Двір шипів і троянд

Розділ 32

Я дозволила собі хвилину, лише одну хвилину простояти на колінах. Підвелася й обережно, щоб не наступати на розбите скло, розтрощене дерево, на сліди крові, стала просуватися. Уздовж понівечених стін траплялися засохлі бурі калюжки.

«Це теж ліс», — сказала я собі. І треба дізнатися, куди ведуть сліди.

Я повільно побрела коридором, намагаючись відтворити картину того, що сталося. Усе свідчило про жорстоку сутичку. Я повільно пішла залою, відстежуючи залишені сліди, збираючи інформацію. Сутичка була запекла — і, судячи з усього, все розтрощили саме тоді. Розбите скло та відбитки ніг усюди йшли ззовні до середини будинку, ніби він був оточений нападниками. У головні двері вони проривалися силою, двері до саду були геть понівечені.

І жодного мертвого. Про це я нагадувала собі на кожному кроці. Мертвих не було, та й крові не так багато. А це означає, що вони живі. Темлін живий.

А якщо він мертвий…

Я судомно зітхнула, провівши рукавом по запорошеному і спітнілому обличчю. Жодних «якщо». Коли я підходила до дверей їдальні, у мене тремтіли руки. Обидві стулки трималися на верхніх петлях.

У їдальні було так само все потрощено, як і в коридорі. Ось тільки запитання: це сталося після того, як Темлін вихлюпував свій безсилий гнів на Різенда чи постаралися недруги Вищого Фе? Стіл був понищений, вікна їжачилися зубчастими краями розбитого скла, з нахилених карнизів звисало шмаття оксамитових портьєр. Однак крові не було… Саме тут її не було.

Я обстежила сліди на битому склі.

Можливо, Темлін і Люсьєн, коли стався напад, сиділи тут і, не надаючи опору, потім покинули їдальню.

Якщо я правильно відтворила всю картину, вони обидва мають бути живі. Ланцюжки слідів тягнулися до самих дверей. Там я присіла навпочіпки, вдивляючись у почорнілі уламки. Тут уже були і грудки землі із саду, і кров. Схоже, тут їх зустріли — численні сліди це підтверджували — й повели в сад.

Частина коридору, що веде в сад, нагадувала бурелом після вітровію. Я дістала мисливський ніж і повернулася до їдальні, шукаючи, де б його сховатися. Погана затія! Хіба що порозгрібати купу уламків і залягти. Причаїтися за відчиненими дверима і в щілину вести спостереження за коридором.

Я встигла вчасно сховатися — сюди хтось ішов.

Цей хтось, накульгуючи, увійшов до колишньої їдальні і став принюхуватися. Я бачила лише спину, прикриту звичайним плащем, що їх носили слуги. Фейрі був середнього зросту. Щоб мене виявити, йому було потрібно всього лиш зачинити двері. Я опинилася в пастці. Може, діждатися, поки він увійде, а потім тихо вислизнути? Тихо? Це коли підлога встелена скляними друзками? Погляну, як поводитиметься цей фейрі: може, побачить, що тут нікого нема, та й піде собі.

Але фейрі нікуди не пішов. Він зупинився, продовжуючи принюхуватися. У мене аж у грудях похололо. Я геть забула про їхній погострений нюх і тепер могла розраховувати хіба що на раптовість свого нападу. Ударити ножем раніше, ніж потенційний противник вчинить те саме.

Фейрі повільно повернувся.

Я заволала, штовхнувши двері, і почула крик у відповідь.

— Ейсіл!

Вона глипала на мене, тримаючи руку на серці. Звичайна брунатна сукня на ній була брудна й місцями подерта. Крові на сукні не було, і фартухом не була підперезана. Така, як завжди. Ейсіл не постраждала, хіба що кульгала. Напевно, підвернула ногу. Вона кинулася до мене. Її шкіра на обличчі, зазвичай кольору кори дерева, тепер стала світліша.

— Тобі не можна перебувати тут.

Вона сполохано роздивлялася мій ніж, лук та сагайдак зі стрілами.

— Тобі ж наказали триматися подалі від цього місця.

— Він живий?

— Так, але…

Я мало не впала на підлогу. Він живий!

— А Люсьєн?

— Також живий. Однак…

— Розкажи мені, що трапилось… Розкажи мені все!

Я не зводила погляду з вікна, прислухаючись до звуків у будинку і в усьому маєтку. Тиша.

Ейсіл ухопила мене за руку й потягнула з обідньої зали.

Вона не мовила ані слова, допоки ми йшли порожніми, надто тихими приміщеннями, розтрощеними, закривавленими, але… нікого мертвого. Їх, може, прибрали або ж… я навіть думати про це не хотіла.

Ми опинилися на кухні. Мене зустріли стіни, що почорніли від пожежі, і гори попелу. Як і в їдальні, Ейсіл роззирнулася вусібіч, принюхалася й лише по тому відпустила мою руку.

— Навіщо ти повернулася?

— Я повинна була так учинити. Бо відчула: вас спіткало велике лихо. Тож я заквапилася в дорогу. Ледве прохід у Стіні знайшла. Я маю бодай чимось допомогти.

— Тобі ж було велено не повертатися, — похмуро нагадала мені Ейсіл.

— Де Темлін?

Ейсіл затулила обличчя довгими кістлявими руками. Вона навіть схопилася за верхній край маски, немов намагалася її зняти, але маска не знімалася. Ейсіл зітхнула, її жилаві руки повиснули уздовж боків.

— Вона його забрала, — сказала служниця. — Повела в Підгір’я, де її Двір.

У мене всередині все похололо.

— Хто — «вона»? — спитала я, хоча знала відповідь наперед.

— Амаранта, — прошепотіла Ейсіл, знову боязко роззираючись довкруги, ніби та могла почути і з’явитися сюди.

— Навіщо? Хто вона взагалі така? Будь ласка, хоч ти розкажи мені правду.

Ейсіл здригнулася всім тілом:

— Правди захотілося, дівко? Гаразд, тоді слухай. Тепер уже все одно. Амаранта забрала Темліна через прокляття. Минуло сім разів по сім років, а він так і не зумів зруйнувати її прокляття. Вона скликала всіх верховних правителів, щоб побачили, як вона його зламає.

— Через як-ке п-прокляття? — затинаючись, спитала я.

Отже, було прокляття, накладене на маєток. Можливо, на весь Двір Весни. А я жила тут розкошуючи й навіть не підозрювала.

— Амаранта — верховна правителька Прифії. Вважай що королева, — прошепотіла Ейсіл, і в її очах спалахнув страх.

— Я чула, що влада в Прифії розділена порівну між сімома верховними правителями. Звідки взялася королева?

— Раніше так і було. Доти, доки не з’явилася на цих землях Амаранта як посланець від Гайберну — Сонного королівства.

Ейсіл нахилилася до мішка, що стояв біля обгорілих дверей і був набитий одягом і припасами. Немов забувши про моє існування, вона брела через розкидане кухонне начиння, збираючи ножі і вцілілу провізію. Мені пригадалася розповідь суріеля про підступного короля фейрі, який протягом століть виношував плани проти Прифії та світу смертних, а все через ту Угоду, яку його змусили укласти. Він відправив до Прифії злісних і підступних своїх поплічників. Їм належало залізти в душу до верховних правителів і поступово схилити тих до перегляду й розриву Угоди.

Стільців у кухні не було. Я прихилилася до стіни, забувши про кіптяву. Ейсіл підняла з підлоги дивом уціліле яблуко й, вирішивши, що воно їстівне, вкинула в торбину.

— Амаранта постійно мандрувала між Дворами, — продовжувала свою розповідь служниця. — Зачаровувала Вищих Лордів своїми солодкими розмовами, обіцянками про початок торгівлі між Прифією та Гайберном, покращенням зв’язків, спільними перевагами. Багато хто, особливо заможні торговці, слухали її зацікавлено. У неї були обіцянки для всіх. Її прозвали Нев’янучою Квіткою. І так вона протягом п’ятдесяти років жила тут, не належачи до жодного Двору. Вона запевняла, що відшкодовує збитки. Мовляв, під час Війни і вона, і Сонне королівство не завжди поводилися як слід. І їй вірили.

— Вона воювала проти людей?

Ейсіл повернулася до мене, припинивши на якийсь час снувати кухнею.

— Історія її життя — справжня легенда. Легенда, схожа на нічний кошмар. Вона була найкращим полководцем короля Гайберну, завжди билася на передньому краї, жорстоко розправляючись із людьми й нашими фейрі, які наважувалися допомагати людям. У неї була молодша сестра, Кліфія, яка також билася разом із Амарантою, так само віддана їхній справі. Та вона, на своє лихо, закохалась у смертного воїна на ім’я Джуріан. — Ейсіл зітхнула, здригаючись. — Джуріан командував могутніми людськими арміями, однак Кліфія все одно таємно зустрічалася з ним, усе одно кохала його до нестями. Вона була надто засліплена своїм коханням, щоб зрозуміти, що Джуріан підступно користується нею. Йому важливо було дізнатися про війська Амаранти та їх місцезнаходження. Амаранта про це здогадувалася, однак ніяк не могла переконати Кліфію покинути смертного. А сама не могла вбити його, бо її сестрі ця смерть завдала б великого болю.

Ейсіл пройшла до іншої стіни, де шафи менше постраждали від вогню. Вона відчиняла дверцята, прискіпливо оглядаючи те, що вціліло на полицях.

— Для Амаранти тортури та вбивства — звична річ і навіть задоволення, утім вона не змогла здійняти руку на Джуріана, бо дуже сильно любила свою сестру.

— Що сталося далі? — ледь чутно видихнула я.

— О, Джуріан зрадив Кліфію. Він отримав усю необхідну інформацію і після місяців, що їх провів у її ліжку, після того, що вдавав палкого коханця, він став катувати Кліфію, а потім безжально її вбив, розіп’явши на хресті з ясена, на якому вона навіть поворухнутися не могла. Він пошматував тіло Кліфії й таким відправив його Амаранті. Кажуть, що її гнів і лють могли змусити саме небо впасти на землю, якби король не наказав їй вгамуватися. Амаранта помстилася за сестру і вбила Джуріана, але спочатку спотворила його до невпізнання. Відтоді люди для Амаранти стали найлютішими ворогами. Всі поспіль, навіть ті, хто ніколи про неї не чув.

Ейсіл знайшла в шафці щось схоже на банку із соліннями й також вкинула до мішка.

— Коли супротивні сторони підписали Угоду, — вела далі Ейсіл, перевіряючи нижні полиці, — Амаранта не підкорилася її умовам і стратила всіх своїх рабів. Кажуть, у людей коротка пам’ять. У нашої знаті теж. Кілька століть тому Амаранта розповідала казки про те, що загибель сестри її змінила, а верховні правителі розвісивши вуха слухали її й вірили. Торговці були на її боці. Амаранта відновила торговельні відносини між Прифією й Сонним королівством — Гайберном. Але верховні правителі і не здогадувалися, що її кораблі привозили не лише товари. У трюмах Амаранта ховала солдатів власної армії. Король цього теж не знав. Про те ми дізналися, коли Амаранта одного разу оголосила Прифію своїм володінням. Наші землі вона зробила місцем збору своєї армії, щоб потім розірвати Угоду та знищити ваш світ. А дасть їй король благословення чи ні — їй давно вже це було байдуже. Сорок дев’ять років тому всі її улесливі промови і запевнення скінчилися. Вона завдала жорстокого удару по Прифії.

— Невже вона така сильна? — запитала я.

— Не так сильна, як хитра й підступна. Амаранта розуміла: у неї не буде стільки солдатів, щоб завоювати всі сім Дворів. До того ж верховні правителі дадуть їй відсіч силами своєї магії. Але підступність Амаранти не знала меж. Переконавшись, що верховні правителі цілковито їй довіряють, вона дочекалася, поки вони влаштують бал на її честь. У свого короля вона викрала давню книгу заклинань і приготувала особливе зілля, яке позбавляє магічної сили. Це зілля вона підмішала у вино, яким того вечора щедро пригощала верховних правителів. А вони, випивши вина, опинилися під її владою. Викрасти їхню магічну силу для Амаранти було не складніше, ніж зірвати яблука з гілок. Вона їх пограбувала, залишивши їм жалюгідні крихти цієї сили. Твій Темлін… Ти бачила лише бліду тінь колишнього Темліна. Якби ж ти знала, яку величезну магічну силу він мав… Спохопилися верховні правителі, та було пізно. Амаранта за кілька днів встановила свою владу над Прифією. Уже сорок дев’ять років ми є її рабами. А тепер вона вибирає відповідний момент, щоб розірвати Угоду й відібрати у вас землі. І не лише маленький шматочок острова, населений людьми. Амаранті потрібні й інші континенти.

Я так хотіла, щоб поряд зі мною опинився стільчик, або крісло, або лавка, на які можна було б упасти. Ейсіл із шумом зачинила останню шухляду й покульгала до комірчини.

— Тепер її звуть Шахрайкою. Ту, яка відібрала сили Вищих Лордів і побудувала власний палац під нашою Священною горою, у самому серці наших земель.

Ейсіл зупинилася коло дверей комірчини, знову здійняла руки до обличчя, знову сховала обличчя в долонях, але зробила лише кілька глибоких вдихів. Розповідь забрала в неї чимало сил.

Священна гора — той голий височезний пік, який я багато місяців тому побачила на муралі в кабінеті.

— Однак… є ще недуга на цих землях… Темлін сказав, що саме недуга забрала в них їхню магію…

— Амаранта і є недугою цих земель, — сердито мовила Ейсіл, опускаючи руки, і відчинила двері комірчини. — Не існує іншої недуги. Кордони руйнувалися, коли вона цього хотіла. Їй весело відправляти своїх чудовиськ атакувати наші землі, щоб перевірити, які сили залишилися в Темліна.

Тож якщо недугою була сама Амаранта, то загроза для світу смертних… Вона й була загрозою для нашого світу.

Ейсіл вийшла з комірчини з оберемком різних коренеплодів.

— А ти могла стати єдиною, хто був би здатний зупинити її.

Її погляд був важкий, вона вишкірилася на мене й скинула брукву та буряк у торбину. Зуби її були жахливо гострі.

— Ти могла б бути єдиною, хто звільнив би його, звільнив його магію, якби ти не була така сліпа до поклику свого серця. Усі ви, люди, такі! — Ейсіл сердито плюнула.

— Я не знала, — виправдовувалася я, простягаючи до неї руки.

— Ти не могла знати, — гірко засміялася Ейсіл.

Її сміх нагадував вороняче каркання.

— Це було частиною прокляття, накладеного на Темліна, — додала вона, знову пішовши в комору.

У голові в мене паморочилося. Щоб не впасти, я вдавилася спиною в брудну стіну.

— Про яке прокляття ти говориш? — крикнула я і не впізнала свого голосу, який умить став якимось писклявим. — У чому полягає прокляття, накладене на Темліна? Що вона з ним зробила?

Ейсіл витягла з комори кілька банок з прянощами.

— Темлін і Амаранта знайомі давно. Його сім’я мала тісні зв’язки із Сонним королівством. Двір Весни й Гайберн під час Війни були союзниками. Їх зближувало бажання зробити людей вічними рабами. Батько Темліна… Що про нього скажеш? Жорстокий він був і примхливий. Був у дружніх стосунках з королем Сонного королівства й Амарантою. У дитинстві Темлін часто мандрував туди з батьком. І знав, на що здатна Амаранта. Якось Темлін сказав, що бився б до останньої краплі крові, щоб захистити свободу, що він ніколи не дозволив би рабства. Може, він і соромився батьківської спадщини. Або ж колись на собі відчув, як бути рабом. З часом у Амаранти спалахнула пристрасть до Темліна. Радше хіть. Запала на нього всерйоз. Але Темлін наслухався історій про Війну і знав, які жахіття коїла Амаранта, король Гайберну і його батько над людьми та фейрі. Він знав про жорстоку розправу Амаранти над Джуріаном. Коли вона опинилася тут, намагаючись заманити Темліна в ліжко, він зустрів її дуже насторожено. Тримав Амаранту на відстані, поки не позбувся магічних сил.

— Мені здалося, що Люсьєн її просто боїться. Навіть ім’я не вимовляє, каже лиш «вона».

— Ще б пак! Темлін відправив його до Амаранти як свого посланника, щоб укласти мир між нею і Двором Весни.

У мене в горлі застряг клубок.

— Амаранта висміяла пропозицію Темліна, пройшовшись і по Люсьєну. Він розлютився і сказав, щоб вона поверталася в ту купу лайна, з якої виповзла. За це й позбувся ока. Амаранта нігтями його видряпала, та ще й спотворила обличчя. Додому він повернувся такий скривавлений і спотворений, що Темліна… Вищого Лорда знудило, коли він поглянув на свого найліпшого друга.

Годі було й уявити, який вигляд був у Люсьєна, коли навіть загартований у боях Темлін не витримав.

Ейсіл постукала по своїй масці.

— Невдовзі після цього Амаранта затіяла бал. У себе в Підгір’ї. Запросила всі Двори. Заявила, що «погарячкувала» з Люсьєном і хотіла б загладити провину. А щоб понівеченого обличчя Люсьєна ніхто не побачив, вона запропонувала всьому Двору Весни з’явитися в масках. Так, там мали бути всі, навіть слуги. І неодмінно в масках. У Темліна тоді проявилися здібності перевертня, і Амаранта нібито бажала це відсвяткувати. Темлін не хотів нових сутичок, нових убивств і тільки тому погодився. Отож ми всі вирушили на бал.

Я притиснула долоні до кам’яної стіни, вбираючи її холод та спокій.

Зупинившись посеред кухні, Ейсіл винесла торбину, напхану їжею та кухонним начинням, на середину.

Я ні про що не розпитувала — боялася не почути продовження розповіді.

— Коли ми прийшли, Амаранта заявила, що мир можливий за однієї умови: якщо Темлін стане її коханцем, а потім і чоловіком. Вона спробувала його обійняти, але Темлін і близько її не підпустив. Він добре пам’ятав, як вона повелася з Люсьєном. Того вечора Темлін привселюдно сказав, що скоріше ляже в ліжко з людською жінкою, скоріше одружиться зі смертною, аніж коли-небудь доторкнеться до неї. Може, вона навіть відпустила б його тієї ночі, якби він не додав, що для її рідної сестри кращою була компанія смертного, аніж її.

Я здригнулася. Я вже здогадувалася, чим скінчився той страшний маскарад, але переривати Ейсіл досі не наважувалася.

— Наслідки маскараду ти знаєш. Амаранта сказала, що подарує йому шанс зламати прокляття, яке вона наклала на нього, але забере в нього його магію. Він плюнув їй в обличчя, а вона лише засміялась. Вона сказала, що часу в нього буде сім разів по сім років, допоки вона знову не покличе його, допоки він буде змушений приєднатися до неї там, у Підгір’ї. Тож, якщо він захоче зняти її прокляття, усе, що йому буде необхідно зробити, — це знайти людину, дівчину, яка погодиться одружитися з ним. Однак не просто якусь дівчину… Ту, яка від ненависті до фейрі вбиватиме їх.

Я боялася, що піді мною розверзнеться земля. Брудна чорна стіна стала моїм рятівним якорем.

Ейсіл притиснула руки до стегон і повела далі:

— Але це ще не всі умови. Людська дівчина повинна вбити одного із соратників Темліна, якого він відправить через Стіну як жертовне ягня. Його посланець мав бути убитий не під час нападу, а просто з ненависті до фейрі, так само як Джуріан убив Кліфію. Тоді Темлін через убитого відчує весь біль, якого зазнала Кліфія.

— А Угода…

— Усе це було брехнею. Не існує жодного рядка про це в тій Угоді. Ти можеш убити безневинних фейрі стільки, скільки тобі заманеться, і ніяких наслідків для тебе не буде. Отож ти і вбила Ендраса, який того дня став жертвою, — Темлін сам відправив його через Стіну.

«Ендрас шукав того дня ліки», — якось сказав мені Темлін. Не від якоїсь магічної недуги, а ліки, щоб урятувати Прифію від Амаранти, ліки від цього прокляття.

Вовк… Ендрас просто дивився на мене, перш ніж я вбила його. Він дозволив убити себе. Тож після цього вбивства розпочалася низка подій, завдяки яким Темлін міг би дістати шанс зруйнувати прокляття. І якщо Темлін відіслав Ендраса того дня до лісу, добре усвідомлюючи, що той може померти… Ох, Темліне.

Ейсіл зігнулася, щоб підняти ніж для масла, скручений і погнутий, і почала дуже обережно розпрямляти тоненьке лезо.

— Для Амаранти все це було жорстоким жартом, дуже хитромудрим покаранням… Ви, люди, ненавидите й боїтеся фейрі, тож просто неможливо, щоб одна й та сама смертна дівчина вбила від ненависті одного фейрі, а потім закохалася в іншого. Однак прокляття Темліна могло бути зняте, тільки якщо ця дівчина встигне все це зробити до кінця терміну в сорок дев’ять років… Якби ця дівчина сказала йому, що кохає його, і це було б щирою правдою, прокляття було б зняте. Амаранта добре знала, що люди надто переймаються через вроду, і тому вкрила наші обличчя масками, і його обличчя також. Тому важче було знайти дівчину, яка зможе зазирнути за маску, зазирнути за його звірячу натуру й побачити саму душу. А потім вона зачарувала нас, щоб ми не могли розповісти про це прокляття. Анітелень. Ми ледве зуміли розповісти тобі про наш світ і його долю. Ця брехня про недугу — найкраще, що він міг вигадати, найкраще, що ми всі могли вигадати. І те, що я можу все це тобі зараз розповісти, означає, що гра скінчилася, вона перемогла.

Ейсіл сховала ніж до кишені.

— Коли Амаранта щойно прокляла його, Темлін щодня надсилав людей до ваших лісів. До лісів, до ферм, усіх у вовчій подобі, щоб вам, смертним, захотілося їх убити. Якщо вони поверталися, то ми завжди чули історії про молодих дівчат, які тікали, кричали, благали не вбивати їх, тож самі навіть руки не здіймали на вовків. Коли ж вони не поверталися, зв’язок Темліна із ними, як їхнього Лорда та господаря, підказував йому, що їх усіх убивали інші. Смертні мисливці, можливо, старіші жінки. Протягом двох років він щодня надсилав своїх підданих і щодня повинен був обирати того, хто цього разу вирушить за Стіну. Коли від його воїнів залишилася всього жменька, Темлін замислився й покинув свою затію. Відтоді він облаштувався тут і як міг захищав кордони нашого Двору. Решта Дворів уже перебували під владою Амаранти, і що там коїлося, тобі краще не знати. Звісно, не всі верховні правителі підкорилися їй. Сорок років тому троє виступили проти неї. Амаранта стратила і їх, і майже всю їхню рідню.

— Тож у Прифії був заколот? Які Двори виступили проти Амаранти?

Ця звістка надала мені сил. Я відійшла від стіни й розправила плечі. Можливо, я знайду союзників і вони допоможуть мені звільнити Темліна.

— Це були Двір Дня, Двір Літа і Двір Зими, — відповіла Ейсіл. — Утім, заколотом це назвати не можна. Так, дрібні бунти. Амаранта зуміла прицуркувати нас до земель наших Дворів. Тож ті лорди, які планували постати проти неї, просили допомоги у Вищих Фе в інших землях, використовуючи як посланців тих божевільних смертних, які потрапляли на наші землі. Більшість із них — це молоді дівчата, які мали нас за богів. «Діти Благословенних» — так вони себе називають. Поклоняються нам, як богам. Вони наважуються перетинати Стіну, думаючи, що їх тут у наречені візьмуть. Різне я про них чула. Шкода їх — треба ж бути такими дурними!

Я згадала ринок, куди ходила продавати шкури впольованих тварин, і захоплені обличчя тих дівчат. Як давно це було!

— Вони перетинали Стіну і відразу потрапляли до лап Амаранти. Годі навіть уявити, чим закінчувалася їхня «подорож у рай»… А коли Амаранта стратила бунтівних верховних правителів, ті, хто їх змінив, уже й пискнути боялися.

— Де тепер нинішні правителі цих Дворів? Їм дозволено жити на своїх землях, як жив Темлін?

— Таке ти кажеш! Ці Двори Амаранта загнала собі в Підгір’я, щоб знущатися з них як їй заманеться. Інші правителі, з тих, що стеляться перед нею і служать їй, — тим дозволено на якийсь час полишати Підгір’я. Та щойно Амаранта свисне — миттю мають бути там. Наш Двір був, так би мовити, на особливому положенні, поки не минули сорок дев’ять років. Але тепер…

Ейсіл здригнулася всім тілом.

— Зрозуміло, чому ти ховаєш своїх племінників, — тихо сказала я, дивлячись на утрамбовану торбину біля її ніг.

Ейсіл мовчки кивнула.

Виявивши серед уламків стіл, який майже не постраждав, вона спробувала його підняти. Я взялася з іншого боку. Стіл був важкий, і ми обидві сопіли від натуги.

— Ми із сестрою служили при Дворі Літа. Коли Амаранта вперше вторглася туди, серед тих, кого вона вбила, була і моя сестра зі знайденою парою. Решту погнали в Підгір’я. Я встигла схопити хлопчиків і подалася сюди. Більше йти мені було нікуди. Я попросила Темліна надійніше заховати племінників, що він і зробив. Сама ж попросилася до нього в служниці. Це сталося незадовго до проклятого маскараду. Тож я прослужила тут майже п’ятдесят років і бачила, як петля на шиї Темліна затягується дедалі тугіше.

Ми таки поставили стіл на ніжки і сперлися на нього, важко дихаючи й витираючи спітнілі обличчя, щоб трохи перепочити.

— Він не сидів склавши руки, — вела далі Ейсіл. — Попри те що навколо нишпорили її шпигуни, Темлін шукав способи зняти прокляття. Його мучили докори сумління. Він припускав, що людська дівчина зможе його полюбити, але везти її сюди заради власного звільнення — це теж скидалося на рабство. А ще Темлін знав, що навіть якщо таке диво і станеться, Амаранта обов’язково вигадає якусь капость, щоб усунути, фізично знищити його обраницю. Вона вибила з Джуріана всі подробиці його розправи над Кліфією. Темлін кілька десятків років нікого не відправляв до вас. Беріг своїх фейрі. Але минулої зими, коли до кінця терміну залишалися лічені місяці, не витримав. І знову став посилати «вовків» у ваш світ. Він їх не силував. Навпаки, вони ладні були віддати життя, щоб урятувати і Темліна, і всіх нас… Двоє його посланців повернулися, але успіху не мали. Ендрас же натрапив на тебе, і ти з холодною ненавистю його вбила.

Утім, і його смерть була марна. Я погодилася виїхати звідси, покинула Темліна. Я підвела його, Люсьєна, Ейсіл, усіх, хто жив у маєтку. Ба більше, я підвела всю Прифію.

У мене знову ослабли ноги. Я вхопилася за край столу, щоб не впасти.

— Ти могла зняти це прокляття, — загарчала Ейсіл, гострі зуби якої опинилися зовсім близько від мого обличчя. — Досить було лише сказати, що ти кохаєш його, сказати від усього свого жалюгідного людського серця, і його магія одразу звільнилася б. Ти дурна, дурна дівка.

Не дивно, що Люсьєн увесь час презирливо дивився на мене, однак терпів мою присутність… Зрозуміло, чому він переконував Темліна залишити мене ще на кілька днів.

— Мені шкода, — мовила я.

На очах у мене бриніли сльози.

— Скажи це Темліну, — огризнулася Ейсіл. — Він відіслав тебе за три дні до закінчення терміну. На що він сподівався? Щойно скінчилися ці сім разів по сім років, як Амаранта з’явилася сюди з усіма своїми посіпаками. Багатьох, дуже багатьох вона викрала й відіслала в Підгір’я. Запитаєш, чому я залишилася? Таких, як я, Амаранта вважає черню. Ми не гідні їй служити. А ось вбивати нас заради забави — це весело.

У мене перед очима замиготіли моторошні картини. Я відігнала їх.

— А що з королем Гайберну? Якщо вона завоювала Прифію лише для себе, а ще вкрала його закляття, то чи розуміє він, що Амаранта — зрадниця, а не його союзниця?

— Якщо він навіть і незадоволений нею, то досі нічого супроти неї не вчинив. Уже сорок дев’ять років Амаранта володіє Прифією, а він мовчить. Думай що хочеш. Після того як вона стратила верховних правителів, які виступили проти неї, до неї ринула вся нечисть. Ті, кого не брали навіть при Дворі Ночі, заквапилися до неї, і вона радо їх прийняла. Але ж нам відомо: Амаранта і кроку не ступить, не замисливши чогось лихого. Однак усі ми знаємо, що вона збирає армію з найнебезпечніших істот Прифії та Гайберну, чогось вичікуючи, перш ніж ударити по вашому світу.

— Таких істот, як Аттор? — спитала я, відчуваючи, як клубок страху підступає мені до горла.

Ейсіл похмуро кивнула.

— У землях смертних останнім часом поширюється дедалі більше пліток про те, що фейрі стали частіше перетинати Стіну й нападати на людей. Проте ніхто не сміє перетнути Стіну без дозволу Амаранти, тож це робиться за її наказом.

Напевно, і розправу над родиною Клер Беддор схвалила Амаранта.

— Тут нема чому дивуватися, — зітхнула Ейсіл, витираючи стіл рукавом. — Їй же треба заздалегідь дізнатися все про людей, їхні слабкості. Амаранта не стане бити навмання. Вона розраховує кожен удар. За це король її й цінував.

Значить, недаремно я говорила батькові й сестрам, щоб за найменших ознак небезпеки вони сідали на корабель і рушали якомога далі від цих місць. Але коли я застерігала їх, коли говорила з Нестою, я й гадки не мала, що все так небезпечно.

Мені було нестерпно думати про ув’язнення Темліна. Зараз кожна хвилина його життя — суцільний жах для нього. Навіть якщо Амаранта поки що не застосовує тортур, його душать докори сумління. Він сумує за загиблими соратниками, ненавидить себе за безсилля і брехню, якою був змушений забивати мені мізки… І попри все він сам відправив мене в людський світ. Отже, його соратники, так само як і Ендрас, загинули марно.

Темлін боявся підставити мене під удар.

«Я не можу захистити навіть себе від них, від того, що відбувається у Прифії… Навіть якщо ми вистоїмо перед недугою, вони знайдуть тебе… Вона знайде, як знищити тебе».

Я згадала ті жалюгідні спроби робити мені компліменти під час перших моїх днів у маєтку. Утім, він полишив їх, коли я дедалі більше від нього віддалялася, взагалі не хотіла розмовляти з ним. Однак попри все це він закохався в мене. І добре знав, що я також кохаю його. Утім, відпустив за лічені дні до свого порятунку. Він поставив мене вище за свій Двір, за всю Прифію.

— Якби Темлін звільнився, якби до нього повернулись усі його сили, — мовила я, дивлячись у почорнілу від пожежі стіну, — чи зміг би він знищити Амаранту?

— Не знаю. Вищих Лордів вона перемогла хитрощами, а не силою. Магія — дуже дивна річ. Вона полюбляє закони, а Амаранта дуже добре розуміється на цих законах і на тому, як їх обходити. Вона зберігає їхні сили під замком усередині себе. Зберігати — зберігає, але застосувати не може, не маючи до них доступу… У неї є свої власні сили, тож якби дійшло до поєдинку…

— Скажи мені: він сильніший? — допитувалася я.

— Він верховний правитель, — нагадала Ейсіл, вирішивши, що такої відповіді достатньо. — Але говорити зараз про це — аби язиком молотити. Темлін став її рабом, а ми приречені ходити в проклятих масках, поки він не погодиться стати коханцем Амаранти. Утім, і тоді він не поверне своєї колишньої сили. А своїх бранців Амаранта не відпустить із Підгір’я.

Я відштовхнулася від столу й розправила плечі.

— Як мені дістатися туди?

Ейсіл клацнула язиком.

— Тобі туди не можна. Ще жоден смертний, який потрапив у Підгір’я, звідти не повернувся.

Я стиснула кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні.

— Як мені туди дістатися? — перепитала я, карбуючи кожне слово.

— Це неминуча смерть. Вона тебе вб’є, щойно почує твою присутність.

Я дивувалася довірливості фейської знаті. Як можна, розуміючи підступність Амаранти, потрапляти в розставлені нею пастки? А зараз…

— Бундючитися люди вміють, — пробурчала Ейсіл, відходячи від столу. — А от нашої тілесної міцності у вас немає. Ваші тіла — що серпанок. Пальцем проткнути можна.

Я раптом подумала про матір Люсьєна. Чи зронила вона бодай одну сльозу, дізнавшись, що Амаранта видряпала її синові око і спотворила обличчя?

— Ти тут стільки жила й не зрозуміла прокляття Темліна, — продовжувала Ейсіл. — І як узагалі ти уявляєш собі зустріч із Амарантою? Це лиш обтяжить долю Темліна та інших.

Амаранта відібрала все, чого я жадала, усе, про що я нарешті дозволила собі мріяти.

— Покажи мені дорогу в Підгір’я, — попросила я.

У мене тремтів голос, але не від сліз.

— Ні. — Ейсіл підняла торбину й закинула за плече. — Йди додому. Я проведу тебе до Стіни. Тепер уже нічого не вдієш. Темлін довіку залишиться її рабом, а Прифія схилиться перед нею. Ось як вирішила Доля. Такими є і Вихори Котла.

— Я не вірю в Долю. І в цей ваш Котел теж не вірю.

Ейсіл похитала головою. У сутінковому світлі її сплутане каштанове волосся блищало, як волога глина.

— Відведи мене до неї, — наполягала я.

Якщо Амаранта розірве мені горлянку, я бодай помру з усвідомленням того, що нехай із запізненням, але спробувала врятувати Темліна та інших. Принаймні Темлін дізнається, що я його кохаю і що не покинула.

Ейсіл довго дивилася на мене. Потім її погляд потеплішав:

— Ну, тоді ходімо.