Двір шипів і троянд

Розділ 34

Не розтуляючи крижаних пальців, Аттор поволік мене в тронний зал. Він навіть не відібрав у мене зброї. Ми обоє розуміли, наскільки марні тут мої стріли і кинджали.

Темлін. Ейсіл та її хлопчики. Мої сестри. Люсьєн.

Я подумки повторювала їхні імена знову і знову, допоки Аттор маячив переді мною загрозливим демоном. Час від часу його шкіряні крила противно шурхотіли — а я, якби була здатна спокійно говорити, а не волати від жаху, одразу запитала б, чому він не вбив мене на місці.

Аттор тягнув і тягнув мене, і його кігті на ногах залишали борозни на кам’яній підлозі. Він був такий, яким я малювала його на своїх картинах. І мене це лякало ще більше.

Нам траплялося безліч фейрі, серед яких миготіли і фейські обличчя. Всі вони дивилися на мене або з крижаною байдужістю, або з лиховісною посмішкою. Їх геть не хвилювало, що я потрапила в пазури Аттора.

Ми пройшли через велетенські кам’яні двері, висота яких перевершувала висоту будинку Темліна, і потрапили до величезної зали. Її стіни були того самого білястого кольору, що і стіни коридору. Стелю підтримували кам’яні різьблені колони. Якась частина мене, котра не втратила цікавості, помітила, що колони прикрашені не просто орнаментом, а сценами з історії Прифії. На мене дивилися кам’яні фейрі, кам’яні фейці і так само кам’яні звірі. Між колон завмерли люстри. Їх світло проходило через рубінове обрамлення, через що мармурова підлога здавалася червоною. У залі було багато фейської знаті.

Куди я потрапила? На бал? На якісь інші, незрозумілі мені урочистості? Частина присутніх танцювала під звуки дивної дратівливої музики. Інші просто походжали або збивалися купками і про щось розмовляли. Мені здалося, що в цьому натовпі я помітила кілька блискучих масок. Потім усе закружляло й попливло: дорогий одяг, гострі зуби. Аттор штовхнув мене, і я полетіла на підлогу.

Я вдарилася об холодний мармур, і кістки занили від болю. Відштовхнулася руками від підлоги попри іскри перед очима, але, помітивши перед собою великий поміст, не ризикнула підвестися. Кілька сходинок вели до платформи. Я звела голову трохи вище і узріла її. Доволі розкуто на чорному троні сиділа Амаранта.

Подолавши біль, я швидко підвелася. Перед очима ще миготіли іскри, але я побачила кам’яну основу помосту і сходи, що закінчувалися майданчиком.

Уява малювала мені її невимовно гарною — кимось на кшталт богині пітьми й ненависті. Утім, Амаранта була доволі приваблива. Та й тільки. Вона сиділа нерухомо, що робило її схожою на статую. Чорне її волосся було заплетене в косу, що обвивала голову, на якій гніздилася золота корона. Колір волосся лише підкреслював білосніжність шкіри обличчя, на тлі якої яскраво червоніли губи. У Амаранти були чорні блискучі очі. Можливо, когось вони заворожували б і вабили до себе, якби не відворотний вираз її обличчя. На губах застигла презирлива посмішка, від якої вся врода тьмяніла і здавалася крижаною. Якби мені спало на думку написати її портрет, я б напевно збожеволіла під час роботи над ним.

Ця жінка мала вищий військовий чин у Сонному королівстві. Кілька століть тому вона знищувала армії людей і власноруч вбивала своїх рабів, вважаючи свободу для них неприйнятною. За лічені дні вона завоювала всю Прифію.

А потім я подивилася на чорний трон поряд із її троном, і руки мої мляво опустилися. На ньому сидів Темлін.

Його обличчя, як і раніше, приховувала золота маска. На ньому було знайоме мені військове обмундирування, і навіть перев’яз, але без ножів. Амаранта чи її посіпаки відібрали в нього всю зброю. Побачивши мене, Темлін не здивувався. Він не зціпив зуби, не випустив ікла й пазури — просто дивився на мене. Байдуже. Найменшого подиву.

— Це що за істота? — спитала Амаранта, нагородивши мене зміїною посмішкою.

Хоч як дивно, голос у неї був дзвінкий і навіть мелодійний. Щоб не дивитися на Темліна, я продовжила розглядати господиню цього підземелля. На витонченій, кольору слонової кістки шиї Амаранти висів довгий тонкий ланцюжок зі старою пожовклою кісткою, що правила за кулон. Мені не хотілося гадати, кому могла належати ця кістка. Замість цього я обмірковувала можливий маневр: якщо трохи зрушу руку, то зможу вихопити кинджал.

— Якась людська бідолаха, що трапилося мені внизу, — прошипів Аттор.

Між його гострими зубами коливався роздвоєний язик. Він один раз змахнув крилами, дмухнувши мені в обличчя гнилим смородом, а потім міцно притиснув їх до свого кощавого тіла.

— Бачу, — промуркотіла Амаранта.

Я намагалася не зустрічатися з нею очима й дивилася на коричневі чоботи Темліна. Він був зовсім поряд — на відстані якихось двох метрів і, як досі, мовчав. На обличчі — ні жаху, ні злості.

— А навіщо вона мені тут, ця бідолаха? Вирішив мене потішити?

Аттор посміхнувся. Звук його сміху нагадував шипіння крапель води, що впали на розпечену пательню. Кігті Аттора штовхнули мене в бік, дряпнули по туніці.

— Розповідай її величності, навіщо блукала катакомбами. Навіщо проникла сюди з печери, що веде в землі Двору Весни?

Що краще: прикінчити Аттора чи спробувати розрахуватися з Амарантою? Аттор знову мене перехитрив. Його кігті вп’ялися мені під ребра. Я здригнулася — не так від болю, як від огиди. Мовчати далі було небезпечно. Дивитися правительці в очі — також. Я перевела погляд на її золоту корону.

— Говори, шматок людського лайна! Не примушуй її величність чекати.

Треба роззирнутися і зрозуміти, як діяти, а на це потрібен час. Якщо Темлін перебував під якимись чарами, то я мала вигадати, як його забрати звідси. Я звелася на ноги, тримаючи руки біля кинджалів. Втупилась у блискучу золоту сукню Амаранти, щоб не дивитися їй в очі.

— Я прийшла забрати того, кого кохаю.

Що, коли я все ж не запізнилася і прокляття ще можна зняти? Я подивилася на Темліна. Його смарагдові очі були бальзамом на мою душі.

— І за ким же ти прийшла? — запитала Амаранта, подавшись уперед.

— Я прийшла забрати Темліна. Вищого Лорда Двору Весни.

Шепіт пронісся натовпом, у якому були самі Вищі Фе. Однак Амаранта лише відкинула голову й голосно засміялась… Наче ворона прокаркала.

По тому правителька Прифії повернулася до Темліна. Її губи склалися в уїдливу посмішку.

— Бачу, ти протягом усіх цих років не гайнував часу. Ти зацікавився людськими тваринками?

Темлін мовчав. Його обличчя було так само, як досі, байдуже. Що Амаранта зробила з ним? Невже я запізнилася й він тепер цілком перебуває під владою її прокльонів? Під її владою. Я підвела свого коханого.

— Однак… — повільно мовила Амаранта.

Аттор і всі інші завмерли. Вони здавалися мені стіною, ладною щомиті підім’яти мене.

— Однак я здивована. Гадала, твого воїна вбила інша людська дівчина. Та, якою я потішилася була… — Очі в неї зблиснули: — О, ти просто золотце. Ти дозволив мені катувати ту невинну дівчину, щоб захистити ось це? Ти справжнє диво! Ти справді змусив оцього смертного хробака закохатися в тебе. Яка цяця!

Вона плеснула в долоні, а Темлін відвів від неї погляд. Єдина реакція, яку я побачила за цей час.

Катувала. Вона катувала…

— Звільни його, — наказала я, намагаючись говорити твердо й рішуче.

Амаранта знову голосно засміялась.

— Назви мені бодай одну причину, з якої я не повинна знищити тебе цієї ж миті на оцьому місці.

Її зуби були такі рівні, такі сніжно-білі. Вони наче сяяли.

Кров пульсувала в жилах, однак я високо тримала голову, коли сказала:

— Ти обдурила його.

Темлін раптом застиг, завмер… Наче перетворився на статую.

Амаранта клацнула язиком і подивилась на свою граційну ніжну сніжно-білу руку… на каблучку на своєму вказівному пальці. Каблучку, яку я змогла роздивитися, коли вона опустила руку. На ній було щось схоже… щось дуже схоже на око, яке помістили у кришталь. Я могла заприсягтися, що там, у каблучці, це око обертається й дивиться вусібіч.

— Ви, смертні тварини, такі невигадливі. Ніякої фантазії. Ми витратили століття, навчаючи вас поезії та світських розмов, і це все, що ти можеш сказати мені? Усе, із чим ти прийшла до мене? Я повинна вирвати твого язика цієї ж миті, бо, як я бачу, користі від нього все одно ніякої.

Я зціпила зуби.

— Однак мені також дуже цікаво… Які прекрасні слова я почую з твого брудного рота, коли ти побачиш, що на тебе чекало?

Я нахмурилася, коли Амаранта вказала кудись за мою спину, а її страшелезна каблучка… Око в неї справді оберталось. Воно подивилося саме туди, куди вона вказала.

Я озирнулася.

Там, на високій стіні зали, прибите до каміння, висіло тіло молодої жінки. Її шкіра місцями згоріла, пальці були зігнуті під неприродними кутами, а червоні смуги крові розрізали все її оголене тіло.

Я ледве встояла на ногах. Голос Амаранти долинав крізь запаморочення:

— Напевно, даремно я не дослухатися до неї, коли та волала, що ніколи в житті не бачила Темліна, — весело проказала Амаранта. — Або ж коли вона присягалася, що ніколи в житті не вбивала фейрі й узагалі ніколи не виходила на полювання. Утім, попри все це її крики тішили мене. Я вже багато століть не чула такої чарівної музики.

А наступні слова вона адресувала мені:

— Я повинна подякувати тобі, що ти назвала Різенду її ім’я замість свого.

Клер Беддор.

Ось куди вони забрали її, ось що вони зробили з нею після того, як спалили всю її родину живцем у власному будинку. Ось що я сама зробила з нею, коли назвала Різенду її ім’я, щоб захистити своїх.

Живіт скрутило, і я відчайдушно боролась із бажанням виблювати все, що залишилось у шлунку, на цю червону мармурову підлогу.

Кігті Аттора болісно уп’ялись мені в плече, і він повернув мене обличчям до Амаранти, яка досі посміхалася мені тією жахливою зміїною посмішкою. Я, так само як і вона… була вбивцею… вбивцею Клер Беддор. Я врятувала своє життя і засудила її на страту. Те скалічене тіло на стіні мало бути моїм.

Моїм.

— Ну що ж, золотце, — поглянула на мене Амаранта. — Що ти на це скажеш?

Я хотіла кричати, що вона заслуговує горіти в пеклі довіку, однак перед очима було тільки прибите до стіни тіло Клер, навіть тоді, коли я дивилась на Темліна. Він дозволив їм убити Клер… таким жахливим чином… щоб вони не дізналися, що я жива. На очах у мене бриніли сльози, до горла підступила жовч.

— Ти досі хочеш забрати того, хто дозволив це зробити з невинною дівчиною?

Амаранта говорила тихо, навіть співчутливо.

Клер уже не повернути. Але я не дозволю, щоб її загибель була марна. Нехай я теж загину, але в битві.

— Так, — сказала я, гнівно дивлячись на Амаранту. — Я й тепер хочу його звільнити.

Амаранта відкопилила губу, оголивши гострі ікла. Заглянувши в її чорні очі, я зрозуміла: на мене чекає смерть.

Амаранта відкинулася на спинку трону, схрестила ноги й раптом звернулася до Темліна.

— Ну що ж, Темліне. — дуже владним рухом вона поклала на його руку свою, — гадаю, на це ти не розраховував.

Вона змахнула другою рукою у моєму напрямку. Шепіт та сміх прокотилися натовпом Вищих Фе, які скупчилися позаду, і відлуння цього сміху било мене в спину, наче каміння.

— Що ти скажеш на це, Вищий Лорде?

Я подивилася на таке дороге мені обличчя, але, почувши те, що він відказав Амаранті, мало не втратила свідомість.

— Я її ніколи не бачив. Напевно, хтось пожартував з нею і накинув на дівчину магічний покрив. Можливо, це зробив Різенд.

Навіть зараз Темлін намагався мене захистити.

— Твої слова — навіть не напівправда. — Амаранта нахилилася до Темліна, губи її розпливлись у кровожерливій посмішці. — А чи не могло так статися… чи не могло статися, що ти попри свої слова багато-багато років тому закохався в людину? У дівчину, у серці якої була ненависть до нашого роду, яка сама закохалась у фейрі. А той фейрі, батько якого катував та знищував зграями людський непотріб, так само як і я, насправді сам закохався в цю дівчину?

І знову вона засміялась тим воронячим карканням.

— Ой, і як же це все чудово… Це так весело!

Вона покрутила в пальцях кістку на своєму ланцюжку й заглянула в око у кришталі в себе на пальці.

— Гадаю, якщо хтось і зможе насправді оцінити цю мить, — звернулась Амаранта до каблучки, — так це будеш ти, Джуріане.

Вона мило усміхнулась.

— Шкода, що та людська хвойда навіть не спробувала врятувати тебе.

Джуріан… Це було його око, його кістка. Жах, жах заполонив мене зсередини.

Я навіть не уявляла, навіть гадки не мала, завдяки якому злу, завдяки яким силам вона змогла утримати його душу, його свідомість і приєднати їх до тієї каблучки й тієї кістки.

Темлін і далі дивився на мене й удавав, що ніколи мене не бачив. На його обличчі не було жодних емоцій. Може, вона й на нього наклала якісь чари… А може, відібрала всі його спогади?

Королева утупила погляд у свої довгі нігті:

— Відтоді як я трохи розважилася з бідолахою Клер, нічого цікавого не сталося, і мені неймовірно нудно. Я могла б десь зачинити тебе, як муху, але це ще нудніше.

Амаранта поглянула на мене і знову стала розглядати нігті й перстень із оком Джуріана.

— Подеколи Доля дуже дивно помішує в Котлі, — вела вона своєї. — Можливо, моїй любій Клер судилося померти, щоб дозволити мені насолодитися, коли вбиватиму тебе.

Страх пойняв мене, і від її слів я ніяк не могла оговтатися.

— Отже, ти прийшла сюди, щоб визволити Темліна? — спитала Амаранта.

Утім, вона скоріше стверджувала, аніж запитувала. Чи навіть це був виклик.

— Що ж, серденько, допоки ти не потрапила до нас, я геть стомилася від його похмурого мовчання. Я навіть почала непокоїтися за нього, коли гралася з милою Клер. Він же ніяк не відреагував, навіть не показав своїх чудових кігтиків. Але з тобою, дівчино, ми укладемо угоду.

У голові в мене залунали застережливі дзвіночки.

«Якщо тільки від них не залежатиме твоє життя», — казала мені Ейсіл.

— Ти виконаєш три завдання, які визначу сама. Якихось три завдання. Щоб перевірити, яким глибоким і справжнім може бути почуття людини — почуття відданості й кохання. І тоді Темлін твій. Лише три малесеньких завдання, щоб довести твою відданість, довести мені та моєму любчику Джуріану. Довести, що твій рід по-справжньому вміє кохати. А по тому зможеш забрати свого Вищого Лорда.

Вона повернулася до Темліна:

— Розцінюй це як послугу, Вищий Лорде. Ці смертні тварини можуть так засліпити нас, що ми втрачаємо розум. Тож для тебе буде корисно заздалегідь побачити її справжню натуру. Саме зараз.

— Я хочу, щоб було зняте накладене на нього прокляття. Якщо я виграю, — вихопилося в мене.

Вона звела догори брови, а її посмішка стала ще ширшою, демонструючи сніжно-білі ікла.

— Я виконаю всі три завдання, і тоді ти знімеш із нього прокляття, а потім і ми, і увесь його Двір зможемо залишити це кляте місце. І бути назавжди вільними, — додала я.

Магія полюбляла точність, як сказала Ейсіл, саме так Амаранта всіх і обдурила. Я не дозволю їй знайти шпарину в моїх умовах.

— Звісно, — промуркотіла Амаранта. — Тоді я підкину тобі ще дещо. Хочу зрозуміти, чи ти взагалі варта когось із фейрі, варта нашого роду та нашого світу, щоб поглянути, чи ти достатньо розумна. Навіщо Темліну дурне дівча, та ще й людське?

Око Джуріана почало обертатись у шаленому темпі, а вона тільки язиком на нього клацнула. І око припинило рухатись.

— Я дам тобі ще одну можливість… — продовжувала вона. — Якщо зможеш виконати всі три завдання, вона не знадобиться. Але може статися… ти відчуєш, що більше не в змозі осягнути їх своїм розумом. Тоді треба буде відповісти тільки на одне запитання.

Я майже не чула її через гупання крові у скронях.

— Усього лише загадка. Ти відповіси на цю загадку, і прокляття буде зняте. Тієї ж миті. Одразу ж після твоєї правильної відповіді. Мені навіть не знадобиться пальцем поворухнути. Даси правильну відповідь — і він твій. Взагалі-то, ти зможеш відповісти на нього в будь-який час, однак якщо ти даси неправильну відповідь…

Вона кудись вказала рукою, а мені навіть і обертатися було не треба, бо я знала, що вона показує на стіну, де висіло тіло бідолашної Клер.

Я ретельно обмірковувала кожне її слово, шукаючи підступність, брехню, намір обдурити мене… Тож кожне слово я повторювала про себе знову і знову. Однак усе звучало ніби правильно.

— А якщо я не виконаю твоїх завдань?

Посмішка її стала гротескною, майже театральною. Великим пальцем руки вона водила по своїй каблучці.

— Якщо ти не виконаєш завдання, мені вже нічим буде потішитися. Від тебе нічого не залишиться.

Мене морозом обсипало. Ейсіл попереджала мене… попереджала не укладати ніяких угод. Однак Амаранта знищить мене прямісінько на цьому місці, якщо я скажу «ні».

— І які це завдання?

— О, золотце, якщо я тобі все розповім, тоді не буде цікаво. Одне можу сказати: ти отримуватимеш одне завдання раз на місяць. Коли місяць буде у повні.

— А що я робитиму поза тим?

Я наважилася подивитись на Темліна. Золоті крапочки бурштину в його очах блищали так яскраво, як того я ще ніколи не бачила.

— Між твоїми завданнями, — холодно повідомила мені Амаранта, — ти або залишатимешся у своїй камері, або виконуватимеш роботу, яку я тобі дам.

— А якщо я буду втомлюватися від роботи, чи не нашкодить це мені, ба більше — не завадить виконати завдання?

Я розуміла, що вона втрачає до мене інтерес, бо, певно, не очікувала, що я ставитиму так багато запитань. Утім, я повинна була спробувати витягти з неї якомога більше інформації.

— Нічого, окрім звичайної хатньої роботи. Повинна ж ти якось оплачувати їжу і дах над головою.

Я б її просто тут і задушила за ці слова, однак лише кивнула, можливо, роблячи непоправну помилку.

— Отже, ми домовилися, — сказала Амаранта.

Вона чекала одного мого слова «домовилися», але я вирішила ще раз переконатися, чи правильно зрозуміла її умови.

— Якщо я виконаю три твоїх завдання або відгадаю загадку, ти виконаєш усе, про що ми говорили?

— Звичайно, золотце, — мовила Амаранта. — Тож ми домовилися?

Відкриті частини обличчя Темліна зблідли, наші очі зустрілися, і в його очах я прочитала ледь вловиме «ні».

Ні.

Однак вибір у мене був простий: або це, або неминуча смерть… Смерть. Така, як у Клер, повільна й жорстока.

Аттор зашипів позаду мене, ніби наказував, щоб я хутчіше відповідала. Я не вірила ні в Долю, ані в Котел… І в мене геть не було іншого вибору.

Навіть зараз, коли Темлін був змушений сидіти поруч з Амарантою, ставши її рабом, а то й гірше, я його любила. Сила любові до нього краяла моє серце, і його короткі погляди, кинуті на мене, свідчили: він, як і раніше, мене любить.

Бо тієї миті, коли очі його збільшилися від жаху, я зрозуміла, що він іще кохає мене.

У мене не залишилося нічого, крім дурної надії перехитрити й знищити самопроголошену королеву Амаранту. Підступну, древню Амаранту, якій було стільки ж років, скільки каменів за моєю спиною.

— Ну то що? — вже геть різко спитала Амаранта.

Я відчувала готовність Аттора вчепитися в мене й вибити відповідь. Амаранта зуміла обдурити свій так званий Двір, але я недаремно пройшла сувору школу бідності, недаремно провела стільки років у лісі. Моя сила полягала в моїх уміннях та знаннях, які я зібрала за своє коротеньке життя. Амаранта та інші не повинні нічого знати ні про мене, ні про те, що мені відомо. Чим її Двір відрізнявся від лісу, а її завдання — від полювання?

Я востаннє глянула на Темліна і сказала:

— Домовилися.

Амаранта хижо посміхнулася і клацнула пальцями. Простір між нею і мною наповнився магією — незнайомою, не схожою на магію Темліна. Амаранта прихилилася до спинки трону, наказавши комусь за моєю спиною:

— Надайте їй прийом, гідний мого Двору.

Шипіння Аттора було єдиним застереженням. Наступної миті чийсь кам’яний кулак загилив мені в щелепу. Заціпенівши від болю, я відлетіла вбік. Там на мене чекав новий, не менш жорстокий удар в обличчя. Хруснули кістки — мої кістки. Ноги піді мною підломилися. Кігті Аттора полоснули по щоці, і його кулак завдав мені ще одного удару. Я знову відлетіла, натрапивши на його помічника. Крім Аттора, мене били ще двоє.

Хрускіт, тріск. Мені здавалось, що їх було троє, а я перетворилася на їхню боксерську грушу, яку передавали одне одному для наступного, іще одного удару… Мої кістки волали від болю. Можливо, я також кричала.

Кров текла в мене з рота, і її металевий присмак заполонив усі мої відчуття. Вона витікала з мене назовні й текла всередину мене… Той смак був останнім, що я запам’ятала.