Двір шипів і троянд

Розділ 19

Наступного ранку прибули мої фарби, пензлі й усе решта. Не знаю, де і яким чином можна було це так швидко роздобути.

Та перш ніж Темлін дозволив мені побачити, розгорнути й понюхати свій скарб, він повів мене коридорами в ту частину будівлі, де я жодного разу не бувала навіть під час нічних блукань.

Я відразу зрозуміла, куди ми йдемо. Мармурова підлога була дуже чиста, — певно, її зовсім недавно вимили, а з розчинених навстіж вікон линули пахощі троянд. Усе це Темлін вигадав для мене. Начебто я стала б перейматися через павутиння чи пил.

Ми зупинилися перед двійчастими дверима, і його усмішки було достатньо, щоб я сказала:

— Навіщо було завдавати собі такого клопоту?

Усмішка одразу згасла.

— Уже дуже давно ніхто в цьому маєтку не цінував подібних речей. І для мене велика втіха, що вони знову комусь цікаві.

Я не знала, чи любить Темлін живопис. Адже його життя пов’язане з кров’ю і смертю.

Він відчинив двері галереї, і мені перехопило дух.

Світла дерев’яна підлога блищала у променях сонця, що лилися з великих вікон. Кімната була майже порожня, за винятком кількох великих крісел та лав, щоб присісти на них і неквапливо розглядати…

Я ледве усвідомлювала, що йду довгою галереєю, — дивилася на картини, від захвату притуливши руку до шиї.

Їх було дуже багато, тих картин. Геть не схожих одна на одну, вишикуваних у єдиний потік… Такі різні погляди, сприйняття і фрагменти світу під різними кутами. Пейзажі, портрети, застигле життя… Кожен ділився своєю історією, кожен пропонував свій погляд. Кожен голос кричав, шепотів, співав про власний життєвий досвід, про почуття, волав про те, що трапилося з ним, що все це існувало. Картини були викликом, кинутим у прірву невблаганного часу… Попри те, що час у Прифії плинув зовсім по-іншому.

Траплялися картини, написані в несподіваних кольорових гамах, про існування яких я навіть не здогадувалася. Це був інший, незнайомий мені погляд на світ. Такі картини впускали в духовний світ художника, який геть відрізнявся від мого. Інші митці бачили світ моїми очима, з тими кольорами й формами, які я розуміла. Про деякі барви я навіть не замислювалася, і творці, які клали їх на полотно, були для мене загадкові. Ті картини — як магічний портал до розуму істот, зовсім не схожих на мене. Утім, я дивилась на них, і їх споглядання знаходило відгомін у мене в душі.

— Я навіть не знав, — мовив Темлін з-за моєї спини, — що люди здатні…

Він не доказав. Я повернулася до нього, і моя рука, що застигла на шиї, ковзнула до серця. Воно переповнилося шаленою радістю, пронизливим сумом і смиренним захопленням перед таким дивовижним мистецтвом.

Темлін стояв біля дверей, трохи схиливши голову, як уважний звір, і не міг знайти слів.

Я витерла мокрі щоки.

— Це… — почала я і замовкла.

Прекрасно, неперевершено, за межами моєї найсміливішої уяви. Усіх цих слів було замало. Я досі тримала руку на грудях.

— Дякую, Темліне, — тихо сказала я, притискаючи долоню до серця.

Бо не знайшла інших слів, щоб подякувати йому за казковий подарунок: дозвіл сюди прийти.

— Приходь сюди завжди, коли захочеться.

Я усміхнулася йому, ледве стримуючи неймовірну радість. Темлін подарував мені у відповідь дуже обережну, але сяйливу усмішку, а потім залишив мене, щоб я насолодилася галереєю наодинці.

Я споглядала полотна ще кілька годин, аж поки не сп’яніла від високого мистецтва, а в голові не запаморочилося. Напевно, від голоду.

Після обіду Ейсіл повела мене до порожньої кімнати на першому поверсі, де стояв стіл, а на ньому — полотна різного розміру. Поряд лежали пензлі, поблискуючи дерев’яними лакованими ручками. І фарби в баночках. Їх була неймовірна кількість. Це не те, що ті чотири кольори, якими я розмалювала котедж. У мене знову перехопило дух.

І коли Ейсіл пішла й кімната поринула в тишу й очікування, коли вона стала тільки моєю… тоді я почала малювати.

Минали дні, тижні. Я малювала й малювала. Щоправда, більшість моїх спроб була жахлива.

Я нікому не дозволяла дивитися на них попри під’южування Темліна і єхидні посмішки Люсьєна. Мій одяг був заляпаний фарбами. Образи заполоняли мою уяву, але їх відтворення на полотні не задовольняло мене. Зазвичай я малювала від світанку і до заходу сонця, іноді у тій кімнаті, іноді в саду. Доти, доки було природне освітлення.

Час від часу я робила перерву, і тоді ми з Темліном кудись їхали. Поверталася я зі свіжими задумами й на ранок, ледь розвидниться, спурхувала з ліжка, щоб хутчіше зробити замальовку або відтворити кольори, які побачила на прогулянці.

Однак траплялися й такі дні, коли на кордоні володінь Двору Весни з’являлася чергова загроза, і тоді Темлін вирушав туди. Мене не могло розрадити навіть малювання, доки він не повертався. Я помічала, що він у чужій крові, що був у подобі звіра. Він ніколи не розповідав, що з ним трапилося на кордоні, а я не наважувалася розпитувати. Мені було досить його щасливого повернення.

Навколо маєтку більше не з’являлося ознак присутності таких істот, як наги чи боге, однак я трималася подалі від західних лісів, попри те що доволі часто зображувала їх за своїми спогадами. Уві сні мені досі ввижалися смерті, свідком або причиною яких я була, і жахлива бліда жінка, яка знову і знову роздирала мене на шмаття під наглядом тіні, яку я ніяк не могла розгледіти, але дедалі менше боялася.

Залишайся із Вищим Лордом. Ти будеш у безпеці. Це я і робила.

Двір Весни був землею з пологими зеленими пагорбами, густими лісами і чистими бездонними озерами. Магія тут не ховалася в затишних куточках, — навпаки, ці землі зрошувалися магією. Але хай би скільки малювала, я ніколи не могла вловити головного — відчуття магії. Іноді я наважувалася малювати свого покровителя — верховного правителя, який завжди, коли в нього видавався вільний день, вирушав на прогулянку зі мною верхи на коні. Я залюбки розмовляла з ним. Утім, з ним приємно було й помовчати. Ми могли годинами їхати так.

Можливо, саме магія туманила й заколисувала мої думки про покинуту домівку. Я не згадувала про своїх, поки одного ранку не пішла до живоплоту в пошуках нового місця для малювання. Легенький вітерець з півдня ворушив моє волосся — свіжий і теплий. У землях смертних наближалася весна.

Моя родина, батько й сестри живуть у достатку. Їм ніщо не загрожує. Змінена пам’ять підказує їм, що я залишилася в далекої родички й живу в розкоші. Вони навіть не уявляють, де я тепер насправді. Світ смертних… живе собі далі, наче мене ніколи й не існувало. Шепіт мізерного життя, замовклий і забутий усіма, про кого я піклувалася, з ким була знайома.

Того дня я не малювала й не поїхала на прогулянку з Темліном. Замість того я сіла перед білим полотном, не маючи в уяві жодних кольорів.

Ніхто не пам’ятатиме мене вдома — для них я все одно що мертва. І Темлін дозволив мені забути про них. Можливо, навмисно відволікав мене фарбами — щоб я не скаржилася, а він більше не чув про моє бажання побачитись із родиною. Мабуть, я припиню розпитувати його про стан справ у Прифії і про недугу. Нараз я піймала себе на тому, що цілком підкорилася наказам суріеля й більше не ставлю йому запитань. Слухняне, ні на що не спроможне людське дівча.

Під час обіду я буквально змушувала себе всидіти за столом. Темлін та Люсьєн помітили мій настрій і вели бесіду лише між собою. А в мені наростав гнів, і, покінчивши зі своєю порцією, я вийшла в залитий місячним сяйвом сад, щоб загубитись у зелених лабіринтах живоплотів і клумб.

Я не зважала, куди йду. За якийсь час зупинилася в саду серед троянд. Місячне сяйво заливало червоні пелюстки, і вони через те здавалися темно-пурпуровими, а білим пелюсткам місяць додавав сріблястого блиску.

— Колись мій батько посадив цей садок для моєї мами, — почула я голос Темліна в себе за спиною.

Я не стала повертатися до нього обличчям. Лише встромила нігті в долоні, коли він зупинився поруч зі мною.

— Сад був його подарунком знайденій ним судженій, — додав він.

Я дивилася на квіти й нічого не бачила. Квіточки, які я малювала вдома на столі, певно, вже стерлись і зникли назавжди. Можливо, навіть Неста сама зішкребла їх.

Долоням стало боляче — так сильно я увіп’ялася в них нігтями. Темлін подбав про моїх близьких, вичистив із їхніх голів пам’ять про мене. Мене забули. І я дозволила йому це зробити. Він подарував мені фарби, простір та час для малювання; він показав мені озеро зоряного сяйва; він врятував мені життя, наче лицар зі стародавніх легенд, і я сп’яніла від цього, як від п’янкого вина фейрі. Наче одна з фанатичних «Дітей Благословенних».

Від місячного сяйва його золота маска побронзовіла, а смарагди очей трохи потемніли.

— Здається, ти чимось… засмучена.

Я підійшла до найближчого куща троянд і зірвала квітку, наколовши пальці шипами. Не зважала на біль, на кров, що закапала на землю. Мені ніколи не вдасться зобразити цю троянду як слід — ніколи не набути рівня художників із галереї Темліна. Не зможу я намалювати маленький садочок Елейн біля нашого будинку таким, як його пам’ятаю. Я все пам’ятаю, а от моя родина навіть не згадує мене.

Темлін не дорікнув мені за зірвану троянду, хоча напевно дорожив садом і пам’яттю про своїх батьків. Якими вони були? Як ставилися до нього? Напевно, любили одне одного й піклувалися про Темліна краще, ніж мої про мене. Якби хтось викрав їхнього сина, вони б запропонували себе замість нього.

Пальці боліли, але я все одно тримала троянду.

— Не знаю, чому мені так невимовно соромно за те, що я їх покинула, — мовила я. — Чому малювання здається жахливим егоїзмом з мого боку? Я ж не повинна так почуватися. Як ти гадаєш? І нічого не можу із собою вдіяти.

Троянда безсило повисла в моїх пальцях.

— Усі ті роки я тільки й знала, що дбала про них… А вони навіть не спробували заступитися за мене, коли ти прийшов.

Ось він і вилився, той біль, який розривав мене навпіл, коли я починала думати про родину.

— І я не знаю, чому я чекала від них захисту… І чому повірила в ілюзію паки тієї ночі. Навіть не знаю, чому досі про це думаю. Чому мені не байдуже.

Він довго нічого не відповідав, тож я повела далі:

— Порівняно з тим, про що тобі треба дбати… з кордонами, з ослабленою магією… моя жалість до себе — просто дурниці.

— Якщо тобі й досі болить, — сказав він так, що мене пробрало до серця, — навряд чи це дурниці.

— Чому? — втомлено спитала я, пожбуривши троянду в кущі.

Він узяв мої руки у свої. Загрубілі сильні пальці були дуже ніжні, коли він підніс мою скривавлену руку до уст і поцілував її. Так, наче це було відповіддю на всі запитання.

Його губи були м’які, подих теплий, і в мене затремтіли коліна, коли він узяв другу руку, знову підніс її до уст і також поцілував. Поцілував дуже ніжно, обережно — так, що у мене всередині все запалало, жаром відгукуючись десь унизу.

Коли він підвів голову, на губах у нього була моя кров. Я подивилася на свої руки, які він усе ще тримав, і не побачила ран. Я знову подивилася на його обличчя, на золоту маску, засмаглу шкіру, червоні скривавлені губи.

Він прошепотів:

— Ані на мить не засмучуйся тим, що дає тобі радість.

Він ступив ближче, відпускаючи мої руки, і засунув мені за вухо зірвану мною троянду. Я не знала, як вона опинилася в його руці й куди встигли подітися шипи.

І не могла втриматись від запитання:

— Чому? Навіщо це все?

Він нахилився ближче, так близько, що я була змушена відкинути голову, щоб поглянути йому в очі.

— Тому що твоя людська радість мене захоплює. Те, як ти поспішаєш увібрати в себе цей світ, зважаючи на те, яке коротке людське життя, як ти невгамовно тішишся всім водночас… Це зачаровує. І вабить мене, хай навіть я знаю, що не слід цьому піддаватися, і навіть коли противлюся.

Бо я була людиною, я зістарюся і… Я не дозволила собі закінчити думку, коли він нахилився ще ближче. Дуже повільно, наче даючи мені час відсахнутися, Темлін торкнувся губами моєї щоки. М’яко, тепло й до нестями ніжно. Ледь-ледь. І знову випростався. А я не могла поворухнутися з тієї миті, як моя шкіра відчула його губи.

— Одного дня… одного дня ти знайдеш відповіді на всі свої запитання, — промовив він, відпускаючи мою руку. А потім зробив крок назад. — Але не раніше, ніж настане час, коли відповіді не заподіють тобі шкоди.

Одного лиш голосу було достатньо, щоб і в темряві зрозуміти, що його очі сповнені гіркоти.

Темлін пішов. Тільки зараз я зрозуміла, що стою затамувавши дух.

А ще відчула, як мені хочеться його тепла. Як хочеться, щоб він був біля мене.

Я відчувала, що в наших стосунках щось змінилося. Але мені було ніяково після вчорашніх зізнань, і я, швидко проковтнувши сніданок, вийшла з дому й подалася до лісу. Мені хотілося подихати свіжим повітрям і поспостерігати за грою світла і тіней. Із собою я не взяла ні полотна, ні фарб. Тільки лук, стріли й подарований Люсьєном мисливський ніж, інкрустований коштовними каменями. У лісі краще бути озброєним, там зброя не буває зайва.

Близько години я мандрувала серед дерев і кущів. А потім відчула чиюсь присутність, бо дрібна лісова звірина почала розбігатися, а птаство примовкло. Сюди хтось ішов. Здогадавшись хто, я усміхнулася. Ще за двадцять хвилин я влаштувалася між гілок старого в’яза і стала чекати.

Кущі зашелестіли. Могло здатися, що то вітер потривожив листя, але я передбачала подальший розвиток подій і знову всміхнулася.

Хрускіт, а потім люте ревіння прокотилося над землею, лякаючи мешканців лісу.

Я злізла з дерева й попрямувала до невеличкої галявини. Там я зупинилася, схрестила руки на грудях і не без утіхи подивилась на верховного правителя, який висів догори дриґом, намагаючись вивільнити ноги.

Але навіть втрапивши в мою пастку, він зустрів мене усмішкою.

— Ох і жорстока ти дівчина.

— Отож не треба було за мною стежити.

Він засміявся, а я підійшла доволі близько до нього й провела пальцем по його шовковому золотавому волоссю, що звисало в мене перед очима. Мене захоплювало багатство його відтінків: крім суто золотистих, у ньому були жовті, коричневі й пісочні тони. Серце закалатало так, що Темлін напевно це почув. Але він сам нахилив голову, запрошуючи погладити його волосся. Я обережно гладила його, а він глухо мурчав, мов задоволений кіт. І це муркотіння прокотилося моїми пальцями, руками, ногами, усім моїм єством. Цікаво, як воно відчувалося б, якби Темлін міцно притиснувся до мене, так, щоб наші тіла торкалися, щоб шкірою до шкіри. Подумавши про це, я позадкувала.

Він підтягнувся вгору одним сильним рухом і перерізав пазуром лозу, яку я використала замість мотузки. Я не встигла навіть вдихнути, щоб закричати, а він уже перевернувся в повітрі й м’яко став на ноги. Він просто грався зі мною. Я геть забула, хто він і на що здатний. Темлін зробив крок до мене, все ще весело усміхаючись.

— Сьогодні тобі краще?

Я щось невиразно пробурмотіла у відповідь.

— Гаразд, — мовив Темлін і дістав з-під туніки якісь папери, а тоді простягнув їх мені: — Ось, візьми.

Закусивши губу, я дивилася на ці три аркушики з кількома… віршами. У кожному було по п’ять рядків. Мені відразу стало гаряче від слів. Мене кинуло в піт від незнайомих слів. Опинившись на самоті, я б весь день сушила собі голову над їх змістом.

— Перш ніж втечеш або почнеш галасувати… — Темлін обійшов мене, щоб подивитися через моє плече.

Якби я наважилась, то притиснулася б до його грудей спиною. Подих Темліна зігрівав мені шию й вухо.

Він прочистив горло і прочитав перший вірш.

Жила собі дівчина — вроди такої, що годі шукати,

Палка і смілива, аж неймовірна.

Вона мала друзів, хоча й небагато,

Мусили хлопці услід лиш зітхати —

Бо байдужа була до них і непокірна.

Мої брови злетіли так високо, що ледь не торкнулися волосся. Я розвернулася і здивовано дивилася на Темліна. Наші подихи з’єдналися, коли він, усміхаючись, завершив читати свого вірша.

Не чекаючи на відповідь, Темлін узяв папірці й відступив назад, щоб прочитати другого вірша, який був, однак, не такий зворушливий, як перший. Коли ж він почав читати третього, обличчя в мене спаленіло.

Темлін зупинився, перш ніж розпочати четвертий, а по тому простягнув аркушики мені.

— Останні слова у другому та четвертому рядку кожного вірша… — промовив він, показуючи на папірці у моїй руці.

«Неймовірна» та «зітхати».

Я подивилась на другий вірш.

«Знищення» та «пожежа».

— Та це ж… — прошепотіла я.

— Твій список слів був надто цікавий, щоб просто його забути. І не годився для любовної поезії.

Коли ж я скинула бровою в німому запиті, він сказав:

— Коли я жив у таборі на кордоні разом із батьковими солдатами, у нас було змагання: хто зможе написати найбрудніший лімерик. А позаяк я не люблю програвати, мені довелося стати найкращим з-поміж усіх.

Я не знала, як він зміг запам’ятати увесь той довгий список слів, який я написала… і не хотіла знати. Ніби відчувши, що я не дістану стрілу й не поцілю в нього, Темлін знову взяв папірці і прочитав п’ятого вірша, найбільш непристойного й безсоромного.

Щойно він закінчив, я голосно засміялась, і наче сонячне світло розтопило закам’янілий за багато років лід.

Я досі усміхалася, коли ми вийшли з парку й попрямували до зелених пагорбів, до маєтку.

— Тієї ночі в саду троянд ти сказав… — Я забарилась на мить. — Ти сказав, що твій батько посадив цей сад для знайденої пари. Чому ж не для нареченої?

— Вищі Фе здебільшого просто одружуються, — промовив він, і його засмагла золотава шкіра трошки почервоніла. — Однак, якщо на них падає благословення, вони знаходять суджену — рівну собі, свою другу половину в найвищому розумінні цього слова. Вищі Фе часто одружуються без цього, однак якщо ти знаходиш свою пару, то зв’язок між вами такий сильний, що шлюб порівняно із цим здається чимось дрібним.

Я не наважилася запитати, чи колись фейрі знаходили собі суджену серед смертних людей, натомість спромоглася на інше:

— А де твої батьки зараз? Що з ними трапилось?

Він стиснув зуби, і я, побачивши нестерпний біль у його очах, пошкодувала, що спитала про це.

— Мій батько… — Із його пальців стали повільно виповзати кігті, однак з’явилися не до кінця. Достоту я схибила зі своїм запитанням. — Мій батько був такий жорстокий, як і батько Люсьєна, а може, й гірший. А два старші брати були копіями батька. У них були раби. Мої брати… Я був іще надто малий, коли створили та підписали Угоду, однак я й досі пам’ятаю, що робили мої брати… — Він замовк на мить. — І це не минуло для мене безслідно. Тож коли я побачив тебе, твій будинок, я не зміг… я не дозволив собі стати таким, як були вони. Я б ніколи не завдав шкоди твоїй родині чи тобі, не зробив би вас іграшками фейських уподобань.

Раби… Колись тут були раби. Я не хотіла про це знати і ніколи не шукала слідів їх перебування тепер, п’ятсот років по тому. Для більшості фейрі, для цього світу я була майже власністю. Ось чому… ось чому він запропонував мені вихід, свободу та життя у Прифії.

— Дякую, — сказала я.

Він знизав плечима, наче уникаючи подяки, бо на ньому все ще висів тягар провини.

— А що стосовно твоєї матері?

Темлін гірко зітхнув.

— Мати палко кохала мого батька. Надто сильно. Але ж вони були парою… Мати бачила, на якого тирана він перетворювався, проте жодного разу не сказала поганого слова про нього. Я не мріяв про те, щоб успадкувати батьківський титул. Якби в мене було бодай найменше бажання володарювати над кимось, то, гадаю, брати знищили б мене ще в дитинстві. Коли вік дозволив, я вступив у батьківський прикордонний загін і став навчатися військового ремесла, щоб служити батькові або тому з братів, хто успадкує титул правителя.

Він поворушив пальцями, але знову не дав кігтям вирватися назовні.

— Я дуже рано усвідомив, що битися та вбивати — це чи не єдине в моєму житті, що мені добре знайоме.

— Сумніваюсь, — заперечила йому я.

Він сухо всміхнувся.

— О, я вмію грати на скрипці, однак сини Вищих Лордів не перетворюються на мандрівних менестрелів. Тож я вчився і бився за батька хай би проти кого він мене посилав. Я не втручався в інтриги братів. Але щоднини сила моя зростала, я не міг приховати її. — Він похитав головою. — На щастя чи на жаль, усіх їх знищив Вищий Лорд ворожого Двору. Я вцілів хіба що завдяки Котлу. Оплакував лише матір. Що ж до інших… — Темлін стенув плечима. — Мої брати теж не стали б навіть намагатися мене врятувати, якби я опинився у твоєму становищі.

Я подивилася на нього. Такий жорстокий, такий кривавий світ, де родичі вбивають одне одного через владу, або через помсту, або через злість. Чому їм так кортить володарювати? Можливо, доброта і щедрість Темліна — то його своєрідний протест проти цього? Можливо, він зрозумів, що ми схожі, що він ніби у дзеркало подивився?

— Мені дуже шкода твою матір, — сказала я єдине, що могла, те, що й від нього колись почула.

Він легенько осміхнувся мені.

— То он як ти став Вищим Лордом, — виснувала я.

— Більшість Вищих Лордів від самого народження навчають мистецтва боротьби за владу й різних придворних каверз. На мене цей титул просто звалився. Перехід був надто важкий і для мене, і для батьківських придворних. Багато перекинулося до ворогів батька, тільки б не служити воїну-звірові й не чути його гарчання.

Напівдиким звіром назвала мене колись Неста. Важко було втриматися, щоб не дозволити собі взяти його за руку, пригорнутися до нього і сказати, що я все розумію.

Та я цього не зробила, а лише відсторонено мовила:

— Тоді вони всі — ідіоти. Ти захистив ці землі від недуги, тоді як іншим, здається, непереливки. Не жалій їх. Вони ідіоти, — повторила я.

Однак мої слова не заспокоїли Темліна. Очі його оповила темрява, а плечі опустилися.

Ми вийшли з невеличкого гаю, і перед нами розкинулися мальовничі пагорби та схили. Вдалині я побачила багатьох фейрі в масках на верхівках цих пагорбів, вони збирали дрова для велетенських багать.

— Що це таке? — запитала я й зупинилася.

— Вони готують багаття до свята Каланмаю. Воно настане за два дні.

— Для чого?

— А у вас хіба не відзначають Ніч Вогнів?

Я похитала головою.

— У світі людей немає святкувань після того, як ви… як твій народ пішов. У деяких містах вони навіть заборонені. Ми навіть не пам’ятаємо імен ваших богів. А що цей Кала… що в цю Ніч Вогнів відзначають?

Він потер шию.

— Це просто весняна церемонія. Ми запалюємо багаття, і магія, яку ми створюємо, допомагає землі оживати й набиратися сили на весь наступний рік.

— І як ви створюєте цю магію?

— Існує певний ритуал. Однак він надто в дусі фейрі. Краще пояснити не вмію.

Він стиснув зуби і йшов далі мовчки, намагаючись триматися подалі від святкових багать.

— Ти можеш побачити більше фейрі, ніж зазвичай… Фейрі з мого Двору та фейрі з інших територій, яким дозволено вільно перетинати кордони лише цієї ночі.

— Я гадала, що недуга багатьох налякала і вони тепер менше подорожують.

— Так і є. Однак залишилось іще чимало любителів святкувати. Просто тримайся подалі від них усіх. Ти перебуватимеш у безпеці тільки в будинку, однак, якщо випадково натрапиш на когось, перш ніж післязавтра на заході сонця ми запалимо багаття, просто ігноруй їх.

— А мене не запрошено на цю церемонію?

— Ні. Тебе не запрошено.

Темлін щосили стискав і розтискав кулаки, ніби намагався втримати кігті всередині.

І хоча я старалась не звертати на це уваги, але в душі все ж ворушився страх.

До маєтку ми повернулися мовчки, чого не траплялося вже протягом багатьох тижнів.

Темлін напружився, коли ми увійшли в сад. Причина була не в нашому мовчанні. Його насторожила неприродна тиша. А це означало, що поблизу зачаївся один або кілька небезпечних фейрі.

Вишкіривши зуби, Темлін тихо загарчав.

— Сховайся й сиди тихо, — сказав він мені.

А потім він зник.

Я залишилася сама. Геть розгублена, я роззирнулася на доріжці. Якщо десь поблизу причаїлися небезпечні фейрі, мене можна брати голіруч. Може, треба було йти з ним, щоб у разі чого допомогти йому. Але мені було соромно пропонувати допомогу Вищому Лорду. Напевно, він не даремно наказав мені сховатися.

Я саме встигла зайти за живопліт, коли почула голоси Темліна та Люсьєна, які лунали чимдалі ближче. Подумки вилаявшись, я завмерла. Може, непомітно прослизнути через поле до стайні? Якщо щось піде не так, у стайнях я знайду не лише схованку, а ще й коней, на яких у разі чого зможу втекти. Я хотіла пірнути у високу траву за садом, коли зненацька по інший бік живоплоту повітря розітнуло гарчання Темліна.

Я обернулася і крізь густе листя побачила обох. «Сховайся», — наказував він мені. Якщо я почну рухатися, мені неодмінно помітять.

— Я знаю, який зараз день, — почула я Темліна, який, однак, звертався не до Люсьєна.

Скоріше обидва дивилися на… ніщо. На когось, кого там не було. На когось невидимого. Я вирішила б, що вони розігрують мене, якби наступної миті не почула низький безтілесний голос у відповідь.

— Твоя несподівана поведінка викликає неабиякий інтерес при Дворі, — промовив той голос, глибокий, із шипінням. Я затремтіла, попри спекотний день.

— Вона починає цікавитися, чому ти досі не здався. І чому нещодавно ми знайшли чотирьох нагів мертвими.

— Темлін не схожий на інших дурнів, — відрубав Люсьєн, розправляючи плечі, щоб виструнчитися.

Він тепер був схожий на справжнього воїна. Не дивно, подумала я, що в його кімнаті так багато зброї.

— Якщо вона сподівається, що ми скоримося, впадемо на коліна перед нею, то вона ще більша дурепа, ніж я вважав.

Голос перетворився на зміїне шипіння, і від цього звуку кров похолола у мене в жилах.

— Ти маєш сміливість виказувати неповагу до тієї, яка тримає вашу долю у своїх руках? Самим лише словом вона може знищити цей жалюгідний маєток. Вона зовсім не зраділа, коли почула, що ти розпустив своїх воїнів.

Тепер мені здалося, що голос розвернувся до Темліна:

— Однак наслідків не було, тому вона вирішила не звертати на це уваги.

І знову пролунало низьке горлове гарчання Вищого Лорда, проте голос його був спокійний:

— Передай їй, що я вже втомився прибирати сміття, яке вона весь час викидає на мої кордони.

Голос засміявся, звук був схожий на шурхіт піску.

— Це її подарунки тобі. І нагадування про те, що може трапитись, якщо ти вирішиш порушити умови…

— Він не має наміру порушувати їх, — рикнув Люсьєн. — А тепер забирайся геть. Нам задосить того, що ваші потвори постійно тиняються біля наших кордонів. І терпіти їх у себе вдома ми не будемо. До речі, тримайся подалі від печери. Наш Двір — не велика дорога, якою може гуляти будь-хто і коли йому заманеться. Такі, приміром, кляті створіння, як ти.

Темлін загарчав, погоджуючись із Люсьєном.

Невидима істота знову засміялася жахливим і лихим сміхом.

— Попри те що ти, Темліне, маєш кам’яне серце, — сказала вона, і Темлін на цих словах завмер, — у ньому, втім, іще залишилося чимало страхів.

Нараз голос перетворився на муркотіння, схоже на спів:

— Не переймайся, Вищий Лорде. — Титул прозвучав як знущання. — Усе невдовзі налагодиться.

— Гори в пеклі, — відповів замість Темліна Люсьєн, і та потвора знову засміялась, а потім звук плескання шкіряних крил заполонив повітря, лихий вітер ударив мені в обличчя, і… настала тиша.

Ще мить Темлін і Люсьєн переводили дух. Я заплющила очі, заспокоюючи дихання, аж тут великі важкі руки опустились мені на плечі, і я закричала.

— Уже все, — промовив Темлін, відпускаючи мене.

Я мало не впала на живопліт.

— Що ти чула? — спитав Люсьєн, з’являючись з-за рогу зі схрещеними на грудях руками.

Я перевела погляд на Темліна, але він так побілів від гніву — гніву на ту істоту, — що мені знову довелося поглянути на Люсьєна.

— Нічого. Тобто чула, але нічого не зрозуміла, — щиро сказала я.

Мене трясло. Щось у тому голосі було таке, що висотало з мене все тепло, усю радість, усе життя.

— Хто… що це було?

Темлін крокував сюди-туди, ріння жалібно скреготіло під його чоботями.

— У Прифії живуть створіння, про які у ваших землях досі ходять лячні легенди. І ось ця істота — це легенда, яка має плоть і кров.

У тому шиплячому голосі я чула крики смертних жертв, благання юних служниць, чиї груди роздирали й вивертали назовні на жертовних вівтарях. Згадка про якийсь «Двір» натякала, що голос не з Двору Весни. Може, саме ця жахлива істота вбила батьків Темліна? Вища Леді, володарка Двору замість звичайного Лорда-чоловіка. Беручи до уваги те, які жорстокі були Вищі Фе до своїх родин, можна лише уявити, якими були вони до ворогів, — певно, найжахливішим кошмаром. І якщо якісь Двори готувалися до Війни тоді, коли недуга послабила Темліна…

— Якщо Аттор побачив її… — почав був Люсьєн, озираючись довкола.

— Не побачив, — відповів Темлін.

— Ти впевнений у цьому?

— Він не бачив, — загарчав Темлін через плече, потім подивився на мене, його обличчя усе ще було бліде від гніву, губи щільно стулені. — Побачимося за вечерею.

Розуміючи його неозвучений наказ і палко бажаючи зачинитись у кімнаті, я подалася до будинку, гадаючи, що ж це за вона змусила так нервувати Темліна та Люсьєна, зробивши своїм посланцем ту жахливу істоту.

Весняний легіт прошепотів, що мені цього краще не знати.