Двір шипів і троянд

Розділ 43

У день виконання мого останнього завдання мені повернули старі штани й туніку, брудні, розідрані та смердючі, але попри сморід я йшла до тронної зали із високо піднятою головою.

Двері були відчинені навстіж, а тиша, яка панувала в залі, вразила мене.

Я чекала на сміх та крики, на золоті монети тих, хто закладався, але цього разу фейрі лише мовчки дивилися на мене, особливо пильно ті, хто був у масках.

Доля їхнього світу залежала від мене, як і сказав Різ. Однак на їхніх обличчях я бачила не лише тривогу й занепокоєння. Я ковтнула клубок у горлі, коли дехто з фейрі торкнувся пальцями своїх губ, а потім простягнув руку до мене — жест ушанування полеглих, прощання з померлими воїнами. У цьому жесті не було глузування. Більшість цих фейрі належала до Дворів Вищих Лордів — раніше належала, доки Амаранта не вкрала їхні землі та життя. І якщо Темлін та Різенд грали у свої ігри, щоб залишити усіх нас живими…

Я простувала живим коридором із фейрі — прямісінько до Амаранти. Королева посміхнулася мені, коли я зупинилася перед троном. Темлін, як завжди, сидів поряд із нею, однак я не дивилась на нього… Іще зарано.

— Два завдання залишились у минулому, — підсумувала Амаранта, знімаючи невидимий пил зі своєї криваво-червоної сукні. Її волосся сяяло, поглинаючи блиск золотої корони на голові. — І лише одне залишилося попереду. Мені цікаво, чи прикро тобі буде програвати зараз, коли до завершення так близько.

Вона закопилила губу, і ми обидві чекали почути сміх фейрі.

Утім, лише мої охоронці з шипінням захихотіли. Усі інші мовчали. Навіть жалюгідні брати Люсьєна. Навіть Різенд, хай би де він був серед цього натовпу.

Я закліпала запаленими очима і раптом зрозуміла: як і Різенд, ці фейрі і фейці грали свої ігри з Амарантою. Усі їхні клятви вірності та ставки на моє життя були лише виставою.

І може, зараз… саме зараз, коли кінець був неминучий, вони вирішили зустріти мою можливу смерть з усією гідністю, що в них іще залишилася.

Амаранта спопелила їх поглядом, але потім знову зосередилася на мені, посміхаючись іще ширше, ще миліше.

— Ти казатимеш останні слова перед смертю?

Я могла б вивалити на неї купу проклять та лайки, однак натомість поглянула на Темліна.

Він ніяк не відреагував і був наче вирізьблений із каменю. Мені було прикро, що не можу побачити його обличчя без маски… Бодай на мить. Однак я була втішена і його смарагдовими очима.

— Я кохаю тебе, — мовила я. — Хай би що вона казала, я кохаю тебе всім своїм смертним серцем. Навіть якщо вони спалять мене живцем, я кохатиму тебе.

Губи затремтіли, перед очима все попливло, і теплі сльози полилися моїми крижаними щоками. Я не стала їх витирати.

Він не зреагував… Навіть не вхопився за підлокітники трону. Мабуть, це був його власний спосіб витримати це, хай навіть від цього у мене в грудях стало порожньо. Хай навіть його мовчання вбило мене.

Амаранта м’яко промовила:

— Тобі пощастить, моє золотце, якщо нам бодай щось залишиться, щоб потім спалити.

Я відповіла довгим важким поглядом. Однак її слова не викликали ні криків, ні посмішок, ані оплесків. Саму лиш тишу.

Це був дарунок глядачів, який надав мені хоробрості, змусив стиснути кулаки, змиритися з татуюванням на руці. Я перемагала її до сьогодні, чесно чи ні, і я не почуватимуся самотньою, помираючи. Я не помру самотньою. Про більше я й просити не могла.

Амаранта сперлася підборіддям на руку.

— Ти так і не розгадала моєї загадки?

Я не відповіла, а вона лише посміхнулася.

— Шкода. Відповідь така мила.

— Закінчуй із цим, — гиркнула я.

Амаранта подивилася на Темліна.

— Ніяких прощальних слів? — в’їдливо спитала вона, вигинаючи брову.

Коли він нічого не відповів, вона посміхаючись звернулася до мене:

— Ти хотіла швидше? Тоді почнімо.

Вона двічі поплескала в долоні.

Двері розчахнулись, і охоронці затягли до зали трьох Фе з мішками, зав’язаними на голові, — дві чоловічі постаті та одну жіночу. Полонені крутили головами, намагаючись розрізнити шепотіння, яке хвилями котилося тронною залою. Коли їх підвели, у мене підігнулися коліна.

Штурханами і грубою силою червоношкірі охоронці змусили трьох фейрі стати на коліна перед троном Амаранти, але обличчям до мене. Тіла полонених та одяг на них ні про що мені не говорили. Я не могла знати, хто вони.

Амаранта знову поплескала в долоні, і поряд із трьома незнайомцями з’явилася трійка слуг, вдягнених у все чорне. У довгих блідих руках кожного була оксамитова подушка. А на кожній з подушок лежало по відполірованому дерев’яному кинджалу. З ясеневим лезом. Ясеневим, бо…

— Твоє останнє завдання, Фейро, — майже проспівала Амаранта, вказуючи рукою на фейрі, що стояли на колінах. — Встромити кинджал у серце кожного із цих бідолах.

Я вирячила на неї очі, то відкриваючи, то закриваючи рот.

— Вони ні в чому не винні… хоча навряд чи для тебе це важливо, — вела вона далі, — тобі ж було геть байдуже того дня, коли ти вбивала бідолашного посланця Темліна. Як байдуже було милому Джуріану, коли він катував і вбивав мою сестру. Однак, якщо це проблема… можеш відмовитися. Звичайно, в такому разі я візьму твоє життя замість їхнього, однак угода є угода, хіба не так? Проте, як на мене, з твоєю історією вбивств мого народу початкову пропозицію можна вважати подарунком.

Відмовитися — і померти. Вбити три невинні душі — й вижити. Троє невинних в обмін на власне майбутнє. Моє власне щастя. Темліна і його Двір, і свободу всієї Прифії.

Дерев’яні леза гострих як бритва кинджалів були відполіровані бездоганно. Вони блищали, відбиваючи світло люстр із кольорового скла.

— Ну? — спитала Амаранта, підводячи руку, щоб око Джуріана могло добре роздивитися мене і ясеневі кинджали.

— Я не хотіла б, щоб ти пропустив це видовище, старий друже, — озвалася вона до нього.

Я не могла їх убити. Не могла цього скоїти. Це геть не нагадувало полювання, тут не було потреби виживати чи захищатися. Це було холоднокровне вбивство… Їхніх і водночас моєї душі. Однак заради Прифії… заради Темліна, заради всіх, хто зібрався тут, заради Ейсіл та її хлопчиків… Хотіла б я знати імена одного з наших забутих богів, щоб було кого благати втрутитися і було в кого просити поради та прощення.

Однак я не знала молитов, не знала імен забутих богів… Я знала тільки імена тих, хто навіки залишиться рабами, якщо цього не зроблю. Я подумки повторювала їх, навіть коли жах тих, хто стояв переді мною на колінах, почав поглинати мене зсередини. Заради Прифії, заради Темліна, заради їхнього світу та мого… Ці смерті не будуть марними… навіть якщо я буду проклятою до кінця своїх днів.

Я зробила крок до першого фейрі, який стояв переді мною на колінах… Найважчий і найдовший крок у моєму житті. Три життя в обмін на визволення Прифії… Три життя, втрата яких не буде марною. Я могла зробити це. Могла, навіть на очах у Темліна. Я могла принести цю жертву… Я могла.

Пальці тремтіли, але перший кинджал уже лежав у моїй руці, його руків’я було гладке і прохолодне. Дерев’яне лезо виявилося важчим, ніж я очікувала. Було всього три кинджали, бо вона хотіла, щоб я відчувала агонію щоразу, коли простягатиму за ними руку. Вона хотіла, щоб я відчула.

— Не поспішай, — захихотіла Амаранта, і охоронець, який тримав першого невільника на колінах, зірвав мішок із його голови.

Це був прекрасний і зовсім юний Вищий Фе. Незнайомий, я ніколи раніше його не бачила, однак його блакитні очі благали мене.

— Отак уже краще, — мовила Амаранта, знову змахуючи рукою. — Розпочинай, Фейро, золотце. Насолоджуйся.

Очі фейрі були кольору неба, якого я більше ніколи не побачу, якщо відмовлюся вбити його, кольору, який мені вже ніколи не викинути з голови, не забути, хай би скільки разів його намалювала. Він захитав головою, його небесні очі розширилися від паніки. Він також ніколи більше не побачить неба. Як і всі інші, якщо мені забракне рішучості.

— Благаю, — прошепотів він, переводячи погляд з мого обличчя на ясеневе лезо і назад. — Будь ласка.

Кинджал затремтів у моїй руці, і я сильніше стиснула пальці. Три фейрі… Оце й усе, що стояло між мною та свободою, перш ніж Темлін зможе звільнитися від Амаранти. І якщо він зможе знищити її… Не марно, казала я собі. Не марно.

— Не вбивай, — благав юний фейрі, коли я звела над ним кинджал. — Не треба!

Я вхопила ротом повітря, і губи в мене затремтіли. Я не могла. Сказати: «Мені шкода»… буде недостатньо. Я вже ніколи не зможу сказати цього Ендрасу… а тепер… тепер…

— Будь ласка! — мовив він, і його очі засріблилися сльозами.

Хтось у натовпі заплакав. Я забирала його життя в когось, хто кохав його, як я — Темліна.

Я не могла більше думати про те, ким він був, про колір його очей, про все решта.

Амаранта посміхалась хижою тріумфальною посмішкою. Вбити фейрі, закохатись у фейрі, а потім бути змушеною вбити фейрі, щоб уберегти те кохання. Це було геніально й жорстоко, і вона це добре знала.

Темрява закружляла біля трону Амаранти, і з’явився Різенд. Руки в нього були схрещені на грудях. Здавалося, підійшов, щоб краще бачити. На обличчі застигла маска байдужості, але мою руку наче вкололо голками. «Зроби це», — наказувало відчуття.

— Не треба, — заплакав юний фейрі.

Я похитала головою. Не можна слухати його стогони і благання, бо я піддамся на них.

— Будь ласка! — Його голос зірвався на крик.

Від цього крику мені стало так боляче, що із судомним схлипом я увігнала кинджал у його серце.

Він закричав, забився в руках охоронців, коли лезо простромило плоть та кістки. Увійшло воно легко, наче було зі справжньої криці, а не з ясена. А потім кров, гаряча й липка, залила мою руку. Я заплакала, висмикнувши кинджал, і вібрація кісток навколо леза відгукнулася в моїй руці.

Його очі, сповнені шоку й ненависті, невідривно дивилися на мене. Фейрі осів на підлогу, проклинаючи мене, а з натовпу долинуло чи то виття, чи то плач.

Мій скривавлений кинджал вдарився об червону мармурову підлогу, а я зробила кілька кроків назад.

— Дуже добре, — промовила Амаранта.

Мені хотілося втекти зі свого власного тіла; мені треба було втекти від споглядання того, що я скоїла… Я не могла дивитися на кров на своїх руках, відчувати її липке тепло між пальцями.

— Відпочила — й годі. О, Фейро, не вдавай із себе нещасну. Невже тобі не весело?

Я підійшла до другої жертви, обличчя якої ховав мішок. Цього разу жінка. Фейрі в чорному простягнув мені подушечку із чистим кинджалом, а охоронці, які тримали полонянку, зірвали мішок у неї з голови.

Її обличчя було геть звичайним, а волосся золотаво-брунатним, як і моє. Сльози вже текли її щоками, а бронзові очі невідривно стежили за моєю закривавленою рукою, яку я простягла до другого ножа. Чистота відполірованого дерева глузливо контрастувала з кров’ю в мене на пальцях.

Мені хотілося впасти на коліна і благати про прощення, сказати, що її смерть не буде даремною. Хотілося, але в мені пролягла така глибока тріщина, що я майже не відчувала власні руки й понівечене серце. Те, що я зробила…

— Котел, врятуй мене, — зашепотіла фейрі голосом чарівним, наче музика. — Мати, обійми мене, — продовжувала вона, промовляючи молитву, схожу на ту, що я вже колись чула, коли Темлін намагався полегшити біль того нижчого фейрі, який помер у холі маєтку. Іще одна жертва Амаранти. — Спрямуй мої кроки…

Мені несила було підняти кинджал, зробити крок, щоб скоротити відстань між нами.

— Дозволь пройти мені крізь ґрати; відчути аромат безсмертної землі із молока та меду.

Сльози текли моїми обличчям, шиєю, падали на брудний комір туніки.

Вона говорила, а я розуміла, що мені ніколи не буде місця на тій безсмертній землі. Мати, до якої вона зверталася, ніколи не візьме мене у свої обійми. Рятуючи Темліна, я проклинала себе.

Я не могла цього зробити… Не могла знову вдарити кинджалом.

— Хай я не знатиму зла, — видихнула фейрі, дивлячись на мене… У мене. Просто мені в душу, яка розривалася на шмаття. — Дозволь мені не відчувати болю.

З моїх губ зірвався тихий схлип.

— Пробач мені, — простогнала я.

— Дозволь увійти у вічність, — видихнула вона.

Я плакала, бо розуміла. «Убий мене зараз, — казала вона. — Зроби це швидко. Визволи мене від болісної смерті. Убий одним ударом».

У бронзових очах був спокій і сум. І це гнітило більше, ніж стогони і благання вбитого фейрі.

Я не могла.

Вона тримала мене поглядом — упіймала його й кивнула.

Коли я звела над нею кинджал, всередині мене щось розбилося вщент, без жодної надії на відновлення.

Плач у натовпі глядачів став гучнішим. Я чула кілька голосів. Напевно, її рідні та друзі. Другий кинджал здався мені важчим за перший. Я не могла дивитися на свою руку, блискучу від чужої крові.

Певно, було б благородніше відмовитися… померти, аніж забирати життя невинних. Але… Але…

— Дозволь увійти у вічність, — повторила вона, підводячи підборіддя. — Не бійся зла, — прошепотіла вона вже до мене. — Не відчувай болю.

Я стиснула її худеньке плече і встромила кинджал їй у серце.

Вона зойкнула… і кров закрапала на підлогу червоним дощем. Її очі закрилися, коли я знову подивилася їй в обличчя. Вона сповзла на підлогу й більше не рухалась.

Я полинула, втекла від себе кудись далеко, аж надто далеко.

Натовп заворушився, фейрі перешіптувалися і плакали, дехто переступав з ноги на ногу.

Я впустила кинджал, і стук ясена об мармурову підлогу вдарив мені у вуха. Чому Амаранта й далі посміхається? Адже між мною і волею залишився тільки один фейрі? Я скосила очі на Різенда, однак він пильно дивився на Амаранту.

Один фейрі — і нас буде звільнено. Іще один удар моєї руки.

Чи, може, два. Другий — угору й потім у себе, простісінько в серце.

Це буде полегшенням… смертю від власної руки, смертю як покарання за те, що накоїла.

Слуга фейрі запропонував мені останній кинджал, і я вже майже встигла взяти його, коли охоронець зняв мішок із голови останнього фейрі, що стояв переді мною на колінах.

Мої руки безсило впали. Знизу вгору на мене дивилися смарагдові очі з бурштиновими крапинками.

Мені здалося, що світ шар за шаром руйнується і зникає. Я дивилася на Темліна… Цього не могло бути. Мені навмисне підсунули марево. Зараз я повернуся в бік трону…

Я різко обернулася. Ось він, мій Вищий Лорд, сидить поруч із Амарантою. Перехопивши мій погляд, Амаранта посміхнулася і клацнула пальцями. Темлін поряд із нею перетворився на Аттора. Той подивився на мене і в’їдливо вишкірився.

Омана — мене знову зрадили власні відчуття. Душа повільно відривалася від тіла, а я знову повернулася до Темліна. В його очах були лише провина і смуток, і я раптом позадкувала від них.

— Щось не так? — спитала Амаранта, схиляючи голову до плеча.

— Це… це нечесно, — ледь вичавила я із себе.

Обличчя Різенда було бліде — надто, надто бліде…

— Нечесно? — повторила Амаранта, граючись із кісткою Джуріана на своєму ланцюжку. — А я й не знала, що ви, люди, знайомі з таким поняттям. Ти вб’єш Темліна — і він буде вільний.

Її посмішка була огидна.

— Потім ти зможеш забрати його собі.

Мені забило подих.

— Або ж, — вела далі Амаранта, — може, ти гадаєш, що благородніше буде забрати власне життя. Врешті-решт, який сенс? Вижити заради того, щоб втратити його?

Її слова були отрутою.

— Уявляєш, минають роки, які ви мріяли провести разом, а ти… самотня. Сумно. А за мірками короткого людського життя — ще дужче сумно. Утім, якихось кілька місяців тому ти смертельно ненавиділа нас і наш світ. У тебе не здригнулася рука, коли ти вбивала Ендраса. Згадай той стан, і ти легко до кінця впораєшся з останнім своїм завданням.

Амаранта погладила каблучку.

— Смертна коханка Джуріана саме так і вчинила.

Темлін досі стояв на колінах, але смарагдові очі сяяли непокорою.

— Отже, Фейро, яким буде твоє рішення? — спитала Амаранта.

Я навіть не поглянула на неї.

Убити його — врятувати його Двір і власне життя. Або ж убити себе й дозволити їм жити рабами Амаранти, а королю Гайберну розпочати останню війну проти людства. І не існувало ніякої угоди, яка б допомогла мені виплутатися із цього… Жодного виграшного варіанта. І нікому продати душу за можливість уникнути вибору.

Я глянула на ясеневий кинджал на темній подушці. Ейсіл мала рацію, коли багато тижнів тому казала: жодна людина, що потрапила сюди, не повернулася. І я не виняток. Якби я була мудріша, то встромила б кинджал у власне серце, перш ніж вони мене схоплять. Принаймні тоді я померла б швидко, не зазнавши тортур, які вочевидь на мене чекали. І я тоді уникнула б долі Джуріана. Ейсіл мала рацію. Однак…

Ейсіл… Ейсіл щось казала… казала про те, що повинно мені допомогти. Остання частина прокляття, про яку вони не могли мені розповісти, частина, яка могла стати в нагоді… Ейсіл змогла лише сказати, щоб я слухала. Справді слухала, наче я вже знала все необхідне.

Я повільно розвернулася до Темліна. Спалахами прийшли спогади, ціла низка слів та кольорів. Темлін був Вищим Лордом Двору Весни… Як це могло мені допомогти?

Коли відбувався Великий Ритуал… Ні.

Він брехав мені все… І про те, навіщо привіз мене до маєтку, і що відбувається з його землями. Прокляття не давало йому змоги сказати правду, але він і не робив вигляду, ніби все прекрасно. Ні. Темлін брехав, пояснюючи все як міг, а мені з кожним днем і кожною подією ставало чимдалі більш зрозуміло: на землі Двору Весни насувається щось страшне й невідворотне.

Аттор у саду. Ми не бачили одне одного. Темлін сховав мене і наказав залишатися на місці, а потім підвів Аттора ближче, щоб я могла підслухати їхню розмову.

І тоді, коли вони з Люсьєном говорили про прокляття, він залишив відчиненими двері обідньої зали. Та я тоді цього ще не розуміла. Він говорив голосно у присутності інших. Він хотів, щоб я все чула.

Отже, йому було потрібно, щоб я знала, щоб почула — бо це знання…

Я згадувала всі розмови, осмислюючи кожне слово. Ту частину прокляття, про яку вони не могли мені розповісти прямо, але Темлін хотів до мене донести…

Міледі ніколи не укладає угод, які могли б нашкодити їй.

Вона ніколи не вбила б того, кого найбільше у світі жадала… не вбила б, якби жадала Темліна так само сильно, як я. Однак, якщо я вб’ю його… Або вона знала, що я не зможу цього зробити, або ж вона грала в дуже, дуже небезпечну гру.

Розмова за розмовою відлунювала в моїй пам’яті, допоки я не почула слова Люсьєна і все навкруги закам’яніло. Завмерло. І ось тоді я все збагнула.

У мене перехопило подих, коли я нарешті натрапила на потрібний спогад і відтворила в голові розмову, яку випадково почула одного дня. Люсьєн і Темлін були в обідній залі, двері були відчинені, і всі могли чути… Це я передусім повинна була почути.

«Мені боляче бачити, як ти зашпортуєшся щокроку. Де твоє кам’яне серце? Чи не стало воно м’яким як віск?»

Я подивилася на Темліна, погляд упав на його груди, і з пам’яті виринув ще один спогад. Аттор у саду, сміється: «У тебе кам’яне серце, Темліне. Але і всередині кам’яного серця може гніздитися страх».

Амаранта не ризикувала його життям, бо знала, що я не зможу його вбити.

Не зможу, бо його серце неможливо прохромити лезом. Не зможу, бо його серце перетворили на камінь.

Я вдивлялася в його обличчя, шукаючи доказів правди. Однак у його очах я бачила лише неприкритий бунт.

Можливо, я помилялась і це були лише образні вислови, вживані фейрі. Утім, увесь цей час, коли я була поруч із ним, обіймала його, мені нечутно було його серцебиття. Я була така сліпа до всього, до всіх підказок Долі. Тепер годі. Я нарешті все збагнула.

То ось як контролювала вона Темліна та його магію. І не лише його. Вона контролювала всіх Вищих Лордів, домінуючи над ними, тримаючи на повідку, так само як душу Джуріана тримала прикутою до ока й кістки.

Ейсіл радила не довіряти нікому. Однак я вірила Темліну… Ба більше, я довіряла собі. Я вірила, що почула все вірно… Я вірила, що Темлін був значно розумніший за Амаранту. Я була певна, що всі ці жертви не були марні.

Уся тронна зала стихла, однак моя увага була прикута тільки до Темліна. Осяяння, певно, якось відбилося на моєму обличчі, бо в Темліна прискорилось дихання й він гордо підніс голову.

Я зробила крок до нього, потім іще один. Я не помилялась. Інакше просто не могло бути.

Я знову глибоко вдихнула й узяла кинджал з оксамитової подушки.

Я могла помилятися… Я могла трагічно, болісно помилятись.

Ні, я все правильно зрозуміла. Інакше не повинно бути.

На губах у Темліна з’явилася легенька усмішка, коли я стала перед ним із кинджалом у руці.

Певно, й справді існувала така річ, як Доля… Це вона сприяла тому, що я почула його розмову з Люсьєном. Це Доля прошепотіла Темліну, що холодна наїжачена дівчина, яку він привів до маєтку, буде тією, хто розірве прокляття. Доля зберігала мені життя аж до цієї секунди, позаяк хотіла пересвідчитися, що я правильно зрозуміла її знаки і що впораюся з її повелінням.

І ось він був переді мною… мій Вищий Лорд, мій коханий, стояв переді мною на колінах.

— Я кохаю тебе, — сказала я і встромила кинджал йому в груди.