Двір шипів і троянд

Розділ 14

Західні ліси. Березовий гай. Зарізане курча. Мотузка із подвійною петлею. Пастка. Біля проточної води.

Виходячи з маєтку, я подумки повторювала інструкції Люсьєна, простуючи прекрасними доглянутими садами, а потім дикими пологими пагорбами, які потопали в зелені, повз кришталево чисті струмки й углиб весняних лісів, які розкинулися довкола.

Ніхто не зупинив мене, нікого я навіть не бачила, коли покидала маєток із сагайдаком за спиною, з ножем Люсьєна на паску. Я взяла торбинку, у яку поклала щойно вбитих двох курчат, що їх випросила на кухні в кухарів, які, втім, були здивовані, почувши моє прохання. На додачу я поклала ще одного ножа до свого чобота.

Навколо, як і в самому маєтку, було порожньо, хоча час від часу краєм ока я помічала, як побіля мене щось блищить та мерехтить. Але досить було мені оглянутися, і мерехтіння оберталося на сонячні промінчики, які танцювали на листі, на травах, у бризках найближчого струмка, або ставало вітром, який ворушив гілля поодинокого платана на верхівці невеличкого пагорба. Коли я проходила повз великий ставок біля його підніжжя, то можу заприсягтися, що там, у блакитній воді, бачила чотири обриси жіночих голів над блискучою водою. Вони спостерігали за мною. Я прискорила ходу.

Самі лише пташки з їх веселим щебетанням та шурхотіння дрібних лісових звірів зустріли мене, коли я увійшла у все ще зелений західний ліс. Я ніколи не бувала тут під час полювання з Люсьєном. Тут не було стежок, місцевість геть дика. Дуби, в’язи та буки сплелися густим покровом, майже не впускаючи до лісу сонячних променів, які не мали змоги пролитися крізь щільний купол листя та гілля. Земля, вкрита мохом, поглинала звуки моїх кроків.

Відчувалося, що цей ліс був старий, прадавній. А ще він був живий… Я не могла цього описати, проте відчувала його глибоко, усім своїм тілом. Можливо, я була першою людиною, яка за останні кілька сотень років гуляла під важкими темними кронами тисячолітніх дерев, вдихаючи свіжість зеленого весняного листя, яке маскувало вологий зогнилий шар старого.

Молоді берези і проточна вода. Я все йшла і йшла через ліс, дихаючи вже над силу. Нагадала собі, що ніч — найнебезпечніший час доби. В мене було лише кілька годин до заходу сонця.

Та й те згадати — боге атакував нас посеред білого дня.

Але боге був мертвий, Темлін убив його, а тепер воює з іншими монстрами в іншій частині цих земель. Двору Весни. Я міркувала, як Темлін мав звітувати своєму Вищому Лорду… І чи не той загадковий Вищий Лорд вирізав око Люсьєну. А може, то була дружина Вищого Лорда — таємнича «вона», про яку згадував Люсьєн, та, яка нагнала на них стільки страху. Я відкинула ці думки.

Ішла далі обережно й тихо, придивляючись і дослухаючись, і серце моє билося рівно. Попри всі свої недоліки полювати я ще вміла. І відповіді, яких потребувала, були того варті.

Я знайшла гайок молодих тоненьких берізок, а потім ще довго кружляла навколо нього в пошуках струмка чи річки, допоки не знайшла те, що мені було потрібне. Неглибокий, однак достатньо широкий — не розбігшись, не перескочиш. Усе збігалося зі словами Люсьєна. Берези. Струмок поблизу, якщо знадобиться накивати п’ятами. Сподіваюся, що не знадобиться. Люсьєн казав, що я повинна знайти проточну воду, щоб напевне змогла втекти від суріеля, а цей струмок був досить близько, я встигну добігти. Якщо знадобиться бігти. Я сподівалася, що не знадобиться.

Я подумки проклала кілька можливих шляхів до рятівного струмка. А потім ще кілька, на той випадок, якщо перші будуть якимось чином заблоковані. І коли я була впевнена в кожному корені, кожному камені й кожній ямці на всьому шляху, я нарешті повернулася до невеличкої круглої галявинки, оточеної білими молодими березами, і поставила пастку.

У своїй схованці на крислатому дубі, яскраво-зелене листя якого повністю ховало мене від хай чиїх очей, які могли б спостерігати за мною із землі, я стала чекати. Пастка була поряд із деревом. Чекала я довго. Післяполудневе сонце гріло навіть крізь щільне шатро зеленого листя. Ставало дедалі спекотніше. Мені довелося зняти плащ і закасати рукави туніки. У животі вже забурчало від голоду, тож я шугнула рукою до торбини й дістала шматочок сиру, який узяла на кухні разом із курчатами. Їсти сир можна майже безшумно, порівняно з тим, якби я дістала яблуко, яке я теж припасла. Поївши, дістала фляжку й ковтнула води, що вже встигла нагрітися.

Мені стало цікаво: невже Темліну та Люсьєну ніколи не набридала одвічна весна? Чи вони тоді подорожували до інших Дворів, щоб пожити в інших умовах? Відчути на собі всі пори року? Я б не стала заперечувати проти безкінечної весни, теплої, з дощами, бо коли мені доводилось годувати родину, щороку зима несла із собою голод і доводила нас мало не до смерті. Утім, якби я була безсмертна, можливо, захотіла б якогось різноманіття, щоб згаяти час. І одного лише маєтку мені теж було б недостатньо. Однак я досі не змогла набратися мужності звернутись із проханням, яке жило в мені після того, як я побачила фреску в кабінеті.

Сидячи на гілці, я намагалася ворушити руками й ногами, щоб не отерпли… Я мала бути готовою будь-якої миті зістрибнути з дерева й тікати. Здається, дочекалася: до гайка хтось наближався. Я зрозуміла це з раптової тиші. Всі білки, дрозди й метелики зачаїлися на той час, поки щось проходило повз них. Мій лук уже був напоготові. Дуже тихо я поклала стрілу на тятиву. Тиша підповзала дедалі ближче.

Здавалося, що навіть дерева потяглися одне до одного, переплітаючи гілки і стягуючи крону над головою. Це було схоже на живу клітку, яка б не дала пролетіти навіть найменшій пташці крізь непролазне шатро з гілля.

Можливо, це й справді була погана ідея. Може, Люсьєн переоцінив мої здібності. Або ж він чекав нагоди підштовхнути мене до смерті.

Від довгого сидіння на гілці в мене затерпнуло все тіло, але я трималася і вслухалася в тишу. Невдовзі я почула шурхіт. Здавалося, поли чийогось одягу волочаться по землі, згрібаючи сухе листя, коріння, траву. Шерех змінився зголоднілим сиплим подихом, обнюхуванням та хриплуватим сопінням. У цих звуках було щось моторошне. Вони здавалися мені так само прадавніми, як дерева.

Я дуже ретельно та хитро майструвала пастку. Видавалося так, наче кури заблукали й забрели сюди самі, де і знайшли свою погибель, заплутавшись у гілках. Я намагалася, щоб на принадах не залишилося мого запаху. І знову міркувала як людина, постійно забуваючи, що чуття фейрі значно перевершує наше. Хоч я і постаралася не залишати ніяких слідів дорогою сюди…

Раптом до мене долинуло клацання, а за ним тріск, потім засвистів вітер і пролунав пронизливий крик, від якого в мене похолола кров у жилах, скрижаніли кістки, забило подих.

А потім розгніваний пронизливий крик повторився. Моя пастка стогнала, але тримала, тримала, тримала.

Я злізла з дерева й швидко пішла до полоненого суріеля в пастці.

Поки продиралася крізь молоді дерева до фейрі, який потрапив до моєї пастки, я вирішила, що Люсьєн таки справді хотів, щоб я знайшла свою смерть у цих лісах.

Я не знала що на мене чекатиме, коли увійду до гурту білих молодих берізок, високих та струнких, як колони. Однак я ніяк не очікувала побачити високу кістляву постать. З неї клаптями звисало темне дрантя. Істота стояла згорбившись спиною до мене, і я могла полічити гострі хребці, які стирчали крізь тонку тканину. Кістляві, вкриті струпами сірі руки уп’ялися жовтими потрісканими нігтями в мою пастку.

«Тікай!» — прошепотіла якась первинна інстинктивна частина моєї людської сутності. Вона благала: «Тікай звідси, тікай і не обертайся!»

Однак я тільки звела лук і натягнула тятиву. По тому я тихо спитала:

— Ти один із суріелів?

Фейрі завмер. Принюхався. Раз. Іще раз.

А потім дуже повільно повернувся до мене. Темний каптур, який прикривав його лису голову, затріпотів від ледве вловимого подиху вітру.

Здавалося, його обличчя було зіткане з висохлих під безжальним сонцем та вітрами кісток, шкіри в нього не було, наче її забули натягнути на кістки, коли створювали цю істоту, або ж вона була, але багато років тому злізла. Рот був беззубий, а з почорнілих ясен стирчали довгі зуби. Замість носа були лиш два отвори, які слугували йому ніздрями, а в його очах… в очах вирувало молочно-біле ніщо — біле, як смерть, біле, як недуга, як білість голих кісток трупів.

Під шиєю, вкритою щербинами, стікала на тіло, створене з висохлих шкарубких і жахливих, як і обличчя, жил та кісток, тонка подерта тканина. Нарешті він відпустив пастку, і його надто довгі пальці ляскали, поки він оглядав мене.

— Людино, — протяжно мовив він, і його голос пролунав водночас як один, так і безліч голосів, як старий, так і молодий, прекрасний і потворний, — це ти на мене поставила цю розумну пастку, яка зробила мені боляче?

Я вся затремтіла:

— Ти з породи суріелів?

Мій голос скоріше нагадував уривчастий подих.

— Так. — Ляск, ляск, ляск… відбилося від його пальців, по одному звуку на кожне слово.

— Тоді пастка була саме для тебе, — ледве чутно сказала я, намагаючись утамувати страх.

«Тікай, тікай, тікай».

Суріель усе ще сидів, його шишкуваті босі ноги саме потрапили до моєї пастки.

— Давно вже я не бачив жінки, смертної жінки. Підійди ближче, щоб я міг краще розгледіти мою полонительку.

Я не мала наміру підходити ближче.

А він пирхнув і вичавив із себе страхітливий сміх.

— І хто ж із моїх братів та сестер зрадив наш рід і розповів тобі мої таємниці?

— Ніхто. Моя матуся в дитинстві розповідала про тебе казки.

— Брехня. Я можу почути брехню навіть у твоєму подиху.

Він знову принюхався і знову клацнув пальцями. Нахилив голову набік — нервовий і різкий рух, від якого шматок темної тканини, що правив йому за каптур, заколивався під вітром.

— І чого ж хоче людська жінка від суріеля?

— Ось ти мені й розкажеш, — тихо мовила я.

Він знову розсміявся низьким шурхітливим сміхом.

— Перевіряєш мене? Дурне та непотрібне випробування, бо, якщо ти наважилася полювати на мене, тобі конче потрібна від мене якась інформація.

Я нічого не відповіла, а він посміхнувся тим ротом без губ; його сірі огидні зуби були жахливо великі.

— Став мені свої запитання, людино, а потім звільни мене.

Я нервово глитнула.

— Чи є… Хіба і справді немає ніякої можливості повернути мене додому?

— Ні, якщо не шукаєш шляхів до своєї смерті. А разом із тобою вб’ють і твою родину. Ти повинна залишатися тут.

І ось разом усі краплини надії, які я плекала останніми днями, увесь мій оптимізм і підбадьорювання себе — усе висохло в душі й одразу вмерло. Однак нічого не змінилося. Перед ранковою сваркою із Темліном ця ідея була майже нежива у мене в голові. Можливо, я прийшла до суріеля спересердя, бо була зла на Темліна. Щоб роздратувати його ще більше. Ну що ж, якщо я вже опинилася тут, на краю справжньої смерті, тоді я можу дізнатися все, що мене цікавить.

— Що ти знаєш про Темліна?

— Став чіткіші запитання, людино. Чіткіші. Бо я знаю силу-силенну всього про Вищого Лорда Двору Весни.

Здавалося, що тієї миті під моїми ногами розверзлася безодня.

— А Темлін… Темлін — Вищий Лорд?

Ляск, ляск, ляск.

— Ти не знала. Цікаво.

Темлін — не простий володар великого та затишного маєтку на землях Вищого Лорда Двору Весни… Він сам є одним із семи Вищих Лордів Прифії. Вищим Лордом Двору Весни.

— Можливо, ти не знала й того, що перебуваєш на території Двору Весни, маленька дурненька людино?

— Так… так, я це вже знаю.

Суріель сів на землю.

— Весна, Літо, Осінь, Зима, Світанок, День та Ніч, — самовдоволено вів далі суріель, наче не почув моєї відповіді. — Сім Дворів Прифії, кожен із них має свого володаря — Вищого Лорда, і кожен із Дворів небезпечний на свій лад. Усі ці Двори — не просто сильні та могутні. Вони і є уособленням самої Сили.

Ось чому Темлін був здатний зустрітися віч-на-віч із боге й вижити після цієї зустрічі. Він сам Вищий Лорд.

Я знову спробувала відігнати подалі свої страхи й обережно завважила:

— Усі при Дворі Весни змушені жити із масками на обличчях, а в тебе маски немає. Ти не служиш Вищому Лорду Двору Весни?

— Людино, я не є частиною Двору Весни, як і жодного з інших. Я значно старіший, аніж будь-який із Вищих Лордів, я прадавніший за саму Прифію, прадавніший за всі кістки цього світу.

Люсьєн безумовно переоцінив мої можливості.

— А що можна зробити із цим недугом, із цим прокляттям, що шириться землями Прифії та вражає фейрі, краде в них і послабляє їхні магічні здібності? Звідки пішла недуга? Де вона зародилася?

— Залишайся із Вищим Лордом, людино, — промовив суріель. — Це все, що ти можеш удіяти. Ти будеш у безпеці. Не втручайся у справи фейрі й більше не ходи шукати відповіді, хай цей день буде останнім. Інакше тебе поглине чорна тінь, яка насувається на Прифію. Вищий Лорд захистить тебе від усього, тож залишайся з ним, будь якомога ближче до нього, і все в тебе буде гаразд.

Я не почула відповіді на своє запитання. Тож я повторила його:

— Звідки пішла ця недуга?

Він примружив свої молочні очі.

— А Вищий Лорд не знає, що ти сьогодні вирішила прийти сюди, чи не так? Він не знає, що його смертна жінка прийшла в цей ліс, щоб уполювати суріеля, бо він сам не здатен дати відповіді на всі твої запитання. Однак уже запізно, людино, для Вищого Лорда, для тебе, можливо, і для твого світу також…

Попри те, що він мені вже розповів, попри його наказ припинити ставити запитання й залишатись із Темліном, саме слова про «його смертну жінку» луною прокотилося у мене в голові. Вони змусили мене сильніше стиснути зуби.

Однак суріель вів далі:

— За глибинами буремного західного моря розташоване інше королівство фейрі, яке називається Гайберн, головує там злий і дуже могутній король. Так, саме король, — повторив він, коли я здивовано вигнула брову. — Не Вищий Лорд, у його королівстві землі не розподілені на Двори. На його землях він сам і є законом над собою та іншими фейрі. У його світі смертних людей уже давно не існує, бо його трон зроблений із кісток смертних.

Тож он який острів я бачила на мапі! Такий великий — і не пожертвував жодних земель людям після війни згідно з Угодою. А ще… трон із кісток. Сир, який я з’їла, підступив до горла.

— Король Гайберну незадоволений вимогами Угоди, яку інші Вищі Лорди та правителі фейрі дуже давно підписали з вами, смертними людьми. Він дуже обурений і розгніваний тим, що його змусили її підписати, адже після її підписання його смертні раби покинули королівство, а він залишився зачиненим на своєму просякнутому вологою, гнилому зеленому острові на краю нашого світу. Тож через своє невдоволення сто років тому він зібрав своїх найвірніших та найвідданіших воєначальників, своїх найнебезпечніших воїнів, залишки непереможної армії, яку він колись привів на континент для Війни проти вас, смертних. Уся армія була так само кровожерлива й жорстока, як і король. Завдяки своїм шпигунам, прилещеним придворними та полюбовницями, які поділяли його погляди і яких він протягом п’ятдесяти років підсилав у Двори Вищих Лордів, до королівств та імперій, Король зібрав потрібну йому інформацію й вибудував свій лихий план. Утім, п’ятдесят років тому один із його командувачів вчинив переступ — не виконав волі короля Гайберну. Назвемо його Шахраєм. І тоді… — Нараз суріель випростався: — Ми тут не самі.

Я натягнула тятиву на луку якомога сильніше, та лук не здіймала. Стріла була спрямована в землю. Я вдивлялась у дерева перед нами. Однак усе в лісі з появою суріеля давно завмерло.

— Людино, ти повинна звільнити мене й тікати, — мовив суріель. Його білясті очі були сповнені жаху. — Тікай у маєток Вищого Лорду. І не забувай, що я тобі сказав: залишайся із Вищим Лордом і живи собі спокійно. Твоє життя налагодиться.

— Хто тут, окрім нас?

Я питала не просто із цікавості. Суріель знав, хто до нас завітав, а я ні.

— Це наги. Фейрі, зіткані з тіней, ненависті та гниття. Вони, певно ж, почули мій крик і відчули твій запах. Звільни мене, людино. Вони візьмуть мене в полон, якщо схоплять тут. Звільни мене й повертайся до маєтку Вищого Лорда.

Лайно. Лайно. Я метнулася до пастки, відкинувши лук і діставши ножа.

У цей час крізь берези прослизнули чотири розмиті постаті, такі темні, такі чорні, що мені здалося, вони народжені з найтемнішої беззоряної ночі.