Двір шипів і троянд

Розділ 16

Вилізши з ванни, у якій відмокала щонайменше годину, я сіла на стільчик із низькою спинкою, що стояв біля каміна, де палахкотіли дрова. Тепер я насолоджувалась тим, як дбайливо Ейсіл розчісувала моє мокре волосся. Наближався час вечері, але турботлива служниця принесла мені горнятко гарячого запашного шоколаду і сказала, що не доторкнеться до мого волосся, поки я не зроблю бодай кілька ковтків.

Мене не треба було умовляти — той шоколад був найсмачніший з усього, що мені взагалі доводилося куштувати. Я пила його, поки Ейсіл розчісувала мене, і майже муркотіла від доторків легких пальців до шкіри своєї голови.

Коли інші служниці вийшли з моєї кімнати й попрямували на кухню допомагати з приготуванням вечері, я опустила горнятко на коліна.

— Якщо останнім часом так багато злих фейрі перетинають кордони Двору й атакують солдатів, то чи не означає це, що скоро буде Війна?

«Можливо, ми повинні повстати, можливо, ми повинні дати відсіч, можливо, ми повинні сказати ‘‘досить’’», — ось що сказав Люсьєн Темліну того першого вечора в маєтку.

Гребінець завмер.

— Не став більше таких запитань. Бо накличеш на всіх нас біду.

Я повернулася на стільці, вдивляючись в її обличчя, приховане під маскою.

— Чому інші Вищі Лорди не можуть угамувати своїх підданих? Чому цим лихим і жахливим істотам дозволено нишпорити де їм заманеться? Дехто… дехто почав розповідати мені історію про короля Гайберну…

Ейсіл узяла мене за плече й розвернула на стільці.

— Це тебе геть не стосується.

— О, гадаю, ще й як стосується. — Я знову розвернулася до неї, вхопившись за спинку стільця. — Якщо це зло одного дня пошириться на світ смертних, якщо ця Війна або ця ваша недуга стане отруювати наші землі…

Я намагалася боротися з панікою, що наростала. Я повинна була попередити свою родину, повинна написати їм. Якомога скоріше.

— Що менше ти знаєш — то краще. Дозволь Лорду Темліну впоратись із цим самостійно. Він єдиний, хто на це здатний.

Суріель сказав мені приблизно те саме. Брунатні очі Ейсіл палали вогнем, у погляді було достатньо суворості, достатньо твердості.

— Гадаєш, ніхто зі служниць не розповів мені, що ти сьогодні попросила у них на кухні, не здогадався, на кого ти вирушила полювати? Дурне необачне дівчисько. Якби суріель не був у доброму гуморі, то ти напевне поплатилася б за свою цікавість жахливою смертю. Навіть і не знаю, що гірше: оце, що ти вчинила сьогодні, чи твоя дурість із пакою.

— А хіба ти вчинила б інакше? Якби в тебе була родина…

— У мене є родина.

Я зміряла Ейсіл поглядом з голови до ніг. На пальці в неї не було обручки.

Ейсіл помітила, куди спрямований мій погляд, і пояснила:

— Мою сестру та її судженого вбили майже п’ятдесят років тому, після них залишилося двоє діточок. Двоє хлопчиків. Усе, заради чого я працюю, — тільки ці діти. Тож у тебе немає жодного права дивитися на мене принизливим поглядом і питати, чи я зробила б щось інше, дівчино.

— Де вони зараз? Вони мешкають тут, у маєтку?

Можливо, саме тому в бібліотеці були дитячі книжки. І оті дві маленькі мерехтливі постаті в саду… Може, це й були племінники Ейсіл.

— Ні, вони мешкають не тут, — надто різко мовила вона. — Вони зараз в іншому місці, далеко звідси.

Я обміркувала все, що тільки-но розповіла мені Ейсіл, і похилила голову.

— А діти фейрі дорослішають інакше?

Якщо їхніх батьків убили майже п’ятдесят років тому, вони зараз уже не могли б бути хлопчиками.

— Одні дорослішають так само, як і ви, і можуть розмножуватись так швидко, як, приміром, кролики, але такі, як я, як Вищі Фе, дуже рідко можуть народити нащадків. І ось ці діти дорослішають значно повільніше. Ми всі були страшенно здивовані, коли моя сестра народила другого хлопчика за якихось п’ять років після першого, а старший з них досягне повноліття, лише коли йому виповниться сімдесят п’ять. Через те, що діти в нас народжуються дуже нечасто, вони цінніші за всі смарагди та золото світу.

Ейсіл стиснула губи, ніби даючи мені зрозуміти, що вона не стане більше нічого мені розповідати.

— Я й не сумнівалася у твоїй відданості цим дітям, — мовила я дуже тихо й додала: — І твої слова про те, що ти все робиш заради них, мені теж дуже зрозумілі.

Майже не розтуляючи вуст, служниця відповіла:

— Коли цей дурень Люсьєн даватиме тобі поради щодо того, як уполювати суріеля, не слухай його, а йди до мене, і я скажу тобі, як правильно це зробити. Мертві курчата! Та хай згорить мій миршавий зад. Усе, що тобі було потрібно, — це подарувати йому новий плащ, і тоді він упав би перед тобою на коліна.

На той час, коли я пішла вечеряти, мене вже не трясло. Приємне відчуття тепла нарешті повернулося до мене. Нехай Темлін і був Вищим Лордом Прифії, я, втім, не мала наміру ніяковіти перед ним. Надто після того, що мені довелося сьогодні пережити.

Люсьєн і Темлін уже чекали на мене за великим столом.

— Доброго вечора, — привіталася я, йдучи до свого звичного місця.

Люсьєн хитнув головою в німому запитанні, тож я йому кивнула у відповідь, коли сіла. Його таємниця була в безпеці, хоча він заслужив доброго прочухана за те, що відправив мене ловити суріеля майже голими руками.

Після мого кивка Люсьєн трохи розслабився у своєму кріслі.

— Чув, у вас обох був захопливий день. Шкода, що мене не було поруч, щоб допомогти вам.

Це було всього лиш замасковане й навряд чи щире вибачення, проте я знову злегка кивнула йому.

Він промовив нарочито бадьорим тоном:

— Але попри всі твої пекельні пригоди, що сталися з тобою вдень, ти, як завжди, чарівна.

Я пирхнула. Ще жодного дня у своєму жалюгідному житті я не мала чарівного вигляду.

— Я досі гадала, що фейрі не вміють брехати.

Темлін, відпивши вина, закашлявся, однак Люсьєн усміхнувся, шрам на його обличчі став іще грубішим, іще страшнішим.

— Хто тобі це сказав?

— Усі це знають, — мовила я, накладаючи їжу собі на тарілку.

Я, правду кажучи, вже стала замислюватись над тим, що вони казали мені раніше, а я сприймала за чисту монету.

Люсьєн відкинувся на спинку крісла, усміхаючись із якимось котячим задоволенням.

— Звісно ж, ми вміємо брехати. Ми вважаємо вміння брехати мистецтвом. І ми брехали, коли казали тим прадавнім смертним, що ми не здатні казати неправду. А як іще ми могли змусити їх довіряти нам і виконувати наші накази?

Я стиснула губи так, що вони, мабуть, аж побіліли. Зараз він казав правду, бо інакше, якщо він брехав… Від думок про це в мене запаморочилася голова.

— А залізо? — ледь вичавила я з себе.

— Не завдає нам найменшої шкоди. Тільки ясен, як ти вже про це добре знаєш.

Я відчула, як кров прилила до обличчя. Вважала, що все сказане ними раніше було правдою. Може, й суріель сьогодні брехав мені, коли вдавався до тих довгих красномовних пояснень щодо правил та політики фейрі. Щодо того, щоб я залишалась із Вищим Лордом, і щодо того, що все зрештою буде зі мною гаразд.

Я подивилася на Темліна. Вищий Лорд. Це принаймні брехнею не було, я відчувала цю правду всім своїм нутром. Хоча він і не поводився так, як Вищі Лорди з легенд, які приносили в жертву незайманих дівчат і катували людей як і коли їм заманеться. Ні, Темлін був… саме таким фейрі, яким змальовували їх ті дурні фанатики «Діти Благословенних» у своїх розповідях про райські затишні землі Прифії.

— І хоча Люсьєн відкрив тобі деякі з наших найбільш ретельно охоронюваних таємниць фейрі, — сказав Темлін, адресуючи з риком останні слова до свого друга, — ми ніколи не використовували твою необізнаність проти тебе.

Наші очі зустрілися.

— Ми ніколи не брехали тобі навмисно.

Я кивнула і зробила великий ковток води зі свого кубка. Їла мовчки, бо була зосереджена на розшифровуванні правдивості кожного слова, що його чула відтоді, як потрапила до цього маєтку, тож навіть не помітила, як Люсьєн вибачився і встав з-за столу перед тим, як подали десерт. Я залишилась віч-на-віч із найнебезпечнішою істотою, яку будь-коли зустрічала у своєму житті.

Велика зала ніби зменшилася.

— Ти почуваєшся… краще?

Він сидів, підперши кулаком підборіддя. Я помітила, як у його очах промайнуло щось подібне до подиву. Напевно, він і сам дивувався тому, що так піклується про мене.

Я ледве проковтнула їжу.

— Якщо мені більше не доведеться зіткнутись із нагами, вважатиму себе щасливою.

— Що ж ти все-таки робила в західних лісах?

Сказати правду? Чи збрехати? А може, і те і те?

— Колись дуже давно я чула легенду про істоту, яка відповість на всі твої запитання, якщо тобі випаде щастя спіймати її.

Темлін здригнувся. З пальців у нього висунулися пазури, які подряпали йому підборіддя, але рани одразу загоїлися, тільки тоненька цівка крові заструменіла його золотистою шкірою — він стер її рукавом.

— Отже, ти ходила туди, щоб уполювати суріеля.

— Я спіймала суріеля, — поправила його я.

— І він розповів тобі все, про що ти хотіла дізнатися?

Я сиділа, затамувавши дух, а потім відповіла:

— Нас жорстоко перервали наги саме тієї миті, коли він щойно почав мені розповідати щось справді цікаве й важливе.

Вищий Лорд підібгав губи.

— Зараз треба було б добре насварити тебе за непослух, але, гадаю, події, які відбулися сьогодні, були достатнім покаранням для тебе. — Він похитав головою. — Справжня дивина! Звичайна смертна дівчина спіймала суріеля!

І попри ті жахливі події, всупереч бажанню на устах у мене з’явилась усмішка.

— Хіба це так важко?

Темлін теж усміхнувся, а потім щось дістав із кишені.

— Ну, мені пощастило більше, ніж тобі. Я не ловитиму суріеля, щоб дізнатися, що в тебе на думці. — Він продемонстрував мені мій аркушик паперу зі словами.

У мене мало не вистрибнуло серце із грудей.

— Це… — Я не могла швидко вигадати щось правдоподібне — усі пояснення здавалися мені безглуздими.

— Неймовірний? Зітхати? Знищення? Пожежа? — Темлін читав слова з мого аркуша.

Мені ж хотілося провалитися крізь землю або на місці вмерти. Слова, які були для мене незнайомими, з книжок, які я намагалася читати, слова, які зараз здавалися такими простими, такими звичайними, такими абсурдно простими, коли він сам читав їх уголос.

— Може, це вірш про те, як ти збираєшся криваво вбити мене, а потім спалити моє тіло?

Слова застрягли в горлі, руки довелося стиснути в кулаки, щоб не затулити ними обличчя.

— На добраніч, — попрощалася я дуже тихо, майже пошепки, а потім ледве підвелася — так тремтіли в мене коліна.

Я вже майже дійшла до дверей, коли він знову заговорив:

— Ти, я бачу, їх сильно любиш.

Я обернулася. Його смарагдові очі пильно дивилися на мене. Він підвівся зі стільця й попрямував до мене, а потім зупинився, не дійшовши.

Мій аркушик зі списком дуже нерівно написаних слів він досі тримав у руці.

— Мені просто цікаво, чи усвідомлюють твої рідні взагалі… — пробурмотів Темлін. — Чи усвідомлюють вони, що геть усе, що ти робила, було не через ту обітницю, яку ти дала своїй матері, чи то задля власної безпеки? Адже всі твої дії були спрямовані тільки на те, щоб у безпеці були вони.

Я нічого не відповіла. Мені було соромно, і голос видав би мій сором.

— Знаю… Знаю: коли я пропонував тобі це раніше, ти, можливо, не так мене зрозуміла, однак я справді можу допомогти тобі написати…

— Облиш мене, — мовила я і вийшла… зіткнувшись із ним.

Я мимохіть позадкувала, забувши, як блискавично він може переміщатися.

— Я не хотів тебе образити. — Від того, як він це сказав — тихо й лагідно, — мені стало ніяково.

— Мені не потрібна твоя допомога.

— Звичайно, не потрібна, — сказав він із ледь помітною усмішкою, що, однак, одразу зникла. — Людина, яка може вбити фейрі в подобі вовка, яка здатна вполювати суріеля і вбити двох нагів власноруч…

Він розсміявся й похитав головою. Світло від червоного полум’я весело затанцювало на золоті його маски.

— Вони просто дурні. Дурні, що не бачили цього, — поморщився він. Однак погляд його був дуже серйозний. — Тримай, — сказав він і простягнув мені мій аркушик.

Я зіжмакала його й поклала до кишені. Обернулася, щоб іти, однак він ніжно вхопив мене за руку.

— Ти жертвувала всім заради них.

Він звів другу руку, щоб погладити мене по щоці.

Я напружилася, чекаючи цього, однак він опустив її, не доторкнувшись до мене.

— А ти взагалі вмієш сміятися?

Я звільнила руку й не могла втриматися від того, щоб дати йому відсіч. Гори ти в пеклі, Вищий Лорде!

— Мені не потрібна твоя жалість.

Його смарагдові очі з крапинками бурштину сяяли так яскраво, що я не могла відвести від них погляду.

— А як щодо дружби?

— Фейрі вміють товаришувати з простими смертними?

— П’ятсот років тому багато фейрі були добрими друзями для смертних людей, які навіть билися у Війні на їхньому боці.

— Що?

Таких фактів я ніколи в житті не чула. І на фресці художник цього не намалював.

— А як ти гадаєш, чому армії людей змогли так довго чинити опір? Чому вони завдали фейрі такої серйозної шкоди, що мої одноплемінники погодилися на Угоду зі смертними? Однією лише силою зброї, хай це навіть буде зброя з ясена, домогтися цього неможливо. Уяви собі, вам допомагали фейрі. Вони билися на боці людей і гинули за вашу свободу. І коли єдиним розв’язанням стало розділити назавжди наші народи, наші світи, ці фейрі щиро сумували.

— Ти був одним із них?

— Під час Війни я був іще дитиною, надто малим, щоб усвідомлювати, що відбувається навколо мене, чи навіть почути про це, — сказав він.

Дитиною. Це означало, що йому повинно бути десь…

— Проте, якби я був достатньо дорослий, то неодмінно був би одним із цих фейрі. Проти рабства, проти тиранії я б з радістю пішов на смерть, і не важливо, чию свободу відстоював би.

Не впевнена, що я вчинила б так само. Гадаю, навіть під час Війни найголовнішим для мене було б захищати свою родину, і тоді я обирала б ту сторону, яка запропонувала б і гарантувала їм безпеку. Я ніколи не розцінювала таку думку як прояв слабкості. До цієї миті.

— Хочеш вір, хочеш — ні, — сказав Темлін, — але твоя родина знає, що ти в безпеці. В них не залишилося спогадів про звіра, який увірвався до їхнього будинку, і вони вважають, що ти зараз перебуваєш у заможної тітки, яка покликала тебе, щоб ти доглядала її і скрасила самоту. Вони знають, що ти жива, що ти не голодуєш, що ти в безпеці й живеш у достатку. Однак до них також дійшли чутки про… загрозу, яка поширюється землями Прифії й може дістатися земель смертних. Вони готові тікати будь-якої хвилини, якщо з’являться якісь ознаки небезпеки чи загрози, бо також знають, що Стіна одного дня не зможе захистити їх.

— Ти… ти змінив їхні спогади?

Я зробила крок назад. Замість вдячності в мені спалахнув гнів. Хто дав цим зарозумілим фейрі з їхньою надмірною пихою право вторгатися в наш розум і насаджувати власні версії подій? Хіба це не насильство?

— Я лише зачарував їхні спогади, накинувши на них серпанок. Я боявся, що твій батько може вирушити по тебе або ж переконати когось із мешканців селища перетнути Стіну разом із ним і цим знову порушить Угоду. Усі вони однаково померли б, якби натрапили на таких створінь, як пака, або ж боге, або нага.

Дзвінка тиша заполонила все навкруги, голова йшла обертом, я більше не була здатна думати, тож не змогла стриматися:

— Ти не знаєш його. Мій батько не став би заради мене наражатися на небезпеку.

Темлін довго мовчки дивився прямісінько мені в очі.

— Ні, він вирушив би по тебе.

Ні, чуєш? Ні, він ніколи не пішов би по мене. Не з понівеченим коліном, що завжди було добрим виправданням для всіх навкруги. Я усвідомила це, коли те нічне видіння паки розтануло в повітрі.

Нагодована, у безпеці та затишку, ось що їм повідомили. А ще розповіли про недугу, і не важливо, зрозуміли вони ці застереження чи ні. Темлін усе ще дивився прямісінько мені в очі. В них я бачила щирість. Він зробив значно більше, ніж я могла собі взагалі уявити.

— Ти справді попередив їх про… можливу загрозу?

Похмурий кивок.

— Звичайно, не прямо… це вплелось у завісу над їхніми спогадами, так само як і наказ тікати за перших ознак небезпеки.

Несамовита пиха фейрі, однак… однак він зробив значно більше, ніж могла б зробити для них я. Певно, моя родина взагалі б і не звернула уваги на мого листа. Якби я знала про вміння Темліна, про те, на що він справді здатний, я б навіть попросила зачарувати їхні спогади, якщо Вищий Лорд сам того вже не зробив.

Тому мені не було чого вередувати, за винятком того факту, що вони, найімовірніше, забули мене швидше, ніж я того очікувала. І я не могла їх у цьому звинувачувати. Обітницю, що її дала матері, я виконала, моя місія завершена. То що ж мені ще залишалося?

Світло від каміна зігрівало золото його маски, смарагди сяяли ще яскравіше. Такі різні кольори, такі різні відтінки. Кольори, назв яких я не знала, кольори, які б хотіла вивчити й поєднати на своїй власній картині. Кольори, які я зараз могла дозволити собі дослідити.

— Фарби, — мовила я, однак мій голос прозвучав тихим шепотом.

Темлін нахилив голову, а я важко глитнула й розправила плечі.

— Якщо… якщо, звісно, це не надто велике прохання, мені б хотілося мати фарби. Та пензлики.

Темлін часто закліпав:

— Тобі подобається… мистецтво? Тобі подобається малювати?

Він був здивований, але в його тоні я не вловила презирства. Тому наважилася відповісти:

— Так. У мене не дуже… не дуже добре виходить, однак якщо це не викликає надто багато проблем чи труднощів… Я могла б малювати надворі, тож від мене не буде безладу в маєтку, утім…

— Надворі, в маєтку, на даху — малюй усюди, де тільки тобі заманеться. Мені байдуже, — мовив Темлін. — Але якщо тобі потрібні фарби та пензлі, то, певно, також знадобляться і папір, і полотно.

— Я це можу відпрацювати. Допомагати на кухні або в садах, щоб розплатитися за все це.

— Найімовірніше, ти там будеш зайвою. На те, щоб усе потрібне завезли сюди, мені треба кілька днів. Ти матимеш фарби, пензлі й полотно. І весь простір будинку належить тобі. Працюй усюди, де захочеш. Чого-чого, а приміщень у будинку стане всім.

— Дякую, щиро дякую, Темліне.

— Пусте.

Я хотіла була йти, як він знову заговорив:

— Ти ще не встигла побачити мою галерею.

— Ще й галерея є? — спитала я.

Він широко усміхнувся, по-справжньому щиро. Вищий Лорд Двору Весни усміхнувся неосвіченій людській дівчині.

— Взагалі я зачинив кімнати, де вона міститься. Ще тоді, коли успадкував цей маєток.

Успадкувавши титул та землі, здається, він зовсім не зрадів цьому.

— Мені здавалося, що для слуг це буде лише зайвою роботою — щодня прибирати там.

Звісно, за такого життя, яким жив Темлін, йому було не до картин.

Однак він далі провадив свою розповідь:

— Завтра в мене буде дуже багато роботи, а в галереї треба навести лад, тож… післязавтра… Дозволь мені показати тобі мою галерею післязавтра.

Темлін потер рукою шию, і на щоках у нього з’явився рум’янець, більш теплий і живий, ніж я досі бачила в нього.

— Будь ласка, це буде для мене великим задоволенням.

І я повірила йому. Повірила, що йому справді хочеться показати мені галерею. Пригадала картини, що висіли в коридорі. Якщо я їх вважала верхом досконалості, які дива чекають мене в галереї? Напевно, людській уяві цього не збагнути.

— Мені цього дуже сильно хотілося б.

Він усе ще усміхався мені. Щиро, відверто, без вагань чи сумнівів.

Айзек ніколи до мене так не усміхався. Власне, від спілкування з Айзеком у мене ніколи не перехоплювало дух.

У відповідь я теж усміхнулася і квапливо вийшла, жмакаючи в кишені «список застережень». Несподіване відчуття було таке приголомшливе, нове й сильне, що в мене ще довго викрашалася усмішка на устах, адресована Темліну.