Двір шипів і троянд

Розділ 45

Я була десь дуже-дуже далеко, однак усе ще могла бачити… Не своїми очима, а очима того, хто повільно підводився з розтрощеного, закривавленого мармуру підлоги.

Бачити раптом знесилене обличчя Амаранти. Своє неживе тіло — з головою, вивернутою під жахливо неправильним кутом. Рудий спалах у натовпі.

Люсьєн.

У його живому оці стояли сльози, коли він підвів руки і зняв з обличчя лисячу маску.

Спотворене, воно все одно було прекрасне, з чіткими гарними рисами. Але той, чиїми очима я бачила, зосередив погляд на Темліні, який повільно розвертався до мого мертвого тіла.

Обличчя Темліна, досі вкрите маскою, стало суто вовче, коли він підвів очі на королеву й загарчав. Видовжилися ікла.

Амаранта позадкувала… подалі від мого тіла. І встигла прошепотіти лише: «Будь ласка», — перед вибухом золотого світла.

Королеву відкинуло аж до дальньої стіни. Від ревіння Темліна здригнулася вся гора, коли він кинувся на неї. Він змінив подобу так швидко, що я взагалі не помітила переходу — хутро й пазури, могутні смертоносні м’язи.

Не встигла Амаранта відлетіти до стіни, як він ухопив її за шию й ударив пазуристою лапою так, що каміння під нею потріскалося.

Амаранта пручалась, однак була безсила проти могутніх лап. Там, де вона зуміла послати магію на його руку, проступила кров, немов від кігтів.

Аттор та охоронці кинулися до королеви, однак кілька фейрі та Вищих Фе заступили їм шлях, атакуючи мучительку. Амаранта хрипіла, відбиваючись від Темліна руками, ногами, темною магією, проте стіна із золотого світла обіймала його хутро, немов друга шкура. Вона навіть доторкнутися до нього не могла.

— Теме! — закричав Люсьєн у загальному хаосі.

У повітря падучою зіркою сталі злетів меч.

Велетенською лапою Темлін упіймав його. Крик Амаранти урвався, коли лезо прохромило їй голову й застрягло у стіні.

А потім він зімкнув щелепи на її горлі — і вирвав його.

На залу упала несподівана тиша.

Тільки зараз, знову побачивши своє покалічене тіло, я зрозуміла, хто дарує мені зір. Але Різенд не наблизився до мого трупа. Почувся важкий стукіт кігтів по мармуру. Новий спалах — і Темлін повернувся до своєї колишньої подоби.

Кров Амаранти зникла з його туніки й обличчя. Темлін упав на коліна. Він підхопив моє обм’якле нерухоме тіло і, колисаючи, притиснув до грудей. Маску він так і не зняв. Але я бачила сльози, що капали на мою брудну подерту туніку, чула його судомні ридання. Темлін колисав моє тіло, гладив мене по голові.

— Ні, — видихнув хтось…

Це був Люсьєн. Він опустив руку з мечем.

Чимало Вищих і нижчих Фе дивилися на Темліна і моє тіло в його обіймах. Очі його набрякли від сліз.

Я хотіла пригорнутися до нього щільніше. Хотіла погладити його обличчя, вибачитися за те, що накоїла, за те, що вбила невинних і тепер їхні тіла лежали на підлозі… Але я була так далеко.

Хтось з’явився позаду Люсьєна… Дуже схожий на нього, високий і вродливий чоловік із брунатним волоссям. Люсьєн не озирнувся на батька, але напружився, коли Вищий Лорд Двору Осені підійшов до Темліна і простягнув йому руку, стиснувши пальці в кулак.

Темлін підвів очі, лише коли Вищий Лорд розкрив пальці й перевернув долоню. Мерехтлива іскра впала на моє тіло. Спалахнула і зникла, коли торкнулася грудей.

Підійшло ще двоє фейрі. Обидва молоді і вродливі. Крізь очі свого «носія» я одразу їх впізнала. Темношкірий ліворуч, одягнений у блакитно-зелену туніку, мав вінок із троянд на сніжно-білому волоссі. Вищий Лорд Двору Літа. Його білошкірий супутник, вдягнений у біле й сіре, носив корону з мерехтливої криги. Вищий Лорд Двору Зими.

Звівши вгору підборіддя, вони теж впустили на моє тіло маленькі вогники, і Темлін опустив голову на знак подяки.

І ще один Вищий Лорд подарував мені краплю світла. Він сяяв сильніше за інших, а золоте з рубінами вбрання підказало мені, що він Вищий Лорд Двору Світанку. За ним Вищий Лорд Двору Дня, вбраний у біле та золоте, з темною шкірою, яка сяяла світлом, подарував мені той самий подарунок і сумно усміхнувся Темліну на прощання.

Різенд вийшов уперед, підносячи уламок моєї душі ближче, і я побачила, що Темлін дивиться на мене — на нас.

— За те, що вона віддала, — Різенд простягнув руку, — ми віддячимо тим, що в прадавні часи дарували лише кільком обраним.

Він зупинився.

— Зрівняємо рахунки, — додав він, і я відчула лоскотання його гумору, коли Різенд відкрив долоню й дозволив зернятку світла впасти на мене.

Темлін обережно прибрав з мого обличчя скривавлене волосся. Його рука сяяла, як вранішнє сонце, а в центрі долоні з’явився так само сяйливий дивний пуп’янок.

— Я кохаю тебе, — прошепотів він і поцілував мене, опускаючи долоню мені над серцем.