Двір шипів і троянд

Розділ 35

Я повільно поверталася до тями, і кожне нове відчуття було болючіше за попереднє. Спочатку я почула звук води, що десь повільно капала, потім глухе відлуння важких кроків.

У роті в мене був гіркий мідний присмак — моя кров. Потім я почула сопіння свого розбитого носа… Він також був забитий кров’ю. Однак я відчула гострий запах плісняви та сморід гнилля, що заполонили вологе холодне повітря. Гостра солома уп’ялася мені в щоку. Я висунула язика й намацала ним розбиту губу, і від цього руху обличчя спалахнуло вогнем. Здригаючись, я розплющила очі, проте через набряк вони перетворилися на щілинки. Те, що я розгледіла крізь синці, не додало мені настрою.

Я була у в’язничній камері. Моя зброя зникла, а єдиним джерелом світла була щілина під дверима. За словами Амаранти, тут я проведу три місяці, виконуючи її завдання.

Я спробувала звестися на руках і сісти. У голові одразу запаморочилося, і я ледве не знепритомніла. Серце калатало.

Отже, підземна темниця. Я ще раз уважно обдивилася смужки світла, що потрапляли до камери крізь щілини між дверима та стінами, а потім обережно доторкнулася до обличчя.

Воно боліло… боліло дуже сильно, такого болю я ще ніколи в житті не зазнавала. Я загасила крик, який мало не вихопився з грудей, коли торкнулася пальцями носа. Звідти посипалися засохлі частинки крові. Ніс був зламаний. Я хотіла зціпити зуби, але щелепа відразу обізвалася пекучим болем.

Мені не можна було панікувати. Ніхто не повинен бачити моїх сліз, я маю тримати сльози при собі, а розум ясним. Я повинна була оцінити, якої шкоди їм вдалось завдати мені, а потім вигадати, що робити далі. Можливо, я могла б використати свою сорочку як бинти… Вони даватимуть мені воду, і її можна буде використати, щоб промити рани та ушкодження. Глибоко вдихнувши, я наважилась обмацати все обличчя. Те, що від нього залишилось.

Щелепи не зламали, і хоча очі ледь бачили, а губи розбиті вщент, найбільшої шкоди зазнав саме ніс.

Я підтягнула коліна до грудей, обхопивши їх щосили, — у такій позі дихати було легше. Я розуміла, що порушила одну з порад Ейсіл. Але ж вибору не було.

Однак бачити, як Темлін сидить поруч із Амарантою…

Зуби зціпилися самі собою. Щелепа одразу заболіла. Отже, перше завдання я дістану, коли місяць буде у повні. Коли я залишала батьківський дім, місяць перебував у першій чверті. Як довго я, непритомна, лежала в цій вологій смердючій камері? Навряд чи мені стане часу приготуватися до першого завдання Амаранти.

Я заборонила собі думати, яким воно буде. Можливо, вона навіть вирішила проявити «милосердя»: дозволити мені померти раніше, ніж справа дійде до катувань.

Я стиснула пальці, намагаючись стримати дрож у руках. Звідкілясь почулися крики — можливо, з камери, розташованої найближче до мене. Благання про пощаду чергувалися з криками. Крики ставали дедалі гучнішими. Жовч обпікала мені горло. Може, і я отак кричатиму під час першого ж завдання Амаранти.

Звук батога, крик став голоснішим, хтось кричав не припиняючи, зупиняючись тільки, щоб набрати повітря. Певно, Клер кричала так само. Клер… Це ж усе одно, що я її закатувала. Про що вона думала, коли дивилася на всіх цих фейрі, які жадали її крові і смерті? Я заслуговувала на кожне її страждання, не вона, я заслуговувала на все, що їй довелося пережити. Я повинна на своїй шкурі відчути те, на що прирекла невинну. Але я все виправлю. Як? Це було найважче запитання.

Від болю та втоми я заснула. Розбудило мене рипіння дверей. Хтось їх відчиняв. Забувши про біль, я відповзла в затінений найближчий куток. Хтось увійшов до моєї камери й хутко зачинив двері, залишивши маленьку щілинку.

— Фейро?

Я спробувала підвестись, але ноги не слухалися.

— Люсьєне, ти? — пошепки спитала я.

Солома хруснула. Люсьєн сів біля мене.

— Котел мене обвари, ти як?

— Обличчя…

Маленький промінчик світла вихопився з його руки. Я побачила його очі, металеве око примружилося.

Він прошипів:

— Ти геть утратила розум? Що ти тут робиш?

Я намагалася стримати сльози… Від них усе одно ніякої користі.

— Я повернулася до маєтку… Ейсіл… Вона розповіла мені про накладене на Темліна прокляття. Я не могла дозволити Амаранті…

— Фейро, тобі ні в якому разі не можна було повертатися, — сказав він. — Та ще й сюди приходити. Темлін пожертвував собою, щоб урятувати тебе. Як ти могла так злегковажити?

— Ну, а тепер я тут! — повідомила я голосніше, аніж потрібно було. — Я тут, і з цим уже нічого не вдієш, тож навіть не треба завдавати собі клопоту історіями про моє слабке людське тіло та мою дурість! Я все це добре усвідомлюю… — Мені хотілося затулити обличчя руками, але воно надто сильно боліло. — Я лише… Я повинна була сказати, що кохаю його. Пересвідчитися, чи ще не запізно.

Люсьєн сів на солому навпроти мене.

— Отже, тобі все відомо.

Я кивнула і навіть не скрикнула від болю. Але він, певно, відбився в мене на обличчі, бо Люсьєн поморщився.

— Що ж, принаймні нам більше не треба тобі брехати. Ну ж бо я погляну, що з твоїм обличчям.

— Здається, зламаний ніс. Решта — ціле.

Сказавши це, я глянула на нього, сподіваючись, що він дасть мені води. Але ні води, ні бинтів… нічого не було в нього із собою. Тож він лікуватиме магією?

Люсьєн озирнувся через плече, перевіряючи двері.

— Охорона налигалась і спить, однак скоро прийде їх зміна, — мовив він і взявся пильніше розглядати мій ніс.

Я набралася духу й дозволила йому обережно доторкнутися до мого обличчя.

Навіть від легкого дотику його пальців я потерпала від пекельного болю.

— Перш ніж лікувати, я повинен спочатку поставити його на місце.

Зусиллям волі я притлумила страх.

— Ну ж бо! Я готова.

Лиш би він не барився, інакше мені стане страшно і я відмовлюся від його допомоги. Люсьєн не квапився.

— Ти ж сам сказав: часу мало. Починай.

Я не встежила за його пальцями — вони притьмом зімкнулися на моєму носі. Мене знову обдало нестерпним болем. Почувся хрускіт — і я кудись провалилася.

Коли ж прийшла до тями, то змогла розплющити очі. А мій ніс… мій ніс звільнили від крові, він уже так не болів.

Люсьєн схилився наді мною, нахмуривши брови.

— Я не зміг зцілити тебе повністю… бо вони одразу зрозуміють, що тобі хтось допоміг. Садна та уразки я залишив, так само як і синці, однак… усі опухлості зникли.

— А мій ніс? — спитала я, відчуваючи все й так, іще до того, як він встиг відповісти.

— Ніс зцілений. Такий, як був раніше, — впертий і гарненький.

Він усміхнувся мені. Така знайома усмішка, такий знайомий вираз обличчя… Щось зіщулилося в грудях, заболіло, однак геть іншим болем.

— Я думала, вона відібрала в тебе майже всю силу, — ледь чутно сказала я.

У маєтку я жодного разу не бачила, щоб Люсьєн демонстрував свою магію.

Він кивнув на невеличку кульку світла, яка блищала над його плечем.

— Вона повернула мені крихту сили, щоб схилити Темліна прийняти її умови. Але він досі цього не зробив… Нема лиха без добра. Бодай на щось моя магія згодилася, — сказав Люсьєн, поглядаючи на моє майже зцілене обличчя.

— Тож і ти ув’язнений тут, у Підгір’ї?

Він сумно кивнув.

— Вона скликала сюди всіх Вищих Лордів, і навіть тим, хто одразу ж присягнув їй, зараз заборонено покидати цей Двір, допоки… допоки твоїм завданням не настане край.

Допоки я не помру… Певно, ці слова хотів сказати Люсьєн.

— Та каблучка… Це… це справді око Джуріана?

Люсьєн скривився:

— Так, це воно. Ти і про це вже знаєш?

— Ейсіл не розповіла мені, як розгорталися події, коли Амаранта і Джуріан зійшлися в поєдинку.

— Їх поєдинку передував лютий бій. Вони знищили майже все поле битви, використовуючи своїх солдатів, як щити, допоки майже всі їхні сили не загинули. Вважай, дві армії поклали. Свого часу Кліфія дарувала Джуріану захист від магії фейрі, але в поєдинку з Амарантою цей захист не допоміг… Амаранта за лічені хвилини його здолала, проте відразу не вбила, а потягла до себе в табір. Там вона кілька тижнів… Годі таке уявити! Вона кілька тижнів знущалася над Джуріаном, вбиваючи його повільно і з насолодою. Правитель Сонного королівства наказував їй негайно виступити на допомогу, але вона ігнорувала накази короля, що обернулося для нього значними втратами і вплинуло на хід Війни. Амаранта ні про що не думала, поки геть не знищила Джуріана. Від нього залишилася тільки фаланга пальця й око. Кліфія обіцяла йому безсмертя, і її обіцянка дивним чином виправдалася. Душа і свідомість Джуріана поневолені магією Амаранти. Він приречений бачити все, що вона коїть. Гідне покарання за його звірства. А втім… — Люсьєн постукав по своєму металевому окові. — Яке щастя, що з моїм оком не сталося того, що з Джуріановим. Як же їй подобається видряпувати очі!

Мене пересмикнуло. Мисливиця… Ось ким була грізна Амаранта. Жорстокою безсмертною мисливицею, яка вбиває не заради прожитку, а для забави і відчуття власної могутності. Можливо, у неї є цілий зал, обвішаний і заставлений її багатовіковою «здобиччю». А ось Джуріану дісталася особлива роль. Його гнів, відчай і жах тривають вже не одне століття. І так може тривати вічність… Напевно, він заслужив таку долю. Утім, витонченіших тортур годі вигадати.

— А Темлін…

— Він… — Люсьєн звівся на ноги, почувши якийсь звук. Людське вухо його не почуло б. — Охорона саме змінилася і йде сюди. Спробуй не загинути. Гаразд? У мене і без того є вже довгий список фейрі, яких я маю намір убити. Не хочеться його розширювати задля того, щоб помститися за тебе. Та й Темліну буде прикро.

Певно, це й було також головним приводом, чому він взагалі сюди прийшов.

Люсьєн зник… просто зник у слабкому промені світла з коридору. За мить у замковій шпарині з’явилося його червоно-коричневе око й теж зникло.

Я дрімала й прокидалася, а потім знову засинала… Навіть не знаю, скільки годин чи навіть днів я так провела. Вони давали мені три скибочки черствого хліба та воду. Приходили з різним інтервалом, певно, щоб я не знала, коли день, а коли ніч.

Поступово я втратила гостре відчуття голоду й переконалася в марності опору. Я перебувала саме в такому стані, коли в моїй камері з’явилися двоє кремезних червоношкірих фейрі. Вони поволокли мене в тронний зал. Я намагалася запам’ятати всі помітні особливості: тріщини в стінах, візерунок шпалер. Усе це при нагоді допоможе мені вибратися із цієї клятої темниці.

Цього разу я змогла роздивитися значно більшу частину тронної зали Амаранти, побачити виходи. Вікон ніде не було… Та й навіщо вони? Ми ж глибоко під землею. І ця гора, яку я побачила на мапі на фресці в кабінеті Темліна, була розташована в самому серці Прифії, дуже далеко від Двору Весни і ще далі від Стіни. Якщо мені пощастить утекти звідси з Темліном, найкраще бігти до печери, що в самому серці гори.

Великий натовп фейрі стояв уздовж протилежної від мене стіни. Над їхніми головами я роздивилася велику арку, тож там мали бути ще одні двері. Я намагалася не дивитися на змучене тортурами тіло Клер, коли ми проходили повз неї, натомість сфокусувала увагу на придворних Амаранти. Усі вони були вдягнені в розкішний різнобарвний одяг, усі здавалися відпочилими, чистими й ситими. Деінде можна було побачити фейрі в масках. Двір Весни. Якби у мене з’явилася можливість знайти собі союзників, то передусім я б шукала серед них.

Я обдивилася натовп у пошуках Люсьєна, однак не встигла його знайти, як мене вже кинули обличчям на підлогу перед троном.

Амаранта була вдягнена у яскраво-червону сукню рубінового кольору, яка підкреслювала її золотаво-червоне волосся й губи. На губах грала знайома мені зміїна посмішка.

Королева фейрі клацнула язиком.

— Вигляд у тебе препоганий. — Вона повернулася до Темліна, який сидів позаду неї. Вираз його обличчя знову був відсторонений. — Згоден, що вона змінилася на гірше?

Він не відповів. І не дивився на мене.

— Люба моя, я цілу минулу ніч не могла заснути, а чому — зрозуміла лише вранці, — глузувала з мене Амаранта, спершись рукою на підлокітник трону.

По тому вона уважно оглянула мене.

— Я не знаю твого імені. Якщо ми з тобою хочемо стати найліпшими подружками на наступні три місяці, я повинна знати твоє ім’я, чи не так?

Я ледве втрималася, щоб не кивнути головою. У ній було щось чарівне і звабливе. Я розуміла, чому Вищі Лорди підпадали під її чари, вірили в її брехню.

Я ненавиділа її за це всім серцем.

Коли ж я нічого не відповіла, Амаранта спохмурніла:

— Нумо, звірятко моє. Ти вже знаєш моє ім’я, хіба не справедливо, щоб і я твоє ім’я знала?

Праворуч від мене зчинилася метушня. Це Аттор продирався крізь натовп, посміхаючись мені нескінченними рядами іклів.

— Утім, — Амаранта граційно змахнула рукою на щось позаду мене, і при цьому кришталева обручка із оком Джуріана зблиснула у променях світла, — ти вже добре знаєш, які наслідки можуть бути, якщо ти знову назвеш вигадане ім’я.

Мене накрила чорна хмара. Я відчула себе розіп’ятою на стіні.

Але й це не змусило мене розтулити рота.

— Різенде, — озвалася Амаранта, і їй не треба було підвищувати голос, щоб її почули.

Моє серце перетворилося на крижане каміння, коли я почула позаду себе ті знайомі легкі кроки. Вони зупинилися поруч зі мною, надто близько від мене.

Краєчком ока я побачила, як Вищий Лорд Двору Ночі вклонився їй. Здавалося, що ніч ллється з нього за плечима невидимим плащем.

Амаранта скинула бровою.

— У маєтку Темліна ти бачив цю дівчину?

Перш ніж поглянути на мене, він струсив якийсь невидимий пил зі своєї чорної туніки. Його фіалкові очі дивилися на мене з нудьгою і зневагою.

— Гадаю, так.

— А казав ти мені чи не казав, — заговорила Амаранта, і голос її перетворився на мільйон гострих шпичок, коли вона вказувала на Клер, — що бачив ось ту дівчину?

Він сховав руки в кишені.

— Усі люди для мене одного штибу.

Амаранта із солодкою… надто солодкою посмішкою спитала:

— А що ти тоді скажеш про фейрі?

Різенд знову вклонився, так граційно, що це було схоже на танок.

— Серед безкрайого моря облич твоє, Амаранто, — справжній витвір мистецтва.

Якби я зараз не перебувала за крок від смерті, то пирхнула б зі сміху.

Усі люди для мене одного штибу…

Я й на мить йому не повірила. Різенд не забув мене… Адже впізнав того дня в маєтку.

Я вже вгамувала свої емоції, коли Амаранта знову повернулася до мене.

— Як її ім’я? — спитала вона в Різенда.

— Звідки я знаю? Вона ж мені збрехала.

Грати в ці дурні ігри з Амарантою для нього, певно, було лише жартом, так само як, приміром, настромити ту голову на статую в саду Темліна. Або ж тут велася якась інтрига.

Я приготувалася до тих жахливих невидимих кігтів, які мали встромитись у мій розум, приготувалась до наказу Амаранти, який вона зараз віддасть Різенду.

Я мовчала, іще дужче стиснувши губи. Я благала Небеса, щоб Неста все ж таки найняла охорону, щоб вона переконала батька бути дуже обережними.

— Якщо ти в настрої погратися зі мною, дівчино, тоді ми зараз добряче розважимося. Просто зараз зробимо цю гру веселішою. — Амаранта клацнула пальцями в бік Аттора, який підійшов до натовпу й когось витягнув із нього.

Вогняно-руде волосся блищало у світлі різнокольорових люстр, і я зробила крок назад, коли побачила, як Аттор тягне Люсьєна за комір зеленої туніки.

Ні. Ні.

Люсьєн намагався відбитися від Аттора, однак нічого не міг удіяти проти довжелезних кігтів, які кинули його на коліна перед Амарантою. Аттор посміхнувся, коли відпустив його туніку, однак залишився стояти поруч.

Амаранта тицьнула пальцем у напрямку Різенда. Вищий Лорд Двору Ночі здивовано поглянув на неї.

— Проникни в його розум, — наказала вона.

Мені здалося, що моє серце вистрибнуло з грудей і впало на підлогу. Люсьєн завмер; піт блищав у нього на шиї, коли Різенд вклонився королеві й повернувся до нього.

Позаду них, протискаючись із натовпу в перший ряд глядачів, вийшли чотири високі постаті з вогненно-рудим волоссям. Вищі Фе.

Засмаглі, м’язисті, дехто з них мав вигляд воїна, який щойно покинув поле битви, а дехто — як граційний придворний, однак усі вони із цікавістю дивилися на Люсьєна й посміхалися. Чотири сини Вищого Лорда Двору Осені, що залишились живими.

— Її ім’я, посланцю? — спитала Амаранта в Люсьєна.

Люсьєн кинув швидкий погляд на Темліна, а по тому заплющив очі й розправив плечі.

Різенд хижо посміхався. Я здригнулася від згадки про його невидимі пазури у себе в голові. Як легко він міг цієї миті розчавити мій розум й урвати моє життя!

Брати Люсьєна стояли ближче за всіх до нас. Ані співчуття, ані страху на їхніх гарних обличчях.

Амаранта зітхнула:

— Я гадала, що ти вже засвоїв мій урок, Люсьєне. Твоє мовчання завдасть тобі не меншої шкоди, як ті зухвалі слова минулого разу.

Люсьєн не розплющив очей. Він приготувався до того, що Різенд залізе в його свідомість і зітре її в пил.

— Її ім’я? — спитала Амаранта у Темліна, який і цього разу не відповів.

Його очі були прикуті до братів Люсьєна, наче шукали, хто з них посміхається найбільше.

Амаранта провела тонким пальцем по підлокітнику трону.

— Гадаю, що твої гарненькі брати цього не знають, Люсьєне, — промуркотіла вона.

— Якби ми знали, моя Леді, ми б перші тобі це розповіли, — запевнив найвищий із них.

Він був худий, високий, добре вдягнений, кожен сантиметр його тіла кричав, що він покидьок із заможної родини… З найголовнішої родини у Дворі Осені.

Певно, він був найстарший, бо навіть ті брати, у яких був більш войовничий вигляд, дивилися на нього із очікуванням і… страхом.

Амаранта задоволено посміхнулася до них, а потім змахнула рукою. Різенд знову вклонився. Його погляд сконцентрувався на Люсьєні.

Люсьєн завмер. Застогнав, і…

— Фейра! — вигукнула я. — Мене звати Фейра.

Це все, що я могла зробити, щоб не впасти на коліна перед нею.

Амаранта кивнула, і Різенд відступив від Люсьєна. Він навіть не вийняв рук із кишень.

Певно, вона дозволила йому залишити трохи більше магічних сил, аніж іншим, якщо він міг коїти такі неподобства, залишаючись її рабом. Або ж інше… Різенд був колись надзвичайно сильний, якщо навіть такі крихти сили значно перевершували здатності Темліна та інших.

Люсьєн упав на підлогу. Він тремтів. Його брати хмурили брови… А найстарший навіть вишкірив на мене ікла та беззвучно загарчав. Я не звернула на нього уваги.

— Фей-ра, — протяжно повторила Амаранта моє ім’я, ніби смакуючи його. — Давнє ім’я, з прадавніх діалектів нашого світу. Ну що ж, Фейро, — ще раз проказала вона його.

Я мало не заплакала від того, що вона не спитала прізвище моєї родини.

— Я обіцяла тобі загадку.

Усе довкруг заполонила хмара чогось липкого, густого й задушливого. Чому Темлін мовчить і досі вдає статую? Про що повинен був розповісти мені Люсьєн, перш ніж покинув мою камеру?

— Відгадай її, Фейро, і тоді ти і твій Вищий Лорд, а також увесь його двір зможете тієї ж миті покинути Підгір’я, отримавши на це моє благословення. Переконаймося, чи ти справді така розумна, щоб бути однією з нас.

Її чорні очі заблищали, а я відігнала подалі страшні думки й перетворилася на увагу. А вона заговорила:

Є такі, що шукають мене все життя — а даремно,І такі, кого я цілую, а замість подяк мене топчуть нечемно. Може здатись, що лиш непохитні й розумні мою мають ласку.

Але я прихильна до всіх, хто завзято не вірить в поразку. У мені так багато жаги турбуватись про когось і дбати, А зневажена стану чудовиськом, здатним трощити й ламати. Хай кожен мій змах непоборний і сильний, Та вбиваю тихцем я, повільно…

Я зморгнула, а вона повторила загадку ще раз, солодко посміхнувшись, коли закінчила. Граційна й лінива, мов кішка. В голові було порожньо, мозок відмовлявся працювати.

Можливо, йдеться про якусь недугу? Моя мама померла від тифу, а її кузина загинула від малярії, після того як приїхала з Бгарату… Однак симптоми тієї й тієї недуги не відповідали умовам загадки.

Може, це була людина?

Гучний регіт прокотився натовпом, з’юрмленим позаду мене, а найголосніше реготав один із братів Люсьєна. Я це спиною відчула. Різенд, загорнутий в обійми ночі, з хижою посмішкою на губах, спостерігав за мною.

Відповідь була близько… одна маленька відповідь, і всі ми будемо вільними. Одразу, тієї ж миті, як вона казала… На відміну від… ну ж бо, стривай, Фейро… Хіба умови моїх завдань чимось відрізняються від умов розгадування загадки?

Вона підкреслила слово «одразу», тільки коли говорила про відгадування загадки. Однак вона його не повторила, коли йшлося про успішне виконання всіх трьох завдань.

Ні, я не могла думати про це зараз. Усі ми можемо бути вільними. Вільними.

Однак я не могла її розв’язати — навіть варіантів не бачила. Певно, мені краще буде самостійно перерізати собі горлянку прямісінько тут, щоб не дозволити їй повільно роздирати мене на шматки. Я була дурепою, звичайною смертною людиною.

Я подивилася на Темліна. Золоті цяточки в його очах мерехтіли, однак на обличчі не відбивалося жодної емоції.

— Добре поміркуй. Не квапся, — проказала Амаранта, ніби заспокоювала мене, а потім хижо посміхнулася до каблучки, до ока, яке шалено кружляло в ній. — Коли знайдеш відповідь, повідомиш.

Я кинула погляд на Темліна. Навіть тепер, коли мене знову тягли до темниці, мені нічого не спадало на думку.

Коли вони знову замкнули мене в камері, я усвідомила, що програю.

Я провела іще два дні на соломі, чи принаймні мені здалося, що минуло два дні. Про це я могла лише здогадуватися з того, через які проміжки мені приносили жалюгідну тюремну їжу — шмат запліснявілого хліба. Хоч як я сподівалася, та Люсьєн більше не з’являвся. Про те, що до мене прокрадеться Темлін, я навіть не мріяла.

Мені нічого не лишалось, як увесь час думати про загадку Амаранти. І що більше я думала над віршованими рядками, то менше розуміла їх. Я перебрала в голові всі отрути, які тільки знала, потім усіх хижих та небезпечних тварин… І щоразу переконувалася у своїй тупості. Як спритно Амаранта спіймала мене на домовленості, зробивши наголос на слові «одразу». А якщо я не стану сушити голову над загадкою, але виконаю три її завдання… то вона тоді не звільнить нас одразу? Амаранта говорила про звільнення, але не про його терміни. Отже, вона і тоді зможе утримувати мене, Темліна та інших стільки, скільки їй заманеться?

Ні… ні, це лише моя дурна смертна параноя. Я забагато думала про це. Але ж ця загадка могла звільнити всіх нас… одразу. Я мусила знайти відповідь.

Що ж, я пообіцяла собі не думати надто багато про завдання, які на мене чекали попереду, я жодного разу не засумнівалась у збоченій фантазії Амаранти і дуже часто прокидалась уся в поту від моїх жахливих нескінченних снів… Снів, у яких це я потрапляю у її кришталеву каблучку, навіки втрачаю здатність розмовляти, стаю одвічним свідком її кривавих злочинів, позбавлена всього, що мені таке дороге. Амаранта першого дня сказала, що, коли я не виконаю завдань, від мене взагалі нічого не залишиться… Не залишиться нічого, чим би вона могла тішитися… Аби ж вона не збрехала. Краще геть зникнути, аніж зазнати такої долі, як у Джуріана.

Страх цілковито поглинув мене. Я була не в змозі про щось думати… Несподівано двері камери відчинилися, і фейрі із червоною шкірою повідомив мені, що час, відведений для розгадування загадки, минув. Місяць у повні.