Двір шипів і троянд

Розділ 41

Після другого завдання все злилося в одноманітний плин днів, яких я навіть не пам’ятала. Я тонула в обіймах темряви і навіть стала чекати того дня, тієї миті, коли Різенд дасть мені кубок вина і я зможу забути про все на світі бодай на кілька годин. Я припинила думати над загадкою Амаранти — це вже було понад мої зусилля. Особливо для такої, як я, смертної дурепи.

Коли я починала думати про Темліна, мені ставало тільки гірше. Я здобула перемогу у двох завданнях Амаранти, проте глибоко в душі знала, що третє завдання мене вб’є. Після того, що трапилось із її сестрою, після того, що вчинив Джуріан, вона не дозволить мені залишитися живою. І я навіть не могла звинувачувати її; я навіть сумнівалася, чи сама пробачила б подібну жорстокість до Нести чи Елейн, хай би скільки століть минуло. Я все одно мріяла б її знищити.

Майбутнє, про яке я так мріяла, залишилося для мене мрією нездійсненною. Я б постарішала й померла, а він залишався б навіки молодим… сотні, а може, й тисячі років. У кращому разі на нас чекає лише кілька десятків років спільного життя. А тоді я помру.

Десятиліття. Ось за що я боролася. Якась мить для них усіх… краплина в озері їхньої вічності.

Тож я жадібно пила вино. Я вже не переймалася й собою, і тим, що було для мене найважливіше. Я припинила думати про кольори, світло, смарагди очей Темліна… Про всі ті речі, які досі хотіла намалювати і що більше мені судилося зробити.

Мені не вибратись з-під цієї гори. Амаранта не випустить мене звідси живою.

Я прямувала до кімнати, де мене зазвичай вдягали служниці Різенда, що були подібні до тіні. Нічого навкруги не помічала, ні про що не думала. Аж раптом з-за найближчого повороту пролунало шипіння і я почула удари крил.

Аттор. Фейрі позаду мене напружились, проте голови тримали високо піднятими.

Певно, я ніколи не звикну до Аттора, попри те що з його присутністю я вже встигла змиритися… Але побачивши, як напружилися служниці, я відчула доторк давнього остраху. Горло обпекло, коли ми завернули за ріг. І хоча нас вкривала вуаль темряви й тіней, кожен крок наближав мене до того крилатого демона. Ноги налилися свинцем.

А потім низький грудний голос гиркнув у відповідь на зміїне шипіння Аттора. Кігті зацокали підлогою, служниці перезирнулися і штовхнули мене до невеличкої ніші в стіні. Гобелен, якого іще секунду тому не було, затулив нас від поглядів, тіні стали густішими. Я підозрювала, що якби хтось підняв цей гобелен, то побачив би лише темряву й кам’яну стіну.

Одна зі служниць затулила мені рукою рот, притискаючи до себе, тіні з її руки зміями поповзли на мою. Вона мала аромат жасмину, чого я ніколи раніше не помічала. Після стількох ночей я навіть не знала їхніх імен.

Аттор та його супутник вийшли з-за рога, перемовляючись приглушеними голосами. І тільки розібравши, я зрозуміла, що ми не ховаємося — ми підслуховуємо.

— Так, — говорив Аттор, — добре. Вона буде дуже задоволена, почувши, що Вищі Лорди нарешті готові.

— Однак чи поділяться вони своїми силами? — висловив сумнів низький голос, схожий на свиняче рохкання.

Вони підходили дедалі ближче, не знаючи про нашу присутність. Служниці так сильно притислися до мене, що я зрозуміла: вони затамували подих. Служниці й водночас шпигунки. Дуже зручно.

— Вищі Лорди зроблять усе, що вона їм накаже, — прокрякав Аттор, виляскуючи хвостом по підлозі.

— Я чув балачки солдатів у Гайберні. Король невдоволений цією ситуацією зі смертною дівкою. Амаранта знову уклала дурну угоду. Останнього разу королю це коштувало перемоги у Війні, коли вона збожеволіла через Джуріана. Якщо таке станеться знову, він їй не пробачить. Украсти його закляття й загарбати собі землі Прифії — це одне. І геть інше — вдруге відмовитися йому скоритися.

Потім пролунало довге шипіння, і я затремтіла, коли Аттор клацнув щелепами на свого супутника.

— Міледі ніколи не укладає угод без зиску для себе. Вона залишила надію, за яку вони можуть чіплятися. Коли Амаранта розтрощить надію, зламаються й вони.

Певно, ця лиха пара саме проходила повз гобелен.

— Тобі краще сподіватися, що так і є, — відповів другий голос.

Що ж воно за істота, яка не боїться Аттора? Рука служниці ще міцніше затиснула мені рот. Мабуть, обидві боялися, щоб я не закричала.

«Не довіряй своїм відчуттям», — згадала я пораду Ейсіл. Одного разу Аттор уже піймав мене, коли я думала, що мені вже не загрожує небезпека.

— А тобі краще припнути язика, — попередив його Аттор. — Або ж Міледі і з тобою вчинить те саме. А її щипці пекельно гарячі й не налаштовані милувати.

Інша істота весело зарохкала.

— Я перебуваю тут під захистом короля. І якщо твоя леді вважає себе вищою за нього, бо править цією жалюгідною землею, вона невдовзі згадає, хто може позбавити її всіх сил, навіть без заклять та отрути.

Аттор нічого не відповів, а якась частина мене навіть хотіла, щоб він щось самовпевнено бовкнув. Однак у відповідь було мовчання; у шлунок мені немов хтось жарину вкинув.

Хай які страшні плани виношував би всі ці довгі роки король Гайберну, його кампанія спрямована на завоювання земель смертних, і, здається, він не збирається більше чекати. Можливо, Амаранта невдовзі отримає те, чого прагне: зруйнувати весь світ.

Мені стало так страшно, що я вся похолола. Неста… я довірила Несті забрати мою родину з наших земель, захищати їх.

Голоси почали стихати, і минуло не менше хвилини, перш ніж служниці розслабилися. Гобелен зник, і ми вислизнули назад до коридору.

— Що це було? — спитала я, поглядаючи на обох служниць.

Тіні навколо нас потроху світлішали.

— Хто це був? — уточнила я запитання.

— Біда, — промовили вони в один голос.

— Різенд знає про це?

— Скоро дізнається, — сказала одна зі служниць.

І ми пішли далі. Більше вони не промовили ані слова — ні в коридорі, ні в кімнаті, де мене одягали.

Правитель Гайберну був ще більш грізним противником, ніж Амаранта. Проти нього я відчувала себе комашкою. Та й що я вдію, замкнена в Підгір’ї? Я не могла звільнити Темліна, не кажучи вже про себе. Я тішилася тим, що вчасно попередила Несту. Більше попереджати мені нема кого.

Знову потягнулися дні, наближаючи моє третє завдання.

Я так замкнулася в собі, що повернути мене до реальності могло лише щось справді неймовірне. Я спостерігала, як світло танцює на вологому камінні стелі моєї камери. Мені здавалося, що то місячне сяйво міниться в нічній воді. Аж тут я почула звук, що пробивався до мене з-під підлоги.

Я вже так звикла до дивних барабанів і скрипок фейрі, що, почувши веселу мелодію, вирішила: у мене відновилися галюцинації. Іноді, коли я дуже довго дивилася на стелю, вона перетворювалася на зоряне небо, а я ставала маленькою пилинкою в обіймах вітру, що ніс мене невідомо куди.

Але я помилилася. Звуки долинали не з-під підлоги. У кутку стелі був невеликий отвір, у який надходило повітря. Напевно, зараз десь далеко від камери вчергове щось святкували. Найдивовижніше було те, що досить заплющити очі, як мелодія звучала голосніше. Я навіть… бачила музику. Так, ніби вона була велетенською картиною, живою фрескою.

У цій музиці звучала нота краси… Справжньої краси й добра. Музика лилася повільно, як масло з глечика, одна нота перетікала в іншу, вони змішувались, щоб поєднатися, утворивши цілісну прекрасну мелодію, яка наповнювала мене й пронизувала світлом. Не дика мелодія, але дика пристрасть, а з нею і радість, і смуток. Я підтягла коліна до грудей, щоб відчути справжність своєї шкіри, хай навіть вкритої плівкою олійної фарби.

Музика вимощувала шлях, щось подібне до сходів, — підйом, який вів до великих різнокольорових арок. Я йшла цим шляхом із камери вище й вище, поки не опинилась у полі волошок, пролетіла крізь крони дерев у відкрите безкрає небо.

Ритм музики був схожий на ніжні дотики, які здіймали мене крізь хмари дедалі вище, вище. Я ще ніколи в житті не бачила подібних хмар, пухнастих і м’яких, з обрисами сумних чарівних облич. Вони зникали раніше, аніж я могла їх роздивитися, тож я поглянула в далину… туди, звідки лунала музика. Вона кликала мене.

То був світанок. А може, й захід сонця. Воно забарвлювало хмари в багряні й пурпурові тони, а його помаранчево-золоті промені зливалися під моїми ногами у стрічку мерехтливого металу.

Я хотіла розчинитися у сонячному світлі, щоб сонце спалило мене, сповнило неймовірною радістю й перетворило на свій промінчик. Це не була музика, під яку хотілося б танцювати. Це була музика для магії, для чарів, вона лікувала душу, відносила мене до того місця, де не існувало болю.

Я не усвідомлювала, що плачу, доки вологе тепло сльози не торкнулося руки. Але й після цього я слухала цю музику. Я тягнулася до неї, хапалася за ноти, як за рятівний круг, щоб тільки втриматися й не шугнути вниз. Лише тепер я зрозуміла, як же мені не хочеться повертатися в темряву, як усе моє єство прагне залишитися тут, серед хмар, кольорів та світла.

Музика піднімала мене вище, ще вище — до небесного палацу, в залу зі стінами з алебастру й місячного каменю. Там було царство краси та спокою, і його близькість посилила потік моїх сліз. Я хотіла потрапити до палацу. Там було все, чого я хотіла. Там був той, кого я кохала.

Музика була пальцями Темліна, які пестили моє тіло; вона була золотими краплинками в його очах, усмішкою на його губах. Його приглушеним сміхом та тими трьома словами, які він сказав мені. І саме за це я билась із усіма ними, саме це я заприсяглася врятувати.

Музика залунала голосніше, урочистіше. Вона набирала сили, прискорювалася, стала хвилею, яка розірвала, розтрощила смуток моєї камери. Судомний схлип вихопився з грудей, коли музика стихла і зрештою розчинилась у повітрі. Я жалібно схлипнула і знову заплакала, тремтячи від сліз. Музика зламала всі мої захисні стіни, оголивши мене, від чого я знову стала вразливою. Але водночас музика повернула мені барви життя.

Сльози лилися недовго. І хоч музика змовкла поза стінами камери, вона і далі звучала всередині мене. Я лягла на солом’яну підстилку, прислухаючись до свого подиху.

Музика дісталася усіх куточків моєї пам’яті, з’єднуючи спогади в одне ціле, утворюючи з них покривало, у яке я загорнулася і воно мене зігріло. Я подивилася на око на своїй долоні, однак воно лиш витріщалось на мене, але було нерухоме.

За два дні я мала виконати останнє завдання. Якихось два дні, а потім я нарешті дізнаюся, що мені приготували Вихори Котла.