Двір шипів і троянд

Розділ 10

Крижаний холод пройняв усе моє тіло. Я нічого не бачила, окрім якогось мерехтіння, яке вловлювала боковим зором. Але кінь піді мною напружився. Зусиллям волі я зберігала незворушність. Навіть запахущий весняний ліс ніби відступив, даючи шлях зимі й морозу.

Істота, від якої йшов крижаний холод, кружляла навколо нас, шепотіла. Я її не бачила, але відчувала. Десь у глибині мого розуму прадавній байдужий голос прошепотів:

«Я розпорошу твої кістки пазурами; з них я висмокчу мозок, бенкетуватиму твоєю плоттю. Я те, чого ти боїшся, те, що тебе жахає… Подивись на мене. Подивись на мене».

Я намагалася глитнути, але горло заціпило. Я не відривала погляду від дерев, від їх верхівок, дивлячись куди завгодно, але не в бік холодної маси, яка кружляла навколо нас.

«Подивись на мене».

Я хотіла подивитися, мені неймовірно хотілося побачити це.

«Подивись на мене».

Я втупилася в могутній стовбур в’яза, що стояв віддалік, і намагалася думати про щось приємне на кшталт гарячого хліба й ситого шлунка…

«Я наповню тобою шлунок. Я тебе зжеру. Подивись на мене».

Зоряне небо без жодної хмаринки, мирне, мерехтливе, безмежне.

Літній світанок. Купання в лісовому озері. Зустріч із Айзеком. Години забуття в його обіймах, коли не існує нічого, крім нашого одного на двох дихання.

Воно оточило нас холодом, нагадавши про мої зимові мандрівки лісом. «Подивись на мене».

Я дивилася й дивилася на дерево, до якого ми наближалися, не наважуючись і оком змигнути. Напружені очі стали сльозитися, і я дала волю сльозам падати, відмовляючись якось реагувати на істоту, що полювала на нас.

«Подивись на мене».

І тієї миті, коли я вже ладна була здатися, коли очі не витримували не дивитися, холод зник у кущах, залишивши по собі слід замерзлих зів’ялих рослин. І лише коли Люсьєн видихнув, а наші коні затрусили головами, я нарешті дозволила собі розслабитись у сідлі. Навіть крокуси підвели голівки.

— Що це було? — спитала я, витираючи сльози.

Люсьєн досі був смертельно блідий:

— Краще не питай.

— Будь ласка. То був… суріель, якого ти згадував?

Живе Люсьєнове око, зазвичай руде, стало темним, коли він хрипко відповів:

— Ні. Це створіння, якого не мало бути в наших землях. Ми звемо його боге. Його не можна ані вполювати, ані вбити. Навіть ти своїми улюбленими стрілами не зможеш його вбити.

— А чому на нього заборонено дивитися?

— Тому що, коли ти на нього подивишся, коли визнаєш його присутність, він стане реальним. І зможе тебе вбити.

У мене по спині покотився холодний піт. Ось вона, та Прифія, яку я й очікувала побачити, — зі створіннями, про яких смертні говорили тільки пошепки. Ось чому я не зволікала ані на хвильку, коли вирішувала, фейрі то чи вовк.

— Я чула його голос у себе в голові. Він наказував мені поглянути на нього.

Люсьєн ворухнув плечима:

— Що ж, дякувати Котлу, ти цього не зробила. Змивати із себе твої криваві рештки було б неприємно.

Він самовдоволено посміхнувся. Я не відповіла.

Шепотіння боге все ще озивалося з-поміж листя.

Після годинної подорожі між деревами, під час якої ми майже не говорили, я нарешті якось опанувала себе настільки, щоб поновити розмову з Люсьєном.

— Отже, тобі багато років, — почала я. — Ти ходиш із бойовим мечем і несеш варту на кордоні. А ти брав участь у Війні?

Мені досі було цікаво, коли й де він позбувся ока.

Люсьєн здригнувся.

— Дідько, Фейро, я не такий старий.

— Але все одно воїн? — Чи здатний ти вбити мене, якщо колись до цього дійде?

Він пирснув зі сміху:

— Я не такий вправний, як Тем, але вмію поводитися зі зброєю. — Люсьєн погладив руків’я свого меча. — Хочеш, навчу тебе працювати з мечем? Чи ти вже умієш, о могутня смертна мисливице? Якщо ти вбила Ендраса, тебе, мабуть, нема чого навчати. Тільки того, куди поцілити, еге ж? — Він ткнув пальцем у свої груди.

— Я не вмію битися мечем. Я лише знаю, як полювати.

— Хіба є якась різниця?

— Для мене є.

Люсьєн замовк, розмірковуючи.

— Гадаю, ви, смертні, такі паскудні боягузи, що ти б упісялася, скрутилася в клубок і чекала смерті, якби знала, ким насправді є Ендрас.

Нестерпний Люсьєн зітхнув і змірив мене поглядом.

— Ти коли-небудь припиниш бути аж такою серйозною та нудною?

— А ти коли-небудь припиниш бути таким недоумком? — огризнулася я.

Мертвою — реально й довіку — я повинна була б стати відразу після цього.

Але Люсьєн тільки всміхнувся:

— Так значно краще.

Отже, Ейсіл не помилялася.

Наше примарне порозуміння, якого ми начебто дійшли вдень, за вечерею зникло. Коли я увійшла, Темлін зручно влаштувався у своєму звичному кріслі, випустивши пазур й обводячи ним вінця кубка. Він завмер, коли я увійшла, а за мною назирці з’явився Люсьєн.

Зелений погляд змусив мене вклякнути на місці.

Так. Вранці я відшила його, сказавши, що хочу побути на самоті.

Темлін повільно перевів погляд на Люсьєна, який миттю спохмурнів.

— Ми були на полюванні, — сказав Люсьєн.

— Я чув, — різко відповів Темлін, спостерігаючи, як ми сідаємо на свої місця за столом. — Розважилися?

Пазур повільно втягнувся і зник під шкірою.

Люсьєн промовчав, передоручивши відповідь мені. Боягуз!

Я прочистила горло:

— Майже.

— Щось уполювали? — Він наче відрубував слова.

— Ні.

Люсьєн виразно прокашлявся, спонукаючи мене продовжити. Однак мені нічого було додати.

Темлін довго дивився на мене, а потім зосередився на вечері, теж не зацікавлений у продовженні розмови.

А потім Люсьєн тихо промовив:

— Теме…

Темлін звів на нього очі, і в їх зелені було більше від звіра, ніж від фейрі. А ще в них був мовчазний наказ говорити відверто.

На горлі Люсьєна здригнувся кадик.

— Сьогодні в лісі був боге.

Виделка в руці Темліна зігнулася навпіл. Він промовив зі смертоносним спокоєм:

— Ви натрапили на нього?

Люсьєн кивнув.

— Він пройшов повз нас, але близько. Мабуть, прослизнув крізь кордон.

Метал зарипів, коли кігті Темліна вихопилися назовні, знищуючи виделку. Він підвівся сильним, звірячим рухом. Я відчувала: він ледве стримує лють. Його ікла подовжувалися.

Темлін спитав:

— Де саме в лісі?

Люсьєн розповів. Темлін кинув на мене погляд, перш ніж вийти з кімнати й аж надто обережно зачинити за собою двері.

Люсьєн видихнув, відштовхнув від себе майже повну тарілку й потер скроні.

— Куди він пішов? — запитала я, досі дивлячись на двері.

— Полювати на боге.

— Ти ж казав, що його не можна вбити — не можна навіть дивитися на нього.

— Тем може.

У мене перехопило дух. Похмурий Вищий Фе, який невдало намагався мене улестити, був здатний убити таке страхіття, як боге. Утім, першої ночі він накладав мені їжу й люб’язно запропонував жити в нього замість того, щоб заподіяти мені смерть. Я знала лише те, що він смертоносний, що він свого роду воїн, але…

— Тож він пішов полювати на боге до лісу, де ми були сьогодні вдень?

Люсьєн знизав плечима:

— Якщо він коли й натрапить на його слід, то тільки там.

Я не знала, як бодай хтось міг би протистояти цьому смертельному жаху, однак… то була не моя біда.

І я не мала наміру відмовлятися від вечері тільки тому, що Люсьєн не хотів їсти. Він так заглибився у свої думки, що навіть не помітив, скільки я з’їла.

Я пішла до своєї кімнати. Робити було нічого, спати не хотілося. Я стояла біля вікна й дивилася в сад. Підсвідомо я чекала повернення Темліна.

Він не повертався.

Я нагострила ножа на невеличкому камені, що його принесла із саду і що тепер правив мені за брусок. Минула година, а Темліна досі не було.

Місяць зійшов. Він світив мені в обличчя, заливав сад сріблом, наповнював його химерними тінями.

Якась дурість. Справжня дурість — чекати на його повернення, щоб пересвідчитися, що він зміг вижити в бійці із боге. Я засунула фіранки, розвернулася спиною до вікна й хотіла лягти в ліжко.

Але щось ворухнулось у саду.

Я сховалася за фіранки, не бажаючи бути поміченою, і визирнула.

Не Темлін, хтось інший ховався біля живоплоту, спостерігав за будинком.

Спостерігав за мною.

Чоловіча постать, згорблена і…

Дух перехопило, я не була здатна вдихнути, а фейрі прокульгав трохи ближче, лише два кроки до плями світла, яке лилося з будинку.

Не фейрі, людина. Чоловік.

Мій батько.