьмо зі мною. Я сьогодні патрулюю південні ліси, і мені цікаво побачити твої мисливські здібності, завдяки яким ти вбила мого друга, хай там як — навмисно чи ні. Я вже давно не зустрічав людей, особливо вбивць фейрі. Зроби мені ласку, поїхали на полювання.

Чудово. Принаймні оця частина минула вдало, навіть якщо його пропозиція звучала так само мило, як зустріч із розлюченим ведмедем у його лігві. Я відступила на крок і пропустила поперед себе молодого стайничого. Він рухався м’яко і граційно, втім, як і всі фейрі. І геть не дивився на мене, жодної емоції на його обличчі, що ось вона, я, вбивця фейрі, стою в його конюшні.

Мене ж непокоїло інше: я ніколи не полювала верхи. Я полювала вистежуючи, ставлячи пастки й сільця. Я гадки не мала, як переслідувати здобич верхи на коні. Люсьєн узяв колчан зі стрілами із рук помічника стайничого, вдячно кивнув і всміхнувся, але його металеве око, так само як і живе, залишилося холодним.

— Сьогодні без ясеневих стріл, на жаль.

Я стиснула щелепи, щоб не сказати зайвого — звісно, чогось колючого. Якщо йому було заборонено чіпати мене й кривдити, я не розуміла, навіщо він запрошував мене із собою. Хіба що з метою познущатися? А може, йому просто нудно. То це краще для мене.

Я знизала плечима, намагаючись якнайкраще вдати байдужість.

— Ну що ж… гадаю, що в цьому вбранні можна рушати на полювання.

— Чудово. — І металеве око Люсьєна заблищало в сонячному промінні, яке увірвалося в стайню крізь прочинені двері. Я притулилася до стіни, щоб раптом, бува, Темлін не побачив мене наодинці зі своїм другом.

— Тоді рушаймо!

Люсьєн махнув рукою, щоб мені засідлали коня.

Я ж поглядала на двері, чи не з’явиться там Темлін, слухаючи водночас балачку Люсьєна про погоду.

На щастя, я досить скоро опинилася на спині білої кобили, і ми з Люсьєном рушили до оповитих весною лісів, що простиралися за садами. Я трималася на безпечній відстані від фейрі в лисячій масці, прямувала за ним широкою стежиною і сподівалася, що оте металеве око не може бачити крізь потилицю.

Ця думка мені не сподобалася, і я відкинула її. Я повинна була пам’ятати, де я та з ким, і менше милувалася тим, як сонце просвічує весняне листя, як пурпурово спалахують острівці крокусів на тлі брунатного і зеленого. Все це не мало значення для мого плану, непотрібні деталі, які лише заважали помітити інше: напрямок та вигини стежки, дерева, достатньо надійні, щоб видертися на них, дзюрчання струмків. Ці речі могли допомогти мені вижити, якщо раптом я опинюся в цих місцях. Утім, як і решта володінь Темліна, ліс був геть порожній. Ніяких ознак присутності фейрі чи то Вищих Фе, які могли б тут прогулюватися. Може, то й на краще.

— Здається мені, тут у тебе непогані умови для вистежування… найтихішого з усіх, — промовив Люсьєн, трохи зменшуючи темп, щоб порівнятися зі мною.

Добре — хай сам до мене наближається, щоб я не здавалася надто дружньою й нетерплячою.

Я поправила сагайдак, врівноважуючи його, і пробігла пальцем по плавкому вигину тисового лука на колінах. Він був більший, ніж мій старий, і стріли важчі, з товщими наконечниками. Скоріше за все, я не поцілю першої здобичі, доки не пристосуюся до нової ваги й балансу.

П’ять років тому я взяла в батька останню мідну копійчину із залишків нашого минулого багатства, щоб придбати собі лук та стріли. Відтоді щомісяця я заощаджувала невеличку суму для купівлі стріл та нової тятиви.

— Ну? — наполегливо вів далі Люсьєн. — Наша здобич не варта твоєї уваги? Нам уже трапилося чимало пташок і білок.

Крони дерев кидали тіні на лисячу маску — світло й темрява єдналися на блискучому металі.

— Вам, здається, не бракує їжі на столі й без мого внеску. Он скільки її залишається після вашого частування.

Навряд чи смакувало б їм біляче м’ясо.

Люсьєн пирхнув, але нічого не сказав, і ми поїхали далі. Гілки величезного квітучого бузку схилялися досить низько, і пахучі квіти торкалися мого обличчя. Це нагадувало дотик холодних оксамитово гладких пальців. Ми давно проїхали дерево бузку, а ніздрі досі утримували його аромат. Це я теж віднесла до марного відчуття, хоча… На такому дереві в разі чого можна надійно сховатися.

— Отже, ти — емісар Темліна? — наважилась я запитати. — А емісари зазвичай патрулюють володіння?

Звичайнісіньке запитання без жодного натяку на зацікавленість.

Люсьєн клацнув язиком.

— Я посланець Темліна в офіційних справах, однак сьогодні була Ендрасова черга патрулювати. Хтось мав його замінити. Для кожного з нас це честь.

Я нервово глитнула. Ендрас жив тут, у нього були обов’язки і друзі, він не був безіменним фейрі без обличчя. За ним напевне сумували сильніше, ніж за мною.

— Мені… дуже шкода, — сказала я щиру правду. — Я не знала, як багато він для вас значив.

Люсьєн знизав плечима:

— Темлін засвідчив це, коли привів тебе сюди. Або ж ти мала такий жалюгідний вигляд у своєму дранті, що він тебе просто пожалів.

— Я б не поїхала з тобою, якби знала, що ти скористаєшся нагодою знущатися з мене.

Ейсіл казала, що Люсьєну не зашкодить співбесідник, який може дати відсіч. Це справді було доволі просто здійснити.

Люсьєн пирхнув:

— Перепрошую, Фейро.

За таке вибачення я б із легкістю назвала його брехуном, якби не знала, що фейрі не вміють брехати. Тож цей факт робив те вибачення… щирим? У цьому ще треба було розібратися.

— Тож, — повів далі Люсьєн, — коли ти почнеш свої спроби умовити мене поговорити з Темліном і переконати його звільнити тебе від умов Угоди?

— Що? — Я ледве втрималася, щоб не виказати подиву.

— Ти ж заради цього зі мною сюди поїхала? Інакше навіщо було бігти до стайні саме тоді, коли я мав покинути маєток? — Він скоса поглянув на мене своїм рудим оком. — Щиро кажучи, ти мене вразила й улестила гадкою про мій вплив на Темліна.

Я поки що не мала наміру зізнаватися.

— Що ти маєш…

Він лисячим рухом схилив голову набік, розсміявся і сказав:

— Щоб даремно не витрачати твій дорогоцінний час, поясню дві речі. По-перше: якби моя воля, тебе б тут уже не було, без жодних умовлянь із твого боку. По-друге: я тут нічого не вирішую, до того ж альтернативи вимогам Угоди не існує. Взагалі.

— Але… повинно бути бодай щось…

— Правду кажучи, Фейро, я в захваті від твоєї сміливості. Або ж твоєї недолугості. Але якщо вже Тем тебе не вбив, що я зробив би відразу, ти тут застрягла. Звісно, якщо тобі не заманеться вештатися землями Прифії, чого, — він зміряв мене поглядом, — я тобі не раджу.

Ні… ні, я не могла просто… залишитися тут. Навіки. До смерті.

Можливо… все ж таки є інший спосіб або є хтось, хто зуміє його знайти. Я вгамувала своє переривчасте дихання й відкинула панічні думки.

— Героїчні зусилля, — мовив Люсьєн, усміхаючись.

Цього разу я не стала грати в чемність і сердито полоснула по ньому очима.

Далі ми їхали мовчки. У гілках щебетали птахи. Зрідка спурхували в листі білячі хвости. Всі звуки і запахи були цілком звичними, лісовими, і я потроху заспокоювалася.

— А де решта Двору Темліна? — спитала я. — Чи вони, може, втекли від тієї недуги, яка відібрала вашу магію?

— Звідки ти дізналася про Двір? — швидко спитав він, і я збагнула: йому здалося, що я маю на увазі щось інше.

Напевно, він не зрозумів мого запитання.

— Хіба у звичайних маєтках є емісари? А слуги багато цвірінчать. Чи не тому ви змусили їх вдягнути маски пташок на ту вечірку?

Люсьєн скривився, і його шрам побільшав.

— Того вечора кожен сам обирав, що вдягнути на честь Темлінового дару перевтілення. Слуги також. Але зараз, дай нам волю, ми б зірвали їх голими руками. — Він потягнув свою маску за краєчок. Та не ворухнулася.

— А що сталося з магією, чому вона так подіяла проти вас?

Люсьєн хрипко засміявся.

— Щось наслане з найглибших нужників Пекла, — відповів він, а потім роззирнувся й вилаявся: — Не слід було цього казати. Якщо вона почує мої слова…

— Вона — це хто?

Його засмагла шкіра раптом зблідла. Люсьєн запустив пальці у волосся.

— Ніхто. Що менше ти знаєш — то краще. Темлін навіщось розповів тобі про хвороби, але я не став би довіряти такі речі людям. Ви ж це повернете собі на користь.

Я обурилася, але дрібка інформації, яку він все ж таки мені повідав, була для мене дорожча за коштовне каміння. Це вона так налякала Люсьєна, що страх змусив його озиратися в пошуках можливих шпигунів і стежити за своїми словами. Навіть у лісі. Я вдивилася в тіні між деревами, але нічого не помітила.

Прифією правили сім Вищих Лордів. Можливо, їй належали саме ці землі: не Вищому Лорду, а Вищій Леді. Якщо таке можливо.

— Скільки тобі років? — спитала я, сподіваючись на нові крихти цінної інформації. Краще вже так, ніж взагалі нічого не знати.

— Багато, — відказав він.

І знову вдивився в кущі, але в мене було відчуття, що шукає він аж ніяк не здобич. Плечі Люсьєна були аж надто напружені.

— А які в тебе сили? Ти можеш перевтілюватися, як Темлін?

Він зітхнув і подивився в небо, перш ніж насторожено поглянув на мене, примруживши своє страшненьке металеве око.

— Намагаєшся вгадати мої слабкості, щоб потім мати змогу…

Я кинула на нього сердитий погляд.

— Ні, я не вмію перевтілюватися. Уміє тільки Тем.

— Але ж твій друг… він з’явився в подобі вовка. Якщо тільки то не було його…

— Ні, ні. Ендрас також належав до Вищих Фе. Це Тем може перетворювати нас на будь-кого, якщо в тому виникає потреба. Але він це робить лише зі своїми вартовими. Коли Ендрас перетинав Стіну, Тем завжди перетворював його на вовка, щоб ніхто не впізнав у ньому фейрі. Хоча його розміри надто на це натякали.

Мені спало на думку геть інше, від чого стало страшно. Червоно-брунатне око Люсьєна горіло лихим вогнем, але я на те навіть не зважала. Мені забракло сміливості спитати, чи може Темлін перетворити на когось мене.

— Здається мені, що ви, смертні, не знаєте особливої різниці між народом фе і фейрі, — вів далі Люсьєн. — І це ваша помилка. Народ фе — вищий стан. Знать. Далеко не в усіх нас є здібності, якими володіють фейрі. У мене, приміром, немає таких природжених якостей. Я не вмію вбивати поглядом, заманювати смертних у воду, щоб потім потопити. Якби люди захопили мене в полон, я б не знайшов спільної мови з ними. У нас інше призначення. Ми народжуємося, щоб правити.

Від подиву я завела очі під лоба:

— Тож у вашому світі я була б не кимось із фейської знаті, а звичайною фейрі? Кимось на кшталт Ейсіл, яка покірно скоряється перед вами й слухає ваші накази?

Він не відповів, і це означало «так». Звісно, з його зарозумілістю я здавалася Люсьєну надто нікчемною заміною його друга. І, позаяк він встиг зненавидіти мене на все моє життя, відразу розгадавши мій задум, я спитала:

— Звідки в тебе цей шрам?

— Не припнув язика, коли треба було, і мене за це покарали.

— Це Темлін зробив таке з тобою?

— Ти що, в Котлі зварилася? Звісно ж, ні. Але саме він мені подарував нове металеве око.

Такі самі розмиті відповіді, які й відповідями назвати не можна.

— То справді існують фейрі, які зможуть відповісти на всі запитання, якщо їх впіймати?

Можливо, саме вони знають, як звільнити мене від умов Угоди.

— Так, — стримано відповів він, — суріелі. Але вони старі й підступні, шукати їх дуже небезпечно. Якщо ж ти така дурна, що пропустиш мої слова повз вуха і спробуєш їх знайти, я запропоную Темліну посадити тебе під домашній арешт. Своєю надмірною цікавістю ти вже виманила одного.

Отже, ці суріелі десь неподалік, інакше б він не переймався. Люсьєн різко повернувся праворуч, прислухаючись; його металеве око тихенько задзижчало. Волосся в мене стало дибки, і наступної миті я вже цілилася в напрямку його погляду.

— Опусти свій лук, — прошепотів він тихо і хрипко. — Опусти клятий лук, дурне дівчисько, і дивися тільки просто себе.

Я зробила так, як він сказав, і сироти виступили на тілі, коли в кущах щось заворушилося.

— Не реагуй, — звелів Люсьєн, теж намагаючись дивитися тільки вперед. Металеве око повільно оберталося. — Хай би що ти відчула й побачила, не реагуй. Не дивися. Тримай погляд просто себе.

Я затремтіла, стискаючи повіддя у спітнілих руках. Я б рада була сприйняти це все як жахливий жарт, але Люсьєн раптом пополотнів. Коні прищулили вуха, але й далі йшли вперед, розуміючи накази Люсьєна.

І тоді я відчула це…